Приторна кава.

— Не дай їм торкнутися тебе, — останнє, що пам’ятає Карамельна Стріла, після чого під стінами цитаделі відбулася запекла битва. Стіна пала, а з Локричного Моря полізли бридкі чорні потвори.

Якби не поранення від одного з таких чудовиськ, яке вкусило дівчину, вона і далі боролася б. Проте король наказав заради її ж безпеки покинути поле битви. Тримаючись за праве передпліччя, яке і було поранено, Карамель зупинилася, не поспішаючи заходили до палацу.

Вартова могла сама собі надати першу допомогу, але відчуття незвичного ниючого болю від укусу, а потім і взагалі оніміння м’язів руки підказало їй, що це не просто бойове поранення, а щось страшніше. Наче якась отрута чи прокляття. А єдиним, хто знався на такому, був…

* * *

Лучниця покидає стіни рідної цитаделі. Вона вже починає корити себе за те, що скоїть, оскільки це буде перший на її пам’яті раз, коли вона піде проти своїх принципів і буквально прийде власними ногами до потворної зміюки, яка зрадила короля.

— Пробачте, Мій Володарю… Я не хочу помирати заради вас. Я хочу жити заради вас… — бубнячи собі під ніс, дівчина востаннє зиркнула на стіни палацу, після чого побігла в бік засніженого лісу.

Вона намагалася не думати про те, яким буде діалог зі зрадником і яку ціну їй доведеться платити, аби той допоміг та й взагалі… Ім’я Аффогато та слово “допомога” були ледь не антоніми. Завжди цей слизький хробак думав лише про себе і власні амбіції. В його блідих очах із котячими зіницями ніколи не було навіть маленького вогника доброти, щирості та бажання допомогти. Так вчиняють слабкі та жалюгідні люди, як він вважав. Ті, хто не варті його уваги і не мають право на існування, а якщо й мають, то задля служіння таким, як він.

Хвилини подорожі сніговими стежками немов перетворилися на довгі години, а поранена рука майже не відчувалася. До того ж, дівчині стало важче добиратися: біг змінився спочатку на крок, а потім на кульгавість, а перед очима все ніби пливло. Таке вже рідне і холодне повітря стало важчим, через що й дихання перетворилося з чогось буденного і примітивного на ціле випробування.

Нарешті, Карамельна Стріла бачить вже знайомий їй намет та невеличке багаття. Як вона і здогадувалася, зміюка не втекла зовсім за межі королівства, а повернулася туди, звідки колись вилізла. Побачивши до болі знайому фігуру поблизу вогнища, лучниця прискорилася настільки, наскільки її жалюгідний напівживий стан це дозволяв. Власне відчувши скрип снігу від чужих кроків, чоловік у фіолетовому вбранні повернувся вбік старої знайомої.

— Які люди! — широко посміхається він. Дівчині ніколи не подобалася ця посмішка. Вона бридка і нещира.

Карамель не відповідає і лише підходить ближче, стискаючи занімівшу руку. Вона дуже, дуже не хоче починати розмову. Не хоче просити цього виродка про допомогу.

— Виглядаєш кепсько.

— Ті чорні потвори… Одна мене зачепила. Я не відчуваю руку.

Вартова ледь вичавлює з себе ці слова. Хто ж знав, що розмовляти може бути так важко через якусь подряпину.

— Прикро, — відповідає знахар, кидаючи до багаття дрібну палку.

— Ти можеш.. щось зробити? — проклинаючи себе за такі слова, запитує дівчина. У відповідь Аффогато прикладає долоню до вуха і підходить трохи ближче.

— Що, пробач? Не почув.

— Вилікуй це.

— Не чую, не чую, більше конкретики!

— Д..допоможи мені, чортів хробак! — викрикує лучниця, яка вже стомилася від цього знущання.

— Допомогти? Не знаю такого слова.

Карамель ледве тримається на ногах, бо з кожною хвилиною вона ніби на крок ближче до смерті. Принаймні, так зараз відчуваються усі її симптоми разом узяті та помножені на два. Врешті, коли сил не залишилося майже зовсім, ноги підкошуються і дівчина падає на коліна у сніг. Голова паморочиться, повітря дедалі стає важчим, а це ще так звана подряпина не болить. Хоча, краще б боліла вона, аніж оце все.

— Я заплачу тобі. Я поговорю з Темним Какао… Прошу, допоможи, — і знову вона готова собі язика відкусити за такі слова. Слова, які заслуговує хто завгодно, але не жалюгідний хробак, який маніпулював і врешті решт зрадив короля. На щастя, лучниця не мала сил, щоб дивитися на свого ворога, оскільки той зараз посміхався як ніколи від задоволення. Йому це подобалося. Він обожнював, коли його благали і точно не міг відмовити старій знайомій, яка вмовляє його про порятунок і готова віддати за це все.

