Лаванда

Чонін йшов до могили свого друга, людини, яка змінила все його життя. До сих пір він не може повірити в те, що Синміна більше немає. В його руках був букет з лаванди. Синмін обожнював ці квіти та їх запах.

Це був останній букет лаванди який Чонін йому подарує. Останній. Ці слова пульсирували в голові хлопця, хто ж міг подумати, що таке станеться. Чому, чому, чому, чому найдорожчі люди завжди його покидають?

* За чотири дні до цього *

Чонін перший раз прокинувся в самоті, біля нього нікого не було як зазвичай, не було Синміна який завжди крав його ковдру кожну ніч, не було запаху кави яку друг заварював кожен ранок.

Все зникло.

Чонін відчував, що щось не так в його житті з самого ранку, вже практично був день, а від Синміна ні вісточки та і телефон його був відключений, напевно.

Це почало насторожувати його, він не міг навіть з’їсти свій сніданок та обід через сильну тревогу. Його нудило від всього, навіть від самого себе, виглядав він жалюгідно коли знову дивився в дзеркало в якому було видно його мішки під очима та червоні очі які вже пекли від сліз які хлопець проливав з самого ранку.

Через деякий час йому прийшла думка хоч щось закинути в себе окрім стакану води від якого йому стало тільки гірше, на думку спадав тільки той самий чай який обожнював Синмін, він і десять би чашок випив, тільки хоч би той йому нарешті відповів після двадцятої спроби йому зателефонувати.

Чайник противно пищав та вже наче збирався взлетіти з плити, а Чонін тільки і зміг сказати:

– Синміне, ну чуєш ж що чайник кипить, виключи його вже ради бога.

Як і очікувалося, в відповідь тільки тиша, та Чонін знову згадав що він один в цій квартирі та мигом побіг до кухні поки вона не згоріла через нього. Нарешті коли він добіг до неї та вимкнув плиту то зрозумів, що в чайнику води майже вже не було.

– От блять, знову забув перевірити чи в ньому хоч вода є, хоча, яка різниться скільки чаю буде в чашці через це його смак не зміниться.

Він ніколи не перевіряв наявність води в будь чому, за це його Синмін часто сварив, інколи було образливо, але як можна довго злитися на Синміна?

Час вже підходив до вечора, Чонін не міг всидіти на місці, той до сих пір не брав трубку. Чонін вирішив увімкнути новини.

Це було помилкою. Вела новини в цей раз жінка, була вона гарна, її чорний костюм доповнював прикраси на шиї, поки що розповідала вона про жорстоке ДТП яке виникло в ранці.

Після невеликої промови про цю аварію жінка сказала про постраждалих та закінчила. Але про зміст наступної новини Чонін не очікував. З’явився заголовок “Виявлення самогубства сьогодні в ранці”

– Самерть 18-річного хлопця, – почала жінка, – Сьогодні в ранці було знайдене тіло хлопця, правові органи до сих пір визначають чи це був навмисно скоєний злочин чи самогубство. Тіло загиблого вже було визначено, це був Кім Синмін, студент, його родичам вже було оповіщено про його смерть. Прийміть мої співчуття, – жінка не говорила з холодною інтонацією, але їй точно було не до переживань за якогось незнайомця, напевно, їй і свої проблем вистачало з головою.

Чонін не дослухав її. Він вимкнув телевізор та єдине що міг зробити так це видихнути здавлене “Що?”, хлопець просто таращився в вимкнений телевізор та не дихав до тих пір поки не почав давитися від нестачі повітря. Його життя змінилося, назавжди.

* Сьогоднішні дні*

– Чонін ну ти скоро вже там? – обізвався дуже приємний голос, який здавався медом, він наче стікав по вустам цієї людини. Це був улюблений глос Чоніна, він хотів чути його все життя.

– Вже йду! – зі сміхом побіг Чонін до тієї людини. Його прийняли в обійми та через різку втрачу рівноваги вони обоє впали на траву захлинаючись від сміху. Чоніну хотілося залишитися назавжди в цьому моменті, вшити їх погляди одне на одного під шкіру і ніколи не забути. Хотілося просто дихати цим свіжим повітрям та залишити всі погані спогади та життя яке було за цим моментом навіки.

