Принципи

Ітачі жив спокійним та помірним життям, поки одного прекрасного дня цей порядок не порушило чортове татуювання на зап’ясті. Ні, соулмейт точно не вписувався в його плани.

AU, де соулмейти можуть знайти один одного за татуюванням у вигляді парних малюнків. Загвоздка в тому, що на пошуки дається лише рік. Можна читати, не знаючи канону. Шісуї та Ітачі не родичі.

***

— Твою ж матір. — прошипів Ітачі. — Твою матір!

Він ось уже як п’ять хвилин витріщався на своє зап’ястя, відмовляючись повірити в побачене. Ні, серйозно, якого біса? Чому зараз? Двадцять два роки він жив спокійно. Школа з відмінним атестатом, грант у престижний університет у Токіо, високооплачувана робота, довгоочікуване підвищення… Чорт, він тільки й робив, що вколював як проклятий протягом усього свого життя. Звичайно, Ітачі мав видатний розум, але це не скасовувало необхідності годинами сидіти над книжками, а весь вільний час проводити в бібліотеці. Він доклав чимало зусиль до свого навчання, практично добровільно відмовився від тісних дружніх та романтичних зв’язків. Навіть жити став один, щоб ніхто не смів відволікати його ні на мить. Все заради єдиної мети — стати повноправним і гідним спадкоємцем UchihaCorp.

Звичайно, Ітачі місце спадкоємця було підготовлено ще з того дня, як Мікото оголосила про свою вагітність. Проте плани трохи похитнулися, коли на світ з’явився другий малюк — Саске. Зовсім несхожий на старшого брата. Ітачі був тихим і спокійним, він вважав за краще спостерігати, ніж втручатися в перебіг подій. Вихований мало не в армійських порядках, юнак був ввічливий з усіма без винятку, не висловлювався, і в цілому був приємним хлопцем. Точніше, був би, якби не відчужений погляд. Здавалося, що йому чужі будь-які прояви емоцій, або навіть натяки на них. Якоюсь мірою, так і було: Ітачі волів не розпорошуватися на будь-кого, вважаючи це марною тратою часу. Єдиний, хто мав честь бачити хоч якісь емоції на його похмурому обличчі, був його молодший брат.

Саске був повною протилежністю Ітачі. У дитинстві шумів і кричав так голосно і так часто, що батьки серйозно подумували купити беруші або звукоізолювати його кімнату. Непосидюча, активна і допитлива дитина не давала проходу нікому, а особливо свому старшому братові. Саске обожнював його, вважаючи прикладом для наслідування і зовсім ідеалом. Він у всьому прагнув наздогнати Ітачі, а його мрією було якось перевершити свого ні-сана, щоб брат і батько схилили перед ним коліна і визнали його заслуги. Не те щоб Ітачі був скупий на похвалу — навпаки, він хвалив Саске навіть за найменші заслуги, чи то незрозумілий дитячий малюнок, чи то перша оцінка «відмінно» у школі. Ні, Ітачі любив свого молодшого братика і робив усе, щоб був щасливий. Батько ж навпаки, наче й не помічав молодшого сина. За сімейними вечерями батько розливався тирадами про геніальність старшого, лише зрідка відпускаючи коментарі у бік Саске, які більше скидалися на критику, ніж на похвалу.

Згодом Саске змінився. Якщо раніше досягнення Ітачі викликали в ньому дитяче захоплення та гордість, то зараз у ньому вирувало роздратування та злість. Адже він теж намагається! Не просто намагається, він дупу рве! Відмінні оцінки, численні грамоти, перші місця на олімпіадах. Але ні. Батько в кращому разі говорив щось на кшталт «ну, чого і слід очікувати від мого сина».

