Правда (майже вся) про підозрілого типа

Guess who’s back, як то кажуть)
Наперед вибачаюсь, бо розділ вийшов набагато довшим.

Наступний ранок Банчан сміливо заніс до списку найгірших у його житті на рівні із прослуховуванням і прем’єрою. Йому ледве вистачило моральних сил, щоб вийти із дому (та і не тільки моральних, якщо чесно, бо після вчорашнього тренування ноги ледве попали в капці, руки удачно розбили чашку, а спина ледве не зловила спазм, поки він зв’язував кросівки) (він навіть подумки погодився із Синміном і подумав про вихід на пенсію).

Зараз же він стояв перед дверима своєї квартири і пробував відшукати хоч одну причину їх відкрити.

Важливі зустрічі? Жодних.

Пісня яку потрібно дописати? Дивно, але також ні. У крайньому випадку, якщо когось відвідає муза – хлопці чудово впораються.

Нове хорео? Те саме. А як Мінхо із Хваном і припече, то за день вони навряд встигнуть поставити.

Тим більше сьогодні хлопці хотіли згадати старі постановки. А цього Чан не хотів геть від слова зовсім. Його спина ще пережила бантики на кросівках, та після якогось витвору мистецтва Джинні вона (спина) відправиться вслід за Фел…тобто отримає ефектний спазм. І тоді він сам відправиться за Йон… тобто Фел…

Чан вголос вилаявся. Це ж не смішно! Зовсім, геть не смішно! Якого тоді лисого мозок генерує ці… жарти??

Хлопець набрав у груди повітря, наповнюючи себе домашнім затишним ароматом і поволі видихнув. Про це він подумає потім. Зараз питання в тому якими силами добратись до jyp entertainment.

Що б зробив Фелікс? Кріс кинув погляд на годинник. Пів на десяту. Фелікс уже б почав йому наярювати мовляв де його так пізно чорти носять. А якби він, Чан, сказав, що хоче залишитись вдома… він би сказав що це нормально і він може привезти свіжої випічки.

Хлопець вперся лобом у двері і роздратовано видихнув. Пиздець як змотивувало. Хоч іди і прям зараз якусь дораму вмикай.

А якщо з’явитися інформація про Фелікса? Та напишуть вони йому, заспокоїв себе хлопець. Червоне повідомлення “ВЧОРАШНЯ РОЗМОВА ІЗ УДЖИНОМ” від фіолетового чоловічка на ім’я Страх* він вперто проігнорував і розстібнув курточку. Нікуди він не піде. Він знає себе занадто добре. Як тільки побачить хлопців – почне панікувати і повністю спалиться.

Раптом його рука, що хотіла повісити курточку, завмерла. Схоже, його Радість відкопала серед Довготривалої Пам’яті спогад дворічної давності і спроєктовала на головний екран. Того дня його накрила рекордного розміру лінь і він не хотів вилазити з-під ковдри. Але на носі був тур. Тож Фелікс, спершу пригрозив розповісти Синміну, що панове Пенсіонер не прийде і дозволити другому макне усі можливі жарти. Але це не спрацювало. Тож хлопець, притишивши голос, заторохтів:

– Так, значить, listen here, mate, ти маєш тут бути на правах третього учасника ShipRacha. Поки ще нічого не сталось, АЛЕ ТЕ, що Джісун на фоні перевтоми не відкриє очі і не побачить що ЦЕ, – промовиста пауза, – so fucking взаємно і не набереться сміливості і не освідчиться нашому Котячому Татові і це не переросте у якесь шоу я, вибач, гарантувати не можу, але ТИ все пропустиш бо твоя лінива шикарна (sorry, facts) задниця приросла до ліжка, тож як. собі. хочеш. – закінчив він нарешті і полегшено видихнув. Тоді Чан здивовано відвів телефон від вуха і поцікавився чи не переспілкувався Фелікс із таким собі Сокджіном** і схуялє він, перепрошую, репер. Але на роботу він тоді все таки пішов.

Хоч між Мінсунами нічого не роз’яснилось і до тепер, не гарантує того, що це не станеться сьогодні. А якщо він пропустить всю історію, Біні йому про це ще до кінця життя нагадувати буде.

