Правда (вся) про підозрілого типа

– Доброго дня, на жаль, усі оператори зараз зайняті, зател…

Джин поклав слухавку і глянув на годинник на столі, що показував 14:07.

– Полудень, – гмикнув він, – не дивно. Отже, – чоловік сплів руки в замок і глянув на співрозмовника, – ми можемо спробувати ближче до п’ятої-шостої.

– Добре, – погодився хлопець і взяв свої речі зі столу.

– Ти ще зайдеш до?..

– Угу.

– Я не знаю, може їх вже де чорти понесли, – буркнув він під носа, а за мить почулись гудки, виведені на спікер.

– Чого тобі? – пролунав зі слухавки роздратований голос Чана.

– Воооу, чувак, що за манери?

– Що за манери, Джин?! – миттєво спалахнув друг, – Що за манери?! Це ти нашого директора запитай! Манери… Сьогодні мав бути чудовий день, чудовий, сонячний, прекрасний день!

Співбесідники перезирнулись.

– А… що сталось? – поцікавився обережно менеджер.

– Бро, я тобі клянусь, я зараз же лишаю цю компанію, – приєднався до розмови Хан. – Я не збираюсь чекати ще тиждень, це пиздець повен.

– Так поясніть що сталось, – почав ображатися друг.

– Пояснити? – вигукнув Чанбін. – Слухай, значить! Години дві тому дзвонить значить наш головний придурок…

– Усі розмови прослуховуються, – нагадав Мінні.

– Мені похуй. Так от. Дзвонить, значить, цей… ну, ти зрозумів. І каже: “Я переслухав вашу пісню останню, Breathing, (та, про яку він вчора сказав, що вона шикарна) і там на приспіві не вистачає басової лінії, переробіть”.

Джин глянув на співрозмовника, а той невинно перевів погляд на вікно, не я, мовляв, дав йому цю ідею.

– Ти вже вибач, друже, за мати, – підключився макне, – але я хуїю. Він каже: “Просто зробіть оригінальну мелодію на октаву нижче” А де ми тобі ту октаву нижче дістанемо?!

Чоловік задумано хмикнув.

– Ну, в Синмо і Бінні доволі глибокі голоси.

– Та йопересете, і ти туди ж, – аж застогнав Чан. – Лише те, що в нас є два “відносних” баса, не означає, що вони замінять те, чого в нас більше не має! Він наче знущається, я клянусь тобі.

Чоловіки знову промовисто перезирнулися.

– І якби знаєш, – до колективного булінгу приєднався Ліно, – оригінальна партія і так доволі низька, я її ледь витягнув, тож в октаву зможе заспівати лише… – хлопець на мить замовк, згадуючи усіх відомих басистів, крім Фелікса.

– Йосан, – підказав пошепки хлопець, осмикуючи рукави синьої джинсовки.

– Кан Йосан з Ateez, – повторив голосніше менеджер.

– От-от! – танцюрист полегшено вхопився за ім’я друга. – І, як вишенька на тортику, він видає “Або дописуєте бас, або ми цю пісню взагалі не випускаємо”.

Менеджер розгубився:

– А хіба це не мала бути друга по порядку композиція? Aka найважливіша.

– Саме тому, – протягнув повільно і спокійно Чанбін, що могло лише означати, що він вже втомився лаятись, – ваш весь альбом з подібними заявками їбав я в нос і в рот*

– Language, – осмикнув його лідер.

– Ой, та ти іди знаєш куди?

– Хей, хей, – осмикнув їх менеджер, – не перегризіться мені там. І щось нашого Мелфоя не чути.

– Мелфоя? – здивувався Мінхо.

– Тхора, – пояснив Хан. Хлопець у синій курточці пирхнув і відразу закусив собі щоку, щоб не спалитись. – Тхір наш лежить мордочкою в диван і страждає.

У відповідь почувся здавлений стогін:

– Джісун, іди лісом.

– Це ж він цю пісню написав…

– Точно… Трясця, якби я тільки знав, хто того Парка на це напоумив, – буркнув Джин, не зводячи погляду із співбесідника. Той розгублено відкрив рота і відразу закрив. – Знаєш, Бінні, піди, спробуй записати і тоді ти матимеш усі вагомі причини цитувати українських сценаристів і письменників.