Хлопці лежали на прохолодній літній траві, десь співали коники, вітер обдував їх обличчя та залишав після себе приємні мурашки по шкірі. Вони напевно побули так вічність поки Чонін не відчув на собі погляд того хто таращився на нього як на картину з музею.

– Синміне, перестань на мене дивитися своїми вилупленими очами, виглядає кріпово. – але той так і не зупинився це робити, навпаки підліз до того та почав роздивлятися прищуривши свої карі очі на які так і світило сонце та вони здавалися такими яскравими наче з золота.

– Тобі хтось казав що твої очі як дзеркало, Чонін? Я навіть себе можу роздивитися та прибрати траву з волосся, ти бач як зручно, я в шоці. Тепер тебе можна рекомендувати як найгарніше дзеркало-модель. – Синмін прокашлявся по подував що дуже багато наговорив, але заспокоївся коли побачив на обличчі Чоніна щиру посмішку завдяки було видно ямочки на щоках того.

– Компліменти це не точно не твоє, і я в цьому вже вкотре впевнився, – після цих слів йому прилетіло в плече ліктем Синміна.

І так час приблизився до вечору, вже ставало прохолодно, літній вечір давав про себе знати коли хлопців починали атакувати комарі та різні комахи від яких вони відбивалися всім чим можна.

– Чорт забирай тебе Синмін, я ж говорив, що на природі неможна надовго затримуватися, що ж буде з моїми ногами сьогодні в ночі, триндець.

– Ти багато чого говорив Чонні, але це я перший раз від тебе чую, це я тебе витягував звідти та казав щоб ми вже рушали додому, а ти все ще трішки та ще трішки. – Синмін не виглядав розлючено, але йому б також не хотілося мучитися пів ночі через цих букашок.

Нарешті вони доповзли до зупинки однак як виявилося їх остання маршрутка вже поїхала десять хвилин тому. Хлопці були в ступорі та в жарт робили одне одного винними що хтось з ним дуже повільно йде і треба було менше відволікатися на фотографування з різних ракурсів все що можна.

– Ну хто винен що воно все таке гарне? – почав скиглити Чонін, – ти ж знаєш наскільки я слабкий до таких видів і поки не сфотографую то не заспокоюсь.

– Воно ж все однакове Чонін, я не розумію в чому прикол все знімати, ти ж потім забуваєш про ці фотографії все рівно.

– От і правильно, ти не розумієш, а для мене це як пам’ять про нашу прогулянку. А от про те що забуваю це чиста брехня, – але коли Синмін на нього глянув він зрозумів що краще це не продовжувати, – Те що я забув один раз про нашу фотосесію це не рахується, – надувся той та склав руки на грудях під сміх Синміна.

– Звісно не рахується, але твоє обличчя таке смішне було коли тоді все таки виявилося що ті фотографії на твоєму телефоні, а не на моєму. Ти так старався доказати мені зворотне, бідний бідний Чонні, – Синмін дивився на нього та посміхався, йому дуже подобалося проводити з ним час, от би було так завжди.

Через розуміння що Чонін знову скоро поїде від нього на місяць його настрій пропав та вже він йшов з ним додому опустивши голову вниз щоб той не побачив його засмучене лице. Але від того нічого не приховати та Чонін засипав його питаннями: “Що сталося? Все добре?” але Синмін нічого не відповідав та продовжував мовчати. Це роздратувало Чоніна та він зупинив того та став навпроти заставляючи того дивитися на нього.

– Ти так і продовжиш мовчати? Знаєш, говорити з самим собою мені не дуже подобається Синмін. Давай говори що вже з тобою сталося. – Чонін виглядав тепер теж сумним, він взяв друга за плечі та почав трясти до того моменту поки той не здався.

– Який же ти нестерпний Чонін! Навіть не даєш мені посумувати через те що ти скоро їдеш, ось в чому причина, я не хочу щоб ти їхав..знову.

– Так ось де собака зарита, боже, так говориш наче я їду назавжди. Ти вже повинен був звикнути до цього. Я теж не хочу їхати від тебе, але нічого не можу з цим зробити, – в цей момент в Синміна в голові прозвучало “Можеш” проте він одразу відкинув цю думку, все таки це Чоніну вирішувати що робити з його життям.

