Пролог

ОПИС

Одного разу із часоворотом сталося халепа. Він потрапив до рук бідолашної дівчини Анаїт Мартин, яка дуже любила читати книжки та мріяла про життя, як в казках. Та коли Анаїт прокрутила часоворот, вона опинилася в іншому світі, в минулому. А саме — в світі Гаррі Поттера. Але чи був то інший світ?..

Від автора:

Фанфік із сюжетом та любовною лінією ОЖП/Сіріус Блек.

Анаїт сиділа, схилившись на дерево, прямо на м’якій траві. Тримаючи в руках книгу Андре Моруа, вона поринула в країну мрій, читаючи улюблені твори. Яскраве, тепле сонце світило з-за спини, вже йдучи за обрій, не заважаючи насолоджуватися моментом. Дівчина настільки захопилася читанням, що навіть не звертала уваги на настирливих комах, які намагаються вкусити її.

— АНАЇТ МАРТИН! — голосно долинув жіночий крик до дівчині. Різко здригнувшись, Анаїт приречено зітхнула і захлопнула книгу, запам’ятавши сторінку, де зупинилася. — НЕГАЙНО ПІДІЙДИ СЮДИ!

— Чого ж вона цього разу хоче від мене?.. — спитала під ніс дівчина і встала, поправляючи довгу блакитну спідницю. Попрямувавши прямо у бік будівлі, Анаїт подумки молила невідомого, щоб цього разу обійшлося без подій.

Підійшовши до заднього входу, дівчина штовхнула двері, де красувалася металева табличка: «Дитячий притулок сімейства Грантів».

— Так, міс Грант? — спитала Анаїт, підійшовши до середнього віку на вигляд жінці. Вона була одягнена у класичний чорний костюм. 

Анаїт не дуже любила господарку притулку, але будь-які ідеї бунту проти міс Грант було безглуздо навіть планувати. У цьому все одно не було особливого сенсу, адже за Анаїт ніхто більше доглянути, окрім цього притулку, не може. Адже ні родичів, ні близьких знайомих не було.

— Завтра вранці я маю до тебе невелике діло, — міс Грант розставляла з голосним стукотом статуетки на полицях, — ти повинна поїхати до Лондону та забрати пошту. 

На секунду очі Анаїт різко заблищали, бо вона ніколи не була в Лондоні та чекала цю подію не менше за свою мрію, але одразу ж вона згадала: 

— Але ж завтра ми йдемо на пікнік… — різко сказала дівчина.

— О дев’ятій годині відбуває поїзд. Туди їхати всього годину, тож дам тобі грошей тільки на дорогу, — міс Грант навіть не почула, що сказала Анаїт.

— Зачекайте, пікнік… Я так хотіла подивитись на оленів…

— Анаїт, все вже вирішено.

— Ні, стривайте, я можу поїхати в обід… 

— Анаїт! Я сказала ні. Ти йдеш забирати пошту вранці.

На це дівчина не наважилася нічого відповісти. Її, м’яко кажучи, дратувало те, що інші кажуть, що робити. І якщо правила притулку Анаїт зрозуміти могла, то чому вона не може піти на спільний пікнік? Бідолашній дівчині здавалося, що цей світ давно прогнив і йому лишилося бажати кращого.

— Добре, міс Грант.

І Анаїт мовчки пішла. Вона давно хотіла піти кудись далеко, аніж за територію притулку чи старої бібліотеки. Але більше всього Анаїт мріяла подивитися на оленів, що бродили лісами в годині ходьби звідси. Але дівчина не мала вибору.

— Ну і не треба! Побуду хоча б декілька годин сама, у Лондоні! — Вимивши руки з милом і заколовши волосся шпилькою з білим бантом, Анаїт вирушила до їдальні. Перспектива поїхати до Лондону все ж таки її веселішала. 

— Подивіться, наша втрачена принцеса знову запізнилася! — голосно й зі сміхом вигукнув один із хлопців, які засіли своєю компанією прямо в центрі столу.

— Гай, заспокойся, заради Бога! — наполегливо вигукнула Емілія, голосно стукнувши по столу приладами. — Твої жарти вже всім набридли!

