Початок відомого невідомого

Після тривалого відпочинку від їхньої кривавої битви, Ровер і Скар все ще не могли повірити, що їхня запекла ворожнеча завершилася укладанням союзу. Це був надзвичайно несподіваний результат, адже ще зовсім недавно вони намагалися знищити один одного на полі бою. Рішення об’єднатися як союзники видавалося шокуючим та бентежним, але саме тільки до нього вони дійшли. Проте недовіра та підозри й досі висіли у повітрі між ними, наче густий туман.

Ровер зберігав крайню пильність, постійно очікуючи від Скара якоїсь підступної виходки чи зради. Адже цей маніяк був його смертельним ворогом ще буквально кілька днів тому. Скар теж не спускав зі Ровера пильного ока, побоюючись можливої облуди з його боку. Кожен із них бачив у іншому загрозу, навіть незважаючи на те, що обставини змусили їх об’єднати зусилля. Коли вони зупинялися на відпочинок біля вогнища, між ними стояла невидима стіна. Вогонь тихо потріскував, кидаючи тіні на їхні обличчя, але жодне слово не було вимовлене. Після тривалого мовчання один із них зітхнув і наважився заговорити:

— Нам потрібно навчитися довіряти один одному. – сказав чорноволосий, не відводячи погляду від вогнища. — Інакше наші спільні зусилля приречені на провал.

Скар, схилившись ближче до вогнища, ігноруючи напругу, яка висіла між ними, сказав з хитрою усмішкою:

— Довіра… це справжнє мистецтво, чи не так? Це як віртуозна гра, де кожен рух має значення. Ти, напевно, помітив, що я люблю спостерігати за тим, як люди грають свої ролі. І ця гра з тобою… це просто захоплююче.

— Не думаю, що ти розумієш, з чим маєш справу. Твої слова звучать як дим, який скриває істину. Я не просто граю роль у твоїй грі. Я вже бачив, чого ти намагаєшся досягти. І ти можеш бути впевнений, що я не дозволю тобі перетворити довіру на свою зброю.

— Я просто спостерігаю – перший усміхнувся, але усмішка не дійшла до очей. — Як люди відкриваються, як вони реагують на небезпеку. Як легко можна змусити їх діяти всупереч своїм переконанням. І ти знаєш, ця частина спостереження… це найцікавіше.

Ровер не відводив погляду від Скара, його обличчя залишалося непохитним, але в янтарних очах загорівся вогник, якого не можна було ігнорувати.

— І що ж ти спостерігаєш? – піднявши одну брову питає перероджений.

— Я спостерігаю за слабкістю. І за тим, як легко люди можуть зламатися. Це моя улюблена частина гри.

— Ти думаєш, що можеш зламати мене?

Скар трохи схилив голову набік, уважно дивлячись на Ровера. Його куточки губ зігнулися у посмішці, відчуваючи нову хвилю напруги між ними.

— Якщо зможу, то це тільки посилить мій інтерес до гри, Ровере. Ти завжди такий прямий і відвертий. Але це саме те, що робить тебе таким привабливим об’єктом для моїх спостережень.

Ровер відповів лише поглядом, який описував більше, ніж будь-які слова.

Дні спливали, а вони й далі кружляли навколо одне одного, наче два протилежних гравітаційних поля, що одночасно притягують і відштовхують. Перші проблиски довіри потроху пробивалися крізь хмари підозри, але щоразу кожна ця тендітна парость була всипана терниною недовіри та болючого сарказму. Їм належало пройти ще довгий і тернистий шлях, перш ніж вони зможуть остаточно здолати всі застарілі чвари і стати нормальними, вірними союзниками.

Одного сонячного дня, блукаючи по Тернистій Дорозі у пошуках декількох квітів для спрею попутники зустрічають головоломку, в якій треба зібрати на дошці розкидані майже в хаотичному порядку фігури, за вирішення якої в нагороду можна розблокувати велику золоту скриню.