Кріс зітхнув, здаючись невідомо перед ким, і знову застібнув курточку. Звичайно, гарантія того, що хлопці роззують очі так само низька. Але на те і існує ShipRacha. І те, що третього, Фелікса, ПОКИ ЩО (Радість ледве встигла перехопити Страх) поряд немає, не означає, що вони тепер “мають забути своє покликання”. Де там, лише навпаки. Бо, чесне слово, ці сліпі кошенята самі лише біди нароблять. Погризуться від надлишку почуттів і фіг ти потім їх помириш.

За пів години хлопець вийшов із своєї машини і глянув вгору на скляну будівлю. Зітхнув і рушив до входу. Несподівано

Як крижана вода влітку

Реальність, яку він усіма силами уникав останній місяць, накрила його, немов цунамі.

Він місяць не чув голосу Фелікса.

Він місяць на дні очей мемберів бачив страх.

Місяць він прокидався із надією, що із невідомого номеру прийде повідомлення “Hey, mate, don’t worry, I’m alive, just lost my phone”.

Майже місяць як він він кожного дня набирає його номер і із завмиранням серця вслухається у ту коротку вічність перед “На даний момент абонент…”

Як кожні пів години Джісун робить глибокий вдих і ще глибший видих і натикається на стривожені погляди старших. Тоді заспокійливо усміхається і повертається до звичних справ.

Тижні два як Синмін після довгого виснажливого дня підходить до нього і втомлено впирається в його широке плече. Тоді у пів голоса проклинає несправедливий світ і тихо, так щоб інші не почули, просить Чана його обійняти.

І місяць як Хьонжин загубив свій драматичний характер і тепер лише мовчить, мовчить аби вижити.

Місяць, як вони стали оголеними нервами.

Місяць, як вони більше нікому не довіряють, але це поки їм не пообіцяють допомогу.

Місяць як він вертається сюди вже не як додому, лише в надії, зараз такій примарній, що Йон… тобто Фелікса знайшли.

Із маленьких, гострих пазликів склався ніж. Він розвернувся десь у пам’яті і, розсікаючи світло кинувся до серця, такого живого, як ніколи. Гостре лезо пронизало кожну клітинку, кожну краплинку крові, кожне люблю сотнями мов і штовхнуло вниз.

Гладка підлога холу пролетіла перед очима. Чан замружився у передчутті падіння, синців і розбитого носа….

Дивно…

Цілувати долівку не судилось.

Натомість Чан відчув як його тіло зависло на пів дорозі, а його лікоть міцно хтось схопив. Хлопець здивовано підняв погляд і зустрівся із чорними схвильованими очима – єдине що не закривала маска.

Джин.

– Ти в порядку? – поцікавився менеджер.

– Так, дякую, oh God, – видихнув юнак, стаючи знову рівно. Обсмикнув рукава худі і сором’язливо усміхнувся, – Я думав носа розквашу, ти вбіса вчасно.

Джин у відповідь лише по доброму хмикнув і кивнув, мовляв, ходімо. Тоді першим пройшов через пропускний контроль і розвернувся, чекаючи на Банчана. Той сонячно усміхнувся охоронцю і за мить уже приєднався до нього. Поки хлопці чекали на ліфт, зависла незручна тиша. Кріс хотів щось сказати, але адекватних ідей не знайшлося. Він знав про менеджера замало, або, як то кажуть, скільки дозволили знати. Цього навряд чи вистачить для звичайного small talk. Ну, типу “Хей, класна погода, ти знаєш, що тебе тут всі побоюються?”. Чан швидше закопає себе живим ніж видасть подібне…

Сука, знову ці “жарти”….

Та і все ж, навіть через те, що він допомагає їм у пошуках Фелікса і щойно, ну, хто зна, можливо навіть врятував йому життя, Чан же не зобов’язаний із ним говорити, чи не так?

Він менеджер, Чан лідер, нічого спільного, навіщо взагалі заводити розмову?

– Не зручною вийшло, – хмикнув раптом Джин, вириваючи хлопця із думок.

– М?

– Кажу, не зручно вийшло, – чоловік опустив маску, показуючи свою присоромлену напівусмішку. – Typical dorama moment, знаєш…

О, тобто він все ж таки НЕ проти поговорити. Добре, друже, сьогодні ми екстраверт.

– Є таке, – погодився хлопець, – реально awkward вийшло. Надіюсь, ніхто того не бачив.

Двері ліфта відчинились. Джин зайшов першим і притримав двері для Чана.

