Початок нашої літньої історії

Кінець весни. Останні тижні травня. Вже зовсім тепло, сонце піднімається над горизонтом все вище і вище, вітерець гуляє, заплутуючись у кронах дерев, зелені листочки переливаються різними відтінками зеленого у променях теплого ласкавого сонця, а птахи співають свої мелодійні пісні десь далеко у кучерявих хмарах. На небі жодної хмаринки, а навкруги все зеленіє і наповнюється радісним сміхом дітвори, що ганяє м’яч по зеленій-зеленій траві стадіону. Хотілося би грати з ними, а не сидіти на нудному уроці алгебри. Учні рахують хвилини і навіть секунди до кінця уроку, але вони, як на зло, тягнуться ще довше, дратуючи школярів до нестями.

Деякі вже встигли зібрати рюкзак і сидіти тихесенько на задніх партах в телефоні, граючи в якісь ігри. Але цю ідилію перервав голос вчительки:

– Дістаємо подвійні листочки, зараз пишемо невеличку самостійну роботу по пройденому матеріалу.

По класу полилися розчаровані зітхання, нервові клацання ручкою та тихе: «Ти маєш ще один листок? Дай, будь ласка».

– А це на оцінку? – крикнув хтось з останньої парти. Напевно, в кожному класі є така людина, яка запитає це. Навіть зараз, в десятому класі додумалися запитати.

– Звичайно що ні, я ж вам оцінки з стелі познімаю! – закотивши очі саркастично сказала вчителька, продовжуючи роздавати кожному на парту листочки із завданням.

– А скільки завдань потрібно зробити хоча б на п’ять? – знову запитав хтось з учнів.

– Хоча б два завдання та умову до третього, – зітхнула вона, – не забувайте, що це самостійна робота, – ще раз наголосила вчителька, – а не колективне зібрання.

Двоє дівчат вмить перестали шепотітися і відсахнулися одна від одної. Вчителька сіла за свій стіл і намірилася заповнювати журнал. Звісно, вона бачила хто старався списати, а хто в друга запитати, але, оскільки вже був шостий урок вирішила помилувати своїх учнів.

– Ей, Чан, – сказав шепотом Чанбін, схиливши голову на бік в сторону друга.

– Що? – трохи роздратовано відповів Чан теж шепотом, схиляючи голову у відповідь. Звісно, він знав, що друг потребує його допомоги, бо той в науках був тупий, як дідовий валянок.

– Допоможи, будь ласка, з першими трьома завданнями, – як тихіше хотів сказати Чанбін, але його жалісливий голос точно почуло півкласу та вчителька, яка вирішила не звертати уваги на це.

Хоч і Чан був відмінником, але в алгебрі не дуже знався, хоча написати самостійну роботу на дев’ять або, якщо повезе, на десять балів міг.

– Почекай, ще хвилин п’ять, я напишу вирішення на листку і передам його тобі. – якнайтихіше промовив Чан, щось паралельно пишучи на чернетці.

За двадцять хвилин, звісно, не всі вирішили самостійну роботу, деяким дозволили дописати на перерві, як це часто буває.

– Діти, давайте швидше, у мене ще багато справ, даю вам п’ять хвилин для того, щоб дописати.

Після закінчення самостійної роботи вчителька зібрала листочки і вийшла з класу. Чан та Чанбін якраз встигли скласти рюкзак і вийти зразу за нею.

– До побачення! – дуетом вигукнули хлопці.

– До побачення. – тихо промовила вчителька та відповіла на телефонний дзвінок, із старим рингтоном «Love You Like A Love Song Baby» під який весь клас любив підспівувати та підтанцьовуюти, якщо на уроці до вчительки хтось раптово зателефонує. Одним словом, кумедна картина, коли ви пишете контрольну роботу, а тут на весь клас починає лунати ця пісня, і всі, ніби змовившись кидають ручки в сторону і починають співати і танцювати, відчувши себе на власному концерті. Пісня була, як любив казати Чанбін, стара як світ. Здається, вона вийшла ще в далекому 2011, це не так давно, але мало хто зараз слухає подібні пісні, навіть якщо вони були колись дуже популярні.

