Причини (не)згоди

Дякую Licuris та vidmochka за допомогу й усі правки!

Добре, що фамільяр хлопець, думає Бакуґо, поки вони неспішно їдуть по протоптаній тисячами ніг і копит лісовій дорозі. Це один з найпопулярніших напрямків, і час від часу вони перетинаються з іншими мандрівниками, що так само повертаються додому після турніру.

У цілому йому байдуже, якої фамільяр статі, але те, що він зараз без замороків і докорів з боку половинчастого сходив полегшитися, не знімаючи того з капюшона, — безумовно плюс. Не доведеться відвертатися під час перетворень Котошото і можна менше возити з собою речей, якщо підберуть універсальний за розміром одяг для них обох.

Йому багато чого хочеться запитати у Шото: чому він його вибрав; як хоче з ним співпрацювати і будувати взаємини; чи залишився у нього в місті хтось важливий, крім сестри; і чи повинні вони скоро туди повернутися. Але Бакуґо поки мовчить, адже кінь один і —враховуючи прив’язані тяжкі сумки — двох не витримає. Можна піти пішки, але Шото потрібно одягнутися і половинчастий за весь ранок не виказав особливого бажання поспілкуватися або розім’ятися. Бакуґо обертається, заглядаючи в відтягнутий приємною вагою капюшон — здається, волохатий спить. Тому він його не турбує.

У будь-якому випадку йому слід поговорити з фамільяром і поставити прямі питання про його плани і наміри до того, як вночі засне сам Бакуґо. Його переповнюють ейфорія і безглузде бажання негайно відправити Деку й іншим статистам листи зі звісткою, що він таки знайшов свого партнера. Але, якщо відкинути емоції, залишаються сумніви, чи не зашкодить йому майже незнайомець, коли Бакуґо буде найбільш вразливий. До тих пір, поки вони не принесуть магічні клятви, це цілком можливо, і невміння Шото брехати — єдиний шанс отримати зараз якісь гарантії.

Бакуґо, нахилившись в сідлі, відтягує кишеню найближчої з прив’язаних сумок і дістає невеличкий згорток.

— Ти не зголоднів?

Розгорнувши тканину, він підчіплює зубами один зі шматків, на які заздалегідь в таверні порізав яловичий окіст. Запах вудженини швидко наповнює повітря. Тут же звична у лопаток вага зміщується і над лівим плечем Бакуґо з’являється волохата половинчаста морда.

— Отже не спиш.

Котячий погляд впивається в м’ясо, і нявк біля самого вуха Бакуґо цілком красномовний і зрозумілий навіть без спеціального перекладу від Фуюмі.

Не подумавши, Бакуґо наближає до кота руку, але замість того, щоб взяти шматок, фамільяр вичікувано дивиться йому в обличчя, а потім м’яко штовхає лапою в щелепу.

— Що? А… — Знявши зубами рукавицю і засунувши її під ремінь коло сідла, він витягує одну зі скибочок і на долоні підносить до котячої пащі. Така подача волохатому до душі. Бакуґо один за одним згодовує йому чотири шматки, стежить, щоб їжа не впала, а потім мимоволі дивується відчуттю шорсткого язика на шкірі, коли кіт, доївши, раптово починає очищати свою імпровізовану «тарілку». — Ще будеш?

Підтверджуючий нявк — йому відповідь, і Бакуґо посміхається, поки дістає черговий шматок. У нього фамільяр явно не скромник.

Спостерігаючи, як Шотокіт балансує на його плечі, нахиляє голову і потрохи відкушує від м’яса, а потім облизує морду маленьким рожевим язиком, Бакуґо не вірить, що у фамільяра погані наміри. Інтуїція мовчить, і він вирішує набратися терпіння до вечора, як би сильно не підмивало розговорити супутника зараз.

Шото утикається вологим носом йому в щоку і, вважаючи обмін люб’язностями достатнім, повертається на уподобане на спині мага місце. На мить зніяковівши від проявленої до нього подяки, Бакуґо опускає руку і переводить очі на дорогу.

Він почекає. Так, безумовно почекає з розпитуваннями до вечора.

