Почвари, інцест та братовбивство

Мої перші кроки у новому світі були безглуздими і нездалими.
— Не туди! — кричала Х’яра. — За мною, давайте!
Від стрибка вниз гуділи ноги і кололо під ребрами. У кількох метрах від нас лежало закривавлене лотове тіло — його розмазало по білих каменях, наче він з неба скотився — не менше. Адреналін так сильно гупав у тілі, що питань у голові не було. Ні одного. Стрибати з висоти десяти метрів? Байдуже, стрибаємо! Бігти вперед, знаючи, що там може бути пастка? Прорвемося!
Кварцит на ходу витягнув щось з кишені й метнув за спину. Вітер вдарив мене у спину, після — прийшов звук вибуху. Наші переслідувачі навіть не кричали. Або це я на мить оглохла.
Обертатися не було часу. Ми звернули у лабіринт із живої огорожі, потім перелізли через невисокий мур. До того моменту мої легені горіли так, що я ледь могла дихати. Ноги майже не рухалися. «Ще крок — і я помру», — казала собі, але бігла далі. Останнє заняття спортом у моєму житті було ще в універі, на другому курсі — бачив би фізрук, як я біжу тепер, точно би найвищий бал поставив. Або посміявся.

Коли ми опинилися за межами муру, то нарешті зупинилися, щоб перевести дух. «Через нас загинуло мінімум три людини, — дбайливо нагадав мозок. — Не людини, та все ж… Живі, розумні істоти». Такий собі відпочинок. Я зігнулась, обхопила руками коліна і з усіх сил старалася не виблювати легені.
— Досить відпочивати! — крикнула Х’яра і побігла далі. Минуло секунди чотири — не більше. Звісно, ця мала брехуха відпочивала у просторій камері, поки я лежала у тій кам’яній могилі!
— Дарцю, дивись, — почувся тихий хрипкий голос Аріни. Я мимоволі підвела погляд.
Спершу я подумала, що попереду такий химерний ліс — обабіч широкої прямої дороги. Та коли ми наблизилися, мої очі та ніс не дозволили обманюватися далі. Сотні палиць з невідомого дерева чи металу височіли рівними рядами. На них були нанизані голови, а інколи — й цілі тіла істот, що могли б являтися у кошмарах. Комахи роїлися довкола і дзижчали; в небі їм вторили велетенські птахи, схожі на червоних, наче кров, голубів. Про сморід і говорити не варто… Думаю, трупи у всіх світах розкладаються однаково.
— Що це за… повтори? — видушила я обережно. Хтозна, може тут ці вишкірені білошкірі морди були взірцем краси.
— Діти альвів, — трака недобре посміхнулась.
— Але як їх діти можуть бути… такими?
— Краще скажи, як вони можуть вбивати своїх дітей? — перебила Аріна. Я вперше задумалась, що ми опинилися у темному фентезі. З усілякими почварами, інцестом і братовбивством.
Ми зійшли з дороги і повільно пересувалися далі — сил бігти ні в кого не лишилося. Мухи вилися довкола нас — брудних, смердючих; піт просочував одяг.
— Щоб це пояснити, потрібно всю історію альвів розказувати, а ми не на лекції, — Кварцит мазнув пальцем по крові, що стікала з однієї з голів, принюхався: — О, цей свіжий. Молкард може пишатися ще однією перемогою.
— Він вивішує лише голови сур’їв… воєначальників, — пояснила Х’яра. Вона дивилася на цю жахливу експозицію з огидою, та не з жалістю. Отже, ворог мого ворога — мій друг, тут не працює.
Ми йшли і йшли, а голови не закінчувалися. Від деяких лишився тільки череп, інші дивилися на нас скляними білими очима та шкірили криві ікла. Світле рідке волосся розвівалося довкола нагострених штирів, наче бойовий штандарт. В якийсь момент Кварцит почав розказувати:
— Альви прибули у наш світ дев’ять століть тому. Може, трохи більше. Високі, сяйливі, практично безсмертні, вони не хотіли зв’язувати свої долі зі смертними траками або яллаками. Їм дали вільну землю і можливість жити, як заманеться. І вони, покоління за поколінням, змішували кров зі своїми родичами. Може, виною, був ще наш світ… Він не надто приймає чужинців. Та діти перших альвів народилися нормальними, а ось вже їхні діти… — Кварцит скривився. — У них не було довгого життя і гострого розуму, не було тої вроди, та вони швидко розмножувалися. Теж зі своїми родичами, бо гординя від батьків передалася як треба. Кожне наступне покоління було тупішим і потворнішим, поки не перетворилося на це, — Кварцит тицьнув гострим нігтем у висушену голову. Вух там не було — певно, об’їли ворони.
