Відчуття : початок

Бокуто Котаро любить волейбол. Він живе волейболом. Йому подобається пробивати м’ячі з пасів різних сеттерів, але ще більше йому подобається «відчувати» пас.

Які бувають сеттери? Незграбними, необережними, невмілими, чи, може, акуратними, спритними, натренованими або професійними, влучними, спостережними. Не існує ідеальних сеттерів, як і ідеальних гравців серед людей. Кожен робить інколи помилки та навчається на них, бо — це є природним процесом до становлення більш приблизним до ідеалу, якого так багато хто прагне. За своє життя Бокуто бачив багато сеттерів, але особисто йому запам’яталися двоє.

Тобіо Каґеяму він знав ще з шкільних часів. Спочатку знав його, як володаря титулу Короля Майданчика, потім, як непоганого зв’язуючого з іншої школи, а ще пізніше, як супротивника. Доволі грозного супротивника, якщо точніше.

Його паси завжди були ідеальними, влучними, але все ще живими. В них є людська точність, яка з’явилася лише після багатьох років тренувань, або вродженого таланту, як кажуть інші. Чи є в Тобіо талант Бокуто не знає, але він може сказати, що Каґеяма є одним з представників ідеальних сеттерів. Він завжди грав, викладаючись на повну, грав так, наче ця гра остання в його житті. Інколи це його підбивало, проявлялися зайві емоції, які заважали грати, які нагадували йому, що він все ще людина, він не робот, він не ідеальний у всьому. Ці риси дуже нагадують Котаро на Шойо.

Атсуму Мія називає прояв цих рис «режимом монстра». Він неодноразово казав, що й сам є таким самим волейбольним маніяком, бо завжди експериментує навіть під час важливої гри. Він вважає, що грає добре, для себе майже ідеально, а його паси точні з будь-яких точок, під впливом будь-яких ситуацій. Але інколи вийти з режиму монстра важко. Важко вчасно зупинитись, зрозуміти, що не завжди нове — це завжди виграшний варіант. Важко зрозуміти, що ідеальним може бути не все.

7 жовтня 2038, Токіо, Японія.

Ранок у квартирі Бокуто почався з приємних думок, а день, що зазирав у вікно, обіцяв бути безхмарним — так сповіщає йому вспливаюче вікно в телефоні.

Сьогодні в нього за планом… Плани? А хіба вони в нього колись були? Життя Котаро — це набір випадкових думок, дій, які частіше залежать від його настрою, який також доволі часто змінюється, тому щось планувати — це дійсно не про нього. Проте є лише одне «але»… Планування чогось в принципі ніколи не займало якесь місце в житті Бокуто, але після знайомства з Акааші все змінилося. Він майже кожен день намагався справлятися з усіма справами так, щоб ввечері або вночі бути вільним. Тому, дійсно, на сьогодні в нього є плани.

Вони з Куроо бачились востаннє п’ять днів тому, через те Бокуто приспічило трохи посунути свій і так «гойдавшийся» графік за для того, щоб побачитись з другом дитинства. Волейболіст підіймається по сходах на вулицю з метрополітену. Звісно ж в нього є велосипед, є гроші на таксі, є свій електромобіль, але сьогодні вирішає прогулятися пішки та на метро, як у старі добрі часи.

Розглядаючи пейзажі нескінченно-довгих вулиць з багатоповерхівками, а також знов-таки мільйонами рекламних щитів, йому згадався перший робочий день Куроо Тецуро. Те, як він хвалився перед Бокуто та Кенмою своєю новою формою, значком, а також тим, що тепер, коли вони будуть бачити Куроо, то одразу буде згадуватися пісня Єви Саймонс — Полісмен.

Волейболіст заходить до поліцейської дільниці, яка сьогодні за невідомими причинами виглядає жвавіше ніж зазвичай, посміхається дівчині-андроїду за стійкою та питає, чи вільний зараз Куроо.

— Так, він зараз вільний. В нього є вікно до того, як почнеться ділова зустріч.
— Дякую, — він знов кидає привітливий погляд і видаляється.

