початок
від doshiiech“існування.”
автор: @meowlyyq
альтилізація населення.
😘
інсульт екстрaверта.
————————————————
– та я терпіти тебе вже не можу!!
– а я тебе.
я хапаю себе за волосся і рву його від внутрішньої агресії, спрямованої на саму себе.
поряд до стіни притискається аня, з повними страху очима.
на мене зверхньо, з посмішечкою дивиться ця ненависна мені істота, якій я зараз розіб’ю обличчя.
я хапаю її за плечі і з усієї сили штовхаю назад, а вона падає на запилюжену підлогу й не те здивовано, не те злісно піднімає на мене очі. я вже збираюся впасти на неї й почати лупити кулаками в груди, як раптом мені стає погано і я пускаю сльозу. аріна користується моєю втратою енергії, швидко підхоплюється, хапає за волосся і різко тягне його, разом зі мною, кудись позад себе.
я зупиняюся, запилюжуючи кеди й падаю на коліна, хапаю її за ноги й валю на підлогу.
– ТА ЩОБ ТИ ЗДОХЛА.
– і ти..
аріна падає обличчям на підлогу і я бачу цівочку крові, що цюркотить струмочком по запилюженим балкам шкільної підлоги.
– ай..
я не знаю що на мене находить, та ця червона рідина викликає в мене таку огиду, що я падаю на аріну й хапаю її за руку. вивертаю її, аби зламати. вухам боляче від цього страшного крику, я раптом падаю спиною на підлогу, й кричу так само.
моє горло перехоплює її тонка біла рука і чавить. я захлинаюся слиною й хапаю її за волосся. мені на обличчя в сльозах і краплях слини падають тонкі пасма її чорно – гірко – шоколадного волосся, які вдалося повиривати. мені на живіт жахливо давить її коліно. я скручуюся і стукаю її маківкою об і так побитий ніс.
вона від знесилення і добитості падає на спину і віддихується. я також віддихуюсь і піднімаю очі на аню, що тремтить у кутку.
————————————————відзеркалення аріни дивиться просто у вічі моєму відзеркаленню, що намагається нормально розчесати розчепіреними пальцями не в міру скуйовджене волосся.
моє відзеркалення також краєм ока дивиться на відзеркалення свого ворога.
чується дзюрчання води. аріна відмиває кров від білосніжного обличчя.
– чому в тебе завжди така біла шкіра?
аріна кидає на мене стривожений погляд і відкриває рот, та звідти не вилітає ні звуку її огидного голосу.
– бо я майже не виходжу з дому. особливо у сонячну жарку погоду. – нарешті тихенько озивається.
– чого?
– на вулиці ж у футболках ходять у таку погоду. і взагалі. не люблю і не хочу..
я дивлюся на її зап’ястя, що вже не було вічно сховано під довгими рукавами чорної худі, які вона підкотила, бо вмивалася.
червоні лінії.
– у тебе в сім’ї проблеми? чому ріжешся?
– так також можна сказати.
– …
————————————————
я зав’язую шнурівки на кедах і ступаю крок до двері, гладячи при цьому по голові кицьку, сидячу поряд на тумбі.
вона мило мурчить і підставляє підборіддя моїй руці. я останній раз її глажу, потім підхоплюю шопер, що лежить на підлозі біля моїх ніг і відчиняю двері.
на вулиці видно різницю між вчорашнім днем і сьогоднішнім.
вчора там було пусто й тихо, а сьогодні діти вже квапляться до сірої високої будівлі, що справляє страх своєю нав’язаною депрессивністю й безвихідністю.
я спокійно підходжу до будівлі і видивляюся когось зі свого класу. помічаю лише аню, що роками не змінюється, ну хіба в зрості.
вона спочатку не впізнає мене. лише коли я підходжу до неї, розуміє, що це я.
спочатку я бачу на її обличчі огиду, потім радість, потім тривогу, потім біполярку.
невже через те що я коротко підстриглася?Т_Т
– привіт. – я, притискаючи частину руки від плеча до ліктя до тулуба, махаю.
– привет.
– це наші?
– да.
я витягую голову і дивлюся на людей позад неї.
на мій голос обертається якась дівчина з чорно – гірко – шоколадним каре і вдивляється мені в очі. у неї клоунський макіяж і в примружених від останнього сонечка(що зникне, щойно ми зайдемо в будівлю) очах можна розгледіти її думки, ніби вона щось пригадує, дивлячись на мене і злегка привідкривши рот.
очі різко широко розплющуються, і в мене також.
аріна.
я відводжу погляд. за літо у мені згоріли сили на нові бійки з нею, що регулярно відбувалися щоп’ятниці під час півгодинних перерв у навчальному процессі.
– привіт..
– привіт..
у голосі вчувається пустота всередині неї.
я підходжу ближче до неї і мовчки дивлюся в очі. потім легенько обіймаю її і мовчу.
– як ти? – озиваюся.
– нормально.
я випускаю її з обіймашок і підіймаю погляд на вчителя, що стоїть на східцях з табличкою “7а” і кричить щось, що неможливо розчути в галасі навколо.
однак хтось, хто почув його крик, бо стояв поряд, подріботів по східцях і покликав усіх інших.
я плентаюся за ними й дивлюся на шопер аріни. вона також його взяла, а не рюкзак.
доля.
——————-‐—————————-
0 Коментарів