— Ходімо, — Аффогато допомагає їй підвестися і проводжає до свого намету. Зовні він здавався невеличким, проте всередині було місце і для робочого столу з купою склянок, трав, рідин та клаптиків паперу із записами, і для імітації ліжка з декількома простирадлами, і для недбало вирізаних з дерева тумбочок та кількох поличок з посудом, і навіть залишалося вільне місце на підлозі, яке було вкрите килимом з шерті якоїть дикої тварини. Також всередині намету стояв легкий аромат ванілі з кавою із приємними нотками лаванди, що в певній мірі заспокоювало.

Посадивши пацієнтку на ліжко, чаклун підійшов до полички і взяв невеличку банку з якимись кульками, діставши одну. Він повертається до Карамелі, простягаючи “цукерку”.

— Ковтай.

— Що це? — вона з недовірою дивиться на кульку в чужій долоні.

— Від жару.

Дівчина бере ліки здоровою рукою і кладе до рота. Що ж, якщо зараз її запеклий ворог вирішив таким чином її вбити, значить, така в неї доля. Змирившись із можливим результатом дії такого препарату, вартова ковтає пігулку.

— А тепер показуй, що там в тебе, — чоловік нахиляється до пацієнтки, роздивляючись подряпину. Зовсім нічого не видно окрім дірявої тканини одягу.

— Що?

— Що чула. Мені потрібно бачити твою руку. Усю.

Карамельна Стріла насупила брови. І так паскудно почувається, а тут ще й… Таке.

— Ні.

— Звідки в тебе взагалі сили щоб сперечатися? Хоча, можеш мене не слухати, якщо все ж надаєш перевагу повільній та болісній смерті від отрути якоїсь потвори.

Від цих слів стало дещо моторошно, по тілу пройшлися неприємні мурашки. Дівчина тихо зітхає і мовчки послаблює пояс на своєму одягу, витягуючи поранену руку за допомогою іншої з рукаву. Хочеться сподіватися, що цього для огляду достатньо.

— Це… Зовсім не добре.

Вартова дивиться на щиро шокованого Аффогато, який чи то з острахом, чи з відразою дивився на руку дівчини. Лише коли Карамель сама переводить погляд на кінцівку, їй стає не менш бридко і страшно: майже вся рука потемнішала і прийняла візерунок чогось середнього між лускою і потрісканою землею. За будь-яких інших обставин така симетрія здалася досить привабливою, але тільки не тоді, коли вона має моторошний чорно -сірий колір та знаходиться на тілі живої людини.

— Що це в біса таке?! — крикнула дівчина. Здається, ліки і справді подіяли, бо сил щоб говорити та всидіти на місці стало трохи більше. Навіть запаморочення майже минуло.

— Я чув про прокляття тварюк Локричного Моря, але вірив що то лише байки для залякування дітей. Цікаво.

Знахар торкається руки Карамелі, трохи надавлюючи на шкіру. Він був у рукавицях, тому чіпати ось таке йому майже не огидно.

— Я нічого не відчуваю, — каже лучниця, спостерігаючи за чоловіком.

— Погано.

Чоловік йде до робочого столу і копошиться у записах, дістаючи вирвану з якоїсь книги сторінку. За мить він повертається до пацієнтки, показуючи їй папір з написами невідомою мовою.

— Попереджаю, буде боляче. Можливі побічні ефекти у вигляді запаморочення, нудоти, судом, ознобу, втрати свідомості та смерті.

— Що це таке? Що ти задумав?! — Карамелі стало вкрай не по собі від незнання того, що чекає на неї далі.

— Чорна магія. Будемо знімати з тебе цю порчу.

Дівчину охопив жах, від чого та скочила з ліжка.

— Не смій!

— В тебе є інші пропозиції, Карамелько?

— На називай мене так, гидкий хробак.

— Тоді сідай і ми починаємо. Або ж ти можеш жити далі із цією гидотою, яка буде повільно тебе вбивати і причиняти тяжкі страждання. Врешті-решт, порча з’їсть тебе зсередини і твоє тіло перетвориться на суцільну чорну калюжу нечисті. Як печально, навіть поховати з почестями тебе не вийде!

Лучниця зітхає, сідаючи на місце. Аффогато вмів переконувати, підбираючи правильні слова. Він ніби і каже правду, але в той же час кожне його слово містить в собі якийсь інший, отруйний сенс. Саме через це у свій час він добився того, щоб Карамельну Стрілу вигнали з цитаделі. Саме так він добився прихильності у Темного Какао і навіть тимчасово зайняв його трон.