Ітачі відверто лякали ці зміни, але він нічого не міг вдіяти, хоч би як не намагався. Йому було боляче бачити, як Саске губить своє життя в гонитві за визнанням батька. Йому було страшно. Адже як би Саске не намагався, бізнес та економіка були йому зовсім нецікаві. Його запальна і гаряча натура не знайде заспокоєння у рутинній офісній роботі. Не бажаючи бути свідком цього видовища, Ітачі твердо вирішив успадкувати компанію батька. Адже якщо бізнес піде йому, Саске зможе прожити своє життя. Заради цієї мети Ітачі трудився не покладаючи рук, вчив, зубрив, записував, досліджував, навіть зір примудрився посадити від постійного читання в погано освітленій бібліотеці. Він впевнено йшов своїм шляхом, успішно минаючи всі перепони. Сьогодні, нарешті, він отримав довгоочікуване підвищення, ставши тепер керівником цілого відділу.

І тут всесвіт каже, що зараз слушний час для соулмейту? Зараз, коли все йде так спокійно, так правильно, за планом? Саме зараз в його житті має з’явитися нова людина та нові турботи?

— Ну, нахір. Я на це не підписувався.

Взагалі-то, підписувалися всі ще з народження. Мітка у вигляді парного татуювання з’являлася у кожного, хоч досі не було зрозуміло, чому в одних вона з’являлася в п’ять років, а в інших в тридцять п’ять. З моменту появи щасливчик мав рівно рік, щоб відшукати і возз’єднатися зі своєю другою половинкою. Якщо ж цього не відбувалося, мітка зникала назавжди, як і зникав шанс зустріти свою родинну душу. Зустріти, в принципі, можна було, тільки знати напевно вже ніхто не міг. Та й що це за такий термін — один рік? Зовсім нічого. Чи варто говорити, що далеко не багато хто опинявся в результаті зі своїми соулмейтами. Хтось просто не встиг, хтось не зміг, комусь було начхати, хтось уже був у стосунках, і не збирався їх розривати.

Можливість зустріти споріднену душу не спокушала Ітачі від слова зовсім. У нього є робота, затишна (наскільки тільки може бути затишною ідеально вилизана, без найменших натяків на присутність ній живої людини) квартира, батьки та молодший брат. Ні, ще одна людина в його житті буде явно зайвою. Не кажучи вже про те, що йому доведеться приділяти увагу, цікавитися його життям, і навіть жертвувати власним спокоєм заради спільного проведення часу. Більше того, нова посада забиратиме багато сил і часу. Коли йому шукати цього загадкового соулмейта? Замість сну, чи що? Пф. Ще чого.

Ітачі злісно потер праве зап’ястя. Мабуть, сподіваючись, що мітка випарується. Але ні. Бридка фіговина не збиралася зникати, хоч ти трісни. Ще й малюнок безглуздий — ні, серйозно, точка посередині і навколо коми? Виглядало як дешевий портак, набитий кимось на зразок хлопця Узумакі, соулмейта Саске, о першій ночі після двох літрів пива. Але ж він не хлопчика Узумакі. Він – Учіха Ітачі. Зразковий син та зразковий працівник. Пива не пив і портаків не бив. Курив іноді, але йому двадцять два, йому можна. І ось тепер йому доведеться ховати це непорозуміння за довгими рукавами цілий рік, навіть у літню спеку.

За що йому все це?

***

Ітачі діловито поправив рукави сорочки, важко зітхнув, і знехотя покинув прохолодний салон своєї машини. Літо цього року настало раніше, ніж потрібно, і вже першого червня температура повітря досягала майже тридцяти градусів. Ітачі й раніше доводилося нелегко — з його-то волоссям мало не до пояса, а зараз він і зовсім змушений був страждати в ідеально випрасуваній білій сорочці з довгим рукавом. Він лише сподівався, що кондиціонер у будинку з минулого разу полагодили.

Ітачі досить рідко приїжджав у гості до батьків — на його погляд, для цього просто не було потреби. Поговорити можна по телефону, термінові новини повідомити листуванням. Якби його воля, він витратив би вихідні на щось корисніше. Наприклад, перевірив би ще звіти співробітників або прочитав би чергову книгу з економіки. Але пропустити день народження матері не міг навіть такий затятий трудоголік як Ітачі, тому він гордо крокував до вхідних дверей, невдоволено жмурячись з-за яскравого сонця. Мікото вже чекала на порозі.

— Ітачі, хлопче мій, як я рада, що ти зміг приїхати! — вона міцно обійняла сина. — Я вже боялася, що ти не з’явишся.

