принци храму облудної святості

Дотримуватися традицій Меґумі навчали ледве не з пелюшок.

“Ти повинен підкорятися підвалинам, які століттями створювали і передавали нам предки”.

“Ти повинен виконувати своє призначення, яке визначила тобі доля”.

“Ти повинен поклонятися богам і боятися їх”.

Минали роки – і врешті Меґумі зрозумів свою роль і змирився з нею. Якщо доля визначила йому місце тут, а за традицією йому потрібно було принести в жертву молодшого принца, то хай так і буде.

Його навчали правильно робити розріз, привчали до крові й до смерті, тренували стійкість до ритуальних трав, змушували спостерігати за вбивством звірів і вкладали йому важкий срібний кинджал в руки, силуючи вмазувати їх в крові. 

— Я не можу, – вимовив Меґумі, коли перед ним на мармуровій плиті лежав Ітадорі Юджі, з розхристаною душею, готовий віддати своє дорогоцінне і єдине життя за добробут свого народу.

— Що?

— Я не можу це зробити, – ще раз видавив із себе очевидну правду Меґумі, згасивши підпалені трави, які слугували для того, аби допомогти Юджі заснути востаннє. — Як же по-дурному.

Меґумі опустився на землю, спершись спиною на вівтар. Юджі досі лежав на ньому, оголений по пояс. Його груди вкривали ритуальні записи і малюнки, які Меґумі парою хвилин раніше обережно виводив червоною фарбою. Збентежений, Юджі не відразу зрозумів, про що саме говорив його жрець.

— Але…чому? Хіба ж ти не повинен бути холоднокровним і з честю виконати свій обов’язок?

— Та знаю я, – відрізав Меґумі, перебираючи складки свого розшитого золотом вбрання. Сім’я Фушіґуро з давніх-давен кожне покоління дає народу талановитих жерців, їх репутація і положення ледве не вищі за пануючу гілку. Його батько, дід, прадід, всі вони виконали свою роль, провели ритуал жертвопринесення – і процвітання народу запанувало на довгі роки. Але він не може. Дивлячись у вічі цьому навіженому, що був готовий із радістю зустріти смерть від його руки, Меґумі відчув, як всі відвага і рішучість щезли. — А ти чому так радісно шукаєш смерті?

Юджі покосив погляд на кудлате волосся, яке ледь-ледь утримували прикраси. Навіть заздрісно трохи стало, що його жерця вбрали так, ніби це він був ув епіцентрі дійства. 

— Усі будуть раді.

Меґумі озирнувся на ці слова. Брови похмурі, в погляді суцільне непорозуміння. 

— А ти будеш радий? – голос Меґумі прозвучав занадто грубо, тому він прочистив горло і запитав уже спокійніше: — Будеш радий померти?

Юджі розгублено промовчав. Що каже цей дивний хлопець? Чому він запитує у своєї жертви, чи хоче вона смерті? Хіба не повинні вони благородно прийняти долю, що їм випала, і виконати визначені для них ролі?

Ззовні чулися звуки святкової ходи, люди сміялися та веселилися, влаштовували ігри й танці. Ввечері повинен відбутися чудовий бенкет. Відразу після того, як кров жертвопринесеного зросить статуї богів.

У храмі тим часом двоє були в сум’ятті. Меґумі знав, що сім’я не прийме його назад, варто лишень не завершити ритуал.

Проміння вечірнього сонця потрапляло в храм крізь великі отвори в стінах. До того часу, як прийде темрява, жертва вже повинна бути принесена. Як тільки Меґумі про це подумав, у нього в голові з’явилася шалена ідея.

А що, як вони втечуть?

Час іще є. Якщо вийти з іншого боку храму і взяти коней, можна поїхати достатньо далеко. Перейти через річку на мілководді, обійти гору, втекти ген-ген за обрій, щоб їх не знайшли. Очі Меґумі запалали цією ідеєю, але варто було перевести погляд на розписаного Юджі – і хоробрості поменшало. 