Під ногами тихо шаруділо сухе листя, коли юнаки повільно поміж різних стежок і пагорбів. В повітрі висів густий туман, але Скару це було байдуже, він насолоджувався кожним моментом невизначеності. Бо сам жив у темряві, обожнюючи те, як вона підкреслює його природу. Всі ці квіти для спрею здавалися йому дитячою грою, але не варто було недооцінювати силу рослин, адже з їх допомогою можна було підкорити цілий світ. Ровер іронічно глянув на Скара, який доволі захоплено копирсався в напівзасохлому кущі.

— Ось і головоломка. –  промовив Ровер, показуючи на левітуючу дошку у повітрі. На ній в безладі були розкидані фігури, а під нею клаптик паперу, обгорнутий короткою шкіряною стрічкою. Відразу було зрозуміло, що це пастка, але Скар тільки злорадно посміхнувся.

— Ох, яке нещастя. – майже зітхнув шрамолиций, кривлячи обличчя в карикатурній гримасі — Мабуть, нам доведеться розв’язати цю… дивовижну загадку, щоб дістатися до нашого наступного кроку.

Ровер не зміг стримати посмішку. Він знав, що для Скара це все було не більше ніж нудною розвагою. Піднявши і розгорнувши папер, Ровер поставив руку собі на стегно, уважно вчитуючись в наступний текст:
Від краю, де сяє сонце, йди до місця, де ховається тінь. Візьми свій шлях, де рівність двох створює одне ціле. Щоб знайти, що втрачено, шукай там, де перетинаються лінії, але в різних відтінках одного кольору. Зупинись на мить у місці, де тиша говорить голосніше за слова й поки не знайдеш ту точку, де кожен елемент відповідає на питання, що ти сам собі задав. І коли здається, що ти близький до мети, відступи на крок назад, щоб побачити приховане на перший погляд.

— Серйозно? Що це за геній видумав цей оберемок непотрібних слів? «Від краю, де сяє сонце»… А, може, це про захід? І далі: «до місця, де ховається тінь» – ну, це вже більш конкретно, але як зв’язати це з «рівність двох створює одне ціле»?

Скар підходить ближче, і з-під плеча Ровера проходить очами по тексту. Через якийсь час він нахилився ще тісніше, через що брюнет відчув, як тепле дихання торкнулося його вуха, викликаючи тремтіння в кожній клітині.

— Хмм, трохи важко, чи не так? – долоня з червоними кінчиками пальців потягнулася вгору, обводячи контур уздовж лінії підборіддя Ровера, багряні нігті танцювали на гладенькій шкірі — Дозволь мені дати тобі невеличку підказку, гаразд? Щодо цієї маленької загадки…

Він тихо хихикає, його очі звужуються, пильно дивлячись на чужі вуста.

— Розгадка лежить у межах рівноваги, моє миле ягнятко. У союзі рівних половинок, які створюють ціле. І де, на твою думку, це може бути?

— Ти забагато насолоджуєшся цим. – відгукнувся Ровер, обертаючи голову так, щоб їхні погляди зустрілися. Він напівзакотив очі, вдихнувши важке повітря, яке вже наповнювалося відчуттям присутності Скара. Його руки несвідомо стискають папір із загадкою, а в голові пульсує думка, що це лише черговий трюк, створений для того, щоб заплутати ще більше, ніж допомогти.

— Місце, де перетинаються лінії… різних відтінків одного кольору… – замислившись резонатор нахмурюється — Може, це місце, де світло і тінь утворюють щось нове? Ти любиш говорити натяками, тож це, мабуть, щось простіше, ніж здається на перший погляд.

Ровер затримав подих, коли відчув, як темно-червоні нігті майже невловимо сильніше втиснулися в його шкіру. Дотики ніби палали холодним вогнем, викликаючи дивне відчуття, що змішувало насолоду з невимовним страхом. Шарлахові пазурі злегка подряпали його, наче граючи на межі болю й задоволення. Шрамове обличчя схилилося щільніше, тихий шепіт, як отрута, повільно та підступно прослизнув у вухо Ровера.