— Але чому альви їх вбивають? — запитала Аріна.
— Не розумієш? — трак фиркнув і витер палець до сорочки (підозріло схожої на людську). — Тоді ти не пройшла тест на погорду. Альви не заводили дітей з іншими расами, бо вважали всіх гіршими. Недостойними. Тих альвів, що відходили від звичаю, вбивали. Як і їх дітей-напівкровок. Вони хотіли заселити свій проклятий Альвенград вищою расою ідеальних безсмертних альвів. А отримали країну потворних бовдурів. Ха! Провал тисячоліття, — відсміявшись, Кварцит продовжив: — Тоді вони вирішили знищити своїх нащадків, дали їм нове ймення — гроки, відреклися від них.

Деякий час ми йшли мовчки, прислухалися, та довкола було надто тихо. Наші з Аріною кроки відлунювали на всю околицю, червоні голуби-мутанти не то крякали, не то курликали — жахливо неприємний звук. А більше — ні звуку. За частоколом голів виднілось поле, ген далі — чорний густий ліс. Це все нагадувало дорогі декорації для фільму, а не реальний світ.
— Тут якісь дивні кольори, — пробурмотіла Аріна, розглядаючи на ходу свою долоню. — В мене вже очі втомились.
Я затримала погляд на Аріниному обличчі — ластовиння на світлій шкірі здавалося ледь не чорним, зелений колір очей був глибоким, наче всіяне ряскою озеро.
— Це не в нас дивні, то в вас — ніякі. Бліді, — скривилась Х’яра і демонстративно смикнула себе за рукав чорної спортивної кофти. І чого кривитися? Сама ж її обрала серед нашого одягу.
Я мимоволі пирснула — видовищем ми були жалюгідним. У дертому брудному одязі, та з блискучими, прикрашеними аметистами та діамантами (поняття не маю, чи це вони) кинджалами і мечами. Х’яра та Кварцит — вдягнені з чужого плеча, ми з Аріною — в улюбленому одязі, від якого лишилося дрантя. І це все на фоні синющих небес та відрубаних голів. Краса.
— Ти б вдень прийшла хоч раз — от би здивувалася, — буркнула я.
— А що там далі? З альвами і гроками, — поспішно запитала Аріна.
— Класичний сюжет, — Кварцит посміхнувся — здається, він теж любив історії. Х’яра невдоволено зажмурилась і пішла вперед — вдвічі швидше, наче злість була її топливом. — Альвів було пару тисяч, а гроків — мільйони. Коли вмирав один альв, на його місце не було заміни. А гроки плодились й плодились. Почалася війна, яка триває вже сотні років. Альви хочуть знищити сліди свого сорому, огородили королівство високим муром і магією, щоб гроки не тікали в інші країни. Та їх стає все менше з кожною війною.
«Я жив тоді, коли людське плем’я забуло магію», — казав Молкард. Я подумала, що це пафосна казочка, та, здається, я погрожувала… Ох, він ж старіший за Ісуса!
— То Молкард один із… перших альвів?
— Так, Древній, — останнє слово Кварцит виплюнув разом з кривавою слиною. Сіра земля під нашими ногами увібрала все без сліду.
— Ага, древній, як сама земля і каміння, — буркнула Х’яра, не обертаючись. — Подейкують, їх лишилося лише п’ятеро. Найперших альвів.
— Тобто, вони сотні років воюють зі своїми менш здібними дітьми, бо їм не сподобався результат інцесту? І вони не можуть лишити їх у спокої і жити окремо? Це ж… це ж так тупо! Найтупіша причина війни.
— Для альвів це справа честі. Вони не відступлять ніколи. А гроки теж хочуть знищити альвів, бо ті постійна загроза їх існуванню.
І згадка, якими вони могли б бути, та не стали. Насправді, це непоганий сюжет для трагедії.
— І хто перемагає? — запитала Аріна, коли ми нарешті вибралися за межі частоколу. Вона виглядала розчарованою.
Х’яра з Кварцитом знизали плечима. Переглянулися, наче не могли вирішити, правду нам казати чи збрехати.
— Думаю, в результаті вони всі один одного переб’ють, і буде спокій.
