Привиди минулого

Навчитися нормально жити для Джеймса це єдина нездійсненна місія. 

Він так вирішив для себе і відмовлятися від цієї думки не збирається. Адже неможливо жити нормально, коли кожну секунду життя тебе переслідують привиди минулого. Ці примари мають обличчя та імена, саме це робить ситуацію в тисячу разів більшим лайном. Ці обличчя, які кожну секунду отруюють його існування, які змушують стискати зуби щоразу, коли з’являються перед очима. Найчастіше він бачить Роджерса, Бакі шкодує, що не може підійти і вибити всі його ідеальні зуби. Стів вічно дзижчить над вухом, як набридливий москіт у кімнаті посеред літньої ночі, повчає і дивиться з їбучим розчаруванням у погляді, коли в Джеймса все знову йде через дупу, а чергова спроба прийнятного соціального контакту провалюється.

 «Якого біса ти тоді звалив у минуле, розумнику?» — кричить Бакі, кидаючи в стіну ні в чому невинний рокс, але варто лише раз моргнути, як знайомої постаті вже немає, наче і не було зовсім. А Джеймс тремтячими руками хвилин п’ять збирає уламки по всій кухні і намагається відтерти слід кави на стіні. 

Його не забувають і інші, Брок з’являється наче чорт з табакерки, але рідше, це єдиний з усіх, кого Барнс не так уже й проти бачити. Рамлоу був пизданутий на всю свою голову найманцем Гідри, але чомусь у своєму примарному вигляді був не таким вже й жахливим. Можливо, що хворий мозок Бакі просто намагається знайти в спогадах найкраще, що було за часів Гідри та показати це ще краще. Що ж, у його свідомості це виходить чудово, тому що Брок якщо і починає йому виїдати мізки, то тільки за якусь справжню лажу, іноді даючи відносно слушні поради. 

Інших примар чимало, деяким імена доводиться вигадувати, бо мозок відмовляється згадувати ім’я ще однієї жертви з часів Гідри. Не сказати, що Джеймс дуже жалкує про це упущення, легше не пам’ятати хоча б це. Такі найчастіше мовчать і не затримуються на довго, просто виникають звідкілясь, питають щось на кшталт «Навіщо?», а потім зникають. Цих Барнс навчився ігнорувати найшвидше. 

Бакі ніколи не заповнював список, але чітко впевнений, що примар більше сотні. Він не хоче знати точну кількість, якщо чесно. 

Буквально викрадений із в’язниці Земо іноді теж здається примарою, тому що поки той не починає говорити, то виявляється майже непомітним у приміщенні, тільки чуття підказує Барнсу те, що він у кімнаті не один, точно так інтуіція сповіщає і про решту його «гостей». 

Іноді Джеймсу хочеться вбити Гельмута, ось тільки розуміння того, що він же й повернеться до нього черговою примарою зупиняє, адже і від балаканини живого Земо голова розколюється, а примару не змусиш замовкнути так само просто, як людину. Проте Джеймс знаходить у цьому хоч якийсь плюс, адже щоразу припечатуючи Гельмута в стінку він відчуває стрибок пульсу під теплою шкірою та те, як збивається чіткий ритм дихання. 

Що ж, Земо в такі моменти матеріальний і Барнс швидко остигає, відновлює дистанцію, заспокоює власну параноїдальну думку про те, що Гельмут це ще один привид, новий персонаж його хворої фантазії, а він сам ще не остаточно не з’їхав з ґлузду.  

Тепер торкатися Земо стає чимось подібним до ідеї фікс, щоб заземлитися. Щоразу, коли перед очима виникає один із образів, коли перед очима стоїть блядський Стів Роджерс, це допомагає, а привиди зникають на якийсь час. 

Джеймс ніколи не пояснює ці дотики, іноді ніби випадкові, іноді такі, ніби він тоне і Гельмут це рятівне коло, надто очевидні. Він радий, що Земо і не питає ніколи, ось тільки в карих очах чомусь іноді проблискує тінь розуміння і це змушує Барнса почуватись ніяково, ховати очі та йти, щоб не дати йому, Гельмуту, залізти в зкалічену душу. 

