Поцілунок, на який чекали обоє.

–  Якщо я знову перетворюсь на монстра…

–  Я прив’яжу тебе на ланцюжок і буду водити всюди з собою поки науковці щось не вигадають.

Техьон з Чонгуком лежали на даху й вдивлялись у всіяне зорями небо. Ще зовсім недавно дощило тому повітря було свіжим і вологим, всюди витав запах грози, мокрого листя на деревах та вологого асфальту. Година була пізня, тому надворі було дуже тихо, лише іноді де-не-де можна було почути звуки машин й бродячих міських котів. Техьон вже безліч разів намагався витягнути Чонгука кудись вдень, та той все ніяк не піддавався на вмовляння. Від тоді як він перетворився на зомбі, хлопець дуже рідко кудись вибирався. Вчився він вдома, друзів у нього майже не було. Хоч зомбі й стали тепер майже безпечними, статистично навіть безпечнішими за звичайних неінфікованих людей, ті все одно ставились до них з деякою пересторогою. Інакше завжди дещо лякає. Район у якому вони жили вважався доволі хорошим лише, тому що тут майже не мешкали зомбі, але це звісно одночасно ставало причиною того, що до самих зомбі цей район був не надто привітним. Техьон розумів це. Чонгуку було некомфортно і страшно. Та найсумнішим було те, що він й сам вважав себе монстром, що вже казати про інших людей.

–  Я нікуди не подав документи цього року. – раптом після довгої мовчанки Чонгук перевів тему.

Цього року він закінчив школу, точніше домашнє навчання і навіть дуже непогано склав випускні іспити. Спершу він збирався вступати кудись, на столі його кімнати ще досі лежав повний пакет потрібних документів, але це було не зовсім те чого йому справді хотілось. Хоча, якщо вже бути повністю чесним, то відтоді як він став зомбі йому не хотілось нічого. Єдиною причиною його хороших оцінок була нудьга. Все, що він робив це вчився й дивився аніме, але задоволення йому приносило лише останнє. Тому хлопець навіть гадки не мав куди варто податися і цього року вирішив залишитися вдома. І це його справді задовольняло й цілком влаштовувало,  допоки в його життя не повернувся старий друг і не перевернув усе з ніг на голову. Навчання могло стати цілком пристойною причиною поїхати восени разом з Техьоном у столицю, а тепер той поїде, а він залишиться тут ще на рік.

–  Це гарна можливість відпочити, зрозуміти себе, чого ти хочеш від життя. Зробиш це наступного року. – відповів Техьон, а тоді ніби читаючи думки Чонгука додав. – Хоча знаєш, було б круто якби ти вчився в тому ж місті що і я. Ми б могли навіть жити разом.

–  Я не хочу… я про вступ, не про жити разом. Я б залюбки… – хлопець почав ніяковіти й вже був не радий, що почав цю тему. – Не зробив цього лише, тому… тому що… розумієш, я майже не… не знаю як пояснити. Я не хочу нічого цього. Нічого не хочу. Тим більше я весь цей час вчився вдома і я… не знаю як знаходитися серед людей. Люди – відстій. Без образ. Але це доволі незручно. Я як біла ворона.

–  Слухай, тобі не треба соромитись того ким ти є. Ти нормальний і з тобою все гаразд. А ще я чув від твоєї мами, що ти чудово склав іспити. Ти – геній.

Техьон, що весь цей час дивився угору, переслідуючи поглядом невеличкі напівпрозорі хмаринки, які іноді пропливали зоряним небом затуляючи собою місяць, нарешті повернувся до Чонгука, який весь цей час не зводив з нього очей. Техьон взяв руку друга та легенько стиснув. Їх пальці якось самі собою повільно та обережно переплелись. Це здавалось неймовірно природним і правильним. Мабуть, тому що за ці кілька тижнів після повернення Техьона це стало для них вже таким звичним жестом. Щоденним ритуалом.

