Правила

— Я ніколи не лизався з хлопцями.
— Ей! Нечесно!
— А все, пий! Не я встановлюю правила!
— Ненавиджу тебе.

Костя пихтіть і жбурляє роздратовані (насправді просто веселі) погляди, покірливо ковтаючи чарку коньяку. Кривиться, морщиться, жмуриться, але врешті все ж видихає і з силою мигає стомленими очами, тре обличчя долонями. Мілан зранку знов прокинувся о п’ятій, неможливе створіння, не розуміє, що треба відсипатись, поки є можливість… Потім уроки, дзвінки, організація наступного лайву, перемовини з волонтерами, налаштування в стрімах, чергові примочки — день просто пролетів; коли він опівночі впав на канапу, байдуже слідкуючи за тим, як Міша розливав коньяк по рюмках, на якийсь момент йому захотілось просто випити їх всі поспіль. Однак зсередини розібрав азарт.

Цей мудач… найкращий друг завжди знає, як його оживити. Просто поставити задачку з зірочкою, яку потрібно вирішити тут і зараз. Костя ж не заспокоїться, поки не переможе.

— Я ніколи не був у Придністров’ї.
— Нецікаво.

Міша ліниво цокає язиком, навіть оком не веде, ковтаючи гірку палаючу в роті бурду.

— Я ніколи не зраджував своїй дружині з хлопцем.
— Та бля, чувак, в тебе що, одна тема?
— Але ж було?
— А звідки я знаю, може, і в тебе було? Ти просто шифруєся?
— Не гони.
— Сам не гони! Гаразд, як моя черга, буде таке — я ніколи не приховував свою сексуальність. Я завжди кажу — всіх людей люблю! Сприймають як жарт, але я ж відверто попереджаю! Ні від кого не ховаюсь, навіть мамі таке заявляв. … Га? Отакої… Я так і знав, Міш.
— Йди в дупу.
— Хіба лише в твою.

Жарт не викликає нічого, окрім гримаси відрази: Міша відставляє рюмку і відкидається на спинку канапи, схрещуючи руки на грудях. Похмурим поглядом свердлить стільницю — Кості навіть ніяково стає; Костя обережно підсідає до нього ближче, в плече штовхає коротко:

— Рудь. Чу? Ну не заганяйся, ну чого ти. Ру-удь. Рудь-рудь. Я ж тебе задовбаю. Ну в чому трабла? Ну спиши на мій гей-радар і забудь. В мене апріорі не може бути гетеросексуальних друзів, розумієш? Я нормальних людей не притягую. Тільки таких самих припизднутих, як сам є.

— Та не в тому річ.

Костя обурено зітхає, хитаючи головою, і вже поза грою чіпляє зі столу останню рюмку, вливає в себе залпом. Спирається на спинку дивану ліктем, підпирає скроню долонею, підтягує коліно на канапу; в профіль роздивляється знайоме вже дохуліон років обличчя. Міша спокійно повертає до нього свої срібно-блакитні очі.

Чогось від цього погляду мурашки котяться шкірою.
Чогось останній ковток коньяку вдаряє не по шлунку, а по мізках.

Костя усміхається трохи розгублено, трохи заворожено, трохи замріяно, і тягнеться вперед.

З цим не буде проблем. Міша потім або зведе на жарт, або вигадає цілком логічне і безвинне пояснення, або одразу постукає по потилиці зі словами «тук-тук, чи є хто, Трембовецький, альо, харе вже бухати, в тебе глюки»…

… Міша, здається, навіть дихати перестає, коли Костя губами його вуст торкається. Коли, не відчувши, спротиву, опускає пальці на вузлувату шию і легесенько гладить сонну артерію. Коли на залишках повітря напирає трохи сильніше і просковзує самим лише кінчиком язика між щільно стиснутими зубами.

Чужі пальці стискаються на його зап’ястях — не суворо, дуже обережно і навіть благаюче; Костя відтягує його від себе лише на хвилинку, і дивиться в очі якось п’яно.

— … Не я придумую правила, — пошепки дражниться Костя, чіпляючись за тверді міцні плечі.

І вгризається в його рота ще більш солодким і феєричним поцілунком.
Міша невпевнено притискає його ближче до себе.