Початок кінця

Вони розійшлись в холодному січні. Коли на дворі були великі морози, а сніг лежав на вулицях міста, доходячи до колін. Тоді Хван Хьонджін зрозумів, що йому зрадили.

Відбулось це не очікувано. Він тоді прогулювався після роботи та йшов в кафе, щоб купити гарячого шоколаду. Його білосніжне волосся стало замерзати, що було тяжко помітити. Він вже пізніше думав, що варто було фарбуватися в темний, а не виглядати як біла ворона. А Хьонджін виглядав як сніжний принц. Це йому не раз говорив Фелікс. Білий пуховик, бежеві штани, білі черевики та теплий, об’ємний світлий шарф, який подарував йому його хлопець. Важко було не помітити юнака. Саме в той день він зрозумів, що краще б він зливався з сірою масою людей, був би як всі.

В приміщенні кафе було дуже тепло, що було просто чудово. Привітна дівчина швидко зробила напій Хьонджіну, за що він був дуже вдячний, адже поспішав додому. Гріючи руки стаканом з гарячим шоколадом, він вийшов з кафе. Ще в кафе Хван написав коханому, що трохи запізниться, так як грошей на таксі немає. Саме тому сьогодні він пішов через парк.

Все в парку виглядало дивовижно. Дерева притрушені снігом, тепле світло ліхтарів, які ледь-ледь освітлювали дорогу. Хьонджін йшов і запам’ятовував кожну деталь, щоб потім зобразити на полотні. Його хобі було малювання, крім того що він був професійним танцюристом. Щоки Хвана вже прикрасив рум’янець від морозу і хлопець встиг пожаліти, що не взяв маску.

– Ей, Хьонджін! – хтось прокричав у слід юнаку.

Він повернувся та побачив там свою подругу. Єджі бігла до його на зустріч. Здавалось її посмішка замінить світло найближчого ліхтаря.  Коли вона вже була поруч, то вони міцно обійнялись.

– Не думала, що зустріну тебе тут.

– Та я думав поїду додому на таксі, але вся готівка закінчилась. А на карті пусто. Тому попиваю шоколад і насолоджуюсь видами, – тепло посміхнувся він.

– То може тобі викликати таксі? Йти чимало, чи може зайдеш до мене, погрієшся трохи? – запитала вона.

– Не варто. Зателефоную Феліксу скажу, щоб вийшов по мене.

Вони йшли вже разом хвилин п’ять і про щось балакали. Дівчина ділилась новинами, а Хьонджін охоче її слухав. Ставало все темніше і холодніше. Джінні вже пожалкував, що відмовився від пропозиції подруги, але діватись було нікуди. За хвилин десять буде дома і його буде зігрівати Фелікс своїми обіймами. Подумавши про це, Хвану стало тепліше. Він посміхнувся.

– Ти мене слухаєш? – вирвала з думок Єджі.

– А? – Не зрозумів той. Через секунду йому дійшло. – Так звісно.

– Ну добре, Виглядаєш як закоханий дурник, – хіхікнула дівчина. – Ви з ним вже 2 роки, а ти все ще говориш про нього, ніби от-от закохався.

Хьонджін задумався. Це справді було так.

– Я його і через тридцять років буду кохати, так як зараз, – посміхнувся той.

– Ти не можеш бути впевненим.

– Якщо за два роки не пройшло, то за тридцять точно не пройде.

– Надіюсь, він не розіб’є тобі серце, Джінні. Я хвилююсь за тебе, – вона його міцно обійняла. Хван був дуже щасливий, що мав таку подругу. – Плакатись до мене не приходь!

– Ахаха, не буду.

Через 20 метрів вони розпрощались, ще раз обіймаючись. Джінні знову надягнув навушники та включив спокійну мелодію. Він подумав, що під її треба придумати хореографію і поставити своїм учням. Через це частину дороги він був занурений в думки, думаючи, які б рухи підійшли на різні кусочки пісні.

