Початок кінця

Прохолодний вечір, міська тиша та чіткий топіт чиїхось ніг. Це був Діма, він швидко біг через парк навіть не озираючись. Але хлопець нікуди не запізнювався, й навіть не робив вечірню розминку. Він біг, біг від зомбі-Кайдаша, який зі здичавілим обличчям шалено хотів його наздогнати. На щастя, Хейтспічу не треба було долати ліміт своїх сил, оскільки Кайдаш постійно спотикався через побитий асфальт своїми кросівками, якщо так звичайно можна було назвати тканинний чохол, що ледь тримався за підошву.

Нарешті, на горизонті Діма побачив Новеліста, який був радий зустрічі не менше за нього.

– Якого дідька тут відбувається?! – викрикнув Рома.

– Повір чувак, я сам хотів би знати! – з віддишкою відповів Діма.

Часу на розмови було мало, а інстинкти підказували, що треба десь сховатися. Тим більше, що до Кайдаша вже почали приєднуватись інші люди-зомбі. Хлопці не роздумуючи побігли щосили геть від них.

Трохи відірвавшись від цієї навали, прихистком став перший відчинений магазин не зі скляними дверима – крамниця будматеріалів. Двоє втомлених друзів нашвидкуруч забарикадували вхід і вікна мішками з різними шпаклівками, клеєм та дерев’яними дошками. Нарешті можна було перевести дух.

– Фууух, такого в нашому житті ще не вистачало – першим заговорив Діма.

– Жесть, звідки вони тільки взялися?! Добре що ти в порядку – відповів Новеліст.

– До речі, а як ти мене знайшов? Я не казав тобі куди йду ввечері – Дімі було щиро цікаво.

– Я просто виглядав у вікно, коли ти пішов, та через хвилин п’ять помітив, що в твоєму напрямку бігла ціла навала наче й людей, але…дуже дивних. Ось тут-то мені й стало неспокійно за тебе. Спочатку почав дзвонити, але зв’язок шалено пропадав, тому в мене не залишалося іншого виходу, як побігти тебе шукати. Я ж правильно все зробив?

–  Безперечно, дякую тобі велике! Сам би я б здурів від цього всього – відповів Хейтспіч.

Запала тиша. Хлопці втомлено зітхнули та занурились у роздуми. Хоча й думок було багато, мозок ніяк не хотів їх осмислювати.

Раптом гуркіт у шлунках обох порушив мовчання. Дійсно, після такого забігу хочеться якось поповнити свої сили.

– Пошукаймо тут щось їстівне – сказав Новеліст.

– Ахах, ти що, у будівельному магазині? Я не терміт, щоб дерев’яні дошки гризти.

– Та ні, це ж магазин, тут точно повинне бути приміщення для працівників де вони їдять і відпочивають. Варто хоч щось пошукати.

– Дійсно, маєш рацію – відповів Діма та подався на розшуки.

Це не зайняло багато часу, оскільки приміщення було невеличким. У комірці все виявилось ще простіше, але головні потенційні вмісники їжі – шафа та стіл  були на місці, отже надія на яку-небудь вечерю тримала шлунки хлопців при свідомості.

– Ти перевір шафу, а я огляну стіл – сказав Роман і взявся за обшук.

Через певний час перед хлопцями був зібраний невеликий пайок – два зернові батончики, «втомлене» яблуко та чотири цукерки «Ромашка».

– Ну, це вже щось – промовив Дмитро та виділив кожному по рівній частці їжі. Зморшкувате червоне яблуко просто кусали по-черзі.

Трохи втамувавши голод, мізки в обох почали краще мислити і план на наступні дії став формуватися чіткіше.

– Краще буде нам тут переночувати – сказав Новеліст.

– Згоден, в темряві їх буде набагато важче помітити, а світло ліхтаря може привернути зайву увагу – зауважив Діма.

– Так, будемо виходити на світанку, тільки – Новеліст зробив павзу, – чим відбиватись будемо якщо на них натрапимо?

– Пфф, ми в будівельному магазині! Тут точно можна щось надибати! – жваво відповів Хейтспіч і вийшов до стендів товарів.

