Початок падіння

Тьмяне світло лампи лінивим сяйвом огортало мій кабінет, занурений у напівтемряву. Книги з цивільного права, розкидані на полицях, старі та вкриті пилом, здавалися свідченнями часів, які я давно пережив. Усе виглядало звичайно – аж надто звичайно. Лишень я знав, що за цією буденністю ховається щось набагато древніше і небезпечніше. Я – те, чого не повинно існувати. Я, Астаріон Анкунін – монстр, який приховав свою справжню сутність за маскою вченого, професора, вчителя.

Дивлячись на свої руки, я що разу думаю про те, скільки разів ці пальці приносили смерть. Тепер вони тримали перо, раз-по-раз підписуючи папери, перегортаючи сторінки книжок, неначе я – всього лише людина. Вони не бачили тих слідів крові, що я залишав протягом століть. Ніхто з цих смертних, що сновигали довкола мене, не розумів, наскільки близькі вони до небезпеки щоразу, коли їхній шепіт розноситься лекційною залою.

Я впевнено продовжував грати у цю гру. У кожному русі – холоднокровність, у кожному слові – стриманість. Для них я був суворим, але справедливим професором, чиє терпіння і знання не знали меж. Для них я був людиною. Але тільки для них.

Сьогодні мав бути звичайний день. Один із багатьох, що зливаються в тягучу вічність мого існування. Але варто було мені переступити поріг лекційної зали, як я відчув це знову. Рена. Вона вже тут. Її присутність різала мене, як гостра сталь. Я не повинен був помічати її – не повинен був, але щоразу, коли вона опинялася поруч, усе всередині мене напружувалося. Її світлість, її тепло, її життя.

Я терпіти не можу це почуття. Терпіти не можу її за те, що вона змушує мене так себе почувати. Вона – всього лише людина. Звичайна смертна. Але щоразу, коли її погляд торкається мене, я відчуваю, як починаю втрачати контроль. Її стоїцизм, її відкритість, її цікавість… Усе це робить мене вразливим.

Я намагаюся не дивитися на неї. Сьогодні буде інакше, переконую я себе. Я впораюся. Я не дам цьому зруйнувати мене. Але коли вона увійшла в зал, я вже знав: усе зміниться.

Її невисока постать увійшла до зали, тихо, як завжди, не привертаючи до себе зайвої уваги. Але цього й не було потрібно – вся аудиторія миттєво відчула її присутність. Рена була тією, про кого говорили навіть за її відсутності.

Її зовнішність безсумнівно притягувала погляд. Худорляве, але підтягнуте тіло облягала довга чорна сукня, яка не приховувала лише витонченні кисті рук, і м’яко лягала по її фігурі. Легкий розріз ледь відкривав стрункі ноги. Контраст між темними тонами її одягу й аристократичною блідістю шкіри був заворожуючим. Ніжний макіяж підкреслював яскраві сріблясті очі, а також тонку горбинку на носі й чуттєві губи. Темні, злегка розпатлані локони спадали до плечей, а одне недбало заправлене за вухо пасмо відкривало погляд на тонку шию. Вона завжди привертала увагу, не тільки завдяки своєму розуму і таланту, а й загадковою, чарівною зовнішністю.

І хоча вона сама, здавалося, не прагнула цього, її популярність серед студентів була очевидною. Безліч роззяв намагалися привернути її увагу: хтось відкрито фліртував, хтось таємно захоплювався, але вона залишалася байдужою до всіх цих спроб. Я знав, чому. Вона наче бачила їх наскрізь, розуміла, що вони – поверхневі, що їх інтерес до неї був лише коротким захопленням, ніби бажанням заволодіти чимось недосяжним.

Аж надто розумна, занадто зріла для свого віку. Надто… правильна. Це дратувало мене більше, ніж я готовий був визнати. Рена не була такою, як інші. Вона не намагалася здобути моє схвалення, в її погляді не було ні обожнювання, ні захоплення, що так часто дратувало мене в інших молодих студентках.

