Поцілунок (і не тільки)

Він тільки й встигає вимкнути стрім, навіть результати збору підбити йому не дають — згрібають впоперек талії міцно і впевнено без зволікань, тягнуть кудись, притискають відверто. Не те щоб він проти, але нащо так поспішати? За п’ятнадцять хвилин до комендантської він звісно нікого виганяти не збирається, та й без комендантської — хіба Рудь не в курсі, що може залишатись коли хоче? В курсі.

Але нащо бути таким настирливим саме зараз, коли Мілан в сусідній кімнаті ще не покладений спати, тільки втикає в мультики в навушниках, хоча він те може робити годинами без перерви на туалет і обід, але все ж — дитина… Та й навести лад в усіх цих донатах-коментах-платформах краще б одразу, бо Костя хуй потім у всьому тому розбереться… Ні, блять, Міші приспічило.

Костя крутиться в нього на колінах, непосидючий і трохи сердитий, відпихує його, як може, але коли чужі губи гостро, ладно і владно впиваються в шию — завмирає, мружачи очі, ковтаючи повітря різко. Долоні, якими смішно відбивався, повільно опускає на худі Мішині плечі, пальцями стискає трохи міцніше й слабко-солодко здригається, тихесенько (приречено) стогнучи в стелю.

Міша цілує його ніжно і сильно. Міша вустами торкається шкіри так, ніби напитись намагається, відчути його, Кості, терпкий присмак — трохи пекельного їдкого чилі, трохи солодкуватої свіжої черешні. Міша ніби його з’їсти хоче. Міша ніби не наївся вже за стільки років.

Костя знає, що на блідому горлі від цього поцілунку розквітне вельми такий собі помітний засос, і від цього усвідомлення стає важче дихати. А ще від того, як дражливо літають легкі пальці низом його живота.

— Ну що ти хочеш від мене, чудовисько? — він видихає, коли вдається трохи зібратись з думками, і однією рукою чіпляється за Мішину шию. Вдивляється в блакитні (він же правильно виставив світло) очі і нахиляється, повноважно притискаючись ротом до рота, цілуючи його по-нормальному. Проковзає язиком за кромку зубів, лижеться жадібно й волого.

Йому завжди так подобається, як Міша беззаперечно віддає йому ініціативу, навіть коли затягує першим. Він завжди кайфує від цієї ілюзії ведучого — точніше, від того, що Міша поблажливо дозволяє йому цією ілюзією тішитись. Навіть коли всі знають, хто насправді кого пендюрить.

— Осьо що ти зараз на тисячу чоловік показував, — Міша дивиться на нього майже (майже!) невинно — от, що робить блакитний колір очей, одразу ніби янголятко якесь. Ага, Костіні сідниці знають, що це янголятко в ліжку може витворяти.

Правда, цього разу вони до ліжка, здається, дійдуть ще не скоро: Міша у відповідь на його розгублений погляд підносить кулак до рота і характерно штовхається зсередини в щоку язиком.

— Гос-споди, — Костя обурено закочує очі. — Кому оце я віддаю свої найкращі роки. Людині, яка не здатна вимовити слово «мінєт». Ну капець. Як тебе взагалі зі стендапу ще не поперли, хлопче?

— Ти свій язик зараз не тим займаєш, — Міша спокійно гладить його по потилиці, вже трохи натискаючи з натяком.

— Не «язик», а «мову», забув? — встигає востаннє на сьогодні скаламбурити Костя, здавлено реготнувши, — і зісковзує з його колін.

Опускаючись власними на підлогу.

Міша ще сильніш відвертається від столу — там стільки техніки, якихось шнурів і дротів, що страшно щось перекинути; Костя стискає його худі коліна пальцями і рішучим — смішним, насправді, він навіть в цьому продовжує кривлятись, неможливий, — жестом розводить їх якнайширше.

Вже добре. Вже гарно. Вже видно крізь щільну тканину джинсів, який Мішка заведений, який збуджений. Не просто так почав клеїтись одразу, як камера вимкнулась. В нього там, здається, дуже тісно. Треба рятувати пацана.

Костя бариться ще лише секундочку: притуляється щокою до гострого колінка, замріяно щасливо усміхаючись, і знизу вверх у Мішині очі вдивляється.

Матінко рідна, боже, якою ж красивою видається людина, коли вона кохана. Всі різні, всі чудові, але оця чудова істота — найчудовіша с усіх.

Костя пхиркає сам собі — і легко чіпляє бігунок двома пальцями, швидко смикає вниз.

Далі вже звично.

Охопити член пальцями крізь білизну, відчуваючи, як встає, як твердішає від простих, ще навіть не прямих дотиків; притиснутись до тканини носом і відкритим ротом, додаючи збудження гарячим видихом і вологим дотиком язика. У Міші на боксерах вже розпливається мокра пляма; Костя вдоволено вигинає куточки губ, стягуючи їх слідом за джинсами.