— Я нізащо не пропустив би твій день народження. — Ітачі тепло посміхнувся і простяг подарунок. — Зі святом, мамо.

Мікото ледве не розплакалася, але змогла стриматися. Такі теплі моменти були рідкістю для їхньої сім’ї, особливо після переїзду Ітачі. Саске ще більше закрився в собі, старший майже не з’являвся, Фугаку цілими днями пропадав на роботі. Мікото справді сумувала за старими сімейними вечерями, спільним переглядом фільмів, настільними іграми та прогулянками парком на вихідних. Проте все це було далеко в минулому, і як би сильно жінка не намагалася, повернути це неможливо. Тому вона з трепетом і хвилюванням чекала кожного великого свята, знаючи, що в такі дні їхня сім’я обов’язково збереться разом.

Мікото провела сина в будинок і звеліла відпочивати з дороги, поки вона закінчує з приготуванням. На пропозицію про допомогу вона відповіла відмовою, чому Ітачі був тільки радий. Він і питав більше з ввічливості.

На його щастя, кондиціонер у будинку працював справно, тому можна було ненадовго розслабитися. Ненадовго, тому що Саске явно не проґавить шансу посваритися зі своїм братом. Такий характер.

Ітачі зручніше вмостився в кріслі, відкинув голову на спинку і заплющив очі. Сидячи прямо під кондиціонером, він насолоджувався потоками холодного повітря, і мріяв, щоб його чортова мітка скоріше зникла. Яка, до речі, не завдавала так багато клопоту, як він собі уявляв. Зиму він пережив чудово, іноді навіть забуваючи про цей «недопортак», бо весь час ходив у светрах і толстовках. Весна видалася прохолодною, його рятували довгі рукави піджаків та курток. Май, щоправда, не порадував. Та що там не порадував, це було одне суцільне розчарування. Різке потепління та нестерпна спека в останні два тижні. А літо тільки почалося.

Не додав радості і зухвалий голос Саске:

— Чого розвалився, зайнятися нема чим? — миле вітаннячко, нічого не скажеш.

— Я відпочиваю після довгої дороги, Саске. Якщо хочеш, можу поступитися тобі це крісло, — не відкриваючи очей, сказав Ітачі. Сьогодні свято, і він дуже сподівався, що сварки з братом вдасться уникнути. Не хотілося засмучувати маму. У Саске ж щодо цього, мабуть, була інша думка.

— Пф, відпочиває він. Теж мені, трудоголік великий. Валі нахір із мого крісла. — Саске підійшов до Ітачі впритул. — А ще краще, вали нахір із цього будинку. — прошипів він.

Старший розплющив очі і зустрівся поглядом із братом. Той буквально випромінював ненависть у всіх її фарбах.

— Не варто так переживати, Саске. Я звалю одразу після вечері. — Ітачі все ж таки встав і відійшов до вікна. Від гріха подалі.

— Звичайно, звалиш. На свою улюблену роботу, отримуватимеш підвищення щомісяця, — єхидствував Саске, сідаючи в крісло. — А потім знову прийдеш сюди за похвалою від татка.

Ітачі тяжко зітхнув і оперся на підвіконня. Щораз Саске поводиться все гірше і гірше. Невже батько не помічає його навіть тепер, коли старшого немає поряд?

— Саске, я ніколи не робив нічого заради похвали. Я просто робив те, що мав. Як і зараз.

— Казки не розповідай тільки, га? — огризнувся молодший. — Нахір тобі це все, якщо не заради визнання?

— У мене свої причини. — спокійно озвався Ітачі, хоч внутрішньо він напружився. Саске ніколи не питав його про мотиви, зазвичай обмежуючись причіпками та образами на порожньому місці.

— Це ж які? – Саске повільно піднімався з крісла, — Дівчину свою вразити хочеш? Чи хлопця? Або …

— Хлопчики, проходьте за стіл, все майже готове! — на щастя, цю порожню суперечку перервала Мікото. У неї ніби чуття розвинене на сварки та конфлікти, а тому вона майже завжди могла вчасно їх припинити.

