Початок пекла.

Всім привіт, я Макар. Мені 19 років і не давно я завершив військову академію. У мене є прекрасна дівчина, якій я планував зробити пропозицію але через повномасштабну війну, не встиг… Місяць тому мені вручили повістку і майже зразу ж після того, я пішов проходити медкомісію. Я придатний до служби. Напевно буду або снайпером або танкістом, в будь якому випадку, я не шкодую про свій вибір. Сам я родом з Одеси і зараз їду в Харків. По дорозі в автобусі, я познайомився з двома, доволі приємними в спілкуванні, хлопцями: Кирилом і Сашком. Кирило як і я служитиме перший раз. А Сашко, другий раз.

– слухай Сашко,ти так і не сказав чому тобі, тоді в 2015, відстрочку дали?

– бо, сестра моя загинула, на похорон їхав, а потім у те місце влетіла ракета і відірвало ступню. Я тоді як раз на ротацію приїхав, а потім і відстрочку дали.

Я сидів і просто все це слухав. Так як характер в мене був вибуховий, я на емоціях випалив.

– суки, приперлись на нашу територію. Нічого нічого, вони блять своєю ж кров’ю харкати будуть. Повбиваю всіх до останнього, нахуй.

Сашко на мене подивився і сказав.

– не переймайся, ми тобі допоможемо.

Я не знаю, що саме зараз відчував. Чи то страх, чи то лють. Я не знав як це, вбити когось.

– Макар!

– Що, чого ти кричиш?

– я питаю, дівчина в тебе є?

– а, так є. Соломія.

Я посміхнувся і ввімкнув телефон, де на екрані блокування з’явилася фотографія мого сонечка. Повернувши телефон я промовив.

– коли я отримав повістку, вона хотіла мені руку зламати. До останнього не хотіла мене відпускати.

– розумію.

Сказав Сашко.

– у мене дочка, повісилась на мене і каже “якщо ти помреш, я помру з тобою. Я тебе ніколи одного не залишу.”. Я не думав що вона вже, все так розуміє. І баче все по справжньому.

– нам всім доводиться знімати рожеві окуляри, і дивитися на світ по справжньому. А не вдавати що все чудово.

Я не дуже розумів куди ми їдемо. Мозок в такі моменти просто вимикається. У мене було якесь передчуття. Чогось мені здавалося що зараз мій мозок скаже…

– ЛЯГАЙ!

Всі послухалися і лягли на підлогу, накривши руками голову. Дуже вчасно, бо почався обстріл. “Що ж це за чортівня?! Серед білого дня, люди добрі!”, подумав я і навіть не відчув, як мені в руку потрапив осколок з вікна. Ми так пролежали хвилин 30.

– дорогі пасажири! Обстріл закінчився, можете повертатися в звичайне положення…