початок такту . скрипковий ключ.

– Кажеш, ти знову почав займатися музикою? – хлопець підпалив цигарку.

– Так, чесно, не думав, що повернуся до старого-доброго Шопена.

Колишня пара безтурботно белькотіла на лавочці у парку. Вони зустрілися випадково, доля знов зіштовхнула їх чолами ніби натякаючи на щось, але дорослі люди не вірять у долю, такі романтичні речі більш притаманні студентам чи то школярам. Довго діалог не триває, теми для розмови зовсім скоро вичерпуються, тож чоловік бажає якомога швидше втекти від блондина. Можливо, колись вони знов зможуть сприймати один одного як раніше. Але як було раніше?

23 вересня 2020 рік. Лондон.

Артур Адамс був звичайним лікарем з Марлебона що з’явився на світ 1987 року у різдвяну ніч, тим самим зіпсувавши святковий вечір своїй матері. Він виріс у середньостатистичній сім’ї медиків де майбутня професія дитини визначалася одразу після народження. Школу закінчив доволі непогано, ходив у музичний гурток, вчився грі на фортепіано й навіть займав призові місця на профільних конкурсах. Юнаком мріяв стати композитором як один з його пращурів, та Артуру судилося вступити до медичного університету Святого Георга і наслідувати приклад батьків. Він проживав у квартирі яку винаймав у старого джентльмена, було складно обирати між помешканням без піаніно та з ним. Але, усе ж, брюнет чудово розумів, без музики його життя не буде таким яскравим, тож другий варіант підходив краще. Адамсу подобались Шопен та Дебюссі, ночами він міг слухати Бетховена на дідових платівках, а коли хотілося трохи порадіти, ставив Моцарта. Частенько на родинних застіллях його прохали щось виконати, тоді доводилося вражати всіх заїждженою до дірок класикою, по типу Бетховенської «До Елізи» або Танком цукрової феї Чайковського. Геніальним музикою чоловік себе не вважав, хоча потенціал у нього безумовно був присутній. Зараз він працює у приватній клініці кардіологом, заробляє достатньо та намагається насолоджуватися тим, що має.

Осінній ранок зустрічає людство сонячними променями, змушує помилково думати що дощу сьогодні не буде, та вже в обід починається сильна злива. Артур якраз закінчує останній прийом, через відкриття поряд ще одного кабінету кардіолога у нього значно зменшилась кількість клієнтів, але це лікаря особливо не засмучувало. Брюнет переодягається у звичайний темно-синій костюм замість свого білого халату. Він бере з собою парасолю, накидає пальто, прямує до виходу з будівлі попередньо зачинивши робочу кімнату. По дорозі додому йому завжди доводиться проходити повз Королівську музичну академію. Адамс інколи навіть залишається посидіти у парку поряд щоб із заздрістю поспостерігати за щасливими студентами. Зазвичай молодь виглядала радісною, але одного разу йому випало заспокоювати незнайомого хлопчину, бо той голосно рюмсав біля входу до консерваторії. Чоловік завертає у кав’ярню поруч і замовляє собі лате. На нього дивляться дві жінки, уважно розглядають і тихо сміються. Лікар ніяковіє, поспіхом платить за каву, забирає напій й прожогом вилітає з приміщення. Вітер назовні починає серйозно розгулюватись, брюнет розкриває парасольку, намагається протистояти негоді, та все одно мокне. Він продовжує йти своєю дорогою, проходить повз академію, але змушено зупиняється. Біля дверей знову у розпачі стоїть юнак з минулої п’ятниці. У голові з’являється логічне запитання: «Що він тут робить?», Артур декілька секунд вагається, але все ж підходить до блондина.

– Хлопче, що сталося? Чого ревеш? – брюнет простягає парасолю уперед щоб закрити від дощу співрозмовника.

– Ви хто? – молодший витирає сльози рукавчиком свого светру.

– Твій янгол охоронець, хто ж ще? Невже не впізнаєш мене? – Адамс як завжди використовує сарказм при неділовій розмові, оглядає незнайомця, помічає у того чохол за спиною.

– Я атеїст, – коротко відповідає скрипаль, – то ви минулого разу до мене підходили? До речі, мене звати Ніколас, але можна просто Нік.