Вони так і йшли далі в тиші, проте, це була до болі комфортна тиша, не було ніякого дискомфорту від неї. Добре, що йти далеко не прийшлося, вони дійшли до свого дому вже через годину. Їх зустріла не велика тропа та місцевість схожа на садок в якій було багато різних дерев, через один поворот виглядав вже п’яти поверховий будинок. В цьому дворі вони зустріли своє дитинство та багато смішних і сумних спогадів. Та сама клумба сусідки знизу в яку колись звалився Синмін бо не бачив куди йшов коли грався з Чоніном в стілялки, їм звичайно тоді попало від неї та потім заставили вибирати бур’яни звідти. Лавка під під’їздом на якій вони завжди сиділи та їли солодощі та сухарики з ближнього магазину. Іноді, вони сідали на кухні та згадували своє дитинство, їм хотілося повернутися назад та дещо змінити. Не сваритися тоді та пояснити один одному чому вони так вчинили.

Це була зима коли Чонін та Синмін ходили в 5 клас, після уроків вони як завжди ходили разом додому. Але в цей день дещо змінилося, вони йшли не одні, біля Синміна був зовсім незнайомий Чоніну хлопець, він був точно вищий від нього і це його лякало. Що ж Синмін робить з ним поряд? Виглядав він як старшокласник вдягнений в все чорне з сигаретою в руці та щось говорив Синміну на що той просто махав головою в знак згоди. Нарешті той хлопець відійшов від нього та Чонін буквально полетів до того перечіпаючись через свої ж ноги, ще і величезний портфель заважав рівно бігти бо спадав постійно. Синмін почув що в його сторону хтось несеться та попутно проклинає свої криві ноги та своїх батьків які купили такий тупий портфель.

– Синмін! Стій! – Чонін кричав щоб той нікуди не рушав з місця, зрозумівши хто то біжить Синмін рвонув як скажений та втік кудись за школу.

Чонін став в ступор коли його ж друг втік від нього, на вигляд він точно був наляканий, можливо вся причина була в тому діалозі з тим хлопцем в якому він на щось погодився. В цей момент Чонін думав про те щоб побігти за Синміном знову але як на зло йому подзвонив батько та сказав щоб він швидше йшов додому. Дорога була скучною без компанії Синміна, вони завжди обговорювали як нестерпна школа та по скоріше вже б канікули, говорили про те яка математичка тупа бо задає забагато домашньої роботи та кривляли її слова, а потім надіялися щоб вона зараз не йшла ззаду них. Чонін коли тільки став на поріг дому як його вже випихали в магазин по хліб.

– Ну пап, ти ж дома був весь цей час, чому сам не пішов? – але на це йому тільки відповіли щоб він скоріше йшов та міг на здачу купити і собі чогось.

– Так тут тільки 17 гривень а хліб 16.50 коштує, що я на 50 копійок то візьму? – обурювався хлопець та на цей раз його вже витовкли за двері і побажали гарної дороги.

Він навіть не встиг портфель занести як він знову вже надворі, довкола було тихо та тільки їздили машини, але все таки один підозрілий силует його зацікавив та пішов за ним забувши що йому потрібно швидко йти в магазин поки не дуже темно. Його наче манили за собою поки той силует не зайшов за інший дім, Чонін одразу побіг туди ж та побачив перед собою Синміна та того ж хлопця з його напевно компанією.

– Чонін? Що ти тут робиш? – зі страхом в голосі спитав Синмін, він не зрозумів як той тут опинився та йому стало страшно.

– Це я повинен тебе питати що ти тут робиш! Чому ти тоді втік від мене і хто ці всі люди? – Чонін був злий на нього, але дивлячись в його очі наповнені страхом дали йому зрозуміти що потрібно рятувати Синміна та тікати.

Хлопчик взяв друга за рукав куртки та хотів її смикнути та побігти, але йому завадив той дивний парубок, він відкинув Чоніна в сторону та сказав всім розійтися. Чонін вже майже плакав від болі але той тільки схватив його за підборіддя та дивився прямо в налякані очі. Чоніна тримали так сильно щоб не розірвати цей зоровий контакт, що напевно і синяки будуть. Лице навпроти через тінь від кепки не було добре видно, але ті великі та блискучі очі він запам’ятав назавжди.

– Чуєш малюк, не лізь не в своє діло. Батько твого дружка дуже винен нам, тому було б добре якби ти змотався звідси нахуй, зрозуміло? – голос цього хлопця хрипів від кількості викурених сигар за все життя, тому він звучав ще страшніше.