– Ти маєш щось проти dorama moment зі мною?

Хлопець в ступорі завмер посеред ліфту. Флірт? Він зараз серйозно? Чан кинув погляд через плече і полегшено видихнув. У того буквально на лобі було написано “стьоб”.

Любий щоденник, відкриття дня, Джин і почуття гумору знайомі, гарного дня, любий щоденник.

– Тобі на дев’ятий, правильно? – уточнив чоловік і натиснув на номер поверху відразу після свого восьмого. Тоді глянув на Чана і знову не стримав смішки.

– Що смішного? – надувся сконфужено хлопень, – Настрій гарний чи що?

– Та ахуєнний просто, – погодився менеджер. – А ще в тебе мармиза кумедна була, – хмикнув весело він.

– А настрій чого гарний? – останній коментар хлопець вирішив проігнорувати. – Виспався чи що?

Джин кинув погляд на дзеркало позаду Чана і, розкуйовдивши волосся, відповів:

– По-перше, так, а по-друге, ваша світлість, пане Бан, придумали мені вбіса цікаве завданнячко, тому я і радий бути тут.

– Прям таке цікаве? – усміхнувся хлопець.

– Так, звісно, – здивовано вигнув брови чоловік. – Це Лі Фелікс, типу, куди в біса ЙОГО могло занести?

Ліфт зупинився на восьмому поверсі, та все ж Чан не стримався щоб запитати:

– То і що там? Є новини?

Джин на секунду завмер у дверях і зміряв хлопця задумливим поглядом:

– Знаєш, там все так запутано…

Чан кинув погляд на табло із номером поверху. Може ну його?

Один поверх він ще подолає пішки… можливо… не спазмонувши дупи…

А от Джина розпитати сьогодні вдруге навряд чи ще вдасться. Та і що станеться? Вони ж наче друзі вже.

Подумавши секунду-другу, хлопець вискочив із дверей, ще до того як вони встигли зачинитись і наздогнав Джина вже в коридорі.

– Розкажи, що там.

Чоловік усміхнувся його ентузіазму, та за хвилю посерйознішав:

– У детективах такі справи порівнюють із ниткою, знаєш? Типу ти маєш заплутаний клубок, а потім тягнучи за різні кінці, ти такий – оп – і розв’язав його.

– А тут?

– Тут? – Джин покрутив на пальці ключ від кабінету, перед тим як його відкрити. – Поки що тут є одна-єдина нитка, вона майже рівна і без вузликів. Але веде вона в таку задницю світу…

Чоловік задумано пошкріб потилицю.

– А знаєш що може найсмішнішим виявитись?

– Ну? – Чан сперся на одвірок.

– Що нитка взагалі не заплутана. Що Фелікс поїхав кудись відпочивати, загубив паспорт, у заставу віддав телефон, а ваші номери напам’ять не знає.

– На це я найбільше надіюсь, – усміхнувся не дуже весело хлопець.

Вони замовкли, але, на диво, мовчанка чомусь не була незручною. Скоріше сказати, думкам необхідно було влягтися після того як їх сколихнула розмова. За якийсь час Джин кліпнув, виринаючи на поверхню і поцікавився:

– Так а чому ти мало не впав?

Чан труснув головою, прикидаючись, що не почув:

– Ще раз? Вилетів трохи задалеко, – “Шнурки, скажемо, що ми перечепились через шнурки” – “Фу, шнурки це так банально…” – перебила Страх Огида. “Маєш кращій варіант?” – спалахнув на мить Злість, проте його перервала Радість: “Шнурки завжди варіант, підходить”.

– Кажу, як так сталось, що ти мало не впав?

– Я думаю, за шнурок зачепився, – нервово хмикнув хлопець.

– Ну, шнурок то класика, – засміявся з розумінням чоловік і відкрив двері до свого кабінету. – Бувай, Чане.

– Бувай.

Хлопець якось із полегшенням зітхнув і пішов до сходів, що вели на наступний, дев’ятий поверх. Все ж вони із Джином не друзі. Може лише досі, кому відомо. Але поки він не готовий розповісти про ту руйнівну силу, що запутала йому ноги і називається Спогадами. Можливо, пізніше. Та зараз важливішими були мембери.

– Чан! – почулось ще до того як він завернув за ріг. Хлопець озирнувся і побачив голову менеджера у пройомі дверей.

– Я?