Ось тільки нерви все одно не витримують, коли знову з’являється Стів, який якогось біса здається в сотні разів нестерпнішим, ніж раніше. Бакі витримує майже цілий день, стискає зуби і постійно намагається відшукати Гельмута очима, хоча чудово розуміє, що він залишився в квартирі, після прицільного метання щита від Уокера. Коли вони з Семом повертаються назад у квартиру, то від Барнса майже іскри летять, сірник поряд з ним запали і точно буде вибух, Вілсон повідомляє про те, що Земо в спальні, а сам звалює в ніч. 

Схоже, навіть Сем відчуває бурю, що насувається і вирішує забратися подалі. У якийсь момент у Джеймса терпець уривається і він волає на ефемерного Роджерса, кляне його на весь голос і просто не може зупинитися. Він навіть не помічає того, що у вітальні він не один, тому що Гельмут з’являється там, як йобанна примара, а Барнс явно занадто зайнятий тим, щоб виплеснути всю свою злість на чергову гру своєї хворої підсвідомості, а ще розбити пару, а може і з десяток одиниць посуду. 

Бакі кричить доти, поки задихатися не починає, Стів не зникає, а все, що залишається самому Барнсу, це сповзти спиною по стіні, хапаючи ротом повітря і жмурити очі, ніби це допоможе позбавитися цього привида. Марно, бо голос Роджерса звучить у його голові, а дихати Бакі так і не може. Його втягує у цей вир повного безсилля та істерики, тому що він більше не може витримувати це все. 

Джеймс сіпається, як залякане звірятко, коли відчуває те, як теплі пальці доторкаються його обличчя, розмазуючи вологу по щокам. Доводиться розплющити очі, зображення пливе через повні очі сліз, але Барнс розуміє, що це Гельмут, чіпляючись за нього, наче той це останій шанс не збожеволіти, хоча все ще не може навіть ковтнути повітря. Він намагається переконатися в тому, що Стів нереальний, як і завжди, що реальний тільки довбаний Земо, якого він зараз тримає за передпліччя, але нічого не виходить, поки Бакі не відчуває те, як до його вуст притуляються чужі, змушуючи затримати подих і завмерти. Тільки після тихого «Дихай» спробувати зробити вдих. 

Вони так і сидять на підлозі, а Джеймс притискає Гельмута до себе, як єдиний зв’язок із реальністю, сам притуляється до нього ближче, прислухаючись до голосу і биття серця в грудях. Земо гладить його по голові і спині, перебирає його волосся і говорить щось безупинно, що змушує голос Роджерса на тлі з кожною секундою ставати все тихішим. 

Здається, що до зникнення Стіва проходить кілька годин, Бакі слухає Гельмута, справді вслухаючись у деякі історії, намагається дихати в такт чужому диханню і щиро радіє, що Земо не намагається відсісти, створити між ними дистанцію. Доводиться пояснити Гельмуту все, що відбувається, і Джеймс розуміє, що Земо підозрював, адже на його обличчі навіть тіні подиву не просковзує, але й жалю там теж немає. Бакі хоче прибрати весь той хаом, що тут влаштував, але Гельмут не відпускає його, просто тягне за собою, змушуючи влягтися в його ліжко. Барнс так і засинає від відчуття того, що його гладять по голові. 

Стає трохи легше після того вечора, тому що варто Джеймсу побачити чергову примару, зависнути поглядом на пару секунд довше на порожній для всіх інших кімнаті, як він відчуває дотик Гельмута. Бакі відволікається, ловить спокійний погляд карих очей, знову починає дихати, а постаті зникають і залишають його на якийсь час у спокої. Все покращується ще сильніше, коли вони із Земо вирішують спробувати побудувати якісь стосунки, а Барнс іде до психотерапевта, якого знаходить йому Гельмут. Примари з’являються ще рідше, тому що Земо постійно поряд, а новий лікар дійсно має бажання йому допомогти. Баки більше не почувається підвішеним у повітрі, нехай іноді гладь його життя все одно йде брижами при появі знайомих і вже давно мертвих осіб.