Репер зітхнув.

– А може ну його? Той альбом, той бас і того Парка?

Джин витримав промовисту паузу, а за тим поцікавився:

– А хіба це не те, що ви плануєте зробити через тиждень?

– А може ну його той тиждень? – не здавався друг.

– Ей, – не витримав нарешті менеджер, – це ж фінішна пряма, зібрались всі.

– Ми, знаєш, тут так подумали, – протягнув макне, – у мене там колись одна демка завалялась, то ми її зараз тут трохи клепаємо, може щось вийде.

– Ага, тобто я зі своїм Breathing іду лісом, так?

– Як тобі те Breathing так здалось, пиздуй в студію і записуй бас! – спалахнув Джісун.

– Я б пішов, якби у мене голос нижче був! – гаркнув у відповідь друг.

Чан зітхнув.

– У мене додебютні флешбеки, я клянусь тобі… То що ти хотів?

Джин пирхнув сміхом:

– Взагалі запитати як у вас справи і де ви, щоб я знав куди іти жалітися на життя, але, бачу, у вас ситуація погірше.

– Ми в тренувальній! – гукнув Ліно, – І будемо раді тебе бачити.

– Та фіг ви мене сьогодні побачите, – прошепотів чоловік, косячись на всі відкриті вкладки і вже вголос схаменувся, – До рееечі… Чан.

– Я? – протягнув підозріло лідер. Він знав цей тон, він називався “Ви зараз офіційно охуїїте”.

– Угадай із двох з половиною раз, хто до мене сьогодні заходив.

– Рейнольдс, Мадонна, презид… – почав було впевнено друг, але замовк напів слові. – Не кажи мені що це те, про що я думаю, – прошепотів він. На задньому плані почувся тупіт – хлопцям, видно, теж було цікаво.

– В залежності від того, про що ти думаєш, – хмикнув хитро менеджер, переглядаючись із співбесідником.

– Це був чел в синій курточці?

– Це був чел в синій курточці.

Чел в синій курточці молитовно глянув на стелю, трусячись від тамованого сміху.

– І шо він з себе?! – Чанбін явно забув про свої романтичні плани щодо бідолашного альбому.

– Вам цікава моя неекспертна думка?

Хлопець промовисто подався вперед і поклав лікті на стіл, мовляв, ану, що ти про мене думаєш?

– Нам завжди була цікава твоя думка, – обурено запевнив його Хьонжин.

– О так, ти бреши, та не забрехуйся, – менеджер закотив очі під лоба.

– Так що там той кадр? – нагадав Ліно.

– Що ж, – Джиновий співрозмовник знову промовисто примружився, – Це на перший погляд не дуже помітно, але він почесний кандидат у “Гарем Чанбіна”.

У хлопця миттєво розширилися очі.

– What?! – мовив він самими губами. Менеджер проігнорував це.

– Наскільки почесний? – уточнив скептично Мінхо.

– Такий, що навіть твій тест проходити не буде.

Танцюрист обурено пирхнув:

– Що він за цабе таке? Усі мають пройти мій тест!

– Ну, – протягнув менеджер, – тоді Хьонжин водичкою не обійдеться, там віскі треба. Без льоду.

По інший бік розмови запала тиша.

– Може це Сан? – мовив впів голоса Чанбін.

– Ні, той тип був явно нижче від Сана, – заперечив лідер. Джиновий співрозмовник закотив очі. – І до того ж, Сан вже в “Гаремі”… Окей, знаєш, прийди просто сюди і поясни по нормальному.

– Добре, буду через 5 хвилин. Тільки не тікайте нікуди, – чоловік поклав слухавку і явно полегшено видихнув, – Пронесло.

– Чого? – здивувався хлопець.

– Він міг почати ставити питання типу “А ми його знаємо?”, “А ти бачив його коли-небудь до цього?”. А так навіть нічого придумувати не довелось. Тож, ти почув, вони в тренувальній.

Хлопець вдруге взяв свої речі і встав зі стільчика.

