(При)(на)значення

Склоочисники неприємно рипали, дриґаючись перед очима туди-сюди. Він вже сотню разів думав над тим, що треба зайнятися ними й змусити гепатись не так гучно. Однак щоразу про це забував, а згадував знову лиш коли виявляв себе слухачем «Симфонічної поеми для 100 метрономів».

В цьому було щось буденно-веселе і філософсько-сумне. Він згадував, що Лігеті наказав зіграти цю композицію на власному похороні й думки від тих згадок ставали тлінними, обтяженими побутом таксиста.

«А може тобі треба менше цікавитися музикою, Давиде, і тоді дурні ідеї та асоціації навідуватимуть тебе рідше».

Він відкинувся до спинки водійського сидіння зручніше і кілька разів вдарився головою до підголівника. Асоціації лізли ще дурніші ніж зазвичай.

Якщо він Давид, то хто його Голіаф? Сірий Київ, в якому так важко вдавалось прилаштуватись? Чи нескінченне та, поки, безуспішне, марення музикою? Чи може оце таксування, яке навіювало сумні думки? Може Голіафом були усі ті трагічні людські історії, яких довелось наслухатись, а потім в безсиллі згадувати перед сном?

Склоочисники продовжували клацати, а дощ глухо тарабанив по даху автомобіля. Різкі монотонні рухи гіпнозували його і в якийсь момент вид за вікном розмився до сірої плями. Час був раннім і клерки лиш починали добиратись до офісів, але на вулиці було темно. Злива була рясною, а хмари – густими. Вдивляючись в горизонт за лобовим склом, Давид не відразу помітив, як в загальному місиві сірості виокремилась темніша пляма і шпарко рушила в його сторону. «Пляма» обійшла автівку і відкрила пасажирські дверцята з боку водія.

— Добрий день.

— Добрий-добрий, – відповів Давид, протягаючи руку до магнітоли. Джонні Кеш про свій біль заспівав тихіше.

Мужик сірий і трохи згорблений тяжко всівся на заднє сидіння і м’яко грюкнув дверцятами. З ним в салоні з’явилося холодне лютневе повітря і кам’яна тяжкість робочого ранку.

Давид на секунду задумався чи так же змінює повітря його поява. А якщо змінює, то сподівався, що хоча б на щось класне і не таке сумне.

Йому ж не сумно.

Йому ніколи не сумно.

Арахамія – людина безпроблемна. До сірих напівтонів він звик ставитись з гумором, а з власної грузливої накрученості навчився жартувати.

Пасажир за спиною шумно видихнув і завмер з прикритими повіками. Дихав глибоко і його широкі груди важко здіймалися. Чіпати його не хотілось.

Давид мовчав. Мужик, хмурий і грузний, продовжував мовчати теж. Арахамії здалось, що були б вони у мультику, то хмара з дощем пливла б лише над ними. Повітря в машині закінчилось і залишився лиш поганий настрій.

Пройшло не менше п’яти хвилин, поки пасажир нарешті заговорив:

– На Богомольця, будь ласка.

Він заговорив різко і коротко, але виглядав при цьому так блідо, ніби з кожним словом з нього зцідили крові.

Давид ввів адресу в навігаторі і помітив відмітку на карті. Мужикові і справді в поліклініку би за якоюсь вітамінкою, а то він без перестанку щурився, мружився і щелепа ходуном ходила. А щелепа в нього нічого собі! «Вольове підборіддя» чи там як?

Арахамія витиснув щеплення і машинка заспівала.

Плавно вирулюючи, щоб розвернутись запитав:

— Може не моє діло, як хоч не кажи, але в тебе все ок, чоловіче? А то ти… Ну якийсь

— Все добре, дякую.

Як «все добре» не виглядав: кліпав поволі, ніби сонний чи накачаний чимось і підтискав губи.

Давид любив говорити з пасажирами і не рідко вивалював випадковим слухачам свої байки. Життєвий досвід робив його наповненим і цією наповненістю кортіло ділитись.