Ітачі, проігнорувавши злісний погляд Саске, мовчки пройшов у їдальню. Молодший же театрально закотив очі, пробурмотів щось на кшталт «як же все заїбало», і вирушив за братом.

***

На подив, вечеря пройшла спокійно. Мікото радісно приймала вітання від чоловіка і дітей, Фугаку жодного разу не заїкнувся про роботу, Ітачі сидів тихіше за води і нижче трави, Саске ж обмежувався роздратованим пирханням через відсутність приводів докопатися до улюбленого ні-сана. На його щастя — і на превеликий жаль всіх інших — привід з’явився лише наприкінці вечора, коли Мікото наполягла на тому, щоб старший син залишився на ніч і не тягнувся погано освітленими дорогами назад у Токіо. Молодший готовий був буквально вибухнути від обурення, навіть не стримуючи себе у виразах:

— З якого біса він тут ночуватиме? У нього свій будинок є, хай валить!

— Саске, стеж за язиком, — строго обсмикнув його батько. — Ітачі наш син, це і його будинок теж. Він має повне право ночувати тут.

Ітачі спробував був щось заперечити, щоб не травмувати психіку нещасного підлітка, але його перервала Мікото:

— Я навіть чути нічого не бажаю! — гукнула вона. — Невже не можна потерпіти один одного хоча б сьогодні? Ітачі залишається на ніч, і крапка!

Вона різко встала з-за столу і попрямувала до спальні, голосячи про нестерпних хлопчиськ та їх безглузді характери.

— І посуд помити не забудьте! — крикнула вона, уже підіймаючись на другий поверх. Камі, ну чому їхня родина не може просто бути нормальною?

— Вранці вибачтеся перед матір’ю. — сказав на прощання батько тоном, що не терпить заперечень, і пішов слідом за дружиною.

Саске злісно зиркнув на брата, заявивши, що якщо він «частина сім’ї», то нехай розбирається з посудом сам, і уткнувся в телефон. Ітачі був не проти, тим більше що можна буде не переживати за скритність свого татуювання. Кілька разів за ці півроку він відчайдушно намагався його позбутися, навіть наждачкою шкіру натирав, хоч і знав, що це марно. Закінчувалися такі спроби зазвичай злісним шипінням, тихим «блять» і почервонілою шкірою, яка наступні кілька днів нещадно нила і свербіла.

Ітачі злодійкувато озирнувся і, переконавшись, що молодший захоплено щось друкує в телефоні, закотив рукави і взявся до справи. Миття посуду дивним чином заспокоювало, змушуючи розслабитись і звільнити голову від непотрібних думок. Ітачі настільки поринув у процес, що й не помітив, як Саске підкрався до нього ззаду:

— Хм, міг би й здогадатися. — поблажливо промовив він.

Ітачі здригнувся і поспішив відвести праву руку. Адже він не побачив, правда?

— Про що? — Про те, перед ким ти так вийобуєшся. — ну що за самовдоволений тон?

— Твій соул, напевно, дуже радий, що придбав ідеального Ітачі собі. Назло всім шанувальницям.

Чорт, таки побачив. Можна, звичайно, вдати з себе дурника, але з Саске такий номер не спрацює. Він силою змусить показати мітку ще раз, щоб переконатися. Гаразд, правда так правда.

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що всі мої старання спрямовані на те, щоб вразити мого соулмейта. Адже я його навіть не знаю. — Ітачі сподівався, що цього вистачить, і більше не буде розпитувань. Головне, щоб не сказав батькам.

— Як це не знаєш? Ця позначка сьогодні, з’явилася, чи що? — Саске завжди ставив надто багато запитань.

— Ні, вона з’явилася давно. — Ітачі вимкнув воду і взявся витирати руки. — Просто я не зацікавлений у знайомстві.

Відповіддю була лише тиша. Старший відклав рушник і вже сподівався, що на цьому все, але успіх останнім часом був явно не на його боці.

— Ти хочеш сказати, що навіть не шукав його? — підозріло тихо спитав Саске.

— Ні, й не збираюсь. А тепер, якщо дозволиш, — Ітачі попрямував до виходу, — я піду спати. Я справді втомився з дороги.