– Я наберу тебе пізніше, добре? – нагадав менеджер, вже вертаючись до роботи.

Хлопець, що вже був взявся за ручку дверей, схаменувся:

– Shit, I almost forgot… Маєш папірець і ручку?

Джин здивовано скинув брови і простягнув йому чистий стікер. Юнак переписав з контактів якийсь номер телефону і віддав його чоловікові.

– Що це? – здивувався той.

– Подзвониш сюди, як матимеш час, – пояснив він, вдягаючи знову маску, – Тобі там будуть раді.

Він помахав рукою і зник за дверима.

Менеджер провів його розгубленим поглядом і знову глянув на приклеєний до столу папірець. Де йому, окрім суду, будуть раді? Джин закотив очі і вернувся до роботи.

Минула хвилина, дві. Проте жовта наліпка із цифрами не давала йому спокою. Хто це? Що йому… чи їм… чи їй треба він нього? А може нічого? І це якийсь пранк?

Менеджер покосився на стікер.

Щось йому підказувало, що хто-хто, а цей хлопець жартувати і тим більше, доносити на нього не буде.

І до того ж, нагадав про себе вредий внутрішній голос, той самий, який втягував Джинову сраку у всі проблеми. No risk no story, чи не так?

Врешті він здався і дістав телефон.

Гудок.

Чоловік поморщив носа. Може ну його?

Другий.

Він відчув, як змокріли долоні до самих кінчиків пальців.

Трет…

– Доброго дня.

Жіночий голос був приємно глибоким і мав у собі якусь іронічну нотку, схожу на Хосока з Бантанів.

– Амм… доброго? – голос зрадливо затремтів.

– Вам кого? – поцікавилась співрозмовниця.

– Я… не знаю, – розсміявся чесно Джин. По інший бік телефону запала тиша.

– В сенсі? Це пранк якийсь?

Чоловік зітхнув.

– Якщо це й пранк, то пранконули мене. Мені дали цей номер і сказали “Подзвони сюди , тобі будуть раді”.

– Хм… – явно розгубилася незнайомка. – А звати вас як?

“No risk no story, пам’ятаєш?”.

– Джин, Кан Суджин.

Знову тиша.

– Та ну нахуй, – пошепки. За тим голосніше, – Вибач за мати, залишайся на лінії, будь ласка.

Гм? Менеджер сліпо втупився в екран. Хто в цьому світі міг так відреагувати на його ім’я? Та ніхто, навіть кіберполіція була б спокійніше. Його співрозмовниця тим часом, як можна було зрозуміти зі звуків, постукала в якісь двері.

– Мені посрати нормально не можна? – обурився приглушений чоловічий голос.

– Поки ти там среш, тут світ з ніг на голову перевертається.

Джинові брови вилізли на середину чола. Сиблінги якісь? У чиє життя він втрутився?

Почувся звук відкривання дверей.

– Чого тобі?

– На.

Тиша.

– Нащо ти мені даєш телефон?

– Не знаю, – буркнула знуджено дівчина, судячи зі звуку, віддаляючись, – твій хьон, не мій, сам з ним говори.

Хьон?! Нікому він не хьон, у нього ніколи не було молодших братів.

– Джин? – почувся непевний голос у слухавці.

– Так, це я, з ким я говорю?

– Оу, амм, я Джун, Кан Соджун.

Кузен! Точно, у нього був молодший кузен! Найкращий, найближчий товариш.

Сімнадцять років про нього не чув. Перед очима на шаленій швидкості понеслись спогади. Як вони їхню нуну зубною пастою мазали, як переховували від його батьків знайденого на вулиці кота, який, до речі, потім ще довго жив у нього і помер лише років сім тому, у віці добрих п’ятнадцяти років, як готували Джуновій мамі торт і спалили всю кухню, як підробляли оцінки в щоденниках, як отримували на горіхи за один одного, як…

– Алло, ти тут?

– Так, – розсміявся чоловік, – просто мій мозок видав чотириста чотири і грає цвіркунів.

Джун розсміявся у відповідь:

– Я так радий тебе чути…

– Хіба? – не повірив кузен.

– Справді! Скільки ми не бачились?