Він спішується ще кілька разів: поблизу майже висохлого струмка, де знімає Шото і дає йому і коню втамувати спрагу; потім ненадовго в тіні високих кипарисів, що простягаються осторонь від основної дороги, бо на відкритій, вигорілій після однієї з битв місцевості палке полуденне сонце почало пекти голову.

Поки кінь щипає траву, а Бакуґо розминає спину і присідає, половинчастий оббігає невелику галявину і зникає в заростях папороті. У Бакуґо від занепокоєння зводить живіт, і він крадькома вишукує в зелені біло-червоний хвіст. Він сам не знає, що його турбує. Якщо там заховані старі магічні пастки, фамільяр їх, швидше за все, помітить. Повинен, оскільки Бакуґо їх відчуває і роззброює, а Шото не має бути слабшим. І все ж йому поки невідомі сильні і слабкі сторони половинчастого. Бакуґо прислухається, поки оглядає дрібне листя кипарисів і на вигляд здорову, з поздовжніми тріщинами коричнево-сіру кору. Папороть здається злегка чахлою, але підозри теж не викликає. Слідів битв і впливу грубої магії не видно.

Бакуґо продовжує розминатись, не показуючи, що чекає кота, і незабаром той вибігає з чагарнику та повертається до нього. Дивно і одночасно з тим відрадно відчувати на собі його уважні некліпаючі очі, але, здається, доведеться до цього звикнути.

Впершись в кору дерева руками, Бакуґо з ледь чутним хрускотом в спині повертає стегна в останній раз, і незабаром вони продовжують шлях з невеликими змінами. Щоб не отримати сонячного удару, він накидає на голову капюшон, а для кота звільняє один з невеликих мішків: перекладає речі поміж інших торб, а у порожній стелить одну зі своїх сорочок. Кіт, нехай і з невдоволенням від помітнішого хитання, але переміщується туди і знову засинає. Бакуґо час від часу поглядає, чи достатньо широко відкрита горловина мішка і чи не захитало кота, але той згорнувся клубочком і більше не скаржився.

— Ще трохи. Сонце сяде за верхівки дерев, і я витягну тебе звідти.

Через декілька годин тіні дерев подовжуються і згущуються, приносячи полегшення не стільки тілу, скільки духу Бакуґо, який вже втрачав терпіння.

— Підйом, волохатий! Будемо влаштовуватися на нічліг, — голосно оголошує він, нахиляючись до мішка і заглядаючи всередину. Очі чіпляються за гострі маленькі ікла і блідо рожеве піднебіння: позіхає лежень. — Прокидайся. Інакше чим же ти будеш займатися вночі?

Він залишає кота вибиратися самому, поки спішується і прив’язує коня до дерева.

— Чергувати, — хрипко відповідають йому. Бакуґо мимоволі здригається. Не очікував реальної відповіді. — Спати нам одночасно — погана ідея.

— Ти сам визвався, — не відмовляється від пропозиції він, навмисно не відриваючи очей від зав’язок і випещених спітнілих боків коня. Бакуґо стискає шкіру посередині шиї, високо, а потім низько на плечі скакуна — перевіряє, як швидко вирівнюються складки і наскільки тварина зневоднена.

— Я напою його, якщо даси якусь ємність.

— Тут нема струмка, — відрізає Бакуґо, погладжуючи коня. — Ми використаємо запас з фляги, а він потерпить до завтра.

— Нащо терпіти? Магія при мені. Вода — не проблема, — шелестить одягом Шото.

— Хіба ти володієш не вогняними техніками? Чи то була здатність твоєї сестри?

— У мене кілька видів магії.

Рука Бакуґо завмирає на боці коня.

— Ти…

— Я не працював на Всі за Одного, — випереджає його Шото. — І батько присягався, що той ніколи не брав мене на руки. Так що це вроджене.

Бакуґо киває і вказує на один з мішків:

— Пошукай ємність там. — Але сам не відходить і спостерігає за діями фамільяра.

Порившись там кілька секунд, Шото виловлює стару похідну миску, ставить її на долоню і другу заносить зверху. До Бакуґо долітає дзвінкий стукіт, немов дрібних камінців, об її дно.

— Що це стукає?