Чи захоче він підтримати його ризикований план? Якщо їх піймають, то вб’ють обох. І на цей раз без трав, які наводять сон.

— Уявімо: у тебе є шанс вижити. Ти б їм скористався? – ніби між іншим запитав Меґумі, нервово озираючись. Ні у кого не було анітрохи підозр до них обох. І хоча він знав, що ніхто не посміє перервати ритуал, проте все одно почав хвилюватися. 

Юджі з недовірою поглянув на свого жерця. Як же дивно він себе поводив. Хіба він не бажає зайняти високе положення і стати зрівня богу? Що за нісенітниці він верзе? Краще б він заткнувся і завершив свою справу. Тому що його дурні слова пробуджують всередині Юджі бажання, яке він давно забув.

Жити.

Скільки часу він намагався не звертати увагу на пекучий страх в серці після слів батька: “Ти повинен померти за свій народ”.

Поки народ, за який він повинен був віддати життя, весело готувався до свята, Юджі утихомирював бурхливе прагення жити далі. Бо батько, кажучи йому померти, усміхався. Хіба ж не значить це, що він не повинен боятися? У нього є обов’язок, який необхідно виконати, щоб усі були щасливі.

Юджі одягав ритуальне вбрання зі спокоєм у душі. У нього всередині вщухла буря, поки його везли у шовком критому паланкіні до храму. Усмішка на його обличчі була ніжною, а в очах плюхалася смиренність. Піднімаючись сходами наверх, він ні про що не шкодував. 

Жрець перед ним носив на собі золоті прикраси і в промінні сонячного світла виглядав, ніби божество. В той момент Юджі подумав, що дійсно не проти віддати себе в жертву комусь настільки прекрасному. Якщо вже цьому чарівному жерцю доведеться розрізати йому груди і вийняти серце, то він прийме це за честь.

Жрець завченими і зваженими рухами малював на його грудях пензлем, запалені трави запаморочили голову, і тілом почала розходитися легкість. 

А потім відбулося немислиме. 

Розтривожені почуття у грудях почали протестувати, і Юджі з кожною секундою все більше схилявся на їхній бік. Але чи мав він право зрадити всіх?

— Чому ти це робиш? – Юджі дійсно було цікаво. Бо ж не з жалю до нього цей дивний хлопець ризикував своїм життям. Чи все ж…?

— Тому що це по-дурному. Я не хочу тебе вбивати, навіть якщо ти хочеш бути вбитим. Не збираюся цього робити, – обличчя Меґумі перекривилося від відрази до чогось. Йому хотілося прямо зараз покинути це місце і ніколи більше сюди не повертатися. Вмитися водою з річки. Зайти з головою у бурхливі води, щоб вони вимили з нього всю цю примарну святість. Запах заспокійливих трав раптом став нудотним, а підвалини та звичаї, які йому роками вбивали в голову, враз втратили важливість. 

— Я не хочу.

Юджі прошепотів це так тихо і нерішуче, ніби боявся бути почутим. Ніби його хтось засудить.

— Що?

— Я не хочу бути вбитим.

Сонце сідало все нижче, святкувння ставало все гучнішим. Наближалася головна подія. Народ чекав виходу жерця з глеком свіжої крові, яка ознаменує прекрасний початок нового періоду. Напевне, боги будуть ще довгий час благоволити їм.

Меґумі нервово посміявся. Зволікай вони ще трохи – і його плану прийде кінець. Нервовість змусила крапельки поту з’явитися на чолі та шиї. Зараз він запропонує своїй жертві втекти у невідомість. Чи вартує воно того, Меґумі? Це питання пробігало в його думках увесь час, проте відповідь була лиш одна.