— Нам не набридли, — засміялася компанія Гая, мало не давлячись їжею.

Анаїт сумно зітхнула, навіть не подивившись у їхній бік, і сіла поряд з Емілією. Мабуть, то була її єдина подруга. Якщо Анаїт взагалі могла назвати її подругою, адже вони навіть не спілкувалися, а та просто захищала Анаїт перед іншими дітьми.

— Дякую, — сказала Анаїт, повільно приступаючи до трапези. — Але не варто було, правда.

— Як не варто? Та вони тебе до жару доведуть! — грубо відгукнулася про хлопців Емілія. — Їй Богу, дістали вже! Нікому спокою не дають.

— Вони тільки мені спокою не дають, — зітхнула Анаїт. — Але, правда, не варто це робити. Я більше волію ігнорувати їх знущання. Але якщо що, я можу за себе постояти.

Емілія щиро розпливлася в посмішці, подивившись прямо в блакитні очі Анаїт.

— Ти просто трохи інша, тож вони до тебе лізуть. Але це непогано. Мені, наприклад, подобається те, як ти виглядаєш і поводишся. Від тебе віє стародавністю… Хоча, ні, середньовіччям… Насправді, я не розуміюсь на таких словах. Але ти справді ніби принцеса, що втекла з вежі. Як Рапунцель чи Фіона. Швидше за все Фіона, навіть не знаю… — побачивши похмурий погляд Анаїт, Емілія сама приступила до їжі, різко зупинившись щось говорити.

Анаїт не розуміла, чому до неї так ставляться.

Її дратувало, що всі відносяться до неї як до «інакшої» або, як любив казати Гай, «смердючки». Вона ніякими силами знайти цьому пояснення не могла.

В одну мить Анаїт відчула, як по її голові розтеклося щось рідке й неприємне. Різко підстрибнувши, вона витерла очі. Позаду неї стояв Гай, який ледве стримував свій сміх, більше схожий на рохкання свині. Вся та злість, що накопичилася в Анаїт за весь цей час ось-ось вийде назовні. Вона повільно обернулася до нього обличчям.

— Ви тільки подивіться на неї! — зі сміхом говорив Гай і не міг зупинитися. — Подати компот, смердючко? — у цей момент він уже замахнувся рукою з кружкою компоту, але Анаїт перехопила його руку за зап’ястя і направила у бік Гая. — Твою мати! — Закричав хлопець. — Ненавиджу тебе! Еммо, йдіть сюди! Мартин знову розвела тут безлад, ви тільки подивіться, що вона зробила зі мною! Вона як свиня! — Усі різко засміялися з цієї сценки, аж поки не прийшла Емма.

— Анаїт! Скільки можна? Два дні тому було те саме! Мало того, що не йдеш на пікнік із нами? — Емма сильно схопила дівчину за лікоть і повела у бік ванної кімнати.

— А вона що, не йде з нами? Ха! — з усмішкою сказав Гай. — Яке щастя, ви уявляєте?

— Мені боляче, міс Емма… — тихо промовила Анаїт, коли голоси з їдальні було вже не чути.

— Стули пельку, Мартине! Досить влаштовувати в цьому притулку цирк! Мало було минулого разу?!

— Я перепрошую, міс… Мені дуже шкода. — Анаїт давно перестала доводити їм, що це Гай в усьому винен. Всьому притулку було все одно, окрім, можливо, Емілії. Але навіть вона нічого не могла сказати в оправдання Анаїт.

— Ану нахиляйся сюди! — Емма дуже боляче штовхнула Анаїт у спину, щоб та нахилилася до ванної. — Поки не вимиєш кашу — звідси не вийдеш! Я спостерігатиму. І більше ніякої вечері. Цього терпіти ми не збираємось.

***

Анаїт лежала під ковдрою, обіймаючи книгу. По її гарячих щоках текли сльози, а з рота іноді виходили зітхання, коли вона намагалася стримати крик. В горлі стояв велитенський ком, який не давав вздохнути. 

— Чому… — тихо, крізь сльози сказала Анаїт. — Чому це зі мною відбувається?

Бідолашна дівчина так і заснула. З книгою в руках, вся в сльозах, червона, мріючи про життя, як у книгах, які вона читає щодня.