– Сімнадцять років, – відповів впів голоса Джин.

У відповідь була тиша. За нею послідувало болісне:

– Ти теж рахуєш?.. Мені було тоді вісімнадцять. Мама твоя сказала, що ти жахлива людина і так далі… Моєї вже не було…

– І ти їй повірив? – хмикнув брат.

– Вона сказала, що ти зв’язався з криміналом. А ти ж знаєш, яке в мене ставлення до криміналу…

Джин задумано провів пальцем по доглянутих нігтях:

– Знаю… Я тоді ще не зрозумів, у що вв’язався.

Кузен співчутливо хмикнув:

– Було цікаво?

– Ну, ти ж мене знаєш. Я вивчав програмування тому що чом би й ні, якщо пам’ятаєш… і так зрадів, коли мої вміння комусь знадобились…

– Ага, і вчився на сантехніка, щоб не засмучувати батьків. Ти їх так любив…

В очах підло защипало і чоловік міцно їх заплющив, аби не розридатися.

– Не знаєш, де вони? – поцікавився він обережно.

– Поїхали в Штати років десять тому, з того що я чув, – мовив трохи тужно Джун. Все ж, він любив свою строгу тітку і доброго дядька. Джин шморгнув носом і повільно зітхнув. – Плачеш?

“Ні”.

– Так, – це Джун. Він ніколи від нього нічого не скривав.

– Хочеш, зустрінемось завтра-післязавтра?

Чоловік засміявся:

– А як же той факт, що я тепер в криміналі?.. Я знаю, що ти закотив очі.

Кузен засміявся:

– Я знаю твою цікаву натуру, я знаю тебе…

– Знав, – поправив його брат.

– Із того, що я чую, ти лишився таким же, як і був, – хмикнув добродушно Джун, – дай вгадаю, ти і досі обожнюєш шоколадні торти і чорну каву без цукру, чи не так?

– Є таке, – погодився крізь сміх чоловік, – тільки у нас тут із шоколадними тортами складна ситуація, знаєш…

– Була, – відказав хитро кузен.

– Що?

– Була ситуація, чи не так? З шоколадними тортами.

Джин застиг. Якого?…

– А ти звідки знаєш?

Брат стишив голос:

– А звідки в тебе мій номер? Як я зрозумів відразу, що це ти? І як я знаю, де ти працюєш?

Менеджер насупив брови:

– А ти де працюєш?

– Я прикордонник.

– А… Аааа, ого… То виходить, лише ми в трьох знаємо? Поки що… якщо він не дійшов до тренувальної і йому не влетіло від компанії… Ох, жалко пацана…

– Ага… А чому втрьох? – здивувався кузен.

– Ну, Джей Вай Пі нікуди не дівся, – нагадав менеджер.

– Точно.

– А хто ця мила дама, із якою я говорив? – схаменувся раптом чоловік.

– Оу, це Юмі. Моя дружина.

– Твоя дружина. У тебе є дружина, – поточнив недовірливо Джин.

– Уяви собі… Я тобі скажу більше, у мене донька є!

Що робити якщо цей світ прекрасний? До такого його життя не готувало. У це важко повірити, але найважче випробування – це коли все раптом чудово.

– То я… тепер дядечко? – не йняв віри щасливий чоловік.

– Я тобі скажу більше, – протягнув хитро Джун, – ти двічі дядечко, а твоїй іншій племінниці 15 з половиною.

– У тебе дві доньки?!

– Ні, не в мене, у твоєї сестрички.

Трясця, цей світ таки здатний на дива.

– У неї є донька?! Ущіпніть мене хто небудь, у мене дві племінниці… У мене. Дві. Племінниці, – Джун у відповідь лише щасливо розсміявся, – А зранку не було жодної! Зачекай, а тато її хто? Старшої, тобто. І як її звати?

Кузен розсміявся:

– Хей, заспокойся, ми ще встигнемо тобі все розповісти. Час в нас є.

Менеджер відверто образився:

– Ей, c’mon, дай відповіді хоч на ці питання!

