Початок: Зимовий Солдат

2014

Вашингтон

* * *

— Схоже це буде навіть легше ніж планувалося, — двоє людей заходять в невелику кімнатку, більше схожу на коробку. Біля однієї з стін висить екран, що більше нагадує скло.

 

— Не відволікайся, Сміт. В останнє коли ти так казав ми ледь повернулися живі з того пекла. — Дівчина, ростом близко 170 см, в кобурі пістолет. Підходить до панелі починаючи вводити якісь данні. — Схоже Гідра готується до чогось серйозного, оскільки хоче видалити такі важливі данні.

 

— Це ж Пірс. Перестраховується. — чоловік з темним волоссям, весь цей час стоїть біля дверей, тримаючи зброю на грудях, готовий першим приймати бій.

 

«— Увага, агенти Щ.І.Т.а, — робота біля панелі припиняється, — це Стів Роджерс…»

Все довкола ніби завмирає. Обоє присутніх явно здивовані.

 

«— Його захопила Гідра. Їхні лідер Александр Пірс».

 

Доки символ Америки продовжує промову, дівчина дістає свій телефон перевіряючи нові повідомлення. Їй потрібно розуміти, що робити далі.

 

— Так, закінчуємо тут, можливо Пірсу буде потрібен наш захист.— Каже Сміт.

 

Але дівчина здається й не чує його, наполегливо оновлюючи повідомлення в абонента «Невідомий». Але той і не збирається змінювати свій вигляд.

 

«—Гідра зможе вбивати всіх хто стоїть на її шляху. Якщо її не спинити».

 

На цих словах весь світ ніби змінюється, в останнє перевіряючи повідомлення, вона розуміє, приймати рішення потрібно самій.

 

Глибокий вдих-видих… і панель управління закривається.

 

— Стій, чекай,— Сміт в декілька кроків опиняється перед дівчиною, що є не набагато меншою за нього.

 

— Все вже вирішено за нас. Ми не можемо ніяк на це вплинути. Якщо бути чесною я й не хочу. Мені набридло грати в його ігри. — Дівчина виглядає рішучою й втомленою в одночас.

 

— Ти й сама знаєш, ЯК вийти з цієї «гри». Ти й сама цим займалася,— ніби з докіром, намагаючись задати її.

 

— Займалася і не пишаюся цим.

 

« — Хоч мабуть я не один». Прозвучало ніби «час з цим покінчити».

 

— схоже тут все й вирішит… *Вистріл*

 

— Вирішиться, — повторює ледь чутно і лише зараз опускає пістолет.

* * *

Виходить в коридор направляючись до сходів. Вона збирається втікати, ніби остання криса, але їй начхати. Це не її війна.

 

Коли тільки дізналася про смерть Фьюрі, вже тоді подумувала залишити таке життя. Але все ж вирішила дочекатися «того самого моменту». Так, що ж це як не він? «Той самий момент».

 

З поверху комунікації чутно вистріли. Варіант вийти через парадний відміняється. Повертаючись на 180 градусів вона йде в протилежному напрямку, залишився лише він. Ні звичайно можна було б використати ліфт, але зустріти, наприклад групу С.Т.Р.А.Й.К.у не дуже хотілось та й банальні правила безпеки ніхто не відміняв.

 

Темна дівоча тінь вже спускалася по сходам до «чорного ходу», але схоже вдача сьогодні не на її стороні. Рамлоу.

 

«–Повтори диспетчере» *тиша* «–Іду туди».

Перечекати не варіант, він буде підійматися. Якщо піду назад він почує й найімовірніше пристрелить.

 

Рамлоу на мінус першому поверсі до першого йому не так й далеко.

 

— Що ж, не так й високо, — темна копна волосся виглядає з вікна. — Метри півтора–два, що може піти не так?

 

… Нуу… і Звичайно вона це зробила, ще й, здається, жива.

 

— …Ауч. Грх,— зараз вона знаходиться на посадочній полосі, що виглядає як після війни. Розруха, та відголоски минувшого хаосу. Звідси втікти буде легше.

 

Дівчина встає з колін та вже хоче йти далі, але ж ні. Потрібно було подивитися в сторону Хелікеріерів, точніше те що колись називалось так. Двоє були в притул наближені один до одного і наближалися до руйнування будівлі.

Вона побачила як падає «містер Америка».

 

— Роджерс?

Впізнала завдяки, всім відомим, різнокольоровим полоскам та зіркам, що насправді вже нічого не значать. Не для неї.

 

Другим був чоловік, якого розпізнати вона не змогла. Але якщо Стів падав не за своїм бажанням, можливо був непритомний то другий стрибнув навмисно.

 

План назрів раптово, а як вже можна було зрозуміти прийняття раптових рішень не її сильна сторона.

 

Дівчина спустилася на землю по сходах, на щастя чи навпаки, всі вже були мертві. Вона пішла в сторону берега де, як розраховувалося, вони мали виплисти.

 

— Боже, чим я займаюся,— буркотіла собі під ніс,— мені 20 років, побігала б рік другий від переслідувачів, а там знайду багатого чоловіка, так ні, потрібно шукать проблеми на рівному місці.

 

Підходячи до берега, вже можна було розгледіти другу особу. Високий чоловік, більше 180 см, довге каштанове волосся, весь мокрий (й справді, чому?). Він був трішки вище пояса у воді і витягував, все ж таки, непритомного капітана. Тримаючи його своєю металічною рукою ?