Чоловік підійшов на пару кроків ближче і мовив:

– Я був у вас позавчора, у тренувальній, я маю на увазі, і у вас жахливо скриплять двері.

– Оу, – Чан вибачливо засміявся, – так, є таке. Нам весь час лінь когось попросити чи зробити самим, але воно не сильно заважає.

– Ну, як хочете, – чоловік пересмикнув плечима, – але дивись, справа в тому, що в мене на тому тижні та сама проблема і в мене лишилася реально якісна, як це зветься, змазка, тож можу сьогодні допомогти.

– Як же робота? – здивувався Кріс.

Джин у відповідь лише махнув рукою:

– Повір мені на слово, у мене після третьої brain stops braining, тож я і так візьму перерву десь на пів години.

Чан окинув його поглядом із ніг до голови і зі співчуттям поцікавився:

– Тобі зайнятись нічим?

Менеджер розсміявся:

– Не повіриш, але мені і справді нічим зайнятись.

Чан зітхнув. Він не любив завантажувати людей тим, що міг зробити сам. Але Джин класний чувак, і до того ж сам запропонував допомогу.

– Ну, добре, як ти наполягаєш, – хлопець додав у цю фразу забагато милосердя, тож це прозвучало збіса саркастично.

Джин весело усміхнувся:

– Добре, тоді до третьої, я думаю?

– Так, давай! – Чан на мить замислився, – Ми тобі заважати не будемо?

Уже в дверях менеджер озирнувся і запевнив його:

– Ні-ні, ти що, мені може ще й ваша допомога знадобиться.

– От і чудово, – усміхнувся до ямочок Чан і, помахавши рукою, побіг сходами до гори. Як уже було сказано, він не любив, коли його роботу повністю робили інші.

Дивно, але ця така проста і така дружня розмова наче дала йому друге дихання. Зараз Феліксом опікується Джин, тож цим хлопець собі голову морочити не має. А от ремонт дверей – це вже зміни в розкладі. Про це варто попередити інших.

Тож, скрипнувши тими самими дверима, хлопець відразу мовив:

– Народ, є справа.

– О, явились – не забарились, – буркнув без особливого ентузіазму Бін, сидячи спиною до дзеркала у телефоні. На його плечі спочивав Джісун.

– Карликів не питали, – відгризнувся у відповідь Чан, моментально оцінюючи обстановку. По серед кімнати стояли вже втомлені DanceRacha із Чоніном, видно, відпочивали після чергового танцю.

– Хто дав право голосу пенсіонерам? – почулось збоку і хлопець помітив на диванчику Синміна із блютуз-колонкою в руках. Видно, із неї перед цим лунала музика.

– Так що там за справа? – не давши відгризнутись у відповідь, нагадав явно не в гуморі Мінхо.

Чан кинув на Біна “прибери Джісуна із себе, бо цей котяра з тебе душу вийме” погляд, на що отримав мовчазне “мені пох, хай поговорять нарешті” у відповідь. Лідер закотив очі, мовляв “хто б сумнувався” і продовжив розмову:

– Джин прийде близько третьої і…

– Є ЩОСЬ ПРО ФЕЛІКСА?!

– Ні, поки що ні, – остудив запал білки хлопець і той розчаровано повернувся на плече друга, – але він сказав, що допоможе нам поремонтувати двері. Просто щоб ви знали.

Цю новину зустріли мовчанкою. Зрештою, її порушив сконфужений голос Хвана:

– Йому що, зайнятись нічим?

– Саме так він і сказав, – підтвердив Чан, сідаючи біля Міна. Той на коротку секунду підсунувся ближче, але відразу передумав, Кріс же мусив укусити себе за щоку щоб не усміхатись.

– А як же Лікс? – обурився Ян. Признатись, за останні пару тижнів макне почали боятись більше лідера і кусучого Синміна разом узятих. Тож Банчан швидко додав:

– Він сказав, що все-одно візьме перерву на пів години, бо голова не працюватиме.

– Логічно, – погодився наймолодший. – А про Йон… тобто Фелікса він щось казав?

Чан подумки усміхнувся. Не він один старався більше не називати Лікса на його ненависне корейське ім’я.

– Так, казав що все до всрачки запутано, але водночас підозріло просто і виглядає так, ніби він поїхав на відпочинок, а телефон втопив у калюжі.