Пошуки кабінету Тецуро не займають більше п’яти хвилин, але кілька разів Бокуто приходилося придивлятися, чи точно він не заблукав, бо зазвичай вони зустрічаються не в такій обстановці. Поліцейська дільниця виглядає не примітивно, як і завжди. Скупчення людей, широкі скляні стіни між коридорами та «крадіжники» кави біля кавового автомату. Загалом, тут завжди така атмосфера.

Зупинившись перед дверима до кабінету, Бокуто роздивлявся табло, на якому написано «Слідчий-криміналіст Куроо Тецуро». Звісно він ним пишається, йому дуже подобається, що в нього такий крутий найкращий друг і подобається те, що він вирішив піти в поліцію. Котаро стучить у двері тричі, це їхня фішка, а потім, через кілька секунд, чує «заходь» у свій бік.

Волейболіст поправляє свою спортивну сумку на плечі та заходить до кабінету. Перше, що бачить медовоокий — це чеширська посмішка ТецуБро, а потім, як він підіймається зі свого крісла, приводячи до ладу свою червону краватку на чорній сорочці, йде на зустріч до Бокуто, простягаючи руки для обіймів. Котаро теж усміхається та підходить до нього, щоб обійняти.

— Гей, гей, гей, чувак, привіт!
— Привіт-привіт, Бокуто, — він посміхається та відходить від чоловіка, — Яким вітром тебе сюди занесло?
— Та то я так, просто вирішив завітати.
— Просто?
— Просто.
— Точно просто?
— Так.
— Простіше-простого, Бокуто Котаро, друже мій? — він опустив свої брови з легкою посмішкою.
— Ну, — він почесав потилицю, — майже.
— Це знов пов’язано з ним?
— Типу того…
— Хочеш вкрасти його з ресторану та увезти на край світу?
— Не на край світу, звісно ж, але в мене є деяка ідея.
— В мене є ще вільні десять хвилин, тому можу вислухати твої романтичні плани на життя.
— Господи, я не стану вислуховувати ваші сопливі та романтичні історії, — прошипів голос з іншого кутку в кабінети.
— А це… — Бокуто показав пальцем на блондина в окулярах, що сидів за іншим столом з купою паперів на ньому.
— Це мій напарник — Кей.
— По-перше, не Кей, а Цукішима Кей, по-друге, Куроо-Сан, ми тут у робочій атмосфері, тому кличте мене по прізвищу, будь ласка, — він не дуже задоволено поправив свої окуляри.
— Гаразд-гаразд, ну чого ти? — він посміхнувся, почавши розмахувати руками в повітрі.
— Зрозуміло, буду тепер знати, хто цей твій «чотириокий» напарник, — Бокуто похлопав Тецуро по плечу, а Цукішима кинув на них сердитий погляд.
— Ну, тоді розповідай та переходь одразу до справи, Бо, я ж тебе знаю, — він ткнув пальцем волейболісту в його руку на свому плечі.
— Можна твій електромобіль позичити? Ти ж знаєш, мій на ремонті.
— Електромобіль…
— Ага.
— Насправді мені щось не дуже хочеться давати тобі свій е-мобіль після того, що сталося нещодавно в нас тут.
— А-
— Родина їхала за місто на своєму електромобілі, керував андроїд, але потім в них відмовили гальма за невідомими причинами, навіть двері самі по собі зачинилися. Вся сім’я померла, — перебив потік запитань від Бокуто Цукішима одразу, — окрім андроїда. Його руку відірвало, експерти вже навіть визначили його модель, могли б допомогти, але він все одно втік з місця злочину без причин.
— До речі, це діло, по якому в мене скоро ділова зустріч.
— Хм, — Котаро поклав руку на підборіддя та замислився, — але ж це одиничний випадок?
— Зараз так, але я про те, що навіть технології можуть виходити з ладу, ламатися.
— Ну, тоді, мабуть, краще буде, якщо я візьму твою стару автівку тоді…
— Бери. Якщо вона там ще жива..
— Куроо-Сан, нам вже час йти, — Кей піднявся з крісла, прихопивши з собою кілька робочих паперів і теку.
— Так, нам вже час.

Тецуро взяв ключі зі свого столу та почав обертати навколо пальця. Коли чоловіки вийшли з кабінету, брюнет зачинив двері. Повернувшись до Котаро, він виставив свій кулак і вони зробили свій фірмовий жест на прощання.

— Бережи себе, Бо, — він посміхнувся.

