Початок

Звичайний ранок, нічого нового. На кухні чути булькання кавоварки. За вікном валить сніг. Три місяці, як брат Катерини – Петро – пішов добровольцем на фронт. Три місяці сповнені страху та панічних атак. Три місяці очікування та сподівання. І ось! Врешті, йому дали відпустку. Завтра він повернеться додому і знову розповідатиме їй дурненькі історії з життя. Робитиме какао та принесе улюблене печиво. Він обіцяв. Вона вірить обіцянкам братика. Це, мабуть, єдине, що не давало зійти з розуму і впасти в безодню.

Він пообіцяв повернутись живим.

 

Потрібно прибратись в квартирі, негоже його зустрічати в такому свинарнику. Їх стільки всього чекає. Вони повинні витратити ці дорогоцінні декілька днів по максимуму.

 

Катруся прийнялась за роботу.

 

Спочатку прибрала в кімнаті братика, витерла пилюку, збила подушки, відкрила штори, щоб холодні зимові промені освітили її. Потім пішла до вітальні. Її кімната. Кухня. На кухні затрималась, обираючи, що б такого смачненького приготувати та вирішила, що його улюблений торт з чорносливом буде хорошою ідеєю. А, також, варто приготувати щось гаряче, на дворі холодно. Прийде та захоче зігрітися. Мабуть, суп.. Вона вже й забула що йому до вподоби. Грибний? Він дуже любить гриби.

 

«В мене алергія на них, але він мене виростив.. Мені ж не важко».

 

Тепер, по плану, прогулянка та похід по магазинах. Грошей багато. Петрик часто надсилав частину своєї зарплати, але і сестра на місці не сиділа. Заробляла та створювала збори для його бригади. Чудові люди.. Вони бачились тільки по відео, але ті обіцяли, що піклуватимуться про брата. Чомусь дівчина повірила їхнім усмішкам. Вони були сповнені добра та турботи. Дехто вже мертвий. Шкода хлопців.. Молоді були ще, щоб помирати.. Цікаво, як би Катерина відреагувала на смерть свого брата? Він – єдине, що в неї залишилось. Батьки померли ще в ранньому дитинстві. Вона їх і не памʼятає.

 

В магазинах героїня була недовго, але встигла почути від людей про відео жорстокої розправи над якимось молодим військовим з її міста. Проте, вирішила не розпитувати інших та не дивитись. Не хоче псувати собі настрій перед зустріччю. Її розриває від щастя. Він повернеться! От-от!!! Вірите?

 

Весь вечір Катруся старанно готувала їжу. Торт, суп, картопля з овочевою підливкою.. Також, накупила його улюблених лакричних цукерок. Вона терпіти їх не може, але в нього так очі сяють, коли він їх їсть.. Ви б бачили це. Як дитина. Наврядчи, на фронті його кормили чимось таким. А ще придбала пиво, різного алкоголю та чипсиків, щоб мати чим зайнятись після того, як він відпочине. Думає глянути з ним фільм, як колись..

 

Ніч. Час спати. Але щось гризе її з середини та не дає заснути. Вона б сказала, що це передчуття завтрашньої зустрічі, але ні.. Воно відчувається інакше. Щось не так. Дівчина звикла до таких нападів. Частіш за все, так розпочинались панічні атаки, тому Катруся випила заспокійливе та провалилась в сон.

 

***

– Ау? Тут хтось є? Що це за місце?

 

В кінці кімнати тихо капала вода.

 

«кап кап»

 

Здалеку почувся крик та вибухи. Дівчина побігла туди. Раптом комусь потрібна допомога. Та її ноги не ворушились, наче були приклеєні до підлоги. Вона оглянулась, в темноті стали проявлятись силуети.

 

– Хей? Я тут! Ви мене чуєте? Ауу..

 

Ніхто не відповів. Придивившись, Катя заклякла. Навколо неї море трупів прикутих до стін. Вона почала кричати, але не змогла видати ні звуку.

 

«кап кап»

 

«Що відбувається?» – Пролунало в її голові.

 

Дівчина глянула на свої руки. Вони були в крові, а на ній білосніжне плаття, поплямоване червоним. Вона почала задихатись.

 

«кап кап»

 

Це не вода.

 

***

 

Хапаючи ротом повітря, Катерина прокинулась.

 

– Ну і сон. – Позіхнула вона та потяглась за телефоном. 11:30. Час збиратись, скоро приїде він – її щастя. Брат.

 

Дівчина відкопала білосніжне, але простеньке, плаття своєї мами, котре ніколи не одягала. Приміряла. Сіло, як на неї шили. Легкий макіяж, розпущене волосся.. Ну, лялечка, наче щойно з подіуму.

Телефон, виявляється, не заряджався. Чи є сенс брати його з собою, якщо там два відсотки? Катруся подумала, що ні, тому залишила його вдома на зарядці.

