Привиди

“Через місяць після того, як ми припинили спілкуватися я почала помічати, що у всьому копіюю її. Уже два тижні як вона мертва. Я була готова до цього. Про що можна подумати, коли пізно вночі тобі телефонують батьки подруги, з якою ви давно не спілкуєтеся: вони зовсім не знають свою дитину, вона зникла і не відповідає на дзвінки, вона загинула.

Тепер вона постійно приходить уві сні. Стукає в мої двері, а щойно я відчиняю простягає руку і зникає. Сідає біля мене в автобусі й просить вибачення, а тоді автобус зривається із мосту. Після цих снів я прокидаюся вся мокра, липка й заплакана, часто буджу батьків своїм криком. Інколи в снах я бачу як убиваю її, а інколи дивлюся як її позбавляють життя інші: її брат, батьки, хлопець, наша спільна подруга, а я нічим не можу зарадити, не можу поворухнутися, не можу врятувати її.

Можливо настав час зізнатися самій собі. Я вірила, що все повернеться на свої місця. Вона знову приїде до мого будинку на своєму червоному велосипеді із маленьким кошиком спереду й попросить вибачення, а тоді ми разом сядемо всоте передивлятися Сніданок на Плутоні, як робили раніше. Можливо, в цьому є і моя провина. Якби я зробила перший крок для примирення, вона була б іще жива.

Щоб вона мене пробачила я мушу спокутувати провину.”

29 вересня 2019 року

Літній легіт колихав злегка пожовкле листя. Перший місяць осені видався доволі теплим. Погода досі дозволяла одягати футболки, чим користувалися всі, хто не бажав пітніти у тісних офісних сорочках. Сонце повільно переступало обрій востаннє торкаючи своїм промінням це невеселе місто. По тротуарах дріботіли діти, що висипалися зусібіч і бігли додому. Підлітки на самокатах долали смугу перешкод у вигляді змарнілих дорослих, що поверталися з роботи.

Рита дивилася на це все із явною огидою. Вона мріяла назавжди покинути це місце, що повільно вбиває своїх жителів. Дівчина знала, що батьки навряд її підтримають, тож їй доведеться повертатися сюди хоча б на різдвяні свята і знову, як муха у молоці, битися лапками, щоб не загрузнути у цьому болоті навіки. Відсьогодні у неї не було тут друзів. Остання людина, якій вона могла довіряти — розчарувала її. Залишилися лише надії, що у новому місті буде краще. Рита ніколи не потребувала чиєїсь компанії й тепер в цьому ще раз упевнилася.

Вона одягла навушники й прискорила ходу. До дому залишалося якихось триста метрів. І з кожним кроком меланхолія змінювалася на гнів. Стримуючи вибух, коли ключі впали прямо на порозі, дівчина зайшла у будинок голосно стукаючи дверима. Емоції вилилися з неї рясним дощем. І коли злива нарешті припинилася Рита усвідомила, що одна на цьому світі. Ні її батьки, ні хлопець, ні старший брат, ні подруги ніколи не зрозуміють ціни того, що вони вважають беземоційністю. Контроль поволі повертався і тіло припинило трястися. Переодягнувшись і знявши макіяж дівчина покинула свою кімнату.

— О, Ритуля, привіт. А ми з татом думали, що ти ще не вдома. Кликали тебе, та ти не відгукнулася, — підійшла з обіймами мама

Дівчина це чула, але якби вийшла тоді, то довелося б пояснювати, що з нею сталося, а цього хотілося найменше. Батьки насправді знали, що їх донька була вдома.

— Так, я готувалася до екзаменів, у навушниках нічого не чула, — збрехала Рита
— Яка молодець, — жінка перевела очі, — вечеряти будеш? Сьогодні твоє улюблене пюре і котлетки
— Як ти це все встигаєш?
— Виростеш — зрозумієш, — підморгнула мати
— А якщо я не хочу дорослішати, не хочу одружуватися, народжувати дітей, ходити на ненависну роботу, готувати та прибирати зранку до ночі, не хочу жити взагалі — вирвалося у дівчини, від чого вона прикрила рот рукою, то було запізно
— Як ти взагалі можеш таке говорити? — вона ляснула дівчину по щоці
Усередині щось запалало. Обличчя налилося кров’ю. Рита хотіла вдарити у відповідь, але все тіло заніміло. Вона розвернулася і вийшла.