Повз нього проходило чимало пар, які були дуже тепло вдягнуті, але все одно тримались за руки. Хван знову подумав, що це міг бути він з Феліксом. Здавалось, що коханий ніколи не вилізе з його думок, тому що все про що думав юнак, так чи інакше збігалось на Лі. Будь він в кафе сам, то дивлячись на меню, думав, що був би тут Фелікс, то замовив би його улюблений напій. І це лише один приклад.

Саме так проходячи повз якоїсь пари, яка нахабно цілувалась на морозі, в людному місці, прижимаючись один до одного, Джінні подумав, що це могли бути вони з Феліксом. Він би цілував його нереально м’які губи, міцно прижимаючи до себе, щоб той не відчував морозу. Закинувши цю ідею собі в коробку з бажаннями, він ще раз поглянув на пару, побажав в думках всього хорошого і пішов далі.

Хьонджін зняв навушники, тому що музика набридла. Вже пізніше він думав, що краще б він йшов з закритими очима та вухами.

– Ей, все мені треба додому! Бінні, я казав, що буду дома, відпусти! – почулось з-заду. Хьонджіну віддалено нагадало це голос його коханого. Він не звернув на це увагу. Мало що може бути схожого. Фелікс чекає його вдома.

– Останній поцілунок і йди.

– Ні, ні, я не можу. Все бувай.

Хьонджін чув цю розмову та милувався. В когось також любов.

– Фелікс, будь ласка, – сказав хлопець.

Фелікс? Це не корейське ім’я. Він зустрічав лише одну людину з таким іменем і це й так виявився його хлопець родом з Австралії. Щоб перевірити, що це в його параноя, Джінні розвернувся і подивився на пару, яка вже була близько в 10 метрах від його. Він не побачив там свого Фелікса. Фух, це добре. Значить друга людина з таким іменем в Сеулі, яку він зустрів. Щоб точно переконатися, що його Фелікс вдома, Хьонджін набрав його номер. Гудки пішли. За декілька метрів з’явилась мелодія. Мелодія, яка стоїть на дзвінках у Лі. Серце вже тоді завмерло.

– Так, Джінні, – хлопець взяв трубку. Хван повернувся. Це його Фелікс. Це ніякий інший хлопець з таким же іменем. Це його хлопець.

Дихання зупинилось, а його почало трусити. Не від холоду. Від безвихідності. Всі слова застрягли серед горла. Здавалось, що його знудить.

– Джінні? Ти тут?

Той лиш тихо міг відповісти.

– Так, тут.

– Що з голосом? Ти коли вдома будеш? – його голос звучав як зазвичай. Тільки Хван бачив ту картину власними очима. З-заду його хлопця обіймав інший хлопець. А може це вже давно не його хлопець?

– Як довго? – єдине, що він зміг сказати. Думки кружляли в його голові, а він не знав, як все зібрати до купи. Здавалось, ще трохи і він почне задихатися.

– Що довго? Сонце, що з тобою?  Що з твоїм голосом?

Той лиш почав сміятися. Гірко сміявся, не в змозі сказати щось. Може його серце вже не працює? І це останні його видихи і зараз він впаде помираючи. Тоді для чого було жити? Останні два роки він вбачав сенс життя лише в йому.

– Джінні…

Він вже не чув. І не бачив. А Фелікс бачив. Бачив, як його хлопець стоїть позаду його, як він захлинається сміхом, присідає не в змозі стояти на ногах. Істеричний сміх переростає в хнихання і плач. Гіркий плач.

– Чому? Фелікс, чому? Що я робив не так? – крізь сльози намагався сказати він. Лі вагався чи варто йому йти до нього.

– Потім зустрінемось, йди, – сказав він тому, хто був з ним.

– Може мені варто…

– Я сказав йди! – вперше гаркнув Фелікс. Хлопець поруч з ним не став заперечувати, тому розвернувся і пішов.

Хьонджін сидів, не маючи сил піднятися і піти звідти, хоча хотілось втекти, щоб ніколи не бачити цього. Він лише повторював одну фразу: «Чому, Фелікс?». Лі підійшов до його та присів поруч.

– Сонце, ходімо додому, – намагався сказати він. Юнак торкнувся плеча Джінні, але той лише відшарахнувся від його як від кип’ятку.