— Лід. — Фамільяр відводить долоню і відкриває його погляду крижану крихту, що швидко тане.

— Якщо я поділюся з тобою магією, крихта довше залишатиметься льодом? — припускає Бакуґо.

Шото здивовано кліпає на нього.

— Я нагріваю дно. Не думаю, що ти зробиш лід щільнішим. Вірогідніше, я зможу створювати його більше, можливо швидше. Ми потім перевіримо.

Заінтригований, Бакуґо подумки уявляє їх перше тренування, але передсмак починає гірчити від сумніву в сумісності їх технік. Фамільяр розчарується, коли дізнається, що від льоду і холоду його маг слабшає. Це… може стати проблемою.

Або справжнім викликом і перевіркою здібностей, переконує себе Бакуґо. Адже від об’єднання магічних сил він повинен стати сильнішим.

Він думає про це, поки відстібає скручений спальний мішок і оглядає ділянку перед тим, як почати готувати табір, а фамільяр поїть коня і створює воду для чаю і юшки.

— Ти таке їси? — мимохідь запитує Бакуґо, подумки прикидаючи необхідну для двох кількість сочевиці, сухої цибулі і сухої картоплі.

— Так.

— В обох формах?

— У цілому так. Але смак відчувається по-різному, тому гострі або несмачні страви краще їсти в людській формі. Насичення ж приходить швидше в звіриній формі. Якщо треба заощадити, я трансформуюся, — пропонує половинчастий.

— Не треба. Завтра на ніч зупинимося в селищі і поповнимо запаси. А післязавтра будемо вдома.

Вода в мисці, яку Шото тримає в руках, починає закипати.

— Можу закинути інгредієнти прямо в миску, але навряд чи вийде смачно, — зізнається він.

— Спочатку зберемо гілки, поки не стемніло, — каже Бакуґо біля купки старого, полишеного іншими мандрівниками вугілля і піднімається з навпочіпок на ноги. — Розведеш багаття, і я сам приготую. Ходімо.

Фамільяр не суперечить і ступає за ним в гущавину.

— Тут часто зупиняються, добре місце. Тому за палицями пройдемо далі, поблизу голяк. — Він веде Шото глибше в ліс.

— Тоді у нас можуть з’явитися сусіди?

— Сподіваюся, не з’являться, — фиркає Бакуґо. — Ненавиджу п’явок, яким потрібно, щоб ти обов’язково заспівав з ними біля багаття пісню і вивалив весь підспідок: хто ти, звідки родом, куди тримаєш шлях і чи не позичиш спецій для їх бурди.

— Хотів сказати, ти сама привітність, але язик не повертається. Аж боляче, — скаржиться фамільяр на магічні обмеження.

— Який є.

Що поробиш, Вухата, уламавши його на пісню раз, тепер не дає спокою практично на кожне свято, з приводу, а то й без. Як і балакуча Тупа Рожа, з’ясувавши, звідки він, ув’язався слідом «погостити», «подивитися на справжніх кочівників», та так і залишився колесити з ними по країні. Навіть натяк на привітність Бакуґо закінчується катастрофами.

Поки вони збирають сухі палиці, він вирішує змінити тему і озвучити думки, які весь день не давали йому спокою:

— Твоя сестра казала, мовляв, твій від’їзд був очікуваним після всіх тих турнірів. Ти ходив на них?

— Так. Мені не потрібно було заради них вирушати у далечінь, тому чом би й ні.

— Тож, ти бачив мене. І не раз? — уточнює Бакуґо.

— Так.

Бакуґо, стискаючи жменю гілок, випрямляється під напливом злості від почутої легковажної згоди. Немов Шото не розуміє, наскільки болісним був кожен рік зволікання, наповнений сумнівами і міркуваннями, чому ж ніхто не хоче з ним зв’язуватися і що такого фамільяри бачать в Бакуґо, що це їх відвертає від нього.

— Чому тоді не підійшов раніше? Сьогодні вранці моя магія відрізнялася від вчорашньої? Або тієї, що була чотири місяці тому? — Голос виходить більш грубим і різким, ніж він хотів, але Бакуґо начхати. Йому потрібна відповідь.