— Та що ти за ідіот? Як можна не хотіти зустріти свого соулмейта? — молодший був здивований до глибини душі. Ітачі шумно видихнув і обернувся до брата.

— Це не вписується у мої плани, отото. Мені ніколи ганятися незрозуміло за ким, і без того турбот вистачає.

— Пф, як батько може називати тебе генієм, коли ти такий дебіл, га? — у голосі лунав глум. — Яка робота може бути важливіша за соулмейта?

— Моя. — просто відповів Ітачі. — Моя робота для мене на першому місці, і я не збираюся нічого міняти.

Саске не вірив своїм вухам. Яким треба бути ідіотом, щоб добровільно відмовлятися від родинної душі? Не те, щоб Саске був романтиком, але після зустрічі зі своїм соулмейтом він зрозумів, що це таке. Яке щастя це може принести, і як класно мати людину, яка розуміє та приймає тебе. Хто при здоровому глузді відмовиться від подібного?

— Ти серйозно? Через якусь роботу? Що з тобою, блін, не так? — Саске вже переходив на крик. — Що з тобою не так, га, ні-сан? Заради чого весь цей балаган? Боїшся, що татко не похвалить, якщо найкращий-і-геніальний Ітачі відмовиться від переробок?

— Я роблю це не заради себе, Саске. — старший стомлено заплющив очі. Як же йому це все набридло.

— Заради кого тоді? Хочеш позбавити свого соулмейта своєї похмурої пики? Благородно, нічого не скажеш.

— Я роблю це заради тебе, Саске. Ітачі, не промовивши більше ні слова, розвернувся і вирушив до спальні, поки молодший брат шоковано дивився йому вслід, намагаючись усвідомити почуте.

***

Вранці Ітачі намагався не затримуватись у батьківському будинку. Він абияк запхав у себе сніданок, поспішно попрощався з батьками і попрямував до машини, мріючи якнайшвидше опинитися в затишній тиші своєї квартири. Він вже встиг зрадіти, що не застав Саске, але, як відомо, всесвіт не бажав повертатися до нього обличчям.

Молодший брат наздогнав старшого, і тепер мовчки стояв і пиляв його своїм важким поглядом. Майже не щурився від яскравого сонця. Витривалий, гад.

Ітачі, зовсім не знаючи, як почати розмову — і чи варто взагалі її починати — мовчки дивився у відповідь. Саске зволів заговорити першим:

— Ти маєш знайти його.

— Що, вибач? — ні, Ітачі чекав чогось подібного, але щось у тоні брата застало його зненацька.

— Ти маєш знайти свого соулмейта, придурок. — Саске хоч і дав собі слово не зриватися сьогодні, але сказати завжди набагато легше, ніж зробити.

— Кхм, Саске, я ціную твою турботу, але як я вже казав…

— Так-так, я пам’ятаю, у тебе робота і таке інше. Плювати. — чортів ні-сан зі своїми чортовими тарганами, — Ти маєш зробити хоч щось. Ти ж знаєш, що шукати ви повинні обидва?

Ітачі, зрозуміло, знав. Він знав, що всесвіту було нудно, а тому він придумав цю кумедну гру з соулмейтами, де людям треба було знайти один одного за один рік, щоб здобути щастя. Більше того, гра в одні ворота не працювала, — мабуть, всесвіту було настільки нудно — і шукати мали обидва, інакше шансів зустрітися не було.

— Я знаю, Саске. Саме тому я не збираюся нічого робити. — Ітачі стомлено потер перенісся. — Скоро мітка зійде, і ми обидва забудемо про це.

— Ти так в цьому певен? — у голосі молодшого чулася глузування. — Ти, звичайно, забудеш. А що щодо твого соулу, га?

Ітачі не знав, що на це відповісти. Навіщо це все?

— Ти навіть не замислювався про це, правда? Не відповідай. І так бачу, що правда. — молодший похитав головою, усміхнувся чомусь своєму, і продовжив. — Знаєш, ні-сан, якщо ти такий великий мученик, і робиш… Що б ти там не робив, не заради себе, то пожертвуй собою ще разок, і знайди свого соулмейта.