Я обернулась назад — Молкардовий замок сяяв у напівтемряві білим і золотим; його гострі шпилі звивалися, наче роги химерної тварини, вікна-троянди світилися зсередини. «Запам’ятай, — наставляла себе подумки, — красиве може бути лихим. Не забувай це ніколи». Та ось останній промінь оранжевого сонця ковзнув за найвищий шпиль, і замок спалахнув, наче коштовність. Пурпурове небо з білосніжними низькими хмарами, здавалося, от-от впаде на цей витвір мистецтва. Це була краса на межі болю — і дивитися неможливо, і відвести погляд немає сил. Невже у цьому світі все таке? Жахливо прекрасне.
Я згадала розповідь Кварцита і відвернулась. «Звичайний собі світ, — відзвітував мозок, — наче з дому ніде не йшла».

Густі сині сутінки блискотіли від нічних квітів та світлячків. Високі трави тихо-тихо шуміли. Ми йшли спершу витоптаною стежкою, потім — вузькою вихлястою дорогою, древньою, як клятий Молкард.
— То що ми робимо? — запитала Аріна, коли ми зійшли з дороги.
Х’яра махнула рукою в бік лісу:
— Йдемо до найближчого порталу.
— Чому ти не відкриєш його тут?.. Ти ж можеш це. Нам потрібно звалити звідси. І пошвидше.
— Я відкриваю портал, а не створюю його, — зашипіла трака. Чим більше вона спілкувалась з нами, тим кращою була її мова та злішими — слова. — Портал або є, або нема!
— Портали розкидані по всьому світу, але подорож ними дорога. Їх добре охороняють. І якщо в тебе нема сили моєї сестри, ти не можеш пройти через портал просто так, — пояснював Кварцит. — Потрібен або спеціальний… — він цокнув язиком, наче не міг підібрати правильний аналог слова. — Ключ… карта… перепустка… Дракканове плем’я, сподіваюсь, ви зрозуміли! Потрібна перепустка або трака з силою порталів, яка тебе проведе.
— Молкард хотів когось, хто проведе через портал його військо, — вишкірилась Х’яра. Але за цим тоном ховалось щось ще. Я не знала, які небезпеки воно нам принесе. А колись трака мені здавалась невинною, наляканою істотою… От тобі перший урок нового, прекрасного світу.
Поле швидко змінилося густим підліском. Дерева були схожими на земні, та водночас — іншими: голки на сосні вились спіраллю, пуп’янки на тонких гіллястих кущах були яскраво-синіми та мерехтіли у сутінках. Шипи на чагарниках були розміром з мою долоню, між ними квітнули на товстих темних стеблах велетенські дзвіночки. Моя рука постійно смикалась до задньої кишені джинсів — дістати телефон і все зазнимкувати. «Ніякого телефону, — нагадувала я собі, — і ніякого Інстаграму». Від гострої потреби поділитися нікому не потрібними фото в мене свербіли пальці. Тривога, яку я раніше глушила тіктоками, тепер виїдала нутрощі.
— Ех, таксі тут не викличеш, — Аріна взяла мене під руку. Мене дивувало, що вона не злостилась на мене — все ж, через мої тупі бажання ми тепер в біді.
— І маршрутки не їздять, — піддакнула я. Мені хотілося нарвати крихітних зелених квітів з золотою облямівкою — вони б так пасували Аріні, але траки просили нічого не рвати і нічого не їсти по дорозі.
— Дивне тут все. Гарне, але вороже.
— Це точно. Я побачила справжнього ельфа, а він виявився шматком лайна. Можеш в таке повірити?
Аріна тихо розсміялась. Із хащів, густих і темних, почувася зойк якоїсь пташки. Дивна справа, але поруч з Аріною тут, в чужому світі, я почувалась самотнішою, ніж якби була одна. В Аріні мені все нагадувало про дім. Ми стільки речей з собою взяли, а тепер вони назавжди втрачені. Стільки надій притягли, але вони теж лишились там, за гратами.
— То все ж, як ви взагалі вибралися з камери? — запитала я, щоб відволіктися. Якщо не говорити, швидко згадуєш про воду, їжу, туалет та гарячу воду.
— А, це було просто! — трак зблиснув гострими зубами. — Я звабив Шакшука. Їх відрубає після сексу намертво, от тоді я викрав ключі, зброю та трохи… кхм… вибухівки.
— Але ж… — Аріна недовірливо зміряла юнака поглядом. — Він велетенський.