— Ближче, вже набагато ближче, молодець. – промовив юнак у червоному костюмі майже ніжним, але від того не менш загрозливим голосом.

Мурашки пробігли по спині резонатора, коли Скар провів пальцями по його шиї, залишаючи за собою слід, який пекучим теплом розтікався всередині. Перероджений, незважаючи на тривогу, невідворотно потягнувся до дотиків, відчуваючи, як його тіло, ніби зачароване, підкоряється кожному руху Скара. Він притиснувся ближче, шукаючи більше цього болісного задоволення, але раптово жах від власної слабкості накрив його. Він різко відсмикнувся, зупиняючись на межі між бажанням і страхом, його очі розширилися від шоку, а серце калатало у грудях, мовби намагаючись вирватися. Сором і страх заполонили його свідомість, але від цього відчуття втрати, коли дотик зник, стало ще гірше.

Скар же, помітивши раптовий рух Ровера, доволі помітно посміхнувся, ніби знав, що так і станеться. Він обережно забрав руку, але не відійшов, навпаки, нахилився ще ближче, так, що їхні губи опинилися всього за кілька сантиметрів одна від одної.

— Твоя реакція, безумовно, варта того, щоб спостерігати. – його голос лився, як мед, але наповнений шипінням — Ти все ще не вловлюєш, що твої переживання – частина загальної картини.

Псих зі шрамами знову нахилився до Ровера, обираючи кожен рух з ретельністю. Його дихання, тепле і трохи вологе, знову торкнулося шкіри співрозмовника, але цього разу Скар зосередився на іншій частині його тіла – де лінія шиї переходила в плечі. Легкі і непередбачувані дотику його пальців, спершу ніжні і обережні, тепер стали більш упевненими, як він намагався дослідити межі терпіння Ровера.

Цитринові очі, що спершу були зосереджені, тепер були наповнені неспокійним блиском, ніби намагаючись зрозуміти, де закінчується контроль і починається безсилля. Коли Скар нахилявся ближче, до брюнета доходило відчуття, ніби межа між ними розмивається, теплий подих на шиї став справжнім випробуванням. Вся ця інтенсивність, зосередженість на його найбільш чутливих зонах, майже зламала його самовладання.

Ровер спробував вимовити слово, але звуки, які вирвались з його губ, були швидше схожі на тихе виявлення слабкості. Він відчував, як його дихання стає все більш нерегулярним, а тіло, як виявилося, не може впоратися з цією емоційною напругою. Скар стежив, як кожен дотик на шкірі Ровера залишав непередбачувані сліди, ніби він малював невидимий образ, що розгортався на невинному тілі.

— Скаре, я не можу зосередитися, коли ти так… – розпливчасто прохрипів, немов невпевненість перепліталась з прагненням зберегти спокій — Торкаєшся мене. – рукою, що поближче до голови Скара, дає білявій макітрі з червоним корінням смачний потиличник, да так, що той ледь не падає обличчям на землю.

Скар, несподівано отримавши удар, на мить втратив рівновагу, і його очі блиснули здивуванням. Він не очікував такої реакції, але швидко відновився, відштовхнувшись від землі рукою, щоб зберегти баланс.
Неспішно піднявши руку й доторкнувшись до місця на потилиці, де вдарив Ровер, ледь помітно нахмурився. Потім, в одну мить, його настрій змінився: він посміхнувся знову, цього разу з тією ж витонченістю, що і раніше, але тепер в його усмішці було щось інше — прийняття виклику, ніби цей несподіваний потиличник лише розпалив його цікавість.

— Якщо ти розраховував на те, що я буду стояти як дерево і спостерігати, як ти граєш у свої ігри, – вимовив Ровер більш впевненим голосом — ти дуже помилився. Було приємно, не сперечаюсь, але ти вибрав не те місце й не той час.