Але Чонін не збирався йти, він хотів тільки допомогти Синміну звідси піти щоб вони нічого не зробили з ним. Проте, той навіть не дивився на нього, його погляд був прикований до засніженої тропи під ним. Він не дивися на нього навіть коли Чоніна били за те що той не хотів покидати це місце. Це було боляче. Дуже. Але все таки Чонін пішов кинувши наостанок злий погляд на Синміна, той наче відчув його та скривився і продовжив далі роздивлятися що в нього під ногами.

– Я тебе ненавиджу Кім Синмін, запам’ятай це. – і Чонін остаточно пішов, йому більше не хотілося ні бачити ні чути його.

Синмін почувши повністю звертання до нього аж дрогнув, Чонін ніколи не говорив що ненавидить його, ці слова лились по щокам Синміна, він плакав від болі в серці яке колотилося як скажене. А та група хлопців просто стояла та сміялася з нього і потім сказали що той вільний та може вже бігти додому та плакати там.

Нарешті Чонін дійшов додому після магазину, там його чекали крики по поводу де той був та чому так довго та звідки в нього рани по всьому тілу. Він вирішив сказати, що поки він йшов до магазину взяв і скотився з гори через лід, батьки не дуже повірили йому та насторожено проводжали його поглядами поки він вже не зайшов в свою кімнату. Йому було все одно на все та всіх, єдине що не давало йому піти зовсім в свої думки так це його кіт, він був чорний як смола, а його жовті очі нагадували Чоніну карамель. Він був настільки великий та м’який що ним можна було замінити подушку. Але радість з котом тривала не довго, Чоніну хтось дзвонив, це могла бути тільки одна людина.

Синмін.

Трубку брати зовсім не хотілося, але щось підказало Чоніну що треба прийняти виклик.

– Чонін? Це ти? – голос на тій стороні тремтів, напевно той плакав.

– Авжеж я, що ти хотів? Я тобі вже все сказав.

– Я їду звідси. Мабуть назавжди, вибач Чонін.

І тиша. Ні той ні той не могли повірити що таке може статися, вони скільки клялися одне одному що ніхто з них ніколи не переїде звідси та не покине. Але Синмін порушив клятву та Чонін просто кинув слухавку не дослухавши друга. Можливо це і було грубо з його сторони але, для дитячого розуму це було болісно та все зробилося на емоціях. Чонін стояв мовчки та дивився на тьмяне світло телефону який зараз відключиться через малий заряд.

Синмін не зрозумів що Чонін поклав трубку та далі говорив сам з собою. Хлопчик говорив як йому прикро що так його кидає тут після всих обіцянок, він плакався тій людині яка зараз його не чує, і напевно більше не захоче почути.

Це було боляче згадувати дивлячись на цю людину на яку в Чоніна потім була образа тривалістю в 5 років поки вони знову не зустрілися та не поговорили один з одним. В той  дощовий літній день в тому парку зародилася нова надія що вони знову будуть разом. Всі образи майнули та вони почали взнавати себе знову. Синмін довго не міг повірити що все таки батько Чоніна віддав його в модельне, але був радий за нього.

Але до сих пір Чоніну цікаво дізнатися за тих хлопців які чекали постійно Синміна після школи, можливо вони знову колись з’являться, але зараз це не було важливо, Синмін щось кричав йому в вухо.

Хлопець різко наче прокинувся від довгого сну, обличчя навпроти було занепокоєне. В очах був туман та голова трішки крутилася, він обперся об лікоть Синміна щоб не впасти поки вони будуть заходити в під’їзд.

– Чуєш, ти мене так до інфаркту доведеш своїм випаданням з реальності, я звісно звик до цього але в цей раз було моторошно. – видихнув Синмін та дав щолбана Чоніну, той звісно не був радий такому жесту але все таки промовчав. – Я все розумію але не лякай мене так більше, якщо щось трапилося то говори, окей?,- почувши в відповідь не дуже задоволене мугикання його плечі розслабилися і він вже сам підтримував Чоніна в дорозі до їх квартири.