Не пройшло й п’яти хвилин, а він вже повернувся з нейлером (цвяхозабивним пістолетом) у руках.

– Ну як тобі? І це я тільки до одного стенду підійшов! – казав Дмитро, паралельно заряджаючи інструмент цвяхами.

– Непогано – Роман піднявся та теж став досліджувати крамницю.

Раптом він здивовано промовив:

– А що це тут робить? – та дістав з кутка бензопилу.

– Ого, вдача на нашому боці – радісно сказав Хейтспіч. – Візьмемо ці інструменти та можливо хоч декілька молотків, про всяк випадок. До дому з таким набором точно встигнемо дістатись.

– Так, головне дістатись дому, потім розберемось з усім іншим.

Приємні знахідки підняли дух хлопців та додали трохи впевненості. Але радість тривала не довго, й організм знову задиктував свої потреби – пити.

– Блін, їжу ми знайшли, а от водички б – сказав Новеліст.

– Прийдеться потерпіти до завтра – промовив Хейтспіч та зітхнув. – Людина без води може прожити 2-4 доби, тому якщо завтра дістанемось дому, то нічого з нами не станеться.

– Воно то правда, але після солодкого ще…пити хочеться капець – Новеліст зробив павзу, – до речі, в батареях же ж повинна бути вода…

– Ти здурів? Зомбі не з’їли, так від хвороби померти хочеш? – Діма піднявся зі стільця. – Краще лягай спати, щоб думки дурні в голову не лізли.

Більше вони не говорили між собою. Діма знайшов шматки різних паласів та змайструвавши обом постіль, всі лягли спати.

***

Хейтспіч прокинувся. Була десь середина ночі. Його розбудив неприємний шурхіт металу. Спочатку страх не давав сміливості піднятись і піти на звук, але наступна думка блискавкою пройшла по тілу: «Батарея…Рома бляха!».

Вмить підскочивши, Діма побіг на джерело шуму і на жаль, його побоювання були вірними – Новеліст вже встиг випити трохи води.

– Діма, вибач, мені дуже хотілось пити…

Всередині Хейтспіча вирували емоції, а мозок за повільно мислив: «Кричати на нього? Допомагати? Як?!…Точно! Треба, щоб його знудило! Скоріше!»

Але поки Діма стояв, з Новелістом почало відбуватись дещо дивне: з рота почала текти слина, очі почервоніли, кінцівки стали вигинатись в різні боки.

– Рома…З тобою все добре?.. – риторично спитав Хейтспіч. Авжеж було видно, що все погано.

Новеліст же не відповідав йому, а натомість бурмотів щось собі під носа.

– Рома! Скажи хоч щось! – Діма не полишав надій.

Роман розвернувся до нього обличчям та хриплячим голосом почав казати: «Плакалі плакалі батарєі і трубьі…»

Обличчя Діми побіліло. «Це пиздець» – подумав він та став повільно відходити від шаленого друга.

Але раптом Новеліст як дикий накинувся на Діму. Він намагався вкусити його за будь-яку частину тіла, прямо як ті зомбі, яких вони бачили нещодавно.

Хейтспіч зміг вирватись та відбіг якомога далі від Роми для безпечної дистанції. Очі почали несамовито шукати що-небудь, чим можна захистити себе. Металева труба як раз вдало лежала під боком. Але постала дилема – чи можу я вдарити свого друга? Навіть якщо він намагається мені нашкодити? А може є якийсь спосіб його врятувати?

Тим часом зомбі-Новеліст все більше наближався до Діми. Його рухи були різкі й нескоординовані, але вони впевнено вели його все ближче і ближче. Навіжені очі та хрипіння – від одного погляду по тілу пробігали мурахи. Часу було обмаль.

І от знову Новеліст кидається на Хейтспіча, але той встигає відскочити в бік. Стенд із плиткою голосно розбивається об підлогу, а дрібні шматочки розлітаються в усі боки. Сильний шум починає приваблювати деяких зомбі ззовні і вже чутно стукіт у заблоковані двері.