— Ага!

***

Дійсно, технології можуть ламатися. Але ж технології про які говорив Куроо без інтелекту. Вони не можуть сказати хазяїну про відчуття несправності, на відміну від андроїдів. Вони в принципі то не вміють говорити.

— Тож, така в тебе стара автівка, так, Куроо? — сказав майже пошепки Котаро, сівши у старий автомобіль Тецуро. Не те щоб він виглядав старим. Ні. Його модель десь років 15 тому була в принципі доволі сучасною, але зараз вона абсолютно не актуальна. Що вона робить у Куроо вдома? Ну, Тецуро ніколи не довіряв сучасним технологіям. Вони йому теж. Мати старий автомобіль, якому довіряєш ти й довіряли твої батьки — це круто. Старомодно, проте безпечно.

Залишилось тільки сподіватися, щоб гальма й тут були справними.

Приїхав Бокуто до ресторану вчасно. Він вже потрохи звикає до свого графіку, бо його новий друг дуже пунктуальний і залишається вільним від роботи в однаковий час.

Котаро стоїть біля автівки, спершись на двері та дивлячись в небо — зоряне, безмежне, темне, таємниче. Спереду почав виявлятися силует, який волейболіст помітив боковим зором. Він звертає увагу та оглядає його. Все те ж саме акуратне вбрання, темне волосся, піджак, ті самі морські очі, що знов заманюють.

— Добрий вечір, Бокуто-сан.
— Акаа-а-аші! — з посмішкою він простягнув, — Привіт, як ти?
— Все в порядку. Ви сьогодні на… — він придивляється, а його діод блимає нейтрально-синім кольором, — автівці?
— Так.
— Але це не Ваша.
— В точку.
— Вона… Старомодна, але вкрадена.
— Правильно.
— Для чого?
— Для, ну… Нас? Типу, я взяв її у друга! Моя зламалася, а він не дав мені його електромобіль.
— Ось воно як.
— Не знаю, що тобі подобається, але буду сподіватися, що тут тобі буде комфортно, тому ласкаво прошу! — Бокуто відкрив дверці автівки.

Акааші, наче не здивований, позітхає та слухняно сідає в автомобіль. Хоча це й не його авто, але воно теж має якийсь вайб Бокуто. Може когось, хто схожий на Бокуто. Це видає пахучка, що висить на дзеркалі. АК500 думаю, що цей аромат чимось схожий на запах духів, якими користується Котаро. Він пристібає до себе ремінь безпеки та дивиться на волейболіста.

— Готовий?
— Так.
— Отже, прямо зараз ми з тобою поїдемо в місце, яке я хотів би тобі показати.

Акааші киває та дивиться у лобове скло. Він знов думає. Багато думає. Він аналізує навколишнє середовище та свого дуже цікавого та непередбаченого приятеля. Або, може, не приятеля? Як Акааші краще його називати? Другом? Андроїд та людина не бувають друзями. Це як офіційно-ділові взаємини. Ні те, ні інше.

Брюнет розглядає знов нічні пейзажі за вікном : нескінченно-яскравий Токіо, галасливі вулиці, клуби та кафешки, що працюють в настільки пізній час, багатоповерхівки. Проходить деякий час і ці будинки змінюються на приватні сектори. Доволі важко уявити, що в такого галасливого Токіо є й тихий бік.

— Ми приїхали. — перериває тишу Котаро, виходячи з авто.
— Хм, — задумливо відповідає Акааші.

Він теж відстібує ремінь, підіймається та виходить з автівки. На вулиці свіже жовтневе повітря, пахне прілим листям. Дерева скоро будуть виглядати лисуватішими ніж зараз та під ногами валятиметься ще більше різнокольорової листви. Котаро зачиняє свій багажник та підходить до андроїда, щось ховаючи за спиною. Акааші, звісно ж, має інстинкт самозбереження, але Бокуто він довіряє. Він знає, що від нього нічого небезпечного можна не очікувати, лише тільки дурникуватого. Коли волейболіст виривається вперед, то ховає круглий об’єкт вже спереду себе. Вони виходять від автівки та підходять до поля.