– Отже, Нік, у мене зовсім немає часу, тому тримай, – лікар віддає зонтик Ніколасу, жертвує власним комфортом, – інструмент не замочи, скрипки не люблять вологу.

Артур наостанок посміхається й поспіхом перетинає вулицю. Насправді, часу у нього достатньо, та розмовляти з пересічними персонами йому не дуже до вподоби, навіть якщо ті особливо симпатичні. Самотність задовольняє чоловіка повністю, він не звик проводити вечори з якоюсь компанією, але це не означає що друзів у нього зовсім немає. Як мінімум ще є один товариш з університету, того й достатньо.

***

На вулиці починає вечоріти. Дощ вже закінчився, тож крізь відчинене вікно у вітальню заходить свіже повітря. Воно наповнює кімнату приємною прохолодою, Адамс читає газету сидячи у м’якому кріслі. Його холостяцьке помешкання було на диво комфортним, навіть декілька квіточок у вазонах зустріти можна то тут, то там у кутках. Від читання відволікають непотрібні думки про того Ніка. Лікар не розуміє що коїться у його холодній голові, хто-хто, а він точно не став би закохуватися з першого погляду, бо має ж певний досвід та й йому вже далеко не шістнадцять. Чоловік тихо зітхає, відкидає справу і підіймається з місця. Повернути рівновагу допоможе лише одна річ – музика. Тож Артур не чекає дива, підходить до фортепіано, підіймає кришку. На чорному корпусі інструменту золотистими літерами видніється напис «Boston». Брюнет налаштовує стілець, вмощується на нього та розташовує руки у потрібній позиції. За хвилину квартирою розливається «Серенада» Шуберта.

Деяким людям щастить народитися з довгими пальцями, Адамс був серед цього певного відсотку. Він грав впевнено, з правильною інтонацією, темп узяв повільніший ніж беруть інші виконавці, бо це його розуміння твору. Останні ноти звучать зовсім тихо, розсіюються у повітрі й вилітають через вікно. Лікар вирішує зупинитися на одній композиції, його долає голод. Потрібно добре подбати про вечерю й не забути завести будильник. Хоч завтра субота, та чоловік однаково спокою не має. Доведеться йому підводитися рано щоб встигнути на перше побачення. Артуру вже тридцять три, це час коли золоті роки витікають крізь долоні мов пісок, а батьки чекають на одруження і онуків. Та він не певен у собі. Останній секс із жінкою мав аж за часів університету, а тепер взагалі не звертає на жіночу стать уваги. У душі закрадаються підозри щодо власної орієнтації, ще й цей Нік лише їх підбурює. Адамс бажає дізнатися більше, залазить у мережу, та вчасно зупиняється. Який сенс шукати щось якщо відомо лише ім’я? Таких Ніколасів у Лондоні сотні. Брюнет починає готувати собі їжу. Його кулінарних навичок достатньо щоб прокормити невибагливий контингент споживачів домашньої кухні. Тож на вечерю будуть спагеті з сиром, простенький салат та чашка зеленого чаю. Чоловік має розпорядок дня, веде здоровий спосіб життя й займається спортом на вихідних. Попереду на нього чекає теплий душ і міцний сон.

24 вересня 2020 рік. Все ще Лондон. 11:32.

Артур крокує по вулиці. Сьогодні він одягнений краще: світло-коричневий костюм, молочного кольору сорочка й темне пальто, на ногах туфлі що аж блищать на сонці. Класичний стиль був одною з головних фішок іміджу лікаря, якби він був піснею, то лише відомою «Puttin’ On the Ritz». Настрій чудовий, гарна погода грає на руку, змушує невимушено посміхатися. Звісно, хоч ще й вересень, та подих зими починає відчуватися. Чоловік час від часу поглядає на годинник, не бажає запізнитися на зустріч, бо непунктуальні люди складають не дуже позитивне враження. Раптом попереду з’являється білява постать. Та це ж Ніколас! Хлопець хапає Адамса за зап’ястя й тягне вбік.

– Дядечко, врятуйте мене, дозвольте заночувати у вас хоча б один разочок! – зелені очі благально заглядають у душу шокованому старшому.