 Вони вирушають завдання і все йде нормально. Ось тільки Джеймс забуває, що нормальне життя це не для нього, про що надто явно нагадує вибух у цьому йобанному будинку. Перед очима проноситься все життя, а голос Барнса тремтить і зривається, бо на іншому боці каналу зв’язку тільки тиша і жодної відповіді від Земо, який був у тому крилі. Його не допускають до розбору завалів, Сем силою забирає його звідти, обіцяючи, що Гельмута обов’язково знайдуть. Барнс готовий убити всіх, навіть Вілсона, тому що йому треба бути там, йому треба знайти Земо, треба побачити його живим. Він відключається після того, як йому вводять кінську дозу найсильніших транквілізаторів.

 Прокинувшись у них з Гельмутом квартирі Барнс б’ється в істериці, гарчить і виє, як поранений вовк, бо не може пробачити собі цю помилку. Ось тут і з’являються вони, примари, які тільки й чекали на момент, коли він дасть слабину. Їх багато, раніше ніколи їх не було більше двох, але зараз все занадто погано. 

Джеймс втрачає себе, він забивається в кут і закриває вуха та очі, ось тільки це не допомагає, тому що вони всі в його голові. Бакі здається, що він чує хлопок дверей крізь гул всіх цих голосів, і це змушує його розплющити очі. Він бачить Гельмута, який показується з коридору і кидається до нього, тому що Земо це його спасіння, його якір реальності, який відокремлює його від усіх цих примар. 

Джеймс проходить крізь Гельмута, але не вірить у це, намагається вхопитися руками за нього знову і знову, от тільки не може. Він дивиться на Земо і сумну усмішку на його обличчі, «Мені дуже шкода, вовченя», — каже ефемерна постать Гельмута, а Бакі тільки й може, що завити, бо цього привида він сподівався ніколи не побачити. 

Сем знаходить його в огидному стані і здає на поруки медикам, тому що Барнс не реагує на подразники ніяк, Джеймс випав із реальності. Баки чіпляється навіть за примару Гельмута, який оберігає його навіть тепер, балакає про усілякі дурниці безупинно, тільки не торкнутися його і нехай Джеймс чудово розуміє, що це його власна свідомість намагається захистити його, утримати від падіння в безодню, але втратити Гельмута у другий раз він не може. 

Через тиждень у його палаті виявляється два Гельмути і Бакі думає, що незворотно поїхав дахом, тому що його мозок реально не справляється і видає помилку. Джеймс навіть не відразу розуміє, коли відчуває дотик, тому що мізки загальмовані цілим коктейлем ліків, де транквілізатори та седативні складають сімдесят відсотків. Ось тільки варто розумінню пробратися в голову, як Барнс тягне Гельмута до себе, притискає ближче, відразу змушуючи себе відсторонитися, коли чує болюче зітхання і скарги на і без того поламані кістки. 

— Я реальний, вовченя. Відчуваєш? – запитує Земо, акуратно торкаючись здоровою рукою до його обличчя. А Бакі справді відчуває, дивиться зачаровано, вивчаючи всі дрібні та не дуже ушкодження на такому живому та рідному Гельмуті. Він цілує тонкі пальці, кожну подряпину та кожен міліметр теплої, справжньої шкіри. 

Проходить близько місяця, поки Джеймс приходить до тями, під наглядом лікарів і з щоденними візитами Земо. Баки приймає всі таблетки і нарешті впевнений у реальності того, що відбувається, коли виходить за межі лікарні в компанії Гельмута та Сема, які останнім часом схоже порозумілися. Земо все ще кульгає, адже поховання під завалами на кілька діб і безліч травм не могли пройти безслідно, але Барнс намагається його притримувати. 

Примари більше не з’являються, тому Джеймс дозволяє собі припустити, що все налагоджується. Особливо, коли Земо такий живий і справжній щоранку прокидається поряд.