Вони бачили в мені не просто професора – їхній погляд був жадібнішим, уважнішим, немов потай захоплювалися моєю особистістю. Я не раз чув, що виглядаю молодшим за свої «39» років. Вони навіть не підозрювали, наскільки мали рацію. За сотні років я ніколи не бачив свого відображення, але кожен з моїх численних «коханців» за все життя – створював переді мною картину, ніби я бачив себе їхніми очима. Сиве, хвилясте волосся, яке я старанно укладав щоранку, навіть не знаючи, який воно має вигляд. Легка щетина, що вкриває мої гострі вилиці й підборіддя, надавала моєму вигляду ще більше грубуватої привабливості. Вона завжди залишалася в точності такою, якою я її підтримував – ні більше, ні менше – немов моє тіло, застигле у вічності, відмовлялося змінюватися навіть у дрібницях. Червоні очі, що виблискують, як рубіни з під скла окуляр – німе нагадування про мою відмінність від смертних. І, звісно ж, ікла – гострі, як леза. Багато хто вважав, що я альбінос, пояснюючи цим мою мертвенно-бліду шкіру і сріблясті пасма волосся. Ніхто з них не здогадувався про те, що за цією маскою ховається не просто рідкісна особливість, а щось набагато давніше й небезпечніше. Регулярні тренування зробили моє тіло підтягнутим, нехай і таким, що залишається худорлявим. Я знав, що привабливий, і не потребував аніяких дзеркал, щоб це зрозуміти.

Як і очікувалося, моя персона не могла залишатись непоміченою. З першого дня моєї роботи в цьому університеті – я перебуваю у центрі уваги молодих студенток. І їх навіть не бентежить обручка на лівій руці, яка насправді ніколи не була нічим більшим, ніж просто магічним артефактом, що дає мені захист – змогу перебувати на сонці. Ці юні створіння, які думають, що якщо вони посміхатимуться трохи ширше або ставитимуть «розумні» запитання – зможуть привернути мою увагу. Як же вони помиляються.

Але Рена… вона не грала в ці ігри. Ніколи не намагалася сподобатися. Ба більше, вона, здавалося, взагалі не відчувала до мене ані найменшого інтересу, ніби я був лише черговою перешкодою на її шляху. Це завжди дратувало мене. Вона була талановита, так, найкраща студентка в потоці. Її здібності перевершували всіх інших, і це здавалося таким… легким для неї. Це зводило мене з розуму.

– Міс Мадіан, – я підняв погляд, коли вона сіла на своє місце, спеціально підкреслюючи її прізвище, як робив це щоразу. Ніяких «Рена». Лише «Мадіан». Моя інтонація завжди містила відтінок холодної зневаги, і я бачив, як це її непокоїло. Тим краще.

Вона мовчки підняла погляд, не висловлюючи ані невдоволення, ні інтересу. Лише вичікування.

– Я так розумію, ви готові до сьогоднішнього обговорення? – мій голос прозвучав суворіше, ніж я мав намір. Її проникливі срібляві очі зустріли мої, і я на мить відчув знайоме занепокоєння. Вона ніколи не уникала прямого погляду, що робили багато інших. Вона дивилася на мене так, ніби бачила мене наскрізь. Бачила щось, що я старанно приховував.

– Так, професоре Анкунін, – її відповідь була стриманою, формальною, без зайвих емоцій. Вона ніколи не дозволяла собі зайвої ввічливості, але й грубості в її тоні не було. Просто нейтралітет.

І це знову розлютило мене. Чому вона ніколи не показувала свою слабкість, не давала мені приводу бачити її, як звичайну людину? Вона мала бути такою ж, як усі. Слабкою. Але вона не була.

Я почав лекцію, але мої думки продовжували блукати навколо неї. Рена завжди здавалася мені винятком із правил, якими б я їх не встановлював. Щоразу, коли вона відповідала на мої запитання, її відповіді були точними, правильними, майже бездоганними. Але я все одно знаходив, до чого причепитися. Завжди. Мені потрібно було переконатися, що вона не ідеальна, що вона, як і всі інші, здатна на помилки.