— У храмі є ще один вихід, від лісу. Зараз усі зібралися на головній площі. Ми можемо обережно взяти двійко коней і перебратися через річку. На тому боці живе інше плем’я, за нами не будуть так далеко гнатися, якщо помітять зникнення. Але якщо раптом зловлять раніше…

— Я розумію, – Юджі серйозно кивнув на пропозицію Меґумі. Варто затриматися – їх уб’ють на місці. Вони обидва це усвідомлюють. 

Юджі помічає тремтіння своїх рук, аналогічно тремтять руки Меґумі.

Страшенно нервуючись, Юджі пішов за Меґумі, хоча це і значило більше ніколи не повернутися назад. Холодний піт стікав по скронях, а серце загнано билося у грудях, поки двоє покидали межі селища під звуки веселощів. Сонце ще висіло на обрії, тому вони були в безпеці.

Довго не роздумуючи, Юджі схватив ніж, що висів на дверях конюшні. Зваживши зброю у руці, він кинув її в невелику торбину, котру пов’язав на поясі. Тупе відчуття сумніву, яке з’явилося через радісні вигуки на площі, перервав голос жерця.

— Я Меґумі. Сімнадцять вже років. Будемо знайомі? – він ніяково протягнув руку. Усмішка на обличчі була крива і розгублена, а тому й щира. На краю свідомості висіла думка, що саме в цій руці він тримав гострий кинджал і був готовий розрізати плоть Юджі в ім’я загального блага. А сам Юджі був готовий беззастережно прийняти це. Втім, із рук Меґумі і смерть була б солодкою.

Відігнавши від себе такі незвані думки, Юджі протягнув руку у відповідь.

— Юджі. Також сімнадцять, – потреби говорити це не було, тому що наслідний жрець головного після пануючого сімейства чітко знав багато про нього, але все ж Юджі відчував, що хоче зробити це. Знаменуючи щось нове. — Приємно познайомитися, Меґумі.

Хотів би Меґумі знати, чому від власного імені, котре сказав хтось інший, стало так гаряче в грудях. Часу думати про це не було. Сонце невблаганно сідало, а їх могли помітити будь-якої миті.

…

Меґумі дивився вперед, напружено насупивши брови. Видивлявся і вислуховував, чи є хтось поблизу. Прогнавшись галопом декілька годин, вони вирішили пройтися тихо деякий час.

— А чому ти не відмовився одразу від цього? Ну, бути жерцем.

Голос Юджі звучав зацікавлено. Меґумі глянув на нього: він їхав поряд із ним верхи на коні, міцно тримаючи повіддя і час від часу гладячи коня по гриві. Кінь від його компанії став зовсім слухняним. Меґумі ж явно був не таким вправним вершником.

— Батько б вигнав мене з дому. Або скинув би прямо в провалля. Вони все життя розказували, як це важливо, щоб ритуал відбувся, і ми продовжили свою лінію жерців. Тому вони не пробачили б мені цього, гадаю.

— І що, дійсно ніхто ніколи не відмовлявся від цієї ролі? 

Меґумі задумався. В його сім’ї точно ніхто. Проте він знав дещо: через те, що він народився досить пізно, перед ним був іще один претендент на роль жерця. Щоправда, він був геть із іншої сім’ї. Він навіть уявити собі не міг, які ж злі були його родичі через цей інцидент в їх історії. 

— Та був один. Але він пішов із племені відразу, коли його сповістили про обов’язок. І, судячи з того, що він так зневажив твого діда, у нього було щось не те з головою. Може його й убили.

Хто ж на таке наважиться? Меґумі не хотів повторювати його долю, тому зробив ще більш хитромудро – викрав наслідного принца і втік разом з ним. Боги пошлють йому найтяжчу з кар, очевидно.

— Я про це не знав, – задумливо промовив Юджі. Він гордо сидів на коні, тому в ньому відразу було видно особу з благородної сім’ї. Проте Меґумі бачив в його очах страх. Там, в храмі, перед тим, як заплющити їх назавжди, Юджі хотів бути деінде, тільки не лежачи на холодному мармурі.

