Правда у всій своїй красі

Хізер метушилася на кухні над чаєм і перекусом, поки брати засіли в дальній кімнаті, щось обговорюючи. Дін умостився в кріслі. Поруч на журнальному столику, стояла аптечка. Старший орудував ниткою з голкою, зашиваючи криваві рани на підтягнутому торсі. Молодшому братові не давало спокою те, що сталося.

– Може, поясниш, що сталося? – не витримав Сем, після того, як вони ледве зупинили кровотечу.

– Ватажок-перевертень. Почав створювати у місті свою зграю. От я його й приклав.

Рівні стібки, кожен наступний болючіший за попередній. Але йому не вперше, тож можна потерпіти. Вже й не злічити, скільки разів Боббі латав його після полювання.

– Та справа, що ми хотіли взяти? – уточнив Семюель.

– Так, але Гарт наспів першим. Ми з Хізер були в лікарні, коли йому знадобилася допомога, – пояснював Вінчестер-старший.

– І ти не міг зателефонувати мені чи сказати, нехай він це зробить?

Як завжди його молодший брат почав обурюватися. Зробивши останній стібок, Дін відкусив нитку і відклав непотрібні предмети назад в аптечку.

– Якби йому була потрібна твоя допомога, він писав би тобі.

Дін надягнув футболку й відкинувся на спинку крісла. Біль починав вщухати, і мисливець полегшего заплющив очі. Молодшому Вінчестеру довелося забирати закривавлені бинти, серветки, вату. Простіше кажучи – приховувати від гості сліди того, що сталося з братом.

– Що на рахунок Хізер? Дізнався щось? – згадавши про мету їхнього від’їзду, поцікавився Сем.

– Так. Вона справді дочка Боббі. У машині результати тесту.

Він кинув братові ключі від “Імпали”. Той спіймав брязкотливу зв’язку і відкинув на стіл. Тоді забрав аптечку і сховав у шафу.

– Вона про щось знає? – Сем знав відповідь заздалегідь, але продовжував сподіватися.

– Вона нічого не знає. Ні про полювання, ні про тварюк.

Приїхали. Донька найкращого мисливця в їхньому житті не має уявлення про заняття батька.

– Чому ти такий впевнений? – запитав Сем, прислухаючись, чи не йде до них шатенка.

– Така ж, як усі. Легковажна. Нічого більш надприродного, ніж знижки 75% у магазині одягу чи надто мовчазного таксиста, дівчинка не бачила.

– І що будемо робити? – повернувся у крісло молодший брат.

Дін прийняв найменш дискомфортне положення тіла і поринув у думки. Обіцяв розповісти, отже, доведеться. От тільки ніхто з мисливців ще не закінчував життя радісно і безтурботно. Без сумніву, Боббі це знав, тому й тримав дочку подалі. Якщо Хізер і має якісь спогади про Боббі, то це нечіткі й уривчасті клапті думок, що загубились серед інших, більш важливих. Тому вона не вельми засмучена. Для Хізер Боббі був кимось далеким. Скільки разів стари навідував її? І чи навідував узагалі?

– Розкажемо їй все, – схоже, Сем дотримувався тієї ж думки, що й Дін – не підпускати Хізер до світу надприродного, бо на його обличчі відразу спалахнула незгода. – не про полювання, звісно. Про Боббі.

Семюель кивнув, а за кілька хвилин пішов, залишивши брата відпочивати.

У вітальні Хізер не переставала вивчати будинок батька, який, судячи зі стану житла, мав погану звичку тягти до дому всіляке барахло. Вона стояла біля старого комода і, взявши до рук рамку з пожовклою від часу фотографією, розглядала її. На знімку були зображені троє: той, що праворуч, злегка посміхався. Темноокий, стомлений, афроамериканець у центрі. Зліва – чолов’яга з широкою усмішкою у рваній кепці і з густими бровами. Вони стояли на тлі цього самого, тільки майже порожнього автозвалища, поклавши руки на плечі один одному. В кутку фото три букви-ініціали: Б. Д. Р. 1990.

– Чоловік у кепці – твій батько. Боббі.

Хізер повернула голову в бік прочинених дверей. На порозі стояв Сем. З якоюсь обережністю вона ще раз глянула на чоловіка (батька) і поставила фотографію на місце.

– Ти його добре знав?

Її голос віддавав… відчуженням. Наче дівчина не хотіла говорити про людину з фотографії.

– Боббі? Він був членом сім’ї. Наш з Діном батько часто був у роз’їздах через роботу, а нас залишав з ним.

Він говорив про Роберта з особливою теплотою, що не сховалося від очей Хізер. Розділяти цей трепет вона не стала.

– Батько на пів ставки? – холодно відгукнулася вона, сідаючи на диван поряд з хлопцем.