– Тю, – буркнув хлопець, повертаючись до дзеркала.

Хьонжин якусь секунду зважував якесь питання, але також вернувся до танцювальної позиції.

– Кажи, – підштовхнув його Чан.

– Та, – хлопець махнув рукою, – таке. Я хотів запитати, чому він не купить просто новий телефон і не вийде на зв’язок, але ж може бути таке, що він не знає наші номери напам’ять.

– Джин так само сказав.

– Тож лишається тільки чекати і не посходити з розуму, – зітхнув збоку Мін.

– Саме цим ми і займаємось, – сумно усміхнувся Ліно, витираючи рукавом худі якусь пляму над головою Джісуна. – Треба буде дзеркала помити, – додав він у пів голоса.

Чан зустрів хитрий погляд Біна. Йому, мабуть, плече пропалила палаюча щока Хана. Що ж, може не все і так безпорадно, як видається на перший погляд.

– Що ви, власне тут робите? – поцікавився Кріс, устаючи із дивану і потягуючи руки (м’язи дивом не схопило спазмом. Що ж, значить схопить завтра, другий день після тренування завжди гірший)

– Імпровізуєм, – коротко відповів Хван, підв’язуючи знову довге волосся. – У нас була одна ідея для хорео, потім ми її змінили, потім забули на що і тепер я навіть не згадаю, що було далі.

– Тепер ми просто пробуємо танцювати так, щоб це виглядало гармонійно, – підхопив Чонін.

– І виходить?

– Та я не знаю, це ти експертів запитай, – усміхнувся хлопець і кивнув на Мінхо.

– Не погано, – підтвердив той, нарешті даючи спокій плямі і повертаючись у початкову позицію. – Ти з нами?

– Давайте, чом би й ні.

Тренування, на саме тренування не дуже схоже, пройшло неочікувано весело. Вони більше придумували дибільних рухів, переходів і комбо, а не танцювали. Тож у результаті вони втомились більше від сміху, аніж від навантаження.

Чан відмітив, що хлопцям важко також. Вони, як і він сам, не до кінця вірили у успіх усієї справи. Але відволікали себе тим, що робили звичні справи, тобто тренувалися, танцювали, співали, але без особливої мети.

Ніхто не знав, у якому стані вони знайдуть Фелікса і чи буде їм тоді до виступів. А на той випадок, якщо хлопець повернеться живим-здоровим, то йому спершу смачно намнуть боки за те, що змусив їх хвилюватись (це обговорилося того ж дня), а тоді відразу доведеться повертатися до звичних справ. Тому форму втрачати не можна.

О третій, як і обіцяв прийшов Джин. За якихось двадцять хвилин двері перестали співати серенади і були поставлені на місце.

Насправді, усе діло могло зайняти вдвічі менше часу, але Чанбін довів менеджера до істеричного сміху, пробуючи переспівати Міна, після того як той переміг у реп батлі.

А потім, втративши терпіння, Бін попросив Чоніна притримати зняті із завіс двері і витягнув останню козирну карту – денс кавер їхнього директора на S-Class разом із тим же Синміном. Видно, хлопець показував цю сцену не вперше, бо вийшло справді один в один.

Синмін-же пропалив у ньому очима дірку і нагадав про соло Біна у тому ж таки S-Class, на якому репер завжди надламував голос.

Той якийсь час мовчав, згадуючи усі можливі китайські катування, а потім підкотив рукав футболки і, напруживши біцепс, переможно вигукнув:

– А так можеш?

На що Мінні лише мило усміхнувся, скромно визнаючи свою чесну перемогу.

На щастя чи то на жаль, двері потрібно було ставити назад. Тож Чанбіну довелось прикусити язика і допомогти хлопцям.

Перед тим, як іти, Джин окинув поглядом кімнату.

– О, у вас ще лампочка перегоріла, – мовив він впів голоса, – треба буде завтра зранку купити.

Хван, що стояв поряд, скосив на нього очі:

– У тебе особистого життя немає, чи що?

Джин усміхнувся:

– Не повіриш, взагалі ніхуя, – він підійшов до погаслої грушки і гукнув до себе на вигляд найлегшого із них – Міна. Коли той виліз йому на плечі, чоловік продовжив, – та і навряд колись щось буде.

– Чому? – поцікавився Синмін коли легко зістрибнув на підлогу і віддав менеджеру лампочку як приклад для нової.