«Треба якось його знерухомити», – подумав про себе Дмитро та швидко оглянув, що було поруч. Але нічого слушного не було видно, окрім…

– Що на верхній полиці серед монтажної піни забув Живчик?! – тут вже Діма не зміг стриматися та викрикнув це вголос. І правда, звичайний Живчик стояв посеред інших кольорових тубусів, який при неуважному огляді важко було б розгледіти. Й тут у хлопця в голові з’явилася ризикова ідея.

Дрібним шматочком плитки він розрізав найближчих декілька мішків зі шпаклівкою та почав провокувати Новеліста. Реакції не довелось довго чекати й друг-зомбі ривком кинувся до Діми. Той відскочив так само як і минулого разу, але тепер замість плитки на підлогу попадали розірвані мішки й кімнату охопив білий дим шпаклівки. Поки Роман відмахувався від пилу, Дмитро швидко схопив пляшку Живчика, відкрив її та обережно підійшов до Новеліста зі спини. Лівою рукою він притиснув друга ближче до себе, а правою з Живчиком почав виливати рідину прямісінько до рота Роми.

– Сподіваюсь це точно втамує твою спрагу, – сказав Діма та всім серцем вірив у краще.

І дійсно, чекати довелось не довго – Новеліст швидко почав приходити в норму та більше не бубонів незвичних слів. Дмитро видихнув із полегшенням та сів на підлогу.

Зомбі, що стукали у двері, почали поволі розходитись та нарешті настала тиша.

– Рома, агов, чуєш мене? – втомлено промовив Хейтспіч.

– Так, але в мене все тіло болить… – відповів Новеліст.

– Воно й не дивно, диви що ти тут наробив! І мене ледь не з’їв! Тебе врятував я та Живчик, знай своїх героїв в обличчя – іронічно сказав Діма.

– Пробач, що так сталося, я вчинив неймовірно тупо. Не слід було пити ту воду…

– Та не заганяйся, обоє живі залишились й вже добре, – сказав Дмитро й жартівливо додав, – сподіваюсь, тепер я зможу трохи поспати?

– Ахах, не переживай, я більше не буду, – відповів Новеліст і вони вдвох пішли до імпровізованих ліжок з паласів.

***

Прокинулись хлопці разом зі сходом сонця. Відчуття бадьорості не було взагалі, хотілося їсти, пити і подовше ще поспати. Але ситуація диктувала інші умови – треба було дістатись дому через натовп зомбі з Кайдашем на чолі.

– Ну, ти готовий? – запитав Діма.

– Звичайно, іншого вибору в нас немає, – відповів Рома.

– Тоді пішли наб’ємо обличчя цьому Кайдашу!

Вони взяли знайдену ще вчора зброю та розблокувавши двері, вийшли на пусту вулицю міста. Пташки співали свої пісні, неначе нічого жахливого і не ставалося, а холодний вітерець лоскотав листя дерев. Та ця ідилія перервалася одним неприємним звуком – великий натовп повільно чимчикував прямо на зустріч двом друзям.

– Йосип босий, а ми точно зможемо з ними впоратись з цим знаряддям? – трохи схвильовано спитав Новеліст.

– О, то ти також про це подумав? – Хейтпіч поглянув на зомбі, а потім в обличчя Новелісту. – Напевно ми переоцінили свої можливості…

– Ахах, так, вчасно ти це усвідомив, – з Роми вирвався нервовий смішок.

Та зомбі було начхати на балачки цих двох, одразу їх угледівши, вони зірвалися на біг.

– Бляха, треба тікати звідси! – крикнув Діма.

– Але ж наш дім у протилежному боці! – зазначив Роман.

– Пофіг, хоч по колу оббіжимо цих монстрів, але я не маю сил, щоб йти проти такого натовпу! – сказав Дмитро та схопивши Новеліста за руку, потягнув його за собою геть від цього місця.

Тип часом, зомбі стрімко зменшували дистанцію до хлопців. Кайдаш біг попереду та здавалося, був ватажком цієї армії. Та забіг не тривав довго. Діставшись пішохідного переходу, щось почало миттю детонувати під їхніми ногами. Це були міни! Але хто їх встиг закласти?!