Чан та Чанбін вирішили не йти на сьомий урок фізкультури, ну не хотілося зовсім йти в той холодний спортзал, і цілий урок тільки то й робити, що грати у волейбол з паралеллю, які можуть тобі тим м’ячем зарядити до тих самих зірочок над головою. Тому хлопці вирішили тихенько посидіти в столовій і поговорити про всяке.

– ЧАН! ЧАНБІН! ЗАЧЕКАЙТЕ! – закричав через весь коридор старої школи Джисон, що був на рік менший. Його клас знаходився прямо напроти класу Чана і Чанбіна, тому на перервах вони завжди виходили в коридор один до одного. Оскільки сьогодні урок для дев’ятих і десятих класів співпадав, Джисон стрімголов летів, щоб побачитися з друзями. – Прогулюєте?

– Та яке? – здивовано сказав Чан, – Ми не прогулюємо, ми йдемо чаювати.

– І без мене!? Хлопці, ну так не робиться! – обурено пролепетав Джисон. Він був дуже емоційним і голосним хлопцем, тому цей діалог зараз чув весь другий поверх.

– Ваше Ханство, запрошуємо Вас на наше скромне чаювання! – сміючись сказав Чанбін.

– Зрадістю! – саркастично відповів Джисон.

Це тріо прогулювало уроки в буфеті доволі часто за чашечкою гарячого напою і смачної випічки. Чан неймовірно сильно любив булочки, що там продавалися: з яблуком, вишнею, корицею або маком – які смакували з зеленим чаєм найкраще.

Взагалі їхня школа була невелика та проста, всього лише три поверхи. В деяких місцях полущена біла фарба на стінах; старі вікна і двері, що так легко могли зламатися; покоцана дерев’яна підлога, яка де-не-де потріскалася від давності. Старі кабінети, помальовані парти, малюнки на яких були найрізноманітніші: від зірочок та сердечок з улюбленими фразами підлітків «тут був Ваня» до теми з біології «Розмноження» восьмого класу, як любили жартувати діти. Розхитані та пошарпані стільці, об які дівчата завжди рвали капронові колготи, хоча форми в школі не було, звичайно не враховуючи ті рази, коли приїжджала перевірка і просили одягнути білий верх та чорний низ.

А взагалі улюблене місце половини школи – це буфет. Продавчині завжди були раді побалакати з учнями добрих півуроку, а потім сказати вчительці, що діти просто їм допомогали. А недалеко від їдальні розташовувався кабінет інформатики, комп’ютери в якому були, мабуть, старшими за вчительку фізики. Також в школі є окремі кабінети для точних наук. Лабораторія хімії з окремою кімнаткою, де зберігалися різні хімічні реактиви і куди так хотіли постійно всунути свого носа Кабінет біології, де за скляними дверцятами стояло декілька невеличких мікроскопів і якихось муляжів різних тварин, а в куточку між стіною і шафою, стояв прототип кожного учня після річних контрольних – скелет Вася. І лабораторія фізики, в якій на величезних полицях були розташовані різні прилади для експериментів і дослідів.

На подвір’ї розташовувалася велика клумба директорки. Все ж таки вона біологічка, тому і в школі квіти, ясне діло, були в кожному класі (в біологічному так взагалі, ніде було яблуку впасти через них). На задньому дворі школи був спортивний майданчик, на якому фізрука можна було побачити тільки з трудовиком та пляшкою підозріло мутної мінеральної води. Веселий чоловік той фізрук, то півуроку буде розповідати, як погано запізнюватися, а на іншій просто скаже розімніться та йдіть тихенько додому. А інколи приходив злий та весь урок ганяв по турнікам та тренажерам, заставляючи здавати нормативи без перездачі. Ну зате оцінки ставив більш-менш хороші.

Після уроку (але як сказав Чан, чаювання в буфеті) Чан, Чанбін та Джисон йшли помаленько додому, обговорюючи шкільний день та три гори домашнього завдання.