— Я не буду називати тебе паном, — невлад вставляє Шото.

— Та я й не просив тебе!

— Добре, тоді Бакуґо. Ти складний, — прямо говорить фамільяр, теж припиняючи збирати гілки. — У всіх сенсах. І вимагаєш від фамільяра певних навичок і рівня. Це виклик для тих, у кого ти будеш першим, але ти також занадто молодий і неслухняний для вдівців, у яких став би другим. Їх і без того зжирає невпевненість після втрати попереднього, а ти не підкорявся навіть суддям турніру.

— Тож справа в моєму характері?

— А хочеш сказати — це не важливо, якщо нам разом жити, їсти, спати і битися? Це та сама прогалина в клятві: «Не нашкодити навмисне», — цитує Шото. Його голос рівний і здається спокійним, але від того слова не стають більш приємні вуху. — Я не відчуваю в тобі злоби, але на вигляд ти впертий і самовпевнений. Тоді наближалася війна, що явно не додавало нам часу придивитися і неспішно притертися один до одного. Так в бій не йдуть, а сидіти склавши руки або навмисно розділятися до кращих часів вже після принесення клятви — чим це краще?

— Жалюгідні виправдання. Кажеш так, немов я монстр який! — шипить Бакуґо.

— Ні. Це лише факт: я не був готовий з тобою зв’язуватися. І до війни я не знав, чи хочу долучитися до героїв і битись або хочу залишитися з сім’єю і зосередитися виключно на її захисті. Якщо я сам собі не міг відповісти, чого я повинен був вимагати від тебе? Взяти мене за руку і самому повести?

Обличчя фамільяра морщиться від огиди, і гнів Бакуґо трохи стихає. Ці сумніви і небажання, щоб все вирішували за нього, він розуміє і знає по собі.

— Війна закінчилася. Ти міг підійти вчора, — приглушено й гірко говорить він.

— Я хотів, — тихіше відповідає Шото, і у Бакуґо мимоволі стискається серце надією. Справді хотів? — Але я так довго тягнув, що знову подумав: може, наступного разу? Допоможу Фуюмі з крамницею, ми тільки відкрили її. А ти прийдеш на наступний турнір. Адже завжди приходиш.

Бакуґо стискає зуби.

«А якби не прийшов?» — зрадницьки запитує голос в голові. Він не планував здаватися, звісно, ні. Але все ж…

— А вранці, — продовжує фамільяр, — ти стояв біля мене — вперше так близько, і я подумав, як же сверблять руки схопити ці потоки, я заслуговую їх більше, ніж байдужі земля і вітер. Я точно знаю, куди їх пустити.

Бакуґо ловить кожне його слово, намагаючись зрозуміти, що саме фамільяр в ньому побачив і що його переконало.

— І куди? — підходить до нього ближче Бакуґо. Він вдивляється в обличчя половинчастого, забувши про поспіх зі збором гілок і не помічаючи настання темряви.

— Твої вибухи легко синхронізуються з моїм вогнем і підживлять його. — Шото запалює слабкий вогник на своїй щоці. Той миготить, висвітлюючи його обличчя — і тут же гасне. Жодної зайвої іскри не зірвалося вниз на гілки, і Бакуґо замислюється, чи це чистий контроль стихії без додаткових засобів, як у нього самого за допомогою поту, чи ні. Сутінки згущуються, і не видно випаровування газу з його шкіри. Якщо той є, то запах не вловити. — …Як і я, в свою чергу, добре зможу тебе розігріти і збільшити їх потужність. З твоїм потом на руках так само: мені потрібна рідина для льоду — будь-яка, піт підійде. І потім, коли твої долоні перегріються через часті вибухи, я їх охолоджу.

— Звучить круто. — І досить складно і логічно, щоб сумніви з приводу льоду відступили. Схоже, половинчастий знає, що з цим робити. Хоча б в теорії.

— Думаю, не тільки звучить, — погоджується половинчастий. — Втім, це не єдина причина, чому я пішов з тобою.

— Га? А що ще?