Поки був час, вона розклала холодну їжу на столі, а гаряче підігріла, щоб коли брат прийшов – все було теплим та готовим.

 

Перед виходом захопила з собою сумку ніжно-рожевого кольору, зимові кросівки та тепле рожеве пальто. Наша красуня була справжнім фанатом рожевого кольору, котрий потім зненавиділа.. Але не будемо забігати наперед, правда ж?

 

Катерина побігла на станцію, куди мав приїхати брат. Уже половина другої. Він повинен бути о третій. До станції їхати півгодини. Але вона ще хотіла забігти до магазину, купити прокладки. Місячні, як завжди, невчасно.

 

– Привіт! – Дівчина зайшла в магазин та широко посміхнулась продавщиці, котру добре знала. Це тітка Єлена, вона допомагала їй справитись з усіма “жіночими” проблемами.

– Катрусю, сонце! Квіточка моя! Давно не бачились. Як ти? – Дещо стурбовано подивилась на неї знайома.

– Ви про що? Все ж чудово. Сьогодні приїжджає мій брат. Ви тільки гляньте яка я красива сьогодні! – щаслива Катруся покрутилась навколо себе та окинула всіх покупців, та персонал, прекрасною посмішкою.

– О, дитя.. Ти не бачила? – Єлена невпевнено глянула на дівчину.

– Ви про що?

– Пробач, нічого, ти виглядаєш чудово сьогодні! – вирішила не казати, що трапилось. нехай ще хоч кілька хвилин свого життя ця усмішка не спадатиме. – До речі, як справи зі вступними?

– Готуюсь, а як інакше. І працюю водночас, щоб бути корисною цьому світу. Дякую за комплімент. Мені, до речі, прокладки. Ті, що й завжди. – сказала, протягуючи гроші тітці.

– Ось, – вона дала Каті потрібні їй речі та оглянула зверху до низу, наче намагається запам’ятати, те, як її промінчик світить. – Гарного дня..

– І вам!

 

Катруся забігла в туалет та швиденько зробила свої справи. І ось, зараз десять хвилин до станції та омріяна зустріч. Дивно, звісно, сьогодні тітка Єлена поводилась. Але вона вже старенька, що ці старенькі тільки не надумають. Може вона думає, що вже помирає? Була в неї одна така знайома.. Дивакувата, але крута. Того року її забрав на той світ рак.

 

Надворі холодно. Прийшовши до місця призначення, дівчина стала та притулилась до стін вокзалу. Знову сипав сніг. Всередині було не так холодно. Час минав.

 

«Може потяг затримується?» – подумала Катруся, коли на годиннику була третя п’ятнадцять. Вона вийшла на двір. Потяг вже поїхав на наступну станцію.

 

– Що? Стійте! Він мабуть заснув, бідолашний. Треба подзвонити. – Вона почала шукати телефон, але згадала, що залишила його вдома. – Чорт.. Стійте! Дядьку Микола! – Дівчина помітила свого знайомого провідника. – Подзвоніть водію того потягу, будь ласка, Петро там.. Він проспав, мабуть. Хоча ні, подзвоніть Петрові, я продиктую номер.

– Але, Катрусю.. – Запнувся дядько.

– Нуль п’ятдесят триста шістдесят п’ять..

– Стій. Катрусю. – Дівчина замовкла. – Ти не бачила відео? Всі про це тільки й говорять. Пробач..

– Що? Що ви маєте на увазі? Те відео про розправу? Ні.. ні ні ні ні ні. Ви ж не маєте на увазі.. – на очах заблищали сльози. – Ні.. Скажіть що ні.

– Пробач.. Співчуваю твоїй втраті.

 

Катерина заклякла, не в змозі сказати слова. Вона впала на коліна, вони роздерлись, а пальто стало коричневим. Сльози котилися по щокам та падали на білосніжний, щойно випавший, сніг. Було холодно. Щось в неї всередині повільно затухало. Нікого. В неї більше нікого не залишилось. Не може бути.

 

– Ні. Не може бути, це точно не він. Я прийду додому і подивлюсь відео. Я впевнена, що ви помилились. Петро обіцяв.. Він завжди виконує обіцянки. – через хвилин двадцять, коли сліз вже не було, дівчина встала, обтрусилась та, ледь пересуваючи ногами від безсилля, пішла додому.

 

Вона йшла, обдумуючи все в своїй голові, та тягнула час. Сподівалась, що всі помилились. Брат ніколи не брехав. Якщо він сказав, що повернеться, значить – повернеться. Ніяк інакше. Але ж на війні ніхто не застрахований.. Вона сподівалась. Це єдине, що їй залишилось.

Біля входу Катерина ще декілька хвилин повагалась, та, відчинивши двері, одразу ж побігла до телефону.