– Щось типу того. Його улюбленим заняттям було лагодити машини, з нього вийшов би першокласний автомеханік. Ще він…

Дзвінок у двері перервав їхню розмову, і Сем пішов відчинити.

– Здоров, Сем. Сподіваюся, Дін вдома?

На порозі стояв худорлявий хлопчина з великими очима і гострим підборіддям. На голові у нього панував безлад, одягнений незнайомець був у легку шкірянку кольору глини та потерті джинси.

– Він зараз відпочиває. Проходь, Гарте.

Молодший Вінчестер впустив свого знайомого в будинок. У правій руці Гарт тримав ящик пива, тому одразу пішов на кухню, залишивши його десь там.

– Так, йому сьогодні дісталося. Але я тобі скажу – все пройшло як по маслу. В боргу не лишуся.

Повернувшись у вітальню він тільки зараз помітив дівчину, що сиділа на дивані.

– О, то у вас гості. Здоров, я Гарт.

Гарт простягнув їй руку, ще не знаючи з ким щойно познайомився.

– Хізер, – потиснула його руку шатенка, недовірливо всміхнувшись. Цей Гарт здавався дивакуватим, проте водночас справляв приємне враження.

– Яким вітром занесло до Вінчестерів? Полювання чи старі знайомі?

– Знайомі, – відповіла Хізер, вважаючи, що мова йде про її батька.

Хлопець глянув на Сема. Вінчестер-молодший прокашлявся, перш ніж вимовити дві короткі речення.

– Вона… донька Боббі. Хізер Сінгер.

Від цих слів очі Гарта, здається, стали ще більшими. Кілька секунд він аж завмер від такої новини. Потім підірвався з місця і зробив кілька швидких кроків спочатку в одну, а потім і в іншу сторону по кімнаті.

– Цього… це…… ти певен? – Його захопленню не було меж.

– Абсолютно. ДНК-тест не міг помилитися, – Сем вже встиг пошкодувати, що розповів другові таємницю Боббі Сінґера.

– Чорт забирай… – заспокоївшись, промовив Гарт. –Чорт забирай! Ти донька Боббі!

Поки приятель волав від захоплення, Сем делікатно намагався влізти в розмову, аби не було пізно.

– Твій батько був найвеличнішим мисливцем, так багато життів урятував! Мені до ранку не перерахувати! Він був кращим серед кращих. Не повіриш, скільки мисливців він підняв! Уявляю на що ти здатна і чому він тебе навчив.

Молодший Вінчестер ледь не закрив обличчя рукою. Пізно. Варто було одразу сплавити Гарта до Діна. Хай би тихенько пили своє пиво.

– Що за полювання? – здивовано перепитала Хізер, через що радість Гарта миттю стихла.

– Як же… вона… вона не знає? – до жаху в його голосі не вистачало ще кількох нот.

– Не знаю про що? – Ще більше зацікавилася Хізер, бачачи, як напружився молодший Вінчестер, котрий не знав, як тепер продовжити розповідь.

– Про справу життя Боббі, про полювання, про тва…

– Гарте, годі, – не дав йому договорити Сем.

– Ні, нехай каже, – Сінгер відразу стало ясно, що Семюель намагається щось приховати від неї.

Вінчестер дивився на Гарта з німим протестом і забороною говорити ще щось про Боббі.

– На два слова, – кивнув у бік виходу Сем і швидко потягнув друга, аби той не бовкнув ще чогось. Хізер заперечувати не стала. Навіть якщо ніхто нічого не пояснить, вона самостійно знайде відповіді.

“Отже, полювання. Ну що ж, подивимося які брудні справи ти вів, Роберте”.

***

Коли Сем повернувся, у дворі почувся звук вантажівки, що їхала зі звалища. Сінгер чекала його зі схрещеними на грудях руками.

– Що за полювання? – вимогливо запитала вона.

– Чорний ринок, – збрехав Сем, але його брехню відразу розкусили.

– І Роберт вчив заробляти на цій справі решту мисливців? – тон Хізер дав йому зрозуміти: трюк не спрацював.

– Він навчав їх полюванню. І сам був звичайним мисливцем. Але багато його учнів користувалися знаннями, щоб опинитися в перших рядах чорної торгівлі.

Дівчина кілька секунд дивилася на Сема звузивши очі і нахиливши голову. Вона йому не вірила.

– Добре. Продовжимо?

Вдавши, що повелася на байку Вінчестера-молодшого Хізер розслабила обличчя і поклала руки на підлокітники. На думці ж у неї було зовсім інше.

***

Для Діна вечір настав непомітно. Точніше він проспав той момент, коли сонце зайшло за обрій. Що ж. Доброго ранку, Дін Вінчестер.

Він вийшов із дальньої кімнати, почуваючи себе набагато краще. У вітальні за столом Боббі сиділа його донька, уважно читаючи старовинну книгу.

– Не нудьгуєш? – хрипким після сну голосом звернувся він до дівчини.