— Влітку та навесні тут дуже гарно! Сподіваюсь, що зможу колись ще показати тобі цю красу.
— Насправді я не дуже впевнений, що тоді ми з Вами ще-
— Ні-ні. Це зараз неважливо, — Бокуто подивився прямо в блакитні очі, а сумна посмішка чомусь налізла на обличчя, — я прийшов сюди, з тобою, саме зараз. Хотів дещо показати, чи, точніше, спробувати! — Котаро спритним рухом дістає волейбольний м’яч і кидає на андроїда з впевненістю, що той спіймає. І він спіймав. — М, ти ж казав, що вмієш, але ніколи не грав… Тому, ну, вирішив спробувати! Мені теж насправді цікаво побачити твої паси!
— Мої? Але ж в них нічого цікавого, Бокуто-сан…
— Довірся мені!
— Гаразд. Що мені треба робити?
— Гм, ну, просто кидай мені м’яча, а я повинен буду відбити, а потім ти теж і так по колу!

Акааші становиться в стійку та пасує на Котаро. Він робить це ідеально. М’яч летить рівно на Бокуто, а волейболіст своєю чергою його відбиває. М’яч знову летить, але вже не так ідеально, хоча все ще добре, тому що Бокуто вміє робити прийоми. Акааші відбиває та знову робить пас, якому можна й позаздрити. Вони так ще пасують один одному деякий час. У Бокуто на обличчі грає посмішка, тепла, приємна, а у АК500 спокійний вираз.

Його куточки губ трохи піднялися, бо йому подобається робити речі, які він до цього не робив. Котаро подобається приймати ідеальні паси Акааші. Вони не по-людськи прекрасні. Грати з таким гравцем в одній команді було б насправді круто, але він не впевнений, що брюнет зміг би так легко «заволодіти» матчем. Відчувати м’яча треба не тільки фізично, але й духовно. Бокуто знає, як Кенма раніше дурив суперників очима, коли його руки робили абсолютно інше. Якщо Акааші був би зараз на грі, то окрім його ідеальних пасів він, може, нічого б не вмів, бо він не вміє відчувати. Особливо відчувати гру.

Бокуто піддається своїм думкам і відбиває м’яча трохи сильніше ніж треба було. Він летить в сторону андроїда, але потік вітру збиває його і влучає прямо в обличчя брюнету, а потім відскакує на знесилену часом траву.

— Ой, вибач! — Бокуто підбігає до андроїда, — Я ж ніде тут нічого не пошкодив? Діод на місці? — він кладе свої руки на щоки Акааші, рухаючи його обличчя з одного боку в інший, роздивляючись.
— Ні, все нормально.
— А це що?
— Ви про що?
— Ось ця подряпина у тебе на носі.
— Я впав.
— Але як?
— Клієнт був не дуже культурним, тому зіштовхнувся з ним на сходах і вийшло не дуже.
— Ти… Як часто до тебе буває таке відношення?
— Часто. Насправді. — він відводить погляд, — Але не хвилюйтеся, в кінці тижня мене підлатають.
— Акааші… — Бокуто примружується та дивиться на обличчя андроїда, яке вже, на жаль, не ідеальне. Хоча, ні. Для Бокуто воно все ще ідеальне. Сама зараз він може вблизу роздивитись те, що здається прекрасним та без вад. Тільки він зараз може побачити таку сторону Акааші. В такий, навіть трохи інтимній, тиші вони стоять. Котаро вивчає знов його вії та неймовірно-гарні блакитні очі. Вони дійсно, наче море, затягують до себе, — Акааші… — знов повторює Котаро.
— Так, Бокуто-сан?

Волейболіст переміщує свої теплі руки з трохи рум’яних блідих щік на скроні андроїда. Вони зустрічаються поглядами, а потім Котаро притискається до його чола своїм, позіхаючи.