– Я не.. не.. Чому..? – Хван сперся долонями в тротуарну доріжку, намагаючись встати. Його очі почервоніли, так як і ніс, а нижня губа збільшилась може вдвічі. Хьонджін не хотів, щоб його такого бачили. На щастя, повз них пройшла лише пара людей, так як була вже ніч на дворі.

– Вибач… – з очей Фелікса покотились сльози.

Погляд Хьонджіна ніби прояснили. Юнак різко перестав плакати. Вибач і все? Дійсно, а на що він заслуговував.

– Вибач? Ти кажеш вибач? – злим голосом запитав Хван.

– Вибач, Джінні…

Хьонджін зібравши всі свої сили піднявся. Він відійшов на декілька метрів.

– Твоє бісове вибач, залічить мені серце? Піздуй до свого хахаля чи хто там він тобі, – викрикнув він на емоціях. Фелікс підійшов до його, та намагався взяти його за руку – Не чіпай мене, чортовий син. Я тобі посвятив два срані роки свого життя. Я кожного дня кохав тебе більше, ніж попереднього. Чи цього недостатньо? Ти знав, що я готовий був на все заради тебе! Я відмовився від кар’єри хореографа айдолів, щоб бути з тобою! Я, бісова матір, кохаю тебе більше свого життя, ти про це знаєш?

– Джінні, гайда дома поговоримо, – намагався вставити щось Фелікс, але Хьонджін сказав не все.

– Додому? Ти там більше не живеш. Забирай свої речі і піздуй до того, хто краще мене, тільки, сука, кращого ти не знайдеш. Я буду страждати, похуй. А ти будеш проклинати свої вчинки, будеш хотіти повернутися до мене, бо так як я, тебе ніхто не покохає. Будь впевнений, Фелікс, вже завтра ти будеш благати повернутися, але йди до чорта. Це кінець.

– Джінні, будь ласка… Мені дійсно жаль…

Хьонджін з червоними від сліз очей та зірваним голосом від криків, продовжував говорити, підійшовши до Фелікса.

– А тепер дай мені останнє, що я хотів би отримати від тебе, крім того, щоб ти залишив мене в спокої,

– Все, що бажаєш, любий, – говорив Фелікс тихо, а по його щокам повільно спускались сльозинки.

Хван і зробив чого бажав. Тремтячими губами він торкнувся губ Лі. Вони були все такими ж м’якими та солодкими, тільки ось проблема, вже не його. Від морозу вуста Фелікса були холодними, через це цілувати їх було ще більшою насолодою. Він рухався повільно, зберігаючи в пам’яті, як це, щоб ще довгі роки згадувати їх. Хьонджін був впевнений, що нікого в житті більше не покохає так, як цього хлопця. Він цілував відчайдушно, бо знав, що не дасть цьому повторитися. Він надто себе поважає, щоб пробачити Лі цей вчинок. Фелікс прижався до його, так як і мріяв десять хвилин тому Джінні. Поцілунок здавався казковим та неймовірним, та ось факт, що його солодкі губи, хтось цілував декілька хвилин тому, повернули Хьонджіна в свідомість.

Він закінчив цей поцілунок так само різко, як і почав. Не було сенсу продовжувати. Юнак не зможе зупинитися.

– Прощальний поцілунок… – Сказав Лі.

– Так, мій любий Фелікс.

Хьонджін одною рукою почав гладити обличчя Фелікса. Великим пальцем він пройшов по доріжці з веснянок. По його улюбленим зірочкам, як він завжди казав.

– Не залишай мене, – просив Фелікс.

– Ти сам мене залишив, – спокійно говорив Джінні. Його істерика зникла, а на заміну прийшов кам’яний спокій та беземоційність. Він відійшов від коханого. Як же тяжко давались йому ці кроки.

– Прощай, Зірочка-Фелікс.

– Джінні, ні ні ні, благаю, – крикнув Фелікс, падаючи на коліна, але Хьонджін вже пішов.

Вже через сто метрів, Хван зрозумів, що відбулось. Серце здавило до дикої болі. Дихати стало тяжко. Морозне повітря не хотіло проходити до легень. Здавалось це кінець.