Примарна ніч

На вулиці цебенів дощ, стукаючи у чорні шибки. Блискавка вдарила по електролініям і світло в домі зникло. Та це нічого, в темряві я теж добре бачу, завдяки моєму фаху. Повільно обійшла простору вітальню і піднялася сходами на другий поверх садиби на Портленд Роу 35. Рип-рип. Під моїми ногами скрипіли дерев’яні сходи, які наосліп були небезпечною перешкодою для такого лінька, який вирішив унести тацю з горнятками чаю і печиво нагору за раз. Тобто для мене. Свій лікарняний я вирішила провести з комфортом, на широку ногу, зазіхнувши на недоторканні крекери у формі рибок Джорджа. Він, разом з Голлі та Ентоні пішли на складну справу, яку між іншим підкинув вреднючий інспектор Барнс. І як тільки його земля носить над підлітками так знущатися? Ні б самому, восени, по морозюці глипати по брудному напівгнилому будинку у пошуках небезпечних мерців. Так він просижує своє старече сідало в теплому кабінеті поки Квіл Кіпс бігає йому за кавою до автомату! Через його дурнуваті примхи в мене плече з минулого завдання ниє. Ну, можливо ще через власну незграбність… Але тим не менш!

Повільно пройшовши по коридору другого поверху, зупинилася поруч з першими від сходів дверима, зайшла всередину. Кімната була заставлена усіляким непотребом, не одразу можна було впізнати в ній стару дівочу спальню. Поставивши горнятка на журнальний стіл, я запалила світло, сіла на килим. Десь годинник гучно пробив дев’яту. В тьмяному блиску лампи танцювали мільйони порошинок.

Місячне сяйво проступило крізь щільно зачинені фіранки на другому поверсі й відкидало блідий серпанок на вкриті пилом меблі. Небо посіріло, з’явилися перші зірки. Впевнена, що Гості вже попрокидалися й блукають попід парканами у пошуках жертв. Отже і вона теж вже мала з’явитися.

Під «вона», я маю на увазі Джесіку. Саме до її кімнати були принесені чай та печиво. Ми з нею, так би мовити, спілкуємося. Поставивши чашки на невеликий стіл посеред спальні, присіла на килим. Зачекавши трохи, змогла розгледіти бліду мляву фігуру, що невагомо висіла в повітрі. Як виявилось, після очищення кімнати, старша Локвудова сестра нікуди не поділася, це я з’ясувала випадково.

В той день, мені потрібно було знайти поміж іншим мотлохом, який так старанно складали хлопці в кімнаті поряд з Локвудовою спальнею, наше старе обладнання для тренувань. Голлі сказала, що до дідька викине усе з вікна, якщо сунеться туди власноруч. Довелося по коліна заритися в старі архіви, трухлі ящики і ,ох прости Боже, різдвяні светри, що пахнули точнісінько як минулорічний рибний пиріг. Діло йшло до вечора, тоді ми й зустрілися вперше. Я позадкувала назад з кімнати по свою рапіру і соляні бомби вважаючи, що потурбувала незапечатане Джерело поміж сміттям, а коли повернулася придивилася уважніше. Джесіка мала прив’язку скоріш до місця ніж до окремого предмету, тому її дух, хоч і слабий досі маніфестував у кімнаті.

– Твоє здоров’я, дорогенька.

Зробивши невеликий ковток, огорнула долонями свою паруючу чашку аби трохи зігріти руки.

Примарна дівчина посміхнулася і кивнула. Звичайно пити з горнятка вона не могла, але їй було приємно, що в неї є своє, власне.

Ми довгий час дружньо мовчали, слухаючи шум за вікном. Наодинці пити чай було набагато сумніше, а так хоч було кому пожалітися на біль в передпліччі і посварити Монро за марно викинутий слоїк варення.

– Ну то й що, що він там стоїть з минулої весни? Кого він чіпав? – Зробивши ще один ковток, я нахмурила лоба. – Може, він там на чорний день був прихований, але потім ми про нього якось забули. Але ж як можна, малинове варення!

Джесіка розуміюче кивнула, можливо малинове варення при житті було їй також до смаку. Старша сестра Ентоні відрізнялася від нього ззовні, довге світле волосся й великі сірі очі. М’який ніжний погляд з-під опущених довгих вій. Цікаво, чи була вона такою ж вправною в фехтуванні як її брат?

На дворі стояла глупа ніч. Я занепокоєно зиркнула в заляпану водою шибку, між хмарами на небі вже сотнями блискотіли зорі.

«Де ж вони? Чи все в них гаразд? Дарма вдома залишилась, потрібно було йти з ними!»

Такі думками тинялася по моїй голові, але тверезий розум заспокоював внутрішню параною. Я сходила за ліхтариком, бо лампа вже догорала. Вічно доводиться буркотіти на Локвуда, аби той купував трохи усього про запас. Загорнулася в вовняний плед, з рота цівкою вилітала пара. Вирішала переглянути фотоальбом. Знайшла його в той же день, коли шукала старі рапіри між іншим мотлохом. Невелика книжечка загорнута в шкіряну обкладинку з вишитими вручну квіточками на корінці. Всередині були розклеєні і підписані фотографії, які беруть свій початок задовго до народження дітей подружжя Локвуд. Селія і Джеймс багато подорожували, на деяких фотокартках знаходились кумедні підписи:

«Мій чоловік вирішив стати папугою.»

«Погодься, що я найпривабливіший з усіх папуг яких ти бачила, люба.»

Дослідник в перовій накидці шамана був оточений низькорослими туземцями, що вертіли в руках різьблені ритуальні маски. Ті самі, що зараз висять в вітальні на стіні.

Широко посміхнувшись, я продовжила гортати. На середині фотоальбому можна було побачити перші натяки на поповнення в родині. В Селії покруглішав живіт, просторі до цього сукні щільно облягали його. Ближче до кінця з’являється й Ентоні. Маленький жвавий шибеник, який постійно рухається в кадрі, усі коліна збиті й роздряпані, а на пухлих дитячих вустах квітне безтурботна посмішка. Звичайно, трохи не коректно отак лізти в чуже особисте, але Локвуд бачив мої труси в прозорому пакеті з пральні, так що ми квити.

Догортавши альбом, я спустилася на кухню й придрімала в кріслі біля теплої пічки. Дощ нарешті вщух.