— Мені сподобалося, що ти думав про мене. Чекав мене. Готуватися. Гадав, як мені буде зручно, — перераховує Шото, з кожним словом заганяючи Бакуґо в кут ніяковості і каяття за те, що почав розмовляти з продавцем. — Ти жадав мене так сильно, що плював на мої розміри, теплокровність або породу. Ти відчував мою близькість і навіть перестав приймати чіткі рішення без оглядки на мене. Здалеку ти не здавався тим, кого хвилює чужа — в тому числі моя — думка. Я думав, ти… авторитарніше. Помилявся.

Обличчя Бакуґо горить, і не розрізнити, чи це Шото використовує на ньому свою вогняну магію; чи, можливо, якусь іншу, але не менш небезпечну. Саме вбивче в його міні-промові — абсолютна впевненість Шото в правдивості кожного слова, і до Бакуґо починає доходити, що йому на долю випав гівнюк, у якого почуття сорому або такту відбиті геть. Він підозрював це, але справжні масштаби лише починають відкриватися.

Проте і сам Бакуґо не пальцем зроблений.

— Оу, і ти так зрадів, що тут же кинув все і, роздягнувшись догола, побіг в мої обійми? — усміхається Бакуґо. — Ти кажеш, я виклик для фамільяра. У мене склалося враження, ти був рішуче налаштований його прийняти.

— Не догола, а до пов’язки на стегнах, — поправляє Шото, але Бакуґо все одно зараховує це за свою перемогу. — Вважай, виклик прийнятий.

— Тож, ти залишишся зі мною? На весь час? — Бакуґо закушує губу. Вранці він збирався поставити недвозначне питання, щоб остаточно переконатися в намірах фамільяра, а це цілком зійде за «чи залишишся ти зі мною до останнього подиху цієї ночі, поки не задушиш моїм власним плащем». Проте язик не дуже й то слухався і спочатку запитав, а мозок додумав деталі слідом.

— Так, якщо даш магічну клятву піклуватися про мене, — без ухилень каже Шото. — Якщо ти з такою ж самовіддачею і пристрастю будеш битися за мене, як я бачив на змаганнях, то я, так вже й бути, змирюся з деякими твоїми недоліками.

— Ах ти гівно таке! — вигукує Бакуґо, лякаючи звірів у лісі. — Змиришся? Та я найкращий маг і партнер. Ти будеш окропом ссати від щастя, що став моєю парою!

— Я можу ссати окропом, але не впевнений у таких причинно-наслідкових зв’язках. Навряд чи мене змусить це зробити щастя. — Шото задумливо піднімає очі до неба. — Хм, якось я застудився, і, здається, було досить гаряче… — Бакуґо не знає, який у нього вираз обличчя, але Шото замовкає, дивлячись на нього. — Гаразд, Фуюмі говорила подібне розповідати виключно лікарям.

Бакуґо сильно заплющує очі, а потім розслабляє. Глибоко видихає.

— Лікарю і мені. Мені можеш говорити все, — робить акцент він. — Чим ти хворієш і чому в тому числі. Просто… напевно, не прямо зараз. Давай… закінчимо з гілками.

Бакуґо нахиляється за новою.

— Добре. Але я все. Нам повинно цього вистачити. — Шото вказує підборіддям на свій оберемок.

— Цього вистачить лише на пару годин, — хитає головою Бакуґо, — до ранку заклякнемо. Залиш їх в таборі і повертайся, зробимо кілька ходок.

— Я зігрію тебе. І я чергую. Багаття не потрібне, раз твій фамільяр і так прекрасно бачить в темряві.

Те, як твердо Шото вимовляє «твій фамільяр», переконує Бакуґо куди сильніше будь-яких логічних доводів, і він повертається з ним в табір зі схвильовано тремтячим серцем і самовдоволенням, що б’є через край. Цілком імовірно, що коли-небудь він звикне і це почне сприйматися як належне.

«Мій фамильяр». Мій. Не абстрактний хтось, там, у майбутньому невідомої дальності. Цей. Тут. Можливо, скоро.

Коли?

— Коли ти хочеш провести ритуал? Після прибуття додому? — Він вимовляє це так, немов його не особливо хвилюють терміни. Але одночасно з тим не покидає відчуття, що Шото може побажати випробувати його ще якимось способом. Чи хоче він розпитати знайомих Бакуґо про те, яка він людина? Спочатку подивитися, як він живе? Раптом йому не сподобається в горах?