Тому зараз, якщо це знову чергова маніпуляція, Карамель буде звинувачувати себе і тільки себе у тому, що довірилася слизькому зраднику.

Чаклун поклав біля себе папірець із закляттям, а руки приклав до понівеченої кінцівки дівчини. Промовляючи слова дивною мовою, навколо його долонь з’являється фіолетового кольору аура, яка починає пощипувати. Терпимо, але потім відчуття загострюються, починає неприємно пекти, палати і колоти. Ніби руку протикають спочатку купою голок, а потім купою стріл, та же й розпечених.

Вартова стискає зуби і шипить, а вільною рукою стискає тканину свого одягу. Щойно Аффогато закінчує читати закляття, з вуст дівчини виривається крик:

— Дідько, боляче!!!

— Я попереджав.

Вона хапає чоловіка за комір, притягнувши до себе і злісно заглядає у бліді байдужі очі.

— Ти.. невже в тебе немає нічого проти болю?!

Аффогато либиться, а магія продовжує робити свою справу.

— Ні. Хоча я знаю рецепти препаратів від болю, але я принципово такі не роблю. А в твоєму ж випадку, — знахар нахиляється до Карамелі і шепоче їй на самісіньке вухо. — Це твоя розплата за моє вигнання, солоденька.

* * *

Вона не пам’ятає, як довго тривала процедура, але це здавалося цілою вічністю. Вона не пам’ятає, в який саме момент від нестерпного болю втратила свідомість. Нарешті, вона навіть не пам’ятає, чим все скінчилося і чи спрацювало взагалі.

Карамельна Стріла розплющує очі, дивлячись на стелю. Під головою відчувається м’яка подушка, тіло вкрите теплою ковдрою, а в ніс б’є знайомий легкий запах кави і чогось солодкого. Вмить згадавши, що взагалі сталося, дівчина приймає сидяче положення і дивиться на праву руку, намагається ворушити кистю, пальцями.

Чутливість повернулася. Шкіра прийняла свій колишній здоровий колір і ніякого болю чи навіть дискомфорту не було. Взагалі. Вартова також помічає, що верхня частина її тіла була напівоголеною: вже здорова права рука і права частина тулуба. Ліву, на щастя, все ще прикривав одяг. Невже в такому вигляді вона і лежала тут непритомна? Від самої думки про те гидко, тому лучниця швидко натягує одяг і зав’язує пояс.

Якраз в цей же час до намету заходить цілитель, якщо Аффогато взагалі можна було так назвати. В руці він тримав горнятко з напоєм.

— Чудово, ти прокинулася. Будеш каву? — чоловік підходить ближче, простягаючи посуд. Лучниця похмуро дивиться на рідину, а потім на Аффогато.

— Що там?

— Кава. Ти вважаєш, що я збираюся тебе отруїти? Цікава думка, особливо після того, як я 15 хвилин намагався тебе зцілити.

Карамель все ж робить ковток, сподіваючись, що ніякої підстави немає. Проте від неочікувано приторного смаку вона кривиться і помічає, як губи чаклуна згибаються у посмішці.

— Збрехав. Це кава з цукром!

Вона все одно п’є. Це занадто солодко, але краще хоча б чимось втамувати спрагу.

— До речі, про мою винагороду…

— Перш ніж ти почнеш висувати свої умови, — зробивши останній ковток напою, Карамель робить глубокий вдих. — Навіть не заїкайся про королівський трон. Вдруге скинути Темного Какао тобі не вдасться. І про амністію також не думай. Король дав чітко зрозуміти усім, що зрадників та відкритих ворогів чекає страта, або довічне ув’язнення. Тому.. будь що, окрім цього.

— Яка прикрість…

Чоловік сідає поруч, беручи Карамель за підборіддя.

— Знаєш, якби ти була на моєму боці, ми могли б правити королівством разом, цукорочок.

— Що ти в біса верзеш? — дівчина не терпить такої зухвалості і відсмикує чужу руку від свого обличчя.

— Я безмежно ціную сильних людей, тому що саме сильні мають керувати цим світом. Шкода, що свої дивовижні здібності така дивовижна і вродлива дівчина спрямовує геть не в той бік.

— Ти що, хочеш аби я приєдналася до тебе? Лише в твоїх вологих снах.

— Ні, — він хитає головою. — Це був ліричний відступ і спроба зробити комплімент.

— Я не маю на це часу. Кажи що хочеш і на цьому ми розійдемося.

— Поцілунок.

