Початок…

Одного раннього вересневого ранку туман розкрився і протягнувся по землі сірою пеленою. Обрій пропускає перші промені сонця в небо і тане іній на шляху. Один молодик стоїть на станції, очікуючи потяга. Його настрій був веселим і серйозним, тому що сьогодні день його весілля. Його чорний костюм виділявся серед інших, бо людей було небагато, та й жінки були самі.  У далині чутно залізного коня, свист якого проходить крізь туман і лунає далеко за станцію. Люди починають ворушитися і підходять ближче до колії, але дядько у формі не пускає їх за лінію для їхнього ж блага. Ось уже видно риси транспорту, він рухався швидко, через що було відчуття, ніби паровоз з’являється з туману — чари, але для всіх цих людей це сірі будні. Одній людині сьогодні все здавалося казково-чарівним, навіть буркотлива старенька, завжди всім незадоволена, здавалася йому якоюсь злодійкою з казок. Юнак мав такий чудовий настрій, що він не пам’ятає ні як зайшов у потяг, знайшов своє місце, яка була дорога і які були станції, причиною тому була дівчина, заповнюючи його думки.
— Станція Зелений Гай! Станція Зелений Гай! — почулося десь далеко і в ту ж мить хлопця осяйнуло, підірвавшись, побіг до виходу. Пропустив бабусю і зійшов з потяга, молодик озирнувся і побачив зелені простори природи. Він тут уперше, тому дивиться на все, як дитя мале, все йому було цікаво. Потяг рушив з гучним свистом і згодом зник у темному лісі.

Люди метушилися, хто кого віз додому, хто молодше пішов, всі вони прямували однією дорогою до лісу і хлопак вирішив піти з ними. Сосни були такі високі, що верху не було видно. Широка дорога була з каменю, через що було чути цокіт коней, які йшли попереду і везли людей у довгих возах. Довгий шлях дозволяв йти всім вільно, навіть коли довкола бігали діти, йому під силу їх здолати. Відлуння сміху дітей лунало по всьому лісі. Хлопець же йшов тихо і, спостерігаючи за всією обстановкою, забув про своє свято. Адже він не з простої сім’ї і для нього йти так просто було вперше. “Ще так просто з людьми я не був…” – пролетіло у голові в нього. У цій усій метушні він і не усвідомив, як вони вийшли з лісу до невеликого міста, але дорога розділилася ще на три. Тепер не чути сміху дітей, чути, як тече життя в цьому місці. Здавалося тут тихо, але ні, якась бричка летіла швидше за птаха. Вона різко зупинилася перед хлопцем і з неї зліз цілком повний і незграбний чоловік.

— Пане Федоре! — біг і кричав він: — Пане Федоре! Прийміть мої найглибші вибачення за доставлені незручності! Прошу, сідайте, ми відвеземо Вас до молодої Пані! Вона дуже чекає на Вас, Пане! Давайте поспішаємо! — захеканий чоловік почав щось швидко тараторити хлопцю та запихати у візок. Щойно Федір сів у бричку, вона рушила в невідомому напрямку для цього молодого чоловіка. Швидкість охопила почуття і молодий чоловік дивився на життя цих простих людей.

Він розглядав все з великим інтересом і отримував величезне задоволення. Незабаром візок покинув містечко і попрямував у глибину лісу.

— Пане, Ви вже пробачте нам за запізнення.. я був би Вам дуже вдячний, якщо Ви непоскаржитесь Пані.. зрозумійте… — незручно мняв чоловік слова, але Федір перебив:

— Я Вас розумію. Не хвилюйтеся, я нічого не скажу, адже я Вам вдячний, — променисто посміхався Федір, дивлячись у вічі людині, яка тремтіла від страху та ховала очі від незручності, але після слів вони забились запитанням.

— Ви вдячні? — перепитав дядечко з великим нерозумінням.

— Саме так, містере…? — благаюче запитав хлопець.

— Вибачте, що не представився! Фрідріх! Зовіть мене просто Фрідріх, — відповів трохи з нервом.

— Ви німецької крові? — здивовано запитав молодик і почав розглядати обличчя.

— Не знаю, Пане. Розумієте, Пан та Пані забрали мене з дитячого притулку, коли мені було вісім років. Кілька років я провів на кухні, допомагаючи, а коли стало дванадцять — я пас свиней, гусей, корів, коли мені стукнуло двадцять — пішов у стайню і ось уже як одинадцять років стою на посаді.. і ми запізнилися через те, що я не встиг запрягти коней вчасно, прийміть мої вибачення ще раз.. — все тихіше говорив до кінця.