— І важчий у разів п’ять, — підхопила я. Кварцит підмигнув нам:
— Як я вже казав, траки чудово адаптуються… До усього. Можете самі перевірити, людські жіночки!
Аріна ледь не вдарила його за нахабну пропозицію, я — за «жіночок». Та все ж, якщо закрити очі на зухвальство Кварцита, виглядав він не дуже. Хоча мав би бути мертвим, враховуючи його жар і марення кілька днів тому. Невже, ібупрофен такий животворящий?
— Тобі набагато краще, — обережно почала я. — Це якась особливість вашої раси? Самолікування?
Смішинки в очах Кварцита згасли, він кинув короткий погляд на сестру. З Х’ярою розмовляти не було сенсу — вона брехала як дихала. Кварцит ж виглядав чесним, наскільки можуть бути чесними траки. Я мимоволі згадала, як бігали очі Х’яри, коли вона розповідала про наші речі. Та і якщо у цьому світі настільки розвинене поняття приватної власності, хіба могли вартові забрати чужі речі просто так?
— Ви обміняли наші рюкзаки на якісь ліки? — випалила я. Обличчя моє горіло — раптом, здогадка хибна?
Х’яра розвернулась і загрозливо зашипіла. Меч вона використовувала як мачете, щоб пробиратися через підлісок, тому з нього тепер капало щось густе і зелене — немов природа стікала кров’ю. Дивний контраст між Кварцитом — смішливим та легковажним — і Х’ярою — постійно напруженою та злою — муляв мене, наче хворий зуб. Щось ховалось за цим, якась важлива історія, та розпитувати не було сенсу, принаймні зараз.
— Мій брат вмирав! — відповіла трака. Її очі палахкотіли, наче два селенових факели. — Я би і ваші життя виміняла, якби підвернулась така можливість!
— Ти так і зробила, — тихо додала Аріна. — Кричала, коли нас виводили, наче ми важливі і потрібні тобі. Щоб вартові лишили у спокої твого брата і переключились на нас. А потім використала наші речі для підкупу. Ми думали, що винні щось тобі — за подорож у інший світ, але це ти нам тепер винна, бісова дитино.
Тонкі пальці траки стиснулися на руків’ї меча; жилка на шиї билась швидко-швидко. Вона готова була стрибнути. Захищатися до останнього, наче все її життя — нескінченна боротьба.
— Ми врятували вас з полону, — виплюнула Х’яра. — І нічого вам не…
— Не винні? — крикнула я, надто розлючена, щоб помітити: щось не так. Х’яра кинулась на мене, затиснула крижаною долонею рота. «Тихо, — ворухнула губами. — Хтось іде». Ми всі завмерли посеред стежки — ні туди, ні сюди. Навряд у когось лишилися сили на втечу — Кварцит взагалі ледь стояв на ногах.
Х’яра повільно відступила від мене і дістала меча. Її сині очі дивилися в таку ж синю темряву так, наче там ховалося щось жахливе. «Молкард спіймає вас і насадить на піки, як тих нещасних гроків, — вертілося в голові, — а ти ж знаєш, як довго вмирають насаджені на піку, ти ж читала про це». Жах стиснув моє горло, на очах мимоволі виступили сльози. У організму не лишилося сил бігти, боротися, щось вигадувати — мені хотілося лягти у важку прохолодну траву і чекати смерті. Хотілося…
— Не рухайся! — верескнула Х’яра і кинулась на мене. Меч полетів у траву, а кігтиста рука метнулася до моєї голови так швидко, що я встигла лише скрикнути і зажмуритись. Щось за моєю спиною загарчало: «Йок-йок-йок», закашлялось і затихло. Бух — впало на землю.
— Дарцю, ти… ти ціла? — сполохалась Аріна. — Він вистрибнув нізвідки, такий швидкий…
Вона обмацала моє обличчя, струсила щось з волосся. Коли її губи торкнулися мого лоба, я наважилась розплющити очі.
Грок лежав мордою вверх; на його почорнілому від засохлої крові тілі червоніла нова, свіжа — із роздертого горла. Блискучі опалові очі дивились у небо здивовано, але спокійно. Здається, він був насаджений животом на палицю та якось зумів звільнитися і вислідкувати нас. Принаймні спробував, а Х’яра…
Я витерла рукавом кров грока, що заплямувала мою щоку і шию. Х’яра врятувала мене. Хоча — можу заприсягтися — хотіла придушити, а то й не раз.