— А ти де так гарно навчився їздити верхи? 

— О, я люблю їздити верхи. Мене батько вчив цьому ще з малеч..ку…

Юджі зупинився. Слова застрягли в горлі, коли він усвідомив, що говорить про своє вже “минуле” життя з таким ентузіазмом.

— Вибач, – поспішив сказати Меґумі, — не треба було про це говорити. 

— Та все нормально.

Було добряче видно, що не все нормально. Вони обидва зараз були зовсім не гаразд. 

Сонце вже геть сіло. Місячне світло ледь пробивалося крізь крони дерев. Сови ухали і гуділи, а теплий вітер ніжно гойдав гілля. Стовбури скрипіли, деінде падали на землю шишки чи зсохле галуззя, які хрускали під копитами двох вгодованих коней. 

Парубки тихо перемовлялися, час від часу посміюючись. Чи то з жартів, чи то з самих себе.

— Ніколи не був за межами поселення, – зізнався Юджі. На його голих плечах було видно мурашки, певно, від нічної прохолоди. 

Меґумі був запахнутий у своє жрецьке вбрання, яке, щоправда, біліло у темному лісі. Прикраси відбивали бліде світіння місяця, тому навколо нього мовби утворився ореол світла, тьмяно леліючи. Юджі довго задивлявся, аж поки Меґумі не перевів на нього погляд.

— Тоді прийму за честь показати тобі тут усе. Часу у нас предостатньо, еге ж?

На це Юджі лишень хмикнув і кивнув. 

Їх уже напевно почали шукати. Батько, розлючений, послав своїх вершників зі стрілами. Їхні коні мчали крізь темний ліс, вишукуючи сліди двох утікачів, яких неодмінно потрібно покарати стратою. Собаки гарчали і неслися вперед, їхні роззявлені пащі були готові зімкнутися у них на ногах і загризти до кісток. Озброєні вершники перегукувалися між собою, жадаючи крові, яка повинна була пролитися. Від руки жерця чи від гостроносих стріл палачів. 

Двоє юнаків, осяяні місяцем, переходили річку, сміючись і підганяючи коней, котрі бігли шалено, наче чули смерть, що женеться за ними і чатує там, звідки вони пішли. Тепер нікого з них не чекають більше вдома, їхньою теплою кров’ю бажають оросити сиру землю.

— Хочеться кричати, – прошепотів Юджі, закинувши голову назад і вдивляючись у темне-темне небо, де жевріли міріади зірок.

Було лячно, а від того смішно. Ріка залишилася далеко позаду, холод, що переслідував їхні п’яти, майже минув. Замість темного лісу перед ними розстелилося широке дике поле. 

— Цього я робити не радив би, – всміхнувся Меґумі, відчувати точно те саме. Дивне, до того незнане відчуття вдихалося в легені разом з киснем, і Меґумі хотів, аби воно затопило все його тіло.

Хтось перший зліз із коня – за ним і другий. Хотілося танцювати і співати пісні. Їхні ноги плуталися в траві, поки вони рухалися в ритм пісні, котру наспівував вітер. Меґумі зняв із голови прикрасу, що тримала його волосся, – і воно впало на очі чорними пасмами. Прикрасою він увінчав Юджі, коронувавши молодого принца, легким порухом руки зробивши його повелителем всього світу.

Вдихати повітря на всі груди сп’янило їхні юні серця. Озираючись один на одного, вони вели свій дивний танок, який означав щось тільки їхнє. Тіні кружляли по землі разом із ними, підхоплюючи вільні рухи, заходячись у вихорі нових емоцій і почуттів. 