— Розумію Вас і не засуджую, Ви мені подарували чудову нагоду побути з простими людьми так близько і так просто. Це було чудове відчуття! — твердо й рішуче промовив Федір. На деякий час вони замовкли, насолоджуючись лісовими краєвидами. Коні йшли повільно і спокійно, іноді повертаючись і дивлячись кудись далеко. Вони мали чудовий вигляд: чорна шерсть блискуче відбивала промені сонця, які пробиралися поміж дерев; довгі чорні хвіст та грива від легкого вітру та кроку розвивалися та ніби танули у лісовому просторі; довгі чорні вії підкреслювали темні великі очі, подивившись у них, здавалося, ніби дивишся в чорне дзеркало, що має душу; вони були високими та граціозними, в один такт йшли двоє. Ними милуватися можна було б довго, але погляд нашого головного героя привабило щось попереду. Поки він намагався зрозуміти, що це, не привертаючи увагу, Фрідріх розглядав свого співрозмовника. Він побачив молодого хлопця, років так двадцяти восьми, високий, широкий у плечах, сильні довгі руки та пальці, ще він помітив довгі чорні брови, виразні сірі очі, різкий і тонкий погляд, який ніби промивав усі кісточки тільки глянувши на когось, ніс був довгий і рівний, трохи загострений на кінчику, а губи були тонкими, дивлячись на них можна було подумати що він кидає слова ріжучі плоть як ножі, волосся трохи було видно з-під циліндра, відразу можна сказати що темно-каштанові та дуже густі, в розмові відразу відчувається висока якість інтелекту і вихованості… “Ось такий ось нашій маленькій Пані потрібний чоловік..” – трохи роздумував Фрідріх. І справді Федір був прекрасним, загадковим видом людей, які були рідкісні, але не тут то було. Наш хлопець не такий простий як здається, незважаючи на його наївні, чисті і можливо навіть дитячі почуття,  він завжди при розумі, подібні почуття йому знайомі лише коли він відчуває себе у безпеці. Його тільки погляд лякає оточуючих людей, але варто йому злегка посміхнутися або пом’якшити погляд – всі починають тягнутися до нього як до сонця і він не втрачав цієї можливості і завжди використовував на свою користь. Так, Федір не може похвалитися своїм успіхом, адже люди є різні та проблеми від цього не зменшується. Не завжди грало йому на руку його популярність серед людей, йому подобається проводити одинокі дні у своєму кабінеті, але й цим похвалитися не міг, бо через роботу рідко був там. Якоюсь мірою він втомився від людей, але щось тягло й тягло до них та, навіть, іноді хотів загубитися в них.

— Що там попереду? Не підкажете? — запитав хлопець у молодого юнака.

— Собака, Пане! — радісно відповів хлопчик. Його позитивною хвилею заразилися усі.

— Це Васька, — сказав Фрідріх і додав: — йому вісімнадцять скоро стукне, гарний хлопчина, — Федір підвів очі, він не знав що сказати чи запитати, тому з  ввічливості він сказав:

— Приємно познайомитись, Василю. Дозвольте представитися — Федір.

— І мені приємно, Пане! Незабаром будемо вдома! — дуже щиро й променисто посміхався хлопчисько, обернувшись. Юнак не сильно гнав коней, адже по ньому було видно, що він їх дуже любить.

— Любиш тварин? — запитав Пан у дитини, знаючи вже відповідь на своє запитання.

— Дуже сильно, Пане! Це мої улюблені коні. Та що праворуч звуть Ранок, а та що ліворуч — Ніч, — розповідав Васька.

— Які цікаві імена… Це тому, що одна народилася вранці, а друга вночі? – Після невеликих роздумів, пред’явив Федір свою теорію. Вуха хлопчика почервоніли і, не повертаючись, прокричав:

— Ви дуже розумна людина, Пане! — чим і викликав невеликий смішок у хлопця. Тепер тиша повисла між ними, адже Фрідріх не помітив збентеження Василя, який зараз думав тільки про те, якого приголомшливого чоловіка він везе до Пані, а Федір трохи радів, адже подобалося йому заганяти людей до червоних щік і для нього це була невелика перемога, яка принесла усмішку .

Чим далі вони їхали, тим повільніше проходив і накопичувався час, щоб подумати, але спокійно думати так ніхто і не дав. Через якусь мить у думках та вічність наяву, Фрідріх поцікавився:

— Чи можна спитати у Вас одне делікатне запитання?

— Звичайно, але не обіцяю, що відповім, — одразу ж відповів хлопець, ніби вже чекав, але він розраховував, що йому обов’язково поставлять запитання в дорозі і давно вже подумав що відповісти.

— Пане, чи не могли б Ви розповісти про себе? Чим захоплюєтеся? З чиєї родини? Чим відомі будете в наших краях? — трохи роздумуючи запитував чоловік. Наш Федір не здивувався кількості запитань, адже знав, що на все відповісти він не зобов’язаний. Він упустив свій теплий погляд у підлогу, ніби згадав щось несамовите, а потім повільно заплющив очі, здавалося, для втіхи своєї душі, адже після — почувся полегшений подих, і, здавалося, що розплющивши очі, можна буде побачити по-справжньому м’яку, добру і розбиту душу. Але Федір, різко розплющивши очі, трохи налякав слугу. Погляд був його різкий, холодний, порожній, здавалося, всередині горить полум’я, але воно давало не ту енергію, не тим світлом і теплом грівся і живився молодий Пан. Менше хвилини хлопець нерухомо сидів і дивився прямо в очі співрозмовника, намагаючись знайти і зачепитися хоч за щось підозріле. Але, на жаль, а чи на щастя, Федір нічого не побачив, але не подавши вигляду відповів…