– Дивись! Там на даху! – крикнув Новеліст.

– Це ж Фіма та…Пес Патрон?! – здивуванню та радості Діми не було меж.

– Хлопці, відійдіть трохи далі! – закричав Фіма.

Звісно, зомбі продовжували вибухати від великої кількості мін та знаходитись поруч було небезпечно. Поки Хейтспіч та Новеліст ховалися за поворотом, вибухів ставало все менше й менше, аж поки зовсім не зникли. Натомість до них вже встигли добігти два їх спасителі.

– Дякую! Ви врятували нас! – сказав Дмитро.

– Всі подяки треба дарувати Патрону, мені просто пощастило, що я його зустрів! Це було його ідеєю розставити міни та дочекатися, доки натовп хтось спровокує.

– Стоп, але ж ми могли побігти на них і…що тоді? – спитав Рома.

– Кхм, ну…Я вірив у вас хлопці! Ви мене не розчарували своїм рішенням! – сказав Фіма та закашлявся.

– Ага, дякую за комплімент… – саркастично відповів Діма.

В компанії запала коротка, але незручна тиша.

– Тепер нам треба й інших зомбі так само підірвати? – запитав Новеліст.

– Що? Аа, ні, це вже були всі, – відповів Фіма.

– Стоп, реально? Я думав тут цілий мега апокаліпсис вже назрів, – сказав здивовано Хейтспіч.

– Та ні, першим зараженим скоріше за все був Кайдаш, деталей вже не знаю як це сталося…

Діма та Рома обмінялись багатозначними поглядами.

-…а потім вірус поширився на всіх фанатів Кайдаша та…та й ні на кого більше. Звідси й така мала кількість зомбі, – логічно пояснив Фіма.

– Зрозуміло, – сказав Новеліст та дістав з кишені цигарку – тепер можна й спокійно відпочити.

– Гав гав! – радісно сказав пес Патрон.

Компанія друзів разом з собакою пішли святкувати кінець апокаліпсиса до квартири Хейтспіча. Це була не довга, але доволі насичена пригода. Головне – все закінчилось чудово.

Посеред вечірки, Діма та Фіма вийшли на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям.

– Фух, добре, що все повернулося на свої місця, – сказав Дмитро.

– Так, не хочеться й уявляти, щоб було б, якби Кайдашева навала була в рази більшою, – відповів Фіма.

– Я вірю, пес Патрон би й тоді б нас усіх врятував.

– Ахах, та вже ж, та вже ж, – Фіма відпив трохи напою зі склянки. – Слухай, може завтра вже трек запишемо? Я якраз демку накидав вчора.

Діма розвернувся спиною до Фіми, поглянув на небо та відповів:

– Я напевно хотів би завтра відпочити. Розумієш, таке відбулося…

– Розумію, – сухо сказав Фіма та почулося, як він бере щось в руки, – тоді зробимо по іншому…

Далі Діма пам’ятає тільки, як щось важке та металеве вдарило його в голову. В очах потемніло й він відключився. Прокинувся він вже у не знайомій йому кімнаті, яка максимально була схожа на студію звукозапису.

– О, нарешті прокинувся. Тепер ти нікуди не втечеш, – сказав радісно й водночас моторошно Фіма.

– Ти…Якого дідька?! – сказав Хейтспіч та різко підвівся, від чого запаморочилось в голові.

– Не переймайся, тут лише 20 треків, думаю за декілька годинок без відпочинку впораєшся.

– Ні, ні, випусти мене! Випусти!!

 

– Діма! Діма!!

Хейтспіч зіскочив з дивану. Його серце калатало, а по спині пройшовся холодок.

«То це все…був сон?» – подумав він – «Звісно, така дурня ж тільки уві сні може трапитись! Святі журавлики…Треба зав’язувати з алкоголем…».

– Діма бляха, ти йдеш трек писати чи ні?! Ти там заснув чи що? – з сусідньої кімнати доносився крик Фіми.

– Йду, йду, одну секунду! – сказав Діма та попрямував до друга, а про себе подумав: «Треба буде купити Живчик Новелісту».

Кінець