 

– Як його шукати? Чорт.. – Дівчина відкрила новини за останні два дні та однією з перших було: «Російські військові опублікували відео жорстокої розправи над українськими захисниками». – Ось.. Воно. – Повагавшись, все ж перейшла на сайт, де було посилання на відео. Вона глибоко вдихнула і увімкнула його. Першими двома чоловіками були Федір та Тимофій. Співгвардійці. Третій.. Те ж не він. Видох. – Спокійно. Можливо вони дійсно помилились. – Катя вже тримала напоготові номер брата. Відео підходило до кінця, на душі ставало тепліше, адже його там немає.

 

В двері подзвонили. Катерина здригнулась, але в мить усміхнулась, та, не додивившись відео, побігла до дверей. Прийнялась відчиняти.

 

– Я знала, що це ти! Ти не міг збрехати! Брати.. – за дверима стояв незнайомий чоловік в формі. Усмішка спала. – А ви хто? Мій Петрик затримується?

– Доброго дня, шановна панно. Я був в гвардії з вашим братом Петром. Мої співчуття. – Він простягнув деякі речі загиблого дівчині. З кімнати залунав крик з телефону.. Відео не зупинилось. – Оу.. Так ви.. Подивились.

– Що… – Вона швидко побігла за телефоном. Там було те, чого вона не хотіла бачити. Її брат кричить від болю, поки йому по одному відтинають пальці рук та ніг. А потім.. голову.. – Все ж, це правда..

– Мені побути з вами? – Пан військовий стояв в дверях, споглядаючи, як щасливе лице вкривають сльози та гнів. Та Катерина швидко забирала речі брата, зачиняючи двері.

– Дякую.

 

Все. Це кінець. Вона не хоче так жити. В неї нічого не залишилось. В речах брата лежить лист. Дівчина відкриває його.

 

***

«Катрусю, привіт, якщо ти отримала цей лист, то я вже мертвий. Пробач, я не дотримався обіцянки. Я жалюгідний та не гідний назви брата. Я не зміг. Пробач. Але, будь ласка, не впадай в відчай, не чини самогубства. Не роби з собою нічого. Я віддав життя, щоб ти прожила своє спокійно. Знай, я не хотів, щоб ти залишилась одна. Але продовжуй жити. Знайди собі друзів, кохання.. Живи. Допомагай армії, військовим, нужденним. Не пропадай. Цілую в щоку, твій Петро.»

***

 

– Як же я буду жити.. Без тебе. – Вона плаче, стримуючись від сильного бажання покінчити з собою. – Ти був моєю єдиною опорою, ти обіцяв повернутись! Чому ти не стримав обіцянки? Петрику, чому? – Вона пішла на кухню і розкидувала все, що приготувала. – Я тобі стільки смаколиків зробила! Бачиш? І лакриці купила. Цієї їбучої лакриці! Ти чуєш мене, Петро?! Як ти міг померти? Ти не стримав обіцянки! Навіть торт спекла.. З чорносливом.. Дивись.. Будь ласка, повернись. Я обіцяю, ми більше не будемо сваритись! Ми будемо жити мирно, як зазвичай! Будемо дивитись фільми. І я тебе більше не віддам на фронт! Я триматиму тебе!!! Чуєш? Будь ласка, Петрику.. Я тебе дуже прошу.. Не покидай мене.. – Катерина пішла в кімнату та впала на ліжко, ридаючи.

 

Через деякий час вона заснула від безсилля.

 

***

Петрику? – Вона невпевнено потягнула руку до постаті, що стояла попереду. Серце казало, що це він. – Це ти, Петро? Я знала, що ти живий. Будь ласка, повернись до мене, благаю, братику.

Катрусю.. – наче десь з глибини лунав його голос. – Катрусю.. Не потрібно, я не хочу, щоб ти мене бачила таким. Пробач, Катрусю.

Що ти кажеш? – Вона обійшла його навколо та глянула. Ноги підкосились. На його шиї був великий шрам, з котрого текла кров, пальці були складені, наче якийсь малий необережно складав лего.

Тримайся, я люблю тебе. – він почав розпадатись по шматкам.

Стій! Ні! Ні, Петро! – Вона кричала, але поряд вже були лише залишки її брата.

 

***

Прокинулась Катерина вся мокра та з неймовірно швидким серцебиттям. Глянула на телефон. Пізня ніч. На кухні є алкоголь.

 

Пляшка за пляшкою, склянка за склянкою. Дівчина вже не розуміла, що відбувається навколо, сльози скінчились, сил страждати теж немає. Все, що горіло в ній в цей момент – ненависть. Ненависть до абсолютно кожної живої людини. Чому саме її брат, чому не вони? Але ще більше вона прагнула помсти. Росня заплатить. За все. Вона не залишить це так.

 

Нізащо.