— А коли ти мені запропонуєш? — Шото починає складати гілки поверх старого вугілля. — Якщо боїшся приводити в селище чужинця без будь-яких гарантій, то я не проти обмінятися клятвами раніше.

—Я не боюся, там зуміють за себе постояти. — Бакуґо дістає жменю спецій і овочі для юшки. — У деяких вже є фамільяри. Ось чому ми не шукаємо захисту героїв.

— У вас є свої, я зрозумів, — посміхається Шото. — Розкажи мені про них.

Бакуґо тягнеться за мискою з водою і присуває її до себе.

— Ну, є Деку — він єдиний герой з дозволом, який отримав від попереднього короля. Я маю на увазі Всемогутнього, — трохи згодом додає він.

— Ти не визнаєш правління Старателя?

— Визнаю, — похмуро відповідає Бакуґо. — Але не так багато часу було на те, щоб до нього звикнути. Рік замість цілої епохи Всемогутнього…

— Так, у мене теж спочатку було таке відчуття, але в місті зміна влади відчувається швидше і сильніше.

— Тобі краще знати. У будь-якому випадку після смерті Старателя мої люди не впевнені, що варто йти і просити дозволів у тимчасової ради. Чи потрібні герої взагалі і кому вони будуть підпорядковуватися тепер, коли викошена вся панівна десятка? Ми не віримо, що герої, які не входили в топ, заслуговують сісти на трон.

Полум’я з пальця Шото тонким потоком накриває гілки, і фамільяр утримує його, поки дерево з тихим тріском повністю не піддається вогню. Світло відкриває погляду Бакуґо забруднені тонкими темними смугами білі рукави синьої сорочки фамільяра. Невідповідна річ для лісу. Він попросить батьків зшити Шото щось більш практичне для подорожей. Або придбає на ринку завтра.

— Про яку кількість людей йде мова? — цікавиться половинчастий, відриваючи погляд від вогню. Той грає іскрами в його різнокольорових очах, притягуючи дивитися в них і милуватися переливом відтінків і танцем стихії. Зачаровує. — Скільки вас?

Кліпнувши, Бакуґо знову зосереджується і прикидає:

— Близько трьох тисяч.

— Хм…

— Небагато, але з ними треба рахуватися, — по-своєму розуміє його хмик Бакуґо. Для міського жителя це мало. Проте подібні настрої не тільки у них, але і в інших містах колишнього єдиного королівства. — Ти хотів би долучитися до героїв?

Це одна з найважливіших речей, які він хотів би з’ясувати відразу, але Шото не дає чіткої відповіді:

— Як сказати. Я хотів захищати людей, але не хотів ставати в чергу на престол через свої досягнення. Тож…

— Старався лише наполовину, — звинувачує Бакуґо.

— …Не дуже поспішав зв’язуватися з амбітним магом, якого скрізь супроводжує єдиний учень Всемогутнього.

— Так і знав! — вибухає Бакуґо, схоплюючись на ноги. — Деку нещасливий талісман! Це все він!

Шото тихо сміється, поки Бакуґо кипить і бубнить, що всім своїм єством відчував: той зі своєю турботою і переживаннями тільки гірше робить. Випустивши пар стусаном по старому пухкому пню, Бакуґо знову сідає на нього.

— Ти знаєш задрота?

— Ні, просто не раз бачив його в місті з Всемогутнім.

— Ось же ж… Трясця його так. — Він ставить воду для юшки на вогонь.

Шото дає йому час звикнутися з новою інформацією і потім запитує:

— А інші жителі?

— Тц… Побачиш їх і познайомишся. Вони дуже різні. Я почав з Деку лише тому, що він у від’їзді і повернеться нескоро.

Якийсь час вони сидять в тиші: Бакуґо чекає, поки знову закипить вода, щоб закинути інгредієнти, а Шото думає про щось своє.

— Ми залишимося на зиму в горах. Тобі потрібно… кудись або… щось? — так і не підбирає слів Бакуґо. — Ти казав, у тебе є сім’я — це тільки твоя сестра або є чоловік чи дружина? Нам треба їх відвідувати? Скільки тобі взагалі років?