– Її звати Джія. Її тато – колишній Сухі. Він її кидонув відразу, правда… І батьки ваші теж тоді такі: “Твоя вагітність, донечко – твої проблеми”. І після того ми з ними не спілкувалися.

Із Джинових грудей вирвалося болюче зітхання. Це так боляче чути, що твої найближчі, здавалося, люди відвернулися від тебе, твоєї сім’ї і відвернули твою сім’ю від тебе.

– Хей, не засмучуйся, – Джун вернув його до реальності, – Я був поряд із нею…

– Скільки тобі було?

– Дев’ятнадцять.

Менеджер заховав обличчя в долоні.

– Вибач мені, будь ласка…

Джун розсміявся:

– Ау, ти не винен! Ми з нашою з тобою нуною виростили чудову дівчинку і, повір мені на слово, вона буде шалено рада тебе бачити.

– Із якої такої радості?

– Вона любить Скізів більше ніж нас усіх тут разом взятих і… перестань сміятися, я ще не закінчив!

Джин у відповідь мало не застогнав від сміху:

– Наша племінниця любить моїх Gym Bros?

Розмова тривала довго. Година промайнула, здавалося б, як мить, та все ж лишалося скільки не обговореного, не відомого і важливого…

По бік розмови Джуна раптом запала тиша. Її перервав протяжний схлип.

– Що сталося? – стурбувався чоловік, видно, звертаючись до дружини.

– Дивись, – схлипнула вона у відповідь.

Якось не зручно вийшло.

– Ладно, піду я… – почав було менеджер, але кузен його перебив:

– Жди секунду, – а тоді знову до Юмі, – Що це?

– Сторіз Банчана, – шморгнула носом дівчина.

Джун пирхнув.

– Хьон, Фелікс офіційно вернувся, скажи ого.

А, он воно що…

– Огооо, – протягнув крізь сміх чоловік. Прозвучало мало переконливо. Так, наче вони вже знали.

– Що за?… – обурилася Юмі, – Ей, стоп, що відбувається?!

– Я прикордонник, кохана, – нагадав крізь сміх чоловік.

– І що з того, що… Стій… – її обурений і шокований голос перебив сміх, – Зачекай, стій! Як?!

– Придурок із фальшивим паспортом, – нагадав Джун. Юмі мовчала. – Вона виглядає так, ніби побачила привида, – прокоментував кузен.

– Привида?! – обурилася дівчина, – Чувак, ти знав все! А мені ні слова?!

– Твоя дружина називає тебе чуваком? – пирхнув менеджер.

– Ой, повір, вона мене і не так називає…

– Джин, стій, просто щоб ти зрозумів, – перебила його Юмі, – перший раз в нашому житті ми посварилися, бо не змогли домовитися, хто любить його більше.

– Кого?

– Фелікса.

Цього було забагато. Джин відверто вибухнув реготом.

– Зачекай, – пробурмотів він крізь сльози, що виступили на очах, – тобто вчора ти…

– Так, я вчора пропустив через паспортний контроль любов всього мого життя, якого ми всі вважали мертвим.

– Це все сюр якийсь, – похитав головою чоловік, – Коли я вперше побачив його в себе в кабінеті, подумав, що в мене вже глюки.

Кузен пирхнув:

– А, тобто я відреагував інакше?

– Я досі не можу повірити, що ти мені нічого не сказав, – зітхнула обурено дружина.

Менеджер знову усміхнувся. Цей світ чудовий, хай там що вони не кажуть.

– Ладно, люба моя… сімейка… Трясця, як же дивно це звучить! – його любляча, дорога і нарешті віднайдена родина щиро розсміялася, – Розбирайтеся там самі, мені треба далі працювати.

– Передавай привіт хлопцям! – попросила дівчина.

– Обов’язково, – пообіцяв Джин, – А ви – дівчаткам.

– Передамо! Хочеш, побачимося в неділю?

Менеджер за мить застиг, пригадуючи, чи не моє він якихось планів. “Тю, наче я заради них ці плани не відміню”.

– З радістю! Тоді спишемось?

– Так, звісно! Бувай, любимо тебе.

Серце чоловіка на мить зупинилося.

– І я вас люблю, – видихнув розчулено він.

 

* Лесь Подеревянський