Чонгук особливо ні на що не сподівався, він знав, що ще місяць і друг поїде на навчання в інше місто, а він залишиться тут. Але все одно, коли Техьон ніжно торкався його руки, дивився на нього своїми темними, майже чорними, але такими добрими іскристими очима, коли їх погляди перетинались, серце зрадницьки починало битися швидше і якби його шкіра не стала такою блідою і зеленкуватою після перетворення, на його обличчі б абсолютно точно з’являвся густий  багряний рум’янець кожного разу, коли Техьон усміхався до нього своєю щирою бездоганною посмішкою, що зачаровує, від якої на кілька хвилин з цього світу зникали усі розчарування та негаразди.

Від тоді як він став зомбі, його тіло майже перестало виділяти піт. Але в такі моменти як зараз, його долоні починали пітніти з потрійною силою, швидше від нервів і жару чужої шкіри, що так контрастувала з його. Чонгуку ставало трохи соромно і він завжди поспішав вивільнити свою руку з гарячого полону, але Техьон лише міцніше стискав холодну долоню й усміхався. Йому чомусь завжди підсвідомо хотілось зігріти руки Чонгука. Він любив складати їх докупи, стискаючи своїми, дмухати на них і легенько розтирати. Зомбі подумки завжди зауважував, що це навряд допоможе і вже точно не є необхідним, але ці ігри так були йому до вподоби, що він лише мовчки спостерігав за цим, ловлячи грайливі погляди друга.

– Якщо я залишусь без лікування… – Чонгук знову вирішив повернутися до початку їх розмови, але Техьон одразу перебив.

– Всі ми знаємо, що це скоріше профілактика, яка зроблена для заспокоєння людей. Ти вже здоровий і не оскаженієш без щоденних ін’єкцій.

– Добре, уколи роблять нас незаразними, що зрештою доволі важливо, але якщо бути обережним все буде ок, але як щодо мозку? Знаєш, таке ж уже бувало, постачання затримували, зменшували. А мозок просто так не виростиш. Смерті не завжди можуть бути на достатньому рівні, щоб забезпечити раціон усього зомбі-населення. Якийсь час можна протриматись, але потім…Що тоді?

–  Посадимо тебе на ланцюжок і зачекаємо поки постачання відновляться. – у Техьона сьогодні був веселий та грайливий настрій, він широко усміхнувся після цих слів і вільною рукою потягнувся до Чонгука. Той кумедно намагався позбутися надокучливого пасма, що спадало на око, дмухаючи угору, щоб прибрати його геть. Тож Техьон майже невагомо зачепив волосся кінчиками пальців та заправив Чонгуку за вушко. – Будеш моїм домашнім зомбі-хлопчиком.

–  Я й так домашній зомбі-хлопчик.

–  Але… поки що не мій.

Від цих слів обличчя Чонгука осяяла трохи ніякова загадкова усмішка. Він легенько прикусив губу й майже непомітно зітхнув. Він вже не був впевнений в правдивості слів друга.

–  Підемо завтра у кіно? – Техьон знову взявся за своє.

–  Що? Ні. Ти знаєш я не люблю.

–  Не любиш кіно? Це неможливо. Знаю, що любиш.

–  Перестань. Ти знаєш, що я маю на увазі. – трохи роздратовано кинув Чонгук, його брови насупились, а щоки надулись, що зробило його швидше милим ніж злим.

–  Будь ласка. Один разочок. Всюди ціла купа зомбі. – хлопець почав шукати аргументи, які б могли спрацювати, але Чонгук лише скривився. – Добре, може я трохи перебільшую, згоден. Але вони навколо нас. Ніхто не зверне на тебе уваги. Ну будь ласочка.

–  Ну добре, але лише один раз. Чуєш?

–  Тобі сподобається я обіцяю.