І одразу по рожевій голівці язиком веде. Зачіпає тонку щілинку, перебираючи пальцями по стволу, щоб перехопити його зручніше, впевненіше; відчуває, як під долонею наливаються кров’ю обплітаючі член вени. Нахиляється ближче, охоплюючи губами приємно важкі яєчка, не забуваючи при цьому сковзати рукою вгору-вниз, і радісно вловлює вухами перший тихий стогін.

Від цього в самого встає, здається.
Гаразд, із собою він пізніше розбереться.

Він стискає Мішин член в кільце пальцями біля самої основи і, взявши трохи повітря носом, ротом насаджується до середини. Стискає губи, смокче вульгарно й волого, втягуючи щоки. Костя напевно знає, що Міша свої небесно-блакитні оченята зараз від нього відірвати не зможе ні за які мільйонні донати на байрактари; Міша надто сильно любить, коли він виглядає так. Коли поводить себе, як палкий 16-річний закоханий однокласник, готовий на що завгодно, ладний пробувати нове і вдосконалювати вже вивчене кожного клятого разу. З повною самовіддачею, еге ж.

От лише — 16-річному було б соромно. А Кості не соромно анітрохи. Кості весело, кайфово, правильно і дуже солодко і приємно — від самого усвідомлення, що він робить і для кого він це робить. Для єдиної коханої людини у світі (Мілана винесемо за дужки в цьому контексті, будь ласочка).

А в єдиної коханої людини лише від того, що він витворяє ротом і язиком, коліна роз’їжджаються і дрижать.

— Б-блять, — важко видихає Міша, дивлячись йому в очі, коли Костя збирається з силами і заковтує його член майже повністю. Міша заворожено пальцями веде по його розтягнутих губах, і це пиздець, ну правда. — А казав, «мова». Язик ні до чого?..

Костя скептично підіймає брови. Йому кортить відповісти, але з членом у роті це робити, мабуть, не варто; він діловито відхляється, вивільняючи власне горло, і проковтує в’язку слину.
(Все ще стискає Мішу пальцями зовсім не тендітно.)

— Хочеш, щоб я тебе мовою заласкав? — уточнює хрипко, трохи нахиляючи голову з прихованою посмішкою. Пошепки тягне: — Я ж можу, Міш.

Він змахує пальцями секрет, що сочиться з голівки, і проводить повільно долонею по члену, прикриваючи повіки, ніби збирається з думками, згадує щось важливе. Міша обережно накриває його руку своєю; Костя миттю підіймає короткі світлі вії і нестримно стріляє очима:

— То буде найкринжовіший секс у твоєму житті, отвєчаю, — пхиркає знущально, аж раптом задумливо цокає язиком: — Але, може, і найкращий. Хтозна, які тобі збочення до душі…

Він бере повітря на повні легені, змушуючи себе заспокоїтись.
І дивиться пильно прямо Міші у очі, знизу вгору, не мигаючи.
І вимовляє повільно і сипло, міцніш стискаючи пальці:

— Спини мене, отямся і отям.

… Мішу пробиває мурашками до самого нутра. Він дивиться, як рухаються палаючі — після того, що Костя ними робив, взагалі не дивно, — губи, складаючи слово за словом ніби вже чуті колись, але давно забуті рядки, і не розуміє, що з ним коїться взагалі. Чи то його кохана людина надто вдало передає інтонаціями і пронизливим тембром, що саме могла б робити з ним в цей час; чи то в їх напівжартівливих балачках про мову жарту було насправді менше, ніж здавалось тоді.

Костя методично доводить його до краю кожним видохом.

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

Міша різко вигинається, відхиляється на спинку крісла, безглуздо хапаючи повітря губами, але загнати його глибше горла не виходить; в голові паморочиться й шумить, його трусить, викручує, і він відчуває, як кінчає на вправні пальці, що прискорювались з кожним рухом і кожним рядком.

… Цей божевільний обіцянки на вітер не кидає, це точно.

Йому ще нескоро вдається хоча б трохи прийти до тями; але коли він відкриває замружені очі, коли дивиться на трохи схвильованого (і невдало це ховаючого) Костю, який досі не піднявся з підлоги і взагалі сидить, бентежно обіймаючи його ліву ногу, коли бере вдох, щоб щось сказати, — йому раптом абсолютно нічого не йде на думку.

Окрім тихого, надто важливого чомусь:

— Дякую.

— Нема за що, — Костя повільно повертається до звичного клоунського амплуа, хитро виблискує очима: — Ну то що? Язик чи мова?

Міша посміхається і хитає головою: от невиправний.
Міша тягне його за руки до себе і обіймає міцно, втискаючись губами в шию. Туди, де червоніє вдалий засос.

— Можна, я не буду обирати? — просить обережно.

Його коханий націоналіст здається несподівано задоволеним відповіддю.

__________________

В тексті використаний вірш Ліни Костенко.