— Навіщо це тобі? — Ітачі був зовсім спантеличений. Вже як пару років Саске не виявляв ніякого інтересу до брата, з чого раптом така турбота?

— Та мені це не здалося. — огризнувся підліток. — А ось твоєму соулмейту, швидше за все, ще й як здалося. Він, чи вона, не знаю, будь-хто, хоче знайти тебе, і зуб даю, що шукає! А ти сидиш на дупі рівно і відмазуєшся своєю ідіотською роботою! — Саске відчував, що починав зриватися. Розмову треба було закінчувати. — Коротше, подумай про те, як почуватиметься твій соул, коли він через тебе залишиться на самоті.

Саске вирішив, що більше сказати нічого. Він зробив усе, що було в його силах. Звичайно, переконати Ітачі, коли той вже вбив собі щось у голову, така собі вигадка. Але ж намагання не страждання?

Вже відчиняючи вхідні двері, Саске завмер, наче щось згадавши. Кілька секунд він непорушно стояв, щось вирішуючи в голові. Він обернувся через плече і тихо, майже пошепки сказав:

— Начхати тобі на соулмейта, так? Тоді зроби це, як ти там висловився, заради мене. Ітачі його почув.

***

Ітачі завжди був людиною принципу. А зраджувати своїм принципам в його принципи не вписувалося. Тому він не надав особливого значення словам брата, хоч і був приголомшений тим, що Саске їх взагалі сказав. Він продовжував жити своє звичне життя. Прокидався о пів на сьому ранку, приймав душ, збирав своє довге чорне волосся в низький хвіст, старанно ховав мітку на правому зап’ясті під рукавом, їхав на роботу, засиджувався допізна, повертався додому, і так по колу.

У вихідні, як і планував, перевіряв звіти підлеглих, виправляв їх, іноді навіть переробляв. Або ж зачитувався навчальною літературою. Єдина радість, яку він собі дозволяв, — солодощі. У великій кількості. Так, щоб аж нудило.

Але як би Ітачі не намагався, він не зміг довго собі брехати. Братові слова в’їлися в його мозок і ніяк не хотіли забиратися звідти. Ітачі спочатку відмахувався від них, як від настирливої ​​мухи, але раптом не втримався, і дозволив собі подумати над ними.

Невже отото мав рацію, та Ітачі свідомо позбавляв спорідненої душі не тільки себе, а й іншу людину? Невже через нього хтось буде змушений страждати? Невже він справді готовий завдати болю своєму соулмейту?

На перші два запитання відповідь була надто очевидною, щоб думати про них довше десяти секунд. А ось із останнім все було не так просто. Ітачі спробував уявити собі людину, яка відчайдушно шукає свою половинку, але рік закінчується, а з нею закінчується і надія. Та що там уявляти, він бачив це на власні очі. Його одногрупнику, Дейдарі, не судилося зустріти рідну людину, та Ітачі яскраво пам’ятав, як голосно ридав і вбивався той довговолосий блондин. Наврядчи, звичайно, його власний соулмейт виявиться таким же емоційним, але все ж Ітачі міг уявити ці почуття. Чи готовий він приректи людину на таке?

Дуже хотілося б вірити, що ні. Адже він не монстр якийсь.

Зрештою, якщо міркувати логічно, його соулмейт повинен розуміти його. А це означає, що понаднормова робота та практично нульові знаки уваги не відштовхнуть його. Зрештою, навіть якщо Ітачі шукатиме, яка ймовірність, що за решту — чорт, уже п’ять? — місяців він справді когось зустріне? Звичайно, перспектива витрачати вільний час на знайомства незрозуміло з ким не дуже тішила, але ж він не зобов’язаний віддаватися цьому заняттю повністю, чи не так? Так, якщо випаде година-друга. В такому разі він зі спокійною душею зможе сказати, мовляв, «намагався, та не доля», і жодної тобі відповідальності за розбите серце іншої людини. Ідеально!

Ітачі був дуже гордий собою. Він зміг не тільки знайти вирішення проблеми, але й вигадав як реалізувати все без особливої ​​шкоди роботі та особистому часу. Хлопець був у такому гарному настрої, що вирішив потішити себе порцією данго. Сьогодні він заслужив.