 

Здогадка одразу ж виплила в голові. Вона тряхнула головою ніби намагалася відігнати її від себе

 

— Не міф,— пошепки, та зі здивованим поглядом все ж таки потрібно було розвернутися та піти подалі. Не хотілося перевіряти всі аспекти міфу але ж…

 

Зняла пояс з пістолетом та поклала на стежці, щоб його було видно, за ним пішов і ніж. Більше з собою зброї не було тому це, як кажуть, білет в один кінець.

 

Вона почала повільно підходити, залишилось повернути один поворот і її буде видно. Вдих-видих. Головне зробити вигляд, що зовсім не здивована бо з таким виразом обличчя робити якісь пропозиції стрьомно. Тим більше йому.

 

В цей момент Солдат покинув Роджерса. Постоявши секунду, оглянувся, і пішов. Зараз або ніколи

 

— Він хоча б живий? — подивилася йому за спину. Капітан справді виглядав жахливо, декілька пульових отворів в районі живота, весь блідий із ранами по шкірі, губи сині від холодної води. Він і сам оглянувся назад ніби не був впевнений в цьому.

 

*Тиша*

дивлячись на нього й не скажеш, що це та «жахлива легенда». Такий розгублений ніби цуценя, але впевнена, це оманливо. Вона лише махнула, склавши губи.

 

— Геть,— перше слово, я вважаю це прогрес. Ну якщо не зважати на те як він дивиться

 

— Взагалі-то я можу допомогти. Ну там знаєш…— так і залишилася з відкритим ротом.

 

— Геть,— щось мені підказує, що наступною його дією вже будуть не слова. Ні свідків, ні допомоги та й вся моя зброя поза мною. Він її точно бачить. І точно розуміє свою перевагу.

 

Вона робить крок назад простягаючи руку, ніби запрошуючи. Скоріше грає з вогнем.

 

— Прошу,– схоже не вдалося. Дивлячись на Стіва, здається він і сам нормально справляється, вже не такі сині губи. Але хоча б перевірити його варто. В останнє подивившись на Солдата… Я бачу як він бере мою зброю. Розкинувши руки я роблю два кроки в його сторону.

 

— Ей!? Це Взагалі-то моя. Вона там не просто так лежить! — моє обурення було видно на лиці.

 

— Моя мокра. Може заїдати.— Він так пояснював ніби перед ним дитина.

 

— Не схоже що це моя проблема,— але йому було всерівно, він вже пішов.— Так будь ласка, можеш брать, мені не шкода!

 

Ще й як шкода, мені ще потрібно якось звідси вибратися. Але це не той випадок коли варто сперечатися. Не з ним.

 

 

Підійшла до «утопленнику». Дихає, живий. Особисто відвозити до лікарні його, не збираюся. Гідра вміє шукати «вибувших».

 

Добре, телефон все ще при мені. Набираю на давно завчений номер. Гудки..

 

— Слухаю.

 

— Віддам капітана в хороші руки. Не кусається, не лається, має гарне тіло. Не цікавить?— З награною посмішкою кажу я,— з мінусів ледь не утонув.— Вже спокійно,— південне узбережжя.

 

— Зараз будемо, залишайтеся на місці.

 

— Ти ж знаєш, не можу. Гідра таке не пробачає.— Без краплі жалю, лише втома.

 

*Секунда тиша*

 

— Я злила всі дані Гідри та Щ.И.Т.а в інтернет. В тому ж числі й про тебе, пробач.— А ось тут жаль вже присутній.

 

Такого я точно не очікувала тепер місія від Пірса зрозуміла.

 

—Не варто, Наташа. Так було потрібно.—Потихеньку відходячи від місця розмови вздовж берега. По дві сторони тиша, але трубку ніхто не кладе.

 

— Постараюсь як найшвидше зробити документи та поїду кудись в Європу, не знаю, там в Фінляндію, наприклад.— Кажу, хоча Нат і сама знає як це робиться.— Я справді сумую.

 

— Знаю, я теж. Зараз, коли все скінчено ми можемо зустрітися, поговорити. Як раніше.— З надією, але сама знає. Нічого не скінчено, все лише починається.

 

— Колись обов’язково. Скоро зустрінемося, а зараз трішки по плутаю «нових друзів». Тепер то в мене їх багато,— посміхаюся. Розмова безглузда проте довгоочікувана.

 

— Коли Щ.И.Т відновиться, офіційно ти будеш в розшуку, як одна з співробітників Гідри.

 

— Якщо не спіймають раніше,— посміхаючись.

 

— Не спіймають.— заминка,— за уряд не хвилюйся. Побісяться і з часом забудуть, а от з Гідрою навпаки спочатку буде легше, але не довго,— пояснює. Ми обоє це розуміємо проте закінчувати розмову не хочеться.

 

— Зрозуміла. Дякую. Не прощаємося скоро зустрінемося.

 

— Скоро,— повторює Наташа і кладе трубку.

 

Ну супер. Гідра, уряд, бозна-хто ще, а тепер і Щ.И.Т. Оце так повезло прям дитяча мрія. В останнє оглядуючусь залишаю пляж. В голові вже є план на перед, звичка роботи.