Але їх застала деяка складність біля дверей квартири. Ключів ніде не було, хоч ти трісни вже все перерили. Чонін вже стояв блідий як лист та наче зараз знепритомніє прям тут та скотиться зі сходів. Синмін дивився то на Чоніна та гаркав йому хоч сісти то переривав знову і знову свій портфель. Чонін нарешті присів поряд з Синміном та витягнув руки з джинсовки щоб ними обійняти коліна. По всьому під’їзду пронісся металевий дзвін ключі випали з карману Чоніна. Хлопці сидять під дверима своєї квартири та дивляться на ключі під ногами які вони шукали не менше двадцяти хвилин. Синмін чуть не плачучи підіймається та відкриває двері, і тут різкий холод його щось не дуже радує. Вони знову забули закрити вікна, і знову будуть відігріватися чаєм та ковдрами хоч і це було літо. Чонін буквально заповз до квартири та ліг на холодну підлогу, через секунду по ньому прилетіла кухонна ганчірка та Синмінове гарчання щоб той встав нафіг з підлоги бо лікувати його не дуже хоче. Видно було, що в Синміна зовсім вже не було сил але він все таки готував їм їсти та зробив в величезних чашках чаю, він вийшов в коридор та дивився на Чоніна який і до сих пір валявся на полу, він авжеж не міг і далі допустити це тому прийнявся допомагати тому встати. Чонін навіть не заперечив, і просто дивився як той допомагає йому зняти його джинсовку та кросівки шнурки яких були в бур’янах. Чонін відкинув голову назад та практично вже заснув але Синмін завадив йому це зробити коли занадто різко потягнув його за кросівок та практично зсунув його з міні диванчика в коридорі.

– Ух ти ж блять, – крикнув Чонін з переляку та схватився за край дивану, – Що ти твориш, я зараз знову опинюся на полу через тебе.

– Твої тупі кросівки не знімаються, що я ще можу зробити?

– Ну ти і тупиця, а розв’язувати шнурки хто буде? – Чонін почав сміятися з того поки той сидів перед ним на колінах та краснів тягнучи його за ногу.

– Це ти тупиця! Де ти лазив що всі твої шнурки в бур’янах? Ми ж по однаковій дорозі йшли!

– Все, відійди від мене, я сам їх зніму. Теж мені, нічого йому не подобається і бебебе. – передражнюючи говорив Чонін поки закінчував робити те що вони почали.

Синмін знову взяв ту саму рожеву ганчірку якою він недавно його атакував та загрозливо нею помахав Чоніну, той і тільки закотив очі та більше не звертав на нього уваги. Нарешті поївши вони зібралися вже спати але спів пташок за вікном сказав їм що вже пізно.

– Та ви знущаєтеся з мене чорт забирай я ж навіть не поспав адекватно, а мені ще на роботу збиратися скоро, – він не вспів нажаліться про це Чоніну як тут же почув тихе сопіння за столом. Чонін обпер рукою своє обличчя та так і спав над чашкою чаю який вже охолонув. Синмін обережно його розбудив та допоміг піднятися і дійти до ліжка на яке йому б також хотілося зараз лягти та заснути кріпким сном і коли він прокинеться розповісти Чоніну яка фігня на цей раз йому снилася. Про те, йому вже потрібно було йти на роботу в кафе в яке він часто ходить з Чоніном після універу. Чонін завжди молить його перестати ходити туди підробляти бо гроші ж в достатку чи не так? Але Синмін ходив туди не тільки заради грошей, а щоб просто поспілкуватися з людьми та зрозуміти що таке праця та скільки вона потребує труда. Також Синмін ненавидів залежати від когось в грошовому плані, йому хотілося хоч трохи допомагати проплачувати квартиру з Чоніном.

Зрозумівши що часу на роздуми немає він мигом побіг в ванну та почав приводити себе в порядок. Не знаючи що одягнути він нап’ялив перше що попалося під руку, це була улюблена футболка Чоніна темно-синього кольору з білими полосами, та ті самі джинси в яких він вчора гуляв. Уважно оглянувши одяг чи немає там ніяких плям від трави та як завжди якоїсь їжі він впевнився що все було як з пральної машини чисте та побіг до виходу з квартири. І нарешті він вибіг з під’їзду та відчув ранню літню прохолоду. Вона заставляла його наче заново жити, легкий вітерець змушував його йти скоріше бо запізнюватися не дуже хотілося. По дорозі в кафе йому зустрівся доволі дивний хлопець який його ненароком штовхнув та навіть не вибачився. Синмін багато раз зустрічав таких людей але в тому хлопцеві було щось дивне та від нього дуже сильно несло тим противним запахом сигарет.