Наступного дня Техьон чекав з нетерпінням. Він в потрібний час стояв біля під’їзду Чонгука. Якщо чесно, то прийшов хлопець навіть трохи швидше й постійно поглядав то на годинник то на вікно Чонгукової спальні, яке виходило у двір. Але нічого не відбувалося, друга все не було. Тож в якийсь момент він вирішив самостійно піднятися нагору й витягнути Чонгука хоч силою, якщо це буде необхідно. Але раптом, коли Техьон вже потягнувся до дверей ті самі відчинились. Він на мить здивовано завмер, його брови підозріло зійшлись докупи, та хлопець майже одразу заставив себе прийти до тями й весело усміхнувся. Вигляд Чонгука сьогодні був дещо інший, трохи незвичний. Його шкіра більше не була бліда, прозора й трохи зеленава, вона  стала природно-людською, навіть трохи засмаглою, з легким рум’янцем на щоках, який треба було визнати йому й справді личив. А очі завдяки лінзам з водянистих блакитних знову стали темними як у старі часи. І якщо бути чесним, то за очима Техьон і справді сумував. Перед ним ніби стояла зовсім інша людина.

–  Радий тебе бачити. Я вже думав, що ти передумав. Дякую, що погодився піти в кіно.

–  Тобі не подобається як я виглядаю. – трохи засмучено промовив Чонгук.

–  Що? Ні, це не так. – Техьон розгублено запротестував.

–  Це було не питання. Я ж бачу. – хлопець опустив голову і здавалось збирався от-от розвернутися і знову сховатися за дверима.

–  Це просто трохи незвично. Але мені байдуже як ти виглядаєш, я маю на увазі, що ти завжди маєш чудовий вигляд. Ти красивий коли ти гарячий зомбі-хлопчик, але в образі людини ти теж нічого. Тож якщо тобі так комфортніше, то я тебе підтримаю. – щиро промовив Техьон. – Йдемо?

Він простягнув Чонгуку свою руку. Той трохи здивовано вирячився на неї, після чого роззирнувся навколо й зніяковів. Вони часто тримались за руки, хоч це й здавалось Чонгуку трохи дивним як для друзів, але раніше хлопці проводили час тільки у когось вдома, або на дитячому майданчику біля будинку десь ближче до ночі, коли на вулиці майже не залишалось людей чи на даху й дуже рідко виходили у парк поблизу будинку, хоча це теж майже завжди відбувалося у нічний час. Тож на людях таке було вперше.

– Це трохи ніяково. Всі будуть думати, що ми… – прошепотів Чонгук і насупився, його губи кумедно стиснулись і він став схожий на милого кролика, що ніяк не вибере тікати йому чи залишатися.

–  А це не так? – на обличчі Техьона сяяла вдоволена усмішка, а в очах промайнули грайливі іскорки. Слова Чонгука залишились недоговореними, але вони обоє знали, що він мав на увазі.

– Ти… не жартуй так, добре?

– Йдемо? Ми вже запізнюємось.

Техьон проігнорував питання, але в погляді промайнула дивна рішучість, а рука все ще висіла у повітрі між ними, простягнута. Чонгук вагався ще якийсь час, але зрештою схопив долоню навпроти з важким видихом, який начебто говорив: «Ти нестерпний, але мені це подобається». Він так давно отак просто не гуляв й не проводив з кимось час, іноді аж ставало страшно, що він вже  забув як це робити.

Зрештою вони все ж сіли на трамвай, що їхав у центр міста. Для Чонгука це теж було своєрідним атракціоном, ще більше захоплювало те, що сьогодні не він тут головний експонат для споглядання. Трохи макіяжу й лінзи зробили з нього звичайного пересічного хлопця, якого не проводжають поглядами усюди куди б він тільки не пішов. Іноді в такі моменти він уявляв себе суперзіркою, але зайвої уваги до своєї персони зовсім не любив, особливо враховуючи справжню причину таких пильних поглядів, але ще одна річ, яку він так само сильно не любив – це приховувати себе як сьогодні.  І хоч дещо незвична байдужість трохи бентежила, але безумовно приносила задоволення.