— Га? — лучниця здивувалася, хоча сильніше відчула відразу, подивившись на Аффогато. Чоловік їй посміхався, показуючи вказівним пальцем на свої губи.

— Здається, ще недавно ти навколішки благала мене врятувати тобі життя. За свою безкрайню доброту я маю отримати відповідну оплату.

Карамель, розуміючи, що зрадник має рацію, нарешті набирається сміливості і тягнеться до чоловіка. Дівчина збиралася зробити це швидко, але щойно вартова торкнулася його губ, знахар схопив її за плечі і притягнув до себе. Він також відповів на поцілунок і нахабно проник язиком до рота своєї пацієнтки. В лучниці різко виникло бажання вкусити цього виродка за язика. Прокусити до крові і почути, як він верещить. Але поки що вона мала терпіння, тому відкинула цю ідею подалі. Їй було навіть не огидно від процесу та відчуттів, їй було гидко, що це відбувається саме з Аффогато, якого вона ненавидить. В той час сам зрадник насолоджувався не лише такою близкістю, але й солодко-кавовим присмаком у роті лучниці.

Чаклун навіть не думає припиняти, він продовжує цілувати Карамельну Стрілу, трохи стискаючи її міцні, як для дівчини, плечі. Та в свою чергу, не знаючи, куди подіти вільні руки, кладе їх на обличчя чоловіка.

…На приємне на дотик, чорт забирай, обличчя свого ворога. Вона звісно знала, що знахар користується косметикою, але щоб ще й доглядав за шкірою?

— Подобається? — нарешті, відчепившись від обличчя Карамелі, либиться він.

— Мені в тобі не подобається все, — вартова прибирає долоні, але одну чоловік все ж таки перехоплює своєю, приклавши до губ і цілуючи. Ніжні дотики до теплої, хоча й трохи загрубілої шкіри викликають у дівчини приємні мурашки.

— Тоді пропоную це виправити, цукорочок.

Не чекаючи на відповідь, знахар буквально накидається на дівчину, поваливши її на ліжко і знову припадаючи до солодких карамельних вуст, за якими вже встиг засумувати. Коли чоловік відчув жіночі руки на своїй талії, то зрозумів, що найцікавіше лише попереду.

В голові Карамелі в цей час було порожньо, можливо, мотивація таких дій пояснювалася побічними ефектами магії. Лише одна-єдина думка в неї крутилася весь цей час десь у закутках підсвідомості:

“Я точно про це потім пошкодую.”

* * *

Зі світанком лучниця повертається до рідної цитаделі. Ніби все як і було раніше, але звуків битви не чутно. Невже відбили ворожу атаку чорних чудовиськ?

— Карамель! Ось ти де! — до дівчини одразу підбігає її колега, інший вартовий. Обидва на радощах обіймаються. — Що трапилося? Ти куди зникла? І як.. твоє поранення?

— Все добре, не переймайся. Я.. знайшла цілителя і він мені допоміг. Але це було дуже далеко, тому повернулася я тільки зараз. Вибачай, якщо змусила турбуватися!

Він проводжає вартову до палацу, слухаючи її. Сама ж Карамельна Стріла хоча й перебувала в гарному настрої та з посмішкою розповідала про свою пригоду, в душі відчувалась якась важкість.

Бо вона пам’ятала в деталях абсолютно усе, що сталося після того, як запеклий ворог вилікував її.

Пам’ятала, як Аффогато, стягнувши з неї одяг, милувався невеличкими грудьми, а потім розмотував білу тканину, що була зав’язана навколо них. Пам’ятала, як він неочікувано ніжно тримав її талію і погладжував по спині. Досі з голови не виходило його заспокійливо-турботливе муркотіння типу “Розслабся, я ще нічого не роблю” і “Все добре?”, яке вже за декілька хвилин змінилося на палке “Молодець, моя хороша”. Карамелі було навіть соромно згадувати, як вона сама, за власним бажанням притискалася до ворога, обіймала його шию і навіть просила рухатися швидше. Сором – це взагалі ідеальний синонім до всього того, що тоді між ними відбулося. Вона повністю контролювала свої дії і відверто була не проти тоді. Більш того, їй це сподобалося, хоча вона і не визнавала, але він все прекрасно бачив. Все одно було соромно, тому що він – зрадник та ворог, якого рано чи пізно потрібно буде позбутися за наказом короля, а вона віддался у його слизькі, хоча й такі теплі та приємні лапи.

“Заходь ще~” — солодко мовив він, проводжаючи лучницю. Настільки солодко, що тоді вона лише і могла, що відповісти йому брехливе:

“Ніколи знову.”