— Х’яра, я…
— Тихо! — зашипів Кварцит, принюхався. Його очі сяяли, мов у дикого звіра. — Він не єдиний, хто на нас полює.
Звісно, не єдиний… Хіба могло все закінчитися добре?!
Х’яра витерла кігті до одягу і підняла свій меч. Аріна спантеличено роззиралась і хапала губами повітря. Я не чула нічого — ні чужих кроків, ні голосів. Хоча я й грока за моєю спиною не чула, а він підібрався близько. Ще секунда, і… Не варто й думати.
Вони пересувались безшумно — у нас так не виходило. Моє гучне серцебиття, здавалося, трусило землю. «Мерці піднялися, і перетворять нас у зомбі, — мозок підкидав все нові варіанти, поки ми повільно пробиралися поміж деревами. — Молкардова магія оживить гроків, і вони з’їдять нас. Або тут щось ще гірше! Щось, що ти й помислити не можеш!»
Але помислити я могла. Відчай, глибокий, як могила, досі чіплявся за тіло своїми щупальцями. «Здавайся, тобі нікуди йти», — нашіптувало щось голосом, від якого йшли мурашки по тілу. Чи то від збудження, чи то від страху. І чийсь погляд наче продирався крізь листя, шукав нас, та поки знайти не міг.
Ми йшли швидко та обережно. Траки постійно роззиралися і нюхали повітря. Ліс ставав все густішим, темрява — глибшою. Я б хотіла збрехати, що не боялась, та ця брехня вийшла б надто нахабною. Аріна чіплялась за мою руку і тихенько схлипувала. А я ж колись клялася, що вона ніколи не буде через мене плакати…
— Ти злякалась через того грота, зірочко? — наважилась запитати я, коли Арінина долоня у моїй трохи розслабилась. Але дівчина тільки похитала головою; її тіло знову напружилося. Чудово. Усе псувати — це в мене виходить найкраще.
«Пробач», — ворухнувся мій рот, але жодного звуку не злетіло з губ. Інколи від слів тільки гірше.
— Воно пішло кудись, — нарешті сказав Кварцит. Його пальці зробили якийсь заморочений пас перед обличчям, Х’яра повторила вслід за ним.
Це що, своєрідний захист від злих духів — як от для нас перехреститися?
Він перевів погляд з мене на Аріну — на наші зціплені до болю пальці, заплакані брудні обличчя, і щось зблиснуло у його вогняних очах. Щось дуже вразливе, але водночас зовсім нелюдське.
Сльози, чорні, мов найтемніша літня ніч.
Ми, не зговорюючись, зупинилися. Холодне повітря здавалося густим і колючим.
— Я зобов’язуюся казати вам тільки правду або мовчати, — сказав Кварцит. — Бо ті речі були для вас важливими, а тепер їх немає. І ваші життя були б у безпеці, якби не… я. Думаю, це чесна угода. Але вона тільки моя. Ви можете йти, куди хочете. Але можете піти з нами. Все ж, вас теж будуть розшукувати, безпечніше триматися разом.
Кварцит простягнув мені руку долонею вверх. Його блакитно-сіра шкіра тьмяно мерехтіла, кіготь на вказівному пальці був зламаний. Я не знала, що робити, тому поклала зверху руку і сказала: «Я приймаю угоду». Аріна зробила те саме. Її брудна долоня красиво лежала поверх Кварцитової, наче вони — пара, що збирається до шлюбу.
Х’яра розвернулась і пішла далі, розмахуючи мечем. Листя і дрібні гілочки розліталися навсібіч, в повітрі густо пахло гірким трав’яним соком.
— Срака болить? — запитала я Кварцита. Його гостре обличчя з палаючими оранжевими очима важко було уявити комічним, але ви спробуйте. Кварцит спантеличено витріщився на мене, потім перевів погляд на Аріну, наче вона слугувала перекладачем з моєї дурноватої на нормальну мову.
— Тобі яке діло? — буркнув він. Щоки і шия його потемніли — своєрідний рум’янець. Аріна пирснула від сміху — так звично. В мене завжди добре виходило її смішити.
— Перевіряю угоду. Так що, болить?
Кварцит засопів, наче ображена дитина і, шкутильгаючи, пішов вслід за сестрою. Можливо, трава шуміла. А, може, Кварцит тихо сміявся.
«Тільки б не плакали. Вони обоє, — майнуло в голові, — тільки б не плакали».