* * *

Я уже майже дійшла до кладовища. У руках її велосипед. Не знаю навіщо взяла його у її мами. Хотілося, щоб вона вірила у те, що залишилися люди, котрі пам’ятатимуть Риту. Тепер навіть вимовляти це ім’я дивно. Не так давно я підстригла волосся, довжина уже віджила своє. Уже зовсім забула, що вона носила таке ж. Її назавжди усміхнене дивилося на мене із холодної гранітної плити. Я сіла поруч.

Сльози так і не пролилися, як би я не намагалася. А раніше ж плакала через кожну дрібничку. Життя загартовує. Я подивилася на свої нігті, згризені до м’яса. На мить навіть відчула як це боляче, хоча не пам’ятаю коли почала калічити себе. Відтоді, коли вона почала приходити, я перестала спати. Відтоді, як вона почала приходити, я припинила жити.

Вітерець лоскотав обличчя, прямо як у той день. Така погода у жовтні видавалася аномально теплою. Я вийшла з кладовища до дороги. Щось приємно терлося в кишені і я притисла його до ноги дужче. Велосипед непотребом теліпався в руках, тому я покинула його на першому ж смітнику.

— Анно Леонідівно, вибачте, що так пізно, телефон розрядився — я стояла у дверях її будинку
— Нічого, сонечко, заходь. — вона стояла в піжамі, потираючи сонні очі.
— Дякую.

Я без тіні сумніву зайшла у будинок.(Боже, упокой її душу)

Думаю її матері піде це на користь. Я ж не збиралася робити нічого поганого. Я просто хотіла, щоб вона нарешті припинила приходити.

Я сходила в душ і одягла її піжаму. Нічого не вийде — я була впевнена в цьому, та зупинятися було пізно. Через три дні Анна Леонідівна почала називати мене Ритою. Я повністю поглинула її, переродилася. Скоро мав настати потрібний момент.

29 вересня 2019 року

Дорога привела Риту до автомагістралі. Ніч уже повністю поглинуло сонце, лише світло фар покращувало відчуття простору. Повітря помітно охололо від чого по тілу бігали мурахи. Бажання повернутися додому було, як ніколи сильним, та гордість не дозволяла цього зробити. У місті не залишилося жодної людини, котрій би могла довіритися дівчина. Повз пролетів сріблястий автомобіль із зеленою шашечкою — таксі.

Дійшовши до найближчої наливайки Рита помітно замерзла. За прилавком сиділа жінка, помітно знуджена своєю роботою. Перед нею на прилавку стояли таці з наїдками, а ззаду випивка і напої в холодильнику, що явно не мали попит. За столами сиділи захмелілі чоловіки із подивом зиркаючи на дівчину. Вона підійшла до продавчині й стиха запитала: “Можете, будь ласка, дати телефон?”. Жінка окинула її оцінювальним поглядом. “Сначала купи шось” — грубо крикнула у відповідь. Рита знала, що грошей у неї із собою немає, та все ж демонстративно перевірила кишені.

— Шо, дєнюжки нема? — підійшов один із відвідувачів, обіймаючи ззаду

Рита вирвалася із полону. І подалася до виходу. Наливайка заревіла. Дорогу її перекрив чоловік із явним пивним пузом і проблемами із печінкою.

— Від нас так просто не уйдеш, — басисто зареготав

Натовп оточив дівчину.

— Та одпустіть ви її, не бачите, що і так… — обізвалася продавчиня.

З першого разу, послухавшися всі розійшлися по своїх місцях. Рита вибігла із забігайлівки вся в сльозах. Вона не припиняла бігти, доки знесилений не впала перед чиїмись ногами. Знайомі руки підняли її й посадили на лавочку, а на плечі впала тепла курточка. Нарешті вона змогла розслабитися. Хтось підняв і кудись повів дівчину. Вона не хотіла розплющувати очі, не хотіла, бачити, хто її врятував.

Міцні руки обхопили її за талію. Курточка впала. За мить яскраве світло засліпило Риту. Вона відкрила очі й побачила її червоне волосся. Земля під ногами зникла, тільки повітря обіймало її. Коли тіло торкнулося води, Рита вже не відчула

* * *

Нарешті, час прийшов. Не поївши я поспіхом вибігла із квартири. Надворі було набагато прохолодніше ніж тоді. Не впевнена, що пройду стільки ж, але по іншому нічого не вийде.

Ось я уже підходжу до того місця. Я знаю, що вона йде за мною. Я впевнена, що вона без вагань це зробить, як тоді зробила. Не знаю, чому вона обрала зробити знову боляче своїм батькам, та мені нічого втрачати.