— Дев’ятнадцять. Крім сестри, є брат, теж старший. Більше нікого.

Бакуґо з полегшенням видихає. Звичайно, не тому, що у нього сирота. А тому, що так самому Шото буде легше на новому місці. Хоча він не знає, наскільки половинчастий прив’язаний до брата і сестри.

— А у тебе, Бакуґо?

— Батьки. Вони обидва маги, але слабкі і давно її не практикують. Слава богам, вони живуть окремо, мама та ще скалка в дупі.

— Вони тренували тебе?

— Ні, — фиркає Бакуґо. — Вони фарбують тканини і шиють одяг, у тому числі для героїв. Тому платили їм за мої уроки або влаштовували обмін. Тебе теж хтось тренував?

— Мій батько був магом. Він не міг навчити фамільяра самостійно, але знайшов для мене вчителів у столиці.

— Твої брат і сестра теж маги або фамільяри?

— Ні, звичайні люди.

— А мама? Вона була фамільяром твого батька? — допитується Бакуґо.

— Ні.

Далі розмова не йде, але Бакуґо і не тисне. Його хвилює половинчастий, а не його родичі, тому він зосереджується на приготуванні їжі і помішує ложкою ароматну пряну юшку, ставлячи умову, що потім миє і шкребе стінки брудного посуду Шото. Той каже, це справедливо, і в цілому, незважаючи на обрив попередньої теми, вечеря проходить спокійно і ненапряжно з короткою, але щирою похвалою його страви. Бакуґо стає не по собі, лише коли він залазить в спальний мішок, а Шото залишається біля майже догорілого багаття. Холод поступово підкрадається зі спини, і він запитує:

— Як ти зігріватимеш це місце? Взяв додаткові кристали?

— Я не буду зігрівати місце, — повертає голову Шото, — тільки тебе і себе.

Фамільяр кладе першу-ліпшу сумку біля голови Бакуґо і витягується поруч з ним на голій землі.

— З глузду з’їхав?!

Шото здивовано кліпає на нього, влаштовуючи голову на сумку:

— Га?

— Нехай тобі не холодно, але нащо одяг брудниш, ти ж на зміну нічого не брав? Ми зможемо випрати її лише завтра ввечері в селищі, — голосно шепоче Бакуґо в напівтемряві, — і то, раптом вона не висохне за ніч?

— Не вигадуй проблем. Тоді я залишуся в тілі кота.

— Чи не логічніше перекинутися на кота зараз і одяг залишити чистим?

— Ні.

На цьому пояснення Шото закінчуються, але Бакуґо не збирається залишати його в спокої.

— Підстели мій плащ.

— Я вже ліг. І ти завтра будеш скаржитися, що я забруднив не тільки свій одяг, але і твій, — пророкує Шото. — Зачекай. Спальний мішок щільний. Незабаром відчуєш.

А потім Бакуґо дійсно відчуває через товсту, набиту шерстю тканину — тепло. Настільки сильне, що дивується, як воно досягає його крізь всі шари, а одяг на тілі Шото при цьому не займається. Фамільяр навалюється на нього всім тілом і обхоплює руками. Його різнокольорові очі — яскраво блакитний і сірий — по-звірячому світяться в темряві, оглядаючи ближні кущі і щось вдалечині за стовбурами дерев.

— Хочеш до мене в мішок? — через хвилину сумнівів запитує Бакуґо.

— Не сьогодні.

— Я так через тебе не засну.

— Совість гризе, що є лише односпальний мішок?

— Ні… Пообіцяй не нашкодити мені до принесення клятви, — тихо вимагає Бакуґо, привертаючи увагу дивовижних очей.

— Я не нашкоджу тобі до принесення клятви, — слухняно повторює фамільяр. — Якщо ти не нападеш на мене першим.

Все правильно, думає Бакуґо, закриваючи очі. Половинчастий теж його остерігається.

Шото не просить дати обіцянку у відповідь. Звичайне слово мага поза ритуалів нічого не варте, але фамільяр все одно обіймає його і гріє до появи перших променів сонця.