– Ваша відповідь, міс Мадіан, хоч і точна, але, як завжди, занадто суха. Де ваша особиста думка? Чи ви вважаєте за краще ховатися за фактами і цитатами? – моя критика була несправедливою, але мені було все одно. Я бачив, як вона стиснула пальці на зошиті, але все ще зберігала зовнішній спокій.

– Моє завдання – зрозуміти матеріал, а не показувати вам свої емоції, професоре, – її голос звучав рівно, без тіні образи. Але її очі блиснули – іскра, яку я не міг не помітити.

Знову цей холодний спокій. Знову ця стіна між нами. Вона була такою… недоступною. І це змушувало мою ненависть до неї зростати. Чому вона? Чому саме вона пробуджувала в мені це гнітюче відчуття, ніби я що разу ставав… слабким?

Я знову глянув на неї. Її безпристрасність завжди збивала мене з пантелику. Вона ніколи не намагалася догодити, ніколи не прагнула отримати моє схвалення. І що більше я її придушував, то сильніше зростав мій потяг до неї. Ця боротьба всередині мене ставала нестерпною. Я не зношу її за те, що вона завжди була іншою. Мене гніває те, що в моїх очах вона була кращою, ніж усі інші.

І цей потяг… він починав поглинати мене. Я відчував його щоразу, коли вона була поруч, і це нестерпно. Моє дихання стало глибшим, серце на мить сповільнилося. Я знав, що це небезпечно. Усе, що стосувалося Рени, було небезпечно.

Але я не міг зупинитися.

Кожного дня, кожне заняття з її присутністю відчувалося, як битва. Рена Мадіан не була звичайною студенткою. Її ім’я звучало як виклик щоразу, коли я вимовляв його. Навколо неї завжди було стільки уваги – студенти шепотілися за її спиною, її постійно обговорювали, але їй, схоже, було на це байдуже. Її спокій тільки посилював мій гнів. Чому вона не реагувала так, як мала б? Чому її погляд ніколи не тремтів під моїм тиском?

Я продовжував чіплятися до її відповідей, шукати найменшу помилку, вишукувати в її роботах недоліки, які, якщо бути чесним, навряд чи взагалі існували. Вона була ідеальна у всьому, і це злило мене. Щоразу, коли вона бездоганно відповідала на мої запитання, я почувався переможеним. Вона не повинна була бути такою.

Якось раз після лекції вона затрималася в аудиторії, розбираючи свої записи. Я підійшов до неї, відчуваючи всередині себе наростаючу неприязнь.

– Міс Мадіан, – промовив я холодно, намагаючись пробудити в ній хоч якусь реакцію. – Ви знову дозволили собі слідувати лише сухим фактам. Ваші відповіді позбавлені глибини. Невже ви так боїтеся висловити щось своє?

Вона підняла на мене очі, і на мить мені здалося, що її погляд потемнів. Але потім вона лише знизала плечима.

– Я вважаю, що факти важливіші за якісь особисті переживання, професоре Анкунін. Хіба це не те, чого ви нас учите? – її голос був спокійний, але в ньому прозвучав прихований виклик.

Моя щелепа напружилася. Вона знову вивела мене з рівноваги своєю холоднокровністю. Я відвернувся, не бажаючи продовжувати розмову. Вона була не тим, ким здавалася. І це виводило мене з себе. Я просто відпустив її, не маючи аніякого бажання вести далі цей діалог, і вирушив до свого кабінету. Попереду на мене чекало багато монотонної роботи з паперами.

Після чергової перевірки студентських робіт, я намагався заспокоїтися, вирушивши на вечірню прогулянку університетським кампусом. Пізні години завжди приносили мені певне полегшення – у темряві я почувався сильнішим, моя свідомість згасала, і ненависть до Рени здавалася менш пекучою. Але цього вечора все було інакше.

Я звернув за ріг студентського гуртожитку, коли мої очі вихопили знайому постать під старим дубом. Рена. Вона сиділа на траві, спершись на стовбур, у руках у неї була книжка. Я зупинився на мить, спостерігаючи за нею з тіні.