– Бо так вже склалося, що я народився асексуалом, але то таке.

– Ясно, – мовив хлопець і повернувся на своє місце на дивані. Його вже, правда, зайняв Чанбін. Але Чанбін – то не велика морока, у нього і на колінах посидіти можна.

– Тебе що, прям НІХТО не цікавить? – Хьонжину, який жив романтикою, зрозуміти це було складно.

Менеджер заперечливо похитав головою.

– За виключенням Фелікса, але він зараз нас усіх цікавить, – уточнив він, виходячи із кімнати. – А, ну і лідер ваш, коли через шнурки перечепається.

Чоловік підморгнув Чану і закрив за собою двері.

– Ой, знаєш, заткнися! – кинув той навздогін.

Джісун раптом ожив і підскочив із дивану:

– Чувак, ти почервонів?!

– Я не…

– Джин! Джин, СТІЙ!

Але за менеджером уже і слід постиг. Хан повільно руки в боки розвернувся. На вустах цвіла і вигравала переможна усмішка.

– Ти, – він підійшов ближче, – Почервонів. Із-за. Джина?! Бро. ШО?!

Чан, досі червоний до кінчиків свого чорного волосся, опустив погляд на підлогу. Нагла білка сіла просто під його погляд. Мовляв, давай, розповідай, колись нарешті.

– Dude, мені здається, ми пропустили щось ДУУУЖЕ важливе, – Синмін кинув на хлопця хитрий погляд.

– Тобто, – Бін посадив Міна на диван, став позаду Джісуна і склав руки на широких грудях, – поки ми тут віддаємося нашій “Основній” справі, – він непомітно кивнув у сторону більченяти, – лідер думок вирішив… закадрити менеджера?!

– Та ну йо, він же сказав, що він асексуал, там ФІЗИЧНО нічого не вийде, – Чан виглядав як дитина, яку звинувачують брехні, а він це не може довести.

– Але ти почервонів так, що тобою вогонь можна було розпалювати, – підколов Хан.

– Бо ситуація незручна вийшла!

– І яка ж? – рука Хвана обійняла його плечі.

Чан відвернувся до стіни.

– Давай, розкажи, а я вам любовну пісню напишу.

Хлопець хмикнув:

– Таку як Red Lights? “Hardu Sexy***”?

– По-перше, – завівся друг, – я її не писав…

– Ой, розкажи мені тут.

– …А по-друге, ти довго ще будеш мені про ту ситуацію нагадувати?

Чан чмокнув друга у скроню і з любов’ю мовив:

– До самої смерті, сонечко.

Хван почервонів:

– Тоді треба швидше помирати.

Це РЕАЛЬНО не смішно.

– Чан.

Хлопець виринув із думок і глянув на білченя, що поклало щоки йому на коліна.

– Ти уникаєш відповіді, darling. Що там сталось?

Кріс зітхнув. Вони ж потім не відстануть…

– Ну, long story short, я заходив у будівлю, перечепився через шнурки, але Джин, як виявилось ішов позаду, тож він мене підхопив і…

Більше він сказати не встиг. Хьонжин катався від реготу по підлозі, Джісун із тихим “ааааааааааа” обіймав коліна Чанбіна, а сміх самого Біна, мабуть, почули і Twice на своєму четвертому поверсі.

– Ой, знаєте, – махнув рукою Чан і вийшов у коридор.

День таки вийшов класним.

 

Наступного ранку, поки Чан переступав поріг будівлі, тихий голос всередині раптом нагадав: “А Ліксу тут на початку не були раді…”

Удар.

Біль.

Хол промайнув перед очима.

“Цього разу Джин на допомогу не прийде”.

Чиїсь міцні руки на лікті.

– Ти знову не зав’язав шнурки, – знову з підсьобом.

– Дякую.

Справді, бантики розпались, поки він ішов. Пощастило. Тепер не треба придумувати відмазок.

– Зав’язуй їх на вузлик, бо скоро плітки про нас підуть.

Чан натиснув на кнопку ліфта і мовив:

– Ти не виглядаєш так ніби ти сильно проти.

Менеджер розсміявся:

– Проти самих пліток – ні, абсолютно нічого.

– How come?

Чоловік пропустив хлопця в ліфт і лише по тому відповів:

– Бо це ніколи не буде правдою, ти ж знаєш.

– А, тобто така ти людина.