— Хах, та невже? – рукою Скар зачісує своє сріблясто-гранатове волосся угору, паралельно облизуючи губи. — А мені здалося ти навіть дуже не проти зіграти роль так званого дерева, яке поглинає задоволення.

— Тобі здалося. – зітхає Ровер, переводячи концентрацію на папер з загадкою в його руці. – Майже – додав він тихо, сподіваючись, що Скар не почує.

Після деякого роздумування Ровер вказує на вершину скелі — От туди нам треба.

— Ми ж там нещодавно були тільки. – дивується Скар, піднявши одну брову.

— Були, але тоді на той час не знали про цю загадку. Тому давай рухай скоріш своєю дупою, бо можемо не встигнути.

— Ну дупою я можу ще в деякому місці порухати. – підморгує Скар, йдучи біля Ровера.

— Стули пельку, Скаре.

Як тільки вони дісталися до вершини скелі, Ровер зупинився і почав вивчати місцевість. Слідом за загадкою, він направився до точки, де сонце створювало виразну тінь, яка розтягується і зникає на краю обриву. Ровер пригнувся, вивчаючи ґрунт, і раптом помітив тонкі лінії, що перетинаються, але кожна з них має різний відтінок одного кольору — від блідо-жовтого до темного помаранчевого.

— Тут. –  помітив Скар. — Це місце, де лінії зливаються.

Ровер кивнув, посміхаючись.

— Тепер затримайся на мить. Тут, здається, є щось більше, ніж просто лінії.

Вони зупинилися в тиші. Ровер почав роздумувати над детальними описами, що вказані в загадці. Скар відступив назад, щоб побачити картину цілком, й знайшов щось, що раніше не бачив. На камені була дрібна тріщина, яка, здавалось, приховувала щось всередині.

— Тут вже знадобиться твій меч. – картою трохи намагається розколупати цю тріщинку.

— Добре. – піднімається з землі й оголює зброю. Ровер витягнув кілька дрібних камінців і за допомогою клинка обережно розширив тріщину.

З його здивуванням, всередині були маленькі фігурки, які здавалося, відповідали загадці. Він взяв їх і простягнув Скару.

— Ось вони, – промовив Ровер. — Фігурки, яких нам не вистачало. І здається, що ми знайшли їх саме там, де треба було шукати.

— Тепер можемо вставити їх у ту дошку. – Скар готовиться відкривати планер, щоб спуститися до підніжжя скелі. — Як поділимо нагороду?

— Спочатку подивимося, що це за нагорода, – відповів Ровер, повторюючи рухи Скара й першим спускаючись вниз. — Кожен візьме те, що знадобиться в цій подорожі. Отже, не вийде, щоб усе дісталося лише тобі чи мені.

Коли вони спустилися до підніжжя скелі, перед ними знову постала левітуюча дошка, осяяна м’яким лазурним світлом. Фігурки ідеально вписувалися в заглибини на її поверхні, ніби саме для них були створені.

— Готовий? – запитав Ровер, тримаючи одну з фігурок.

— Вставляй. – коротко відповів Скар, напружено стежачи за кожним рухом.

Ровер обережно вставив фігурку в її місце, за ним Скар зробив те саме з іншою. Коли остання фігурка стала на своє місце, дошка завібрувала, повільно обертаючись у повітрі.. У повітрі виникло ледь помітне мерехтіння, і з нього виринула масивна золота скриня, обвита древніми рунічними символами.

— Ось і вона. – прошепотів Скар, із завмиранням серця роблячи крок уперед.

— Пора відкривати. – додав Ровер, відчуваючи тривожне передчуття, але, стримуючи його, підняв кришку скрині.