— Якщо тебе тільки хтось скривдить, ти тільки скажи. Тільки скажи… — він закриває очі, — Люди — це тендітні машини, але андроїди теж не міцніші. Не тримай в собі нічого та ніколи не мовчи й завжди дій. Я ж не зможу тебе постійно захищати… Тому… Ага… А, ще! Нічого не відповідай на ці слова мої, — Бокуто різко «відліплюється» від Акааші, залишаючи свої руки на його плечах. — Ну, ні, звісно ти можеш! Це не наказ, але я просто раджу мовчати, бо мені соромно! — він повертає своє обличчя вбік і відводить погляд.
— Добре, Бокуто-сан. Я зрозумів, — голос Акааші наповнився легкістю й навіть людністю. Його ця фраза звучала так, наче він трохи посміхнувся, хоча його обличчя було все таке ж серйозне.
— Ох, як ти мені… — Бокуто повертається на нього, відводить від Акааші руки, але потім в сором’язливості прикриває однією рукою своє обличчя, — На голову звалився…
— На голову?… Як саме?
— То по-особливому.
— Здається, мені краще не вдаватися в подробиці.
— Так… Почуття це важка штука… — у відповідь лише тиша, — А ти про свої почуття коли-небудь замислювався?
— Мабуть, — Акааші нахиляється, щоб підняти з холодної засохлої трави м’яч, а потім крутить його у своїх руках.
— А чому «мабуть»?
— Андроїди нічого не відчувають, але якось інколи буває думка про якесь відчуття. Я не впевнений, що розумію їх.
— Ну, нічого. — Бокуто дивиться на Акааші. На те, як він «грається» руками з м’ячем, на те, як його вії акуратно падають на очі, на те, як вітер колихає його волосся, на його губи, дивиться на нього. Щось болісне з’являється у власних грудях. Йому трохи знайоме це почуття, але раніше ніколи не доводилося так сильно «знайомитися» з ним. Йому водночас подобається і не подобається це. Він не знає, що з собою робити. Зазвичай все так просто, але зараз так складно. Куточки його губ розпливаються в сумній посмішці.

— Бокуто-сан, мене трохи напружує, коли Ви мовчите так довго.
— А, ох, правда!?
— Насправді кажучи, Ви єдина настільки говірлива людина, яку я колись знав.
— Ого, неочікувано. А мені це можна сприймати, як комплімент, чи що?
— Як захочете. — Акааші довго мовчить, а потім зітхає, стискаючи м’яча в долонях, — Але Ви хоча б не лаєтесь на мене та це тішить. — брюнет усміхається. Це доволі сумний жарт, якщо андроїд захотів саме пожартувати, але цей сміх відчувається по-особливому.

В Бокуто знов, наче щось зламалося. Він відчуває себе зараз програмою, до якої випадково накачали вірусів, бо не виходить пояснити все, що зараз відчувається. До його щік приливає кров і навіть вуха розовіють трохи, бере в піт. В нього відчуття, наче вся енергія, що накопичувалася в ньому, зараз вибухне.

— О боже, зупинись, не посміхайся! — він театрально розмахує руками та хапається за серце.
— Вибачте, не буду.
— Ні! Я не про це!
— Але ж Ви…
— В тебе дуже гарна посмішка і ти вбиваєш нею мене!
— Бо…Бокуто-сан? — Акааші ще кілька секунд дивиться на волейболіста, який голосно сміється впереміш з гіркотою та щирістю. Він не розуміє, що відбувається, але сміх Котаро його трохи заспокоює теж.
— Вибач! Це просто так смішно… Здається, що я скоро з глузду з’їду.
— Ні. Чому? Ви виглядаєте щасливим.
— Ну, здається, так. Може, я дійсно щасливий, — Бокуто переводить свій погляд на небо, зорі на якому доволі важко побачити через велику кількість хмар. На його обличчі грає маленька посмішка.

Можливо, буде дощ.

8 жовтня 2038, Токіо, Японія.

Насправді інколи важко зрозуміти, коли ти дійсно щасливий, бо життя — це скупчення різноманітних моментів, які ніколи не тривають нескінченно. Момент то не довга історія, не пісня, яку ти можеш поставити на реплай. Це щось інше. Це щось, що не підвладно часу. Момент — нескінченно малий проміжок часу, який проходить миттєво. Миттєва мить, якою дорожать.

«Чим ти дорожиш, Акааші?» — запитує в голові голос того, кого, здається, знав нещодавно, але пори року змінюються, роки йдуть, час минає.

Але Акааші не знає, що відповісти.

Думки знову поглинули його. Відірватися він зміг лише тоді, коли людський голос, який кричав на нього все гучніше й гучніше, тричі назвав його ім’я, а потім запитав :

— Ти ж пам’ятаєш мене. Так чому мовчиш?