Цього разу розмова клеїлась легше.

– Виспався? – поцікавився менеджер.

– Та наче…

– Які плани на сьогодні?

Кріс почесав потилицю.

– Та ніяких… Знову потанюємо, повторимо якісь хорео і все, мабуть.

Ліфт зупинився на восьмому.

– Я зайду до вас близько третьої.

– Добре, бувай.

Все ж, можливо, вони стануть друзями.

День минув легко.

Сміху було більше ніж самої справи. Та Чана це цілком влаштовувало.

Із лампочкою хлопці справились швидко.

Коли менеджер уже збирався іти, Мінхо дещо згадав:

– Амм, Джин, така справа, у нас дзеркала дуже забруднились і ми хотіли їх завтра помити…

– …Бо вам лінь просити інших, – підказав чоловік.

– Так, саме так, – розсміявся Ліно, – Так от, я хотів запитати чи не хочеш ти нам допомогти? Так само, близько третьої.

Джин здивовано глянув на хлопців, а тоді розцвів усмішкою:

– Так, з радістю, мені ж і так нічим зайнятись.

Зрештою, усе не виглядало аж настільки катастрофічним. Джин казав, що нитка продовжує розпутуватися. Тож хлопці визнали, що віддали справу у правильні руки. Їхнім завданням було лише чекати.

Що, до речі, виявилось дуже навіть легко. Поки проблема не висить на тобі, а справу роблять професіонали, то дихати набагато легше.

Єдине, що досі вибивало Чана із колії були думки, які з’являлися на вході. Якимось дивом, Джин уже втретє опинявся позаду (“Та зав’яжи ти ті срані вузлики”).
Хлопець усвідомлював, що пізно чи рано йому доведеться розповісти про справжню причину падінь. Але не зараз.

Та поки що можна було жити. Не те, щоб він знову радів, вертаючись сюди. Але це його не лякало. Навіть більше, у компанії друзів було легше пережити день і навіть зайві триста тисяч раз усміхнутися.
І ввечері, поки він лежав і згадував про чергову суперечку Біна із Хваном (закінчувалося тим, що перший отримував по потилиці, а другий – поцілунок в щоку, бо, як кажуть, горбатого могила виправить, а Чанбін лишається таким, яким був), снодійне діяло і він занурювався у сон. Його голова не встигала надумати дурниць, а коли він прокидався під майже березневий світанок, то і думати про сумне не хотілося.

Чашка кави, невеликий сендвіч, пташки, які, здавалось, голоси скоро позриваюсь і ніжний вітерець у відчинене вікно.

Життя починало налагоджуватися. І це було найкраще.

 

Наступного дня його голова видала “Щось ми давно не чули австралійського акценту…”

І Чан навіть не здивувався, відчувши вже знайому руку на своєму лікті.

Джин допоміг йому стати на ноги і кинув погляд униз.

– Бро, твоє взуття навіть без шнурків сьогодні, через що ти умудрився перечепитись?

Трясця.

Про це варто було подумати.

Ну, що ж, схоже те “пізно чи рано” таки настало.

– Джин, я можу тобі довіряти?

Чоловік здивовано вигнув брову.

– Це таємниця? Ну, так, можеш.

Чан зітхнув і пояснив:

– Я не перечепався через шнурки.

Брови менеджера поповзли ще вище вгору.

– Просто мій мозок на вході чомусь видає щось типу “Йо, ми не чули голос Фелікса вже місяць”, це б’є дуже боляче, я запутуюсь у власних ногах і такий уууіііть, – хлопець зобразив руками дугу польоту, – І мало не цілую підлогу. Ось. Тепер ти знаєш.

Джин дивився на нього, не кліпаючи очима.

– І так четвертий день підряд?

Хлопець кивнув.

– Окей, дивись, – мовив менеджер, зупиняючись перед турнікетами, – зазвичай я так не роблю, але… амм… обійняти тебе?

Чан не зміг стримати усмішки.

І це той холодний, підозрілий тип, якого всі боялися?

 

*персонажі фільму Inside Out

**https://youtu.be/GBmBfaiNSi0?feature=shared

***https://youtube.com/shorts/GGoVE7UqZpY?feature=shared

Насправді розділ планувався ще трохи (👀) довшим, але я вирішила їх розбити на два. Тому until we meet again😘

Люблю і обіймаю♡♡