Щойно кришка відкрилася, зсередини вирвалися темні силуети — Тіні Тацету, підступні й жахливі істоти, що мовчки кинулися на Ровера. Вони беззвучно кружляли навколо нього, й одразу ж кілька з них стрімко ринулися на нього, наче відчуваючи в його присутності щось особливо притягальне.

Ровер тільки встиг підняти руку для захисту, як Скар блискавично кинув свою вогняну карту. Карта розрізала повітря, залишаючи за собою шлейф палаючого вогню та врізалася в передніх Тіней. Вогонь миттєво розкинувся навколо, охоплюючи силуети, які з шипінням зникли, перетворюючись на попіл.

— Я забороняю вам його чіпати! Це моя здобич. – з гучним риком вигукнув Скар, дивлячись, як тіні, скрутившись у клубок, зникають у повітрі, залишаючи по собі лише дим і спотворені шипіння.

— Дякую. – тихо вимовив чорнявий, обережно оглядаючись навколо.

Тіні Тацету, хоч і тимчасово відступили, не здавалися переможеними. Їхні фігури мерехтіли вдалині, ніби очікуючи слушної нагоди для нового удару. Обоє тепер стояли пліч-о-пліч, готові до того, що на них ще чекає попереду. Ровер і Скар обережно озирнулися, відчуваючи, що битва ще не закінчена.

— Вони ще повернуться. – промовив Скар, витягуючи з колоди ще одну карту, яка пульсувала яскраво-червоним світлом.

— Тоді зробимо так, щоб не повернулися. – посміхнувся Ровер, виймаючи меч, що одразу ж засяяв хаотичною енергією.

Скар кинув свою карту вгору, і вона, обертаючись, випустила навколо себе кільце вогню, яке розширювалося, охоплюючи Тіні. Деякі з них втекли, злякавшись полум’я, але інші, більш сміливі, кинулися вперед, намагаючись пробитися крізь вогненний бар’єр.

Ровер, не втрачаючи часу, увійшов у танець бою. Кожен рух меча, а іноді й коси був віртуозним сплетінням хаосу і смертоносної точності. Енергія, що виривалася з його зброї, мала примарний і водночас руйнівний характер, розчиняючи Тіні, що насмілилися атакувати. Удари залишали по собі не просто слід, а відлуння хаосу, яке вибухало в спалаху таємничого світла, що поглинало будь-які залишки ворога.

— А ну, відійди, ти вже надто затягнув цю гру з ними, ніби вони варті того. – злегка роздратовано сказав Скар, миттєво випускаючи сотні вогняних карт, які утворили навколо Тіней Тацету вогняне коло, з якого неможливо вибратися. Після миті він клацнув пальцями, і коло вибухнуло, знищуючи всі залишки Тіней у пекельному полум’ї.

— Ну хоч би сонячні окуляри запропонував, ти й мене осліпити вирішив?

— Та звикнеш. – посміхається Скар, погладжуючи волосся Ровера.

Раптом перед ними з’явилася Соноросфера – величезна куля з невидимих вібрацій, що випромінювала м’яке, але настирливе дзижчання. Тіло сферичної сутності було вкрите мерехтливими пелюстками світла, що спалахували і згасали, наче реакція на кожен звук, що витав у повітрі.

— Цікавий у нас, звісно, сьогодні день.

— Ти уявляєш, що там всередині? – розглядає Ровер Соноросферу з відчуттям тривоги та зацікавленості.

— Ніхто не знає. Це може бути щось настільки величезне, що переважає наші уявлення, або ж щось, що змінює саму природу простору. Все, що нам залишається — це зважитися стати частиною цієї таємниці.

— Тож, як завжди, першим заходжу я?

— А чому б і ні? Можливо, ти знайдеш там щось цікаве. – усміхнувся Скар, стежачи за тим, як Ровер робить перший крок у Соноросферу, що поглинала їх в своє невидиме обійми. Усе навколо завмирало, і звуки розчинялися в безкраїй просторовій синусоїді, де починалася нова пригода.

…