– Ні.

Холодна серйозність і напруга змусили Вінчестера трохи насупитися.

– Де Сем? – помітив він відсутність брата.

– Поїхав закупитися, – крім серйозності, Хізер говорила ще з якоюсь емоцією, що її Дін ще не зрозумів.

– Зрозуміло, – Дін кивнув і позіхнув, – щось трапилося?

Якийсь час Хізер мовчала, створюючи враження наче думала: чи варто взагалі говорити йому щось. Хоча свої побоювання вона теж мала: що як Дін теж почне приховувати правду. Та, подумавши Сінґер вирішила скористатись інформацією, яку почула від Гарта. Можливо, вдасться розкусити Вінчестера.

– Сем розповів мені все. Сказав що якщо я захочу – ти розкажеш про полювання більше, але я маю добре подумати.

Тепер ясно, в чому річ. Дівчина вражена, бо Семі торкнувся забороненої теми. Дін одразу змінився в обличчі. Молодший братик таки не стримався. Зовсім, як з Адамом.

– Сем правий. Дізнавшись всю правду, ти можеш сильно про це пошкодувати. Впевнена, що хочеш цього?

Вона забарилася. Та лише на секунду.

– Розкажи мені все, – на видиху промовила дівчина.

Замислившись, Дін дивився в нікуди. Погляд повернувся до шатенки і в голові громом пролунала думка: дороги назад не буде. Якщо він втягне її в це – витягти дівчину не зможе ніхто.

– Світ не такий простий, як здається. Все, що ми бачили у фільмах жахів – реальне. У світі повно повно різних надприродних тварюк: вампірів, перевертнів, відьом, вовкулакіі, демонів, примар, духів, зомбі та іншої нечисті. На всіх них полював твій батько, це робимо і ми з Семом. Вбивство монстрів – це робота. Наша робота. Довічна. Торік із чистилища вирвалися тварюки під назвою Левіафани – перші божі творіння. Боббі помер, борючись із ними.

Гнітюча пауза. Хізер дивилася на Діна, як на божевільного. В очах кольору морської хвилі застиг жах. Він точно божевільний. Яка нормальна людина почала б нести таке?

– Демони, примари, вампіри. Чудово. Просто супер, – будучи на межі істерики, сказала шатенка. Вона провела з цією людиною і з його таким самим братом цілий день. Трясця. Адже він міг когось убити, прийнявши за монстра. Невчасно згадалася кров на його футболці. Стародавні книги з міфічними істотами, купа зброї у домі, армійський одяг…

– Все це реально, Хізер. І з цим треба змиритись. З монстрами, що пожирають людей, що вселяються в їхні тіла, контролюють людський розум. З ними борються мисливці. А звичайні люди навіть…

– Замовкни! Досить! Це несусвітня маячня!

– Ні, Хізер. Все це було життям свого батька. Бісовою реальністю. Як тобі така правда?

Він сердився. Не на неї і навіть не на Сема, який розбовкав їй все. Вінчестер сердився на себе самого, на те, що погодився розповісти, незважаючи на раніше прийняте рішення.

– Ти псих, – тремтячим голосом прошепотіла Хізер.

Істеричний смішок. Ще один. Мисливець зробив крок до неї. Небесно-блакитні очі налякано бігають у пошуках чогось важкого. Хізер досі відчувала страх та глибоке потрясіння. Не через те, що Дін їй щойно розповів. А через пазл, що склався: хлопці в сорочках, що перечитали коміксів, вважають себе героями, вбивають монстрів по всьому світу, рятують мирних мешканців. Тільки замість уявних “монстрів” – люди.

– Слухай, я знаю, це важко осягнути…

Не встиг Дін договорити, як дівчина підхопила сумку, зірвалася з місця, попутно схопивши балісонг, що лежва на столі.

– Не смій! – закричала шатенка, спрямовуючи ніж-метелик на Вінчестера. – Зробиш ще хоч крок – і я запущу цей ніж тобі в горлянку.

Її реакція виявилася бурхливішою, ніж очікував Вінчестер-старший. Він підняв руки вгору, у мізерній спробі заспокоїти гостю.

– Хізер… – почав Дін, але його тут же перебили.

– Замовкни! Я не хочу нічого чути! – Хлопець одразу замовк. – Відійди!

Не повертаючись до неї спиною, Дін зробив кілька кроків від виходу, даючи їй можливість піти.

– Якщо вийдеш за межі кімнати, я викличу поліцію, – вона тремтячими руками дістає з задньої кишені шортів телефон.

Хізер швидко покидає приміщення, міцно стискаючи в одній руці телефон, а в другій сяє гостре лезо. Тішить, що надворі ще не ніч і видно куди йти. Тремтіння пробиває коліна, губи хаотично повторюють про те, що все це просто маячня, а мозок бажає якнайшвидше забути те, що сталося.