— Ах, погодка, канєшно, спати хочеться. тучки, мряка. Але ти не думай, друг, я такого «нонстопа» вточив, шо тепер можу як павучок туда-сюда. Всьо схвачено. Але тучки…

Мужик своє підборіддя розвернув до вікна і перевірив свідчення. Трохи втиснув голову в плечі, щоб бачити більше неба і схвально кивнув. Ніби Давид би брехав про таке…

Київ лютневий був гіршим за Лондон. Не те щоб Давид мав можливість зрівняти тумани Альбіону з місцевими, та все ж того переконання в нього не міг забрати ніхто. Сіро-нудний і мокрий Київ змушував кутатись в шерстяні пальта і пуховики, але однаково вологими язиками зумів добиратись до самих кісток.

Хотілось чогось веселішого ніж хмари.

— А я… — почав Давид і осікся, перебитий власним смішком. — Знаєш, хотів сказати що я оце для душі таксую, бо вапшє-то зіграв на днях свій перший сет. Але то би було клішовано якось, нє? Ха-ха, «для душі таксую»… Що ж би то за душа така була?

Пасажир загадково смикнув губами і перевів погляд на водія. Давид бачив, що той розглядав його і навіть намагався зустрітись поглядом в дзеркалі. Здавалось, що мужик перевіряє його і на мить така недовіра стала майже образливою. З чого б це? Арахамія глянув на себе в дзеркало – це добре обличчя явно вкушало довіру!

Чоловік слухав зосереджено і не менш уважно розглядав водія. Сам в діалозі зацікавленим не здавався, але всотував інформацію з усією серйозністю ніби та би йому згодилась.

— І як воно? — запитав він сипло.

— Та нормально, не без преколів але вцілому іду на повишеніє. Якшо людина іде на повишеніє, то значить вона іде на своє місце. Повишеніє це завжди балдьож…

— Ясно, – якось різно обірвав його пасажир.

Арахамія завжди говорив з впевненістю: не бажання чайових було причиною його нескінченної приязності. Під веселий гомін робота і справді здавалася стерпнішою. Однак і з траурними мовчаннями доводиться колесити.

Пейзаж за вікном стрімко мінявся. Один спальний район змінювався іншим, а розмова все ніяк не складалася. Дощ не зупинявся і склоочисники все так же шумно клацали, ледь заглушені гулом мотора.

Нудьга змусила знову потягнутися до магнітоли. Він дав звуку і вслухався в текст – співали щось про самотність в скляних будинках і Давид все ж не втримав роздратованого цьмакання.

– Порядок? – ввічливо поцікавились з пасажирського сидіння.

– Таке чуство, шо моя жизнь то сполошні поминки. Таке все грусне-невкусне…

Пасажир нічого не сказав, а лиш знову підтис губи і повернувся до вікна.

Коли вони звернули на Богомольця, то клієнт, замість того, щоб уточнити номер будинку, пробурмотів непевне «станьте тут». Давид опустив вікно, спостерігаючи як пасажир обходить машину. На секунду здалось, що йому зле: він хитко став на тротуар і вдихнув так шумно, ніби не дихав ніколи досі. Очі його були мутними і дивився перед собою він якось сліпо. Але все тривало не більше кількох секунд, бо чоловік раптом випрямив спину і погляд його зробився ясним і твердим.

— Подякував, — сказав пасажир перебільшувано бадьоро.

Давид кивнув і потягнувся до навігатора. Думав, що поклацає і поїде далі, але раптом боковим зором помітив, що мужик не спішив заходити в клініку. Він ще трохи постояв набираючи в легені більше повітря, а потім зробив кілька кроків прямо, минаючи будівлю.

Арахамія дивився йому в спину і запустив усі мислиннєві процеси на які був здатний.

Чоловік продовжував розмірено крокувати тротуаром, коли таксист його наздогнав.

— Слухай, – Давид і сам не знав, що хотів сказати йому. Слова все ніяк не йшли до рота, бо ще і в голові не могли назбиратись.

Пасажир втомлено посміхнувся і кивнув, ніби розуміючи все, про що подумав Арахамія. Лице його було світлим і вологим від накраплого дощу, а в очах крилося усе розуміння світу.

Не знайшлося нічого кращого ніж:

— Удачі тобі!

І Давид втис газ, минаючи сіру будівлю МВС.