Хвилювання та новизна, страх і невідомість злилися в єдину суміш і дурманили не гірше шаманських трав. Тіла розігрілись, і тепер шкіра Юджі вже пашіла теплом, а не нагадувала гусячу. У Меґумі здавна була сильна стійкість до всіляких трав, проте ніхто не казав йому, що в голові може стояти туман від зіллятих в одну емоцій. Він наче відчував усе й відразу, хоча не вдихав ніяких пахощів. 

— Я хочу зробити щось дуже дивне, – раптом промовив Юджі, коли вони вже осіли на землю і тяжко дихали.

— Після всього? Не думаю, що може бути щось гірше, – Меґумі прикрив очі, вмостившись спиною на м’якій траві. 

Вітер легенько обвіював їхні розпашілі обличчя. Коні паслися недалеко, навчені бути поряд зі своїми людьми.

— Це може бути занадто дивним. Навіть після всього.

Меґумі сперся на лікоть, вперіщившись поглядом у Юджі. Той перебирав травинки у пальцях, ніяково і розгублено всміхаючись.

— Тільки не кажи, що ти хочеш повернутися, – попередив його Меґумі, як тільки-но шалена здогадка з’явилася у його голові. Це було би дійсно дивно. Чи то пак – неможливо. Тільки якщо Юджі не хотів привести їх у руки смерті.

— Та ні! Це було би дійсно…, – Юджі закрутив головою, відкидаючи припущення Меґумі, тим самим дозволивши тому зітхнути з полегшенням. — Ні, я іншого хочу.

— Тоді кажи вже. 

Що ж Юджі так противиться? Вчинивши щось таке божевільне, як-от втеча із дому, будучи першим принцом, якого сьогодні мали принести у жертву древнім богам, він боявся розповісти про якесь своє бажання. Меґумі подумав, що його, певно, також вчили ставити в пріоритет інших, а вже потім думати про себе. Немає чому дивуватися: того, хто мав померти на радість племені, не могли виховувати інакше. Тепер уже традиції і боги не здавалися такими всемогутніми і єдиними, чому треба підкорятися.

Проте Юджі, червоніючи ще більше, хоча мав би вже трохи схолонути, сказав те, чого Меґумі дійсно не очікував почути.

— Можна…тебе поцілувати?

На диво, Меґумі відреагував спокійно і просто кивнув. Серце, щоправда, забилося у грудях сильніше. Можливо, це тому, що він ніколи раніше ні з ким не цілувався. Жерцям вступати у шлюб можна було тільки після виконання своєї місії, а до цього їх наполегливо готували і навчали. Меґумі також сумнівався, що у Юджі був подібний досвід. 

Тим не менш, Юджі, витерши спітнілі долоні, нахилився до нього. Очікуючи дотику на своїх губах, Меґумі заплющив очі, проте через секунду відчув тільки чужі теплі губи на своїй щоці.

За мить Юджі відлинув від нього, зиркаючи спідлоба на його реакцію. Примарний слід від поцілунку все ще відчувався на шкірі. Цього було достатньо, як для першого разу. Врешті-решт, у них ще стільки часу, щоб дослідити себе. Чисте, незаймане поле навкруги буде їм свідком. 

— Приємно, – відказав Меґумі, падаючи назад у траву. — Наступного разу можна в губи.

Юджі враз опустив напружені плечі, також відкинувся назад у траву і засміявся. Меґумі підхопив його сміх, і вони знову разом сміялися, ніби ті солодкі пахощі, якими обидва просякнули у храмі, знову почали діяти. Та цього разу не було ні червоної фарби, ні мармурової плити, ні срібного кинджалу. Білі вбрання забруднилися, вковзалися в зелену траву та пропахнули потом. Від оманливої святості й жорстоких таїнств не залишилося ні сліду. До ранку про них уже й ніхто не згадає. Вони загубляться у широкому новому світі, де для них знайдеться своє місце.

…

Вдалині почувся стукіт копит. Встромилася в землю гостра стріла.

нотатки:

також мої фанфіки публікуються тут і тут