Листя хиталося на вітрі, і його тіні перепліталися із золотими променями призахідного сонця, ніжно торкаючись її обличчя. Теплий вечірній вітерець грався з її волоссям, лагідно підхоплюючи пасма, що вибилися, які Рена, час від часу, повертала рукою на місце.  Вона виглядала настільки спокійною і зануреною у своє читання, що це майже порушило ту картину, що я про неї намалював. Вона не була тепер студенткою, що викликала моє роздратування, вона була просто дівчиною, яка насолоджується тишею вечора.

Цікавість взяла гору. Я підійшов ближче, маючи намір вимовити щось холодне, щоб порушити це її усамітнення. Але коли я помітив обкладинку її книги, мої слова застрягли в горлі.

– Лавкрафт? – слова самі зірвалися з моїх губ перш, ніж я встиг зупинитися. Вона підняла голову, помітивши мене.

-Професоре Анкунін? – її голос прозвучав здивовано, але спокійно. – А, так. Ви читали його?

Я насупився, здивований її запитанням. Звичайно, читав. І не раз. Але мене вразив не сам факт її читання, а те, що Лавкрафт був і моїм улюбленим автором. І, відверто кажучи, це був не той вибір літератури, який я міг би очікувати від юної дівчини. Це руйнувало той образ, який я собі створив.

– Це було давно, – відповів я, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. – Його роботи завжди були мені близькі. Морок, безумство, безвихідь… Що ж вас приваблює в його творах?

Рена задумалася на мить, її очі знову кинулися до книги.

– Його світи, вони такі чужі й незбагненні. Ніби ми, люди, – лише випадкові глядачі у великому й нескінченному безумстві всесвіту. Це… лякає і заворожує одночасно. А вам? – її очі зустрілися з моїми, і в них не було ні страху, ні тієї звичайної байдужості.

Ця коротка розмова стала для мене нестерпно дивною. Я вперше побачив у ній щось більше, ніж просто відмінницю, якій усе давалося занадто легко. У її словах була та похмура філософія, що завжди приваблювала мене в житті.

– Можливо, – відповів я, відчуваючи, як звична стіна між нами тріскається. – Можливо, у цьому й полягає жах. У тому, що ми всі – ніщо.

На мить – ми замовкли. Я не очікував, що звичайна бесіда з нею може піти так… глибоко. Думки в моїй голові почали плутатися, – Хорошого вечора, міс Мадіан – , я просто кивнув і пішов, залишивши її на самоті.

Коли я повернувся додому, що вже став моїм прихистком від оточуючого світу, порожнеча стін зустріла мене холодом. Тут, далеко від людей, я зазвичай знаходив спокій. Але не сьогодні. Моя голова паморочилася від думок про Рену. Уперше за всі наші взаємодії я не міг навісити на неї ярлик. Вона зовсім не була просто «дратівливою студенткою». Вона була чимось більшим. І це лякало мене.

Я сів біля каміна, дивлячись на вогонь, що занурює кімнату в слабке, мерехтливе світіння. Лавкрафт. Хто б міг подумати? Її слова крутилися в мене в голові. «Чужі світи, велике безумство»… Це звучало так знайомо. Моє життя було схоже на ці історії. Але тепер – щось змінилося. Її світло вторглося в мій морок.

Я закриваю очі. Усе це – помилка. Потяг, який я не можу контролювати. Ця дівчина, її розум, її розуміння життя… Усе це робить мене слабким. Я не повинен був із нею розмовляти. Я не повинен був бачити в ній людину, яка може бути… цікавою. Я не можу собі цього дозволити.

Полум’я в каміні згасло, залишивши мене в темряві. Але я не знаходив у ній спокою. Мої думки продовжували крутитися навколо Рени, і ненависть з кожною миттю лише більше поступалася місцем чомусь новому – чомусь, що я ніяк не міг збагнути, але відчайдушно намагався придушити.