Це був типовий день, який можна уявити собі, коли чуєш слово літо. Спека, сонце й радощі.  Чонгук наче маленький хлопчик притулився до шибок у трамваї так, що приплюснув свій ніс до скла. Це дуже розвеселило Техьона й заставило весело, по-доброму розреготатися на весь трамвай. За вікном змінювали один одного будинки, дерева, бродили щасливі нагріті сонечком  люди. Чонгук час від часу відволікався від пейзажів за вікном та оглядав пасажирів. Всі були такі заклопотані, нікому зовсім не було діла до інших. В моменти як цей він думав про те як його рука стискає Техьонову і йому ставало смішно, як ще кілька хвилин тому, коли вони лише увійшли сюди він шукав моменту вивільнити долоню, хоч насправді й сам не хотів цього робити. На щастя Техьон завжди знаходив нагоду спіймати його пальці знову, якщо раптом ті вислизала й стискав ще сильніше.

– Я так давно тут не бував. З часу мого перетворення приходив сюди можливо один чи два рази. Тут все так змінилось. – вражено промовив Чонгук, коли вони вже стояли перед величезним торговим центром. У цьому районі все здавалось йому таким незвичним і дивовижний. – Погуляємо тут після фільму?

– Ого нічого собі. Я так і знав, варто було лише витягнути тебе. Тепер тобі так сподобається, що додому не затягнеш.

Поки вони йшли до кінотеатру Чонгук й справді побачив декілька зомбі та найцікавішим в цій ситуації для нього було ще й те, що ті не ходили групками разом, а проводили час з людьми. Власне він й сам робить зараз те саме, але для нього це швидше виняток. Це заставило його задуматись чи відгородитися від школи, друзів-людей, Техьона справді було необхідно. Хоч насправді він і зараз не насмілився показати себе справжнього. Чонгук розумів, що з великою ймовірністю не він один тут під прикриттям. Так їх і справді було доволі багато. Зомбі навколо, як і казав Техьон.

Але це теж було доволі проблематично,  найбільшою проблемою було те що їм треба було чимось харчуватися. Найпоживніша частина людського тіла для зомбі – мозок, звісно ж. Але й іншими нутрощами теж можна було харчуватися цілком непогано, проте мозок все ж був основою, базою, незамінним елементом їх щоденного споживання. Також дехто намагався перейти на тваринну дієту, але для їх виду, якщо тепер їх можна назвати окремим видом, це було не зовсім дієво. Хоч і варто зазначити, що зрештою це все-таки зменшувало потребу у людських нутрощах загалом і в мозку зокрема, тому було хорошим доповнення до звичного раціону інфікованих. В зомбі-стіках, які виробляли спеціально для щоденного харчування, а саме виробництво фінансувалось і контролювалось урядом, частка мозку коливалась від 10 до 30%.  Загалом оптимальною кількістю мозку мала б сягати хоча б 100 грамів у день. Тобто для хорошого функціонування 13 зомбі був потрібен приблизно один людський мозок на день. На щастя, зомбі хворобу змогли доволі вчасно зупинити, а ще добре це чи погано, але до того часу, як винайшли лікування більшість з них були вже вбиті. Тож, за переписом населення у світі існувало десь близько 100 мільйонів інфікованих. Здається багато, але якщо розглядати це відносно загальної людської популяції, наче й не надто.  Але не кожен померлий захоче віддавати свій мозок на корм, та й не кожен мозок підійде, а ще він має бути доволі свіжим, тобто якщо труп залежався, то він стає непридатним, ну хіба у крайньому разі. Так зомбі доволі перебірливі, особливо цивілізовані зомбі, такі як вони. А ще різні протести, релігійні фанатики й таке інше. Ці люди не зовсім розуміють, що якщо не забезпечувати зомбі населення мертвими мізками, ті прийдуть за їхніми. Так тупі мізки теж бувають смачними, тут дискримінації немає. Тому, зрештою, 100 