– Що за люди пішли,- прошипів собі під носа Синмін бо удар в плече був не таким же і слабким.

Нарешті він дійшов до дверей кафе і як тільки він надумав відкрити їх то почув дивні крики за кафе. Йому не хотілося ще й через це запізнюватися, але ж все таки його щось туди повело, хоч зараз і було світло але в таких місцях завжди було темно, але дещо він все таки зміг розгледіти. Це була компанія чи підлітків чи однолітків, йому було не цікаво, його погляд був заціплений до тіла які ці люди били. Синмін одразу ж підбіг до них та схопив одного за капюшон тим самим зняв його. Чорне як смола волосся розпалося по плечам дівчини та вся компанія немов застигли як статуї.

– Я щось не второпав, що тут коїться? Ви хочете щоб я викликав поліцію? – він дивився кожному в очі в цей момент надіючись, що йому також зараз не прилетить по ребрам.

– Я не зрозуміло висловився? Чи мені на китайській до вас звертатися?

Вся компанія мигом вщухла від слів Синміна, він думав що хоч хтось щось йому скаже, але це було неважливо оскільки перед ним лежав побитий хлопець та не факт що живий. Підняти він його то підняв, а далі що робити? По рваним вдихам він зрозумів що той все таки живий, це вже було добре. А ідея притащити його в кафе була ще геніальніша, зрозуміло, що всі погляди були направлені тільки на Синміна та несуразним тілом в нього під боком.

– Я клянусь, я все поясню,- тараторив хлопець дівчині за касою. Вона тільки стурбовано глянула на нього та спитала чи не потрібна допомога, але Синмін вже рушив в вбиральню та перевірив чи ніхто за ним не пішов. Закривши за собою двері він нарешті хоч щось зміг почути від цього дивного хлопця. По звукам він пробував щось сказати але всі спроби закінчувалися страшним кашлем.

– Перестань себе мучити господи, давай я тобі допоможу хоч вмитися, а то видок в тебе м’яко кажучи не дуже.

Синмін увімкнув кран та почав набирати в руки воду, хлопець щось мичав коли холодна вода різко потрапила на його лице але пручатися не став та дав змити з себе залишки бруду та пилу в перемішку з кров’ю. Одразу можна було сказати що той хлопець наче ожив та виглядав краще, але до сих пір не міг без допомоги Синміна навіть стояти та постійно тримався за ребра.

Після декількох вдихів хлопець все ж таки видавив з себе тихе “Дякую”, Синмін був радий що він зміг хоч щось сказати, але задавати питання поки не хотів бо бачив як йому боляче було сказати те бідне одне слово. Він вирішив посадити його в залі в місці для однієї людини, і знову бачив як люди шепчуться коли він йшов з тим хлопцем, розуміючи що йому зараз попаде, але вже придумав 100 причин чому він так зробив. Як і гадалося до нього підійшов менеджер та почав питати чому він по-перше запізнився, а по-друге хто це та чому він замість того щоб працювати тягається з ним.

– Послухайте, я знаю що запізнився і всяке таке, але ви б кинули людину коли її нещадно б’ють ні за що? От і я думаю щоб ви також не пройшли б повз. Я можу взяти додаткову годину праці щоб це все відпрацювати.

– Я все зрозумів Синмін, але ж тобі все таки прийдеться відпрацювати втрачений час. І щоб цей підозрілий парубок нічого не натворив, бо збитки вирахую з твоєї зарплати, – він ще раз пройшовся по хлопцям очами і видихнувши пішов.

Та дівчина за касою все так і дивилася на них і Синмін не витримавши цього погляду пішов до неї. Розповівши їй всю історію знову їй дуже стало ніяково за хлопця та вона запропонувала зробити йому какао за рахунок закладу. Синміну ця ідея до речі сподобалася, йому також це спадало на думку але він про це забув коли побачив стан хлопця. Він вирішив не затрачати дівчину та все зробити самому. Хлопець точно був радий знову бачити Синміна та ще й з підносом їжі та чашкою з чимось дуже гарячим судячи по пару що йде з неї.