– Я так не хочу йти додому, – жалісливо скиглив Сон, опустивши голову донизу і дивлячись на свої потріпані брудні червоні кеди, – може давайте прогуляємося?

– Я не проти, мені якраз потрібно в магазин за фарбою для волосся зайти, корені сильно відросли. Чанбін, ти з нами?

– Я за любий кіпіш, крім голодовки, – сміючись сказав Чанбін, підстрибуючи з ноги на ногу.

– Мені потрібно купити декілька пакетиків бісеру, трохи фурнітури ну і якщо Чан йде за фарбою я і собі прикуплю, а то синій колір вже зовсім змився, – проговорив Джисон, вказуючи на ледь помітний відтінок синього на пасмі волосся, – Тому куди підемо спочатку?

– Спочатку за бісером, бо це займе найбільше часу, – байдуже пробормотів Чанбін, трохи нахмурившись.

– Не правда!

– Правда, Соні, правда.

– Ти знаєш який бісер тобі зараз потрібен чи ти просто хочеш купити новий? – запитав Чан.

– Я думав купити декілька пакетиків чорного та декілька якогось кольорового, ну там ще всілякі колечка, затискачі і карабіни, а так то думаю більше нічого не потрібно.

– Тоді йдемо швидше, бо в них скоро перерва на обід і ми знову тільки поцілуємо двері, як минулого разу.

Хлопці дійшли до магазину фурнітури і товарів для рукоділля досить швидко, адже від школи там хвилин десь десять пішки. Продавчиням потрібно було відкласти свій обід ще на півгодини точно, тому що знайти потрібний бісер Джисонові було неабияк складно. То йому бісер кривий, то відтінок не підходить, то фірма не така, то чеського нема.

– Сона~а, ну скажи, в тебе і так тих колечок, браслетиків, брелочків і ще всякої херні з бісеру кури не клюють, для чого тобі ще? – знервовано випалив Чанбін. Вони вже півгодини стоять та чекають поки Соні вибирає потрібний бісер в магазині.

– Чанбін, ще пару хвилин і все. – сказав Джисон, тримаючи мінімум вісім пакетиків різнокольорового бісеру в своїх невеличких руках, на яких було вже і так багато колечок та браслетів з того самого бісеру.

– Бін, не починай, знаєш як кажуть, чим би дитя не тішилося аби не вішалося. Тим більше, він сказав ще п’ять хвилин і йдемо.

Це очікування Чанбіну здалося найдовшим в його житті. Ну не розумів він, як можна так довго розглядати якісь малесенькі кольорові пластмасові бусинки!!

– Я все, можемо йти, – сказав радісний Джисон, забираючи решту. Поклавши пакет з бісером і різноманітною фурнітурою у рюкзак, вони пішли у «Копійочку» – місцевий магазин в якому, мабуть, було все на світі. Від різних дешевих перевідних тату з чудернацькими створіннями цьому світу ще не баченеми, до величезного вибору фарби для волосся, куди хлопці зараз і направлялися. А ще Чан там завжди брав ялиночку із запахом яблука в дідовий жигуль, за два дні, звичайно ж вона пахнути переставала, але добре служила своєрідною прикрасою в салон.

– Чан, а може давай тебе пофарбуємо в якийсь яскравий колір? Давай червоний?! Або ні не червоний, давай зелений?! Або синій, як в мене?! Чи може краще фіолетовий?! – швидко протараторив Сон, жестикулюючи руками в різні сторони.

– Так стоп, Соні, я не планую зараз фарбуватися в яскраві кольори, мені й з блондом добре ходити.

Джисон зрозумів, що тут йому вгамувати своє бажання поекспериментувати не дадуть, тому обернувшись до Чанбіна, підозріло усміхнувся.

– Не дивися на мене так, я тим більше фарбуватися не буду!!

– Ну, Біні~і…- протяжно промуркотів Сон, можливо, він подумав, що миле скорочення від імені задобрить Чанбіна.

– Ні, ні, та ще раз ні, – твердо відказав Бін.

– Ну так не цікаво… – пробормотів ледь ображено Джисон. Коли йому відмовляли в чомусь, він так мило дув щічки, що ставав схожий на маленьку милу білочку. Чан мимоволі усміхнувся, думаючи про це.

Поки двоє жартома сварилися, Чан вибрав фарбу і для себе, і для Сона, оскільки вже на пам’ять знав, якою він користується і яка йому найбільше підходить.

– Боже, ну що ви як діти малі, йдемо на касу.

Розплатившись за фарбу вони вийшли з магазину і почемчекували в невідомому напрямку.

– А давайте, я вам також колечки зроблю? – емоційно випалив Сон, але побачивши сум’яття на обличчі друзів продовжив, – Ну, будь ласка, я зроблю такі, що вам всі заздрити будуть і питати де купили, а я вам безплатно дарую, такщо погоджуйтесь.

– Ну але ж це не свеґ! – нахмурившись вигукнув Бін, жбурляючи якийсь ні в чому не винний камінець в кущі.

– Соні, я не проти, – ніжно промовив Чан, пихаючи Чанбіна ліктем в бік і грізно на нього дивлячись, – Біні теж, просто ми можемо його випадково пірвати або згубити, але постараємося бути акуратнішими, – додав він, легко усміхнувшись вкінці.

– Тоді я зроблю для нас однакові колечки! – з либою до вух, майже проспівав Джисон.

– Ну гаразд… – погоджуючись відповів Чанбін, потираючи місце легенького стуку від Чана і драматично показуючи, що він помирає від болю. Закінчивши з усіма покупками, вони вирішили трохи прогулятися і побазікати, попередньо купивши в магазинчику якихось шкідливих снеків.

Їхнє містечко було невеличке, навіть зовсім маленьке, але дуже красиве. Мальовничі пейзажі багріли звідусіль, це був просто рай для художників. Пухнасті зелені крони дерев прокладали шлях до кожної вулички і стежинки, а різнобарвні квіти, що простелялися по зелену килиму різнотрав’я, мерехтіли в далекому сонячному промінні. Взагалі, це історичне містечко, де досить багато всіляких історичних пам’ яток і таємничих замків, куди так часто приїжджає безліч туристів. Але хлопці більш за все любили природу і ту гармонію, яка виникала коли просто гуляєш, підставляючи обличчя купатися в теплих весняних променях сонця, і дозволяючи вітру скуйовджувати твоє волосся, радіти кожному моменту.

Місцевою візитною карткою тут була специфічна місцина під назвою «Зубиха», або, простими словами – величезний крейдяний кар’єр, який інколи обвалювався великими шматками крейди з висоти.

Небезпечна штука трохи, але підлітки з величезним захопленням ходили туди гуляти і робити фотографії на фоні неба (заходи сонця там були пречудові).

Ще з цікавих місць був став, з похиленими хиткими трапами, а деякі з них вже наполовину були затоплені. Став був невеликим, за якихось сорок хвилин швидкою ходою його можна було обійти повністю по колу. Він також славився мальовничими просторами, і колоритними лодочками, в які можна залізти і сидіти з друзями скільки душі заманеться (жаль, що вони прикріплені до трапів).

А ще тут було багато парків, з дуже старими таємничими деревами. В спекотні літні дні там завжди було безліч людей, що ховалися від невблаганого сонця, або просто прийшли з друзями чи сім’єю на пікнік відпочити.

Ну а взагалі, хлопці любили вештатися по всіляким закуткам і провулкам, шукаючи пригод на свою п’ яту точку. Але сьогодні вони просто гуляли і багато базікали про все, що тільки можна. Про школу, особливо, про надоїдливих вчителів і неприємних однокласників, прийдешні контрольні і малу кількість часу для зустрічей. Про майбутнє літо, яке вони хочуть провести незабутньо, гуляючи вечорами до самої ночі і поїдаючи всілякі смаколики з того самого магазинчика через дорогу від школи, де працювала така мила і добра продавчиня, що завжди давала в подарунок якісь милі смачні цукерки чи мармеладки. Вони хотіли провести його як ніколи раніше. Більше часу проводити разом, зустрічати заходи і сходи сонця, створювати незліченну кількість спогадів, які будуть ще довго пам’ятати та голубити десь далеко під серцем. Та ніхто з них поки що не знав, як це літо змінить їх і їхнє життя, скільки різноманітних емоцій приведе і як закінчиться ця маленька історія про друзів цього по-справжньому теплого ромашкового літа…

– О, вже шоста година, – здивовано сказав Чан, – індик-триндик, а мені ще стільки домашки робити!! Знову до ночі сидіти прийдеться… – взявшись за голову заскиглив він.

– Ну то вже розходимся, чи як? – поцікавився Джисон, напялюючи тоненьку джинсову курточку сильніше і зариваючись носом за комір. Все-таки ще не літо і вечори холодні.

– Та так розходимся, вже холодає. – відповів Чанбін, також сильніше зариваючись у своє чорне худі і накидаючи на таку ж чорну кепку капюшон.

Попрощавшись, хлопці поросходилися по домівках, обдумуючи свої плани на вечір. Чанбін планував провести його за відеогрою, Джисон за переглядом нового аніме, а єдиний Чан проведе вечір в компанії домашньої роботи. Якщо залишиться час і сили він би ще хотів зайнятися написанням музики, адже для Чана це було більше ніж хоббі, він планував пов’язати із цим своє майбутнє. Тому юний композитор старанно читав разноманітну літературу про теорію музики, багато практикувався грі на музичних інструментах і завжди носив із собою блокнот-записник для раптових поривів натхнення.

Пісні любив писати про все, що траплялося в його житті, адже він жив цією музикою і проживав усі важкі моменти свого життя саме з нею. Чан завжди виливав всі свої емоції на листок, в лірику, а потім накладав на мелодію, яка так точно і вдало могла перенести його великий і багатогранний світ в пісню. Він любив, це відчуття, коли музика торкалася найпотаємніших куточків душі і могла вилікувати все те, що було закрите під сімома замками. Вона його заспокоювала та надихала, приголюблювала і дарувала надію на краще.

Виконання домашнього завдання затягнулося надовго, тому вже було досить пізно, в будинку всі спали, тільки одне єдине віконечко легесенько світилося жовтим світлом знадвору. Чан зсутулився над зошитом із ненависної фізики, старанно записуючи конспект, та його відволік від цієї справи так невчасно пілікнувший телефон, на який прийшло повідомлення від Чанбіна : «скинь, будь ласка, дз». Чану інколи здавалося, що з ним Чанбін тільки через це і дружить, але він бистро вигнав ці думки з голови, бо прекрасно знав, що це не так. Тому сфотографувавши Чанбіну розклад з акуратно записаним домашнім завданням і надіславши йому його, написав:

«Якщо потрібні розв’язки – в мене лавочка закрита»

Нове повідомлення не заставило себе довго чекати:

«Ну, Чааан, бро, останній раз, по-братськи, будь ласка»

– Ех, і як би ти в тій школі без мене був? – запитує Чан сам себе, але уявно питає про це Чанбіна та все-таки фотографує йому виконане завдання.

«Все, як і домовлялися – це був останній раз»

«Ти ж знаєш, що я люблю тебе? Дякуююю!! І лягай спати, вже пізно»

– І справді уже півпершої, потрібно заукруглятися, можливо, сьогодні посплю хоча б пару годин, – стомлено пробормотів собі під ніс Чан, запихаючи в рюкзак декілька книжок і зошитів на завтра.

Пролежавши ще години дві, Чан нарешті заснув з неприємним тягучим відчуттям, що він забув зробити щось дуже важливе. Та прокручуючи в голові всі можливі варіанти, що саме, і не знайшовши нічого важливого, вирішив, що він дарма заганяється і просто занадто відповідально до всього ставиться. Та тільки-но він занурився в прекрасний і солодкий світ Морфея, його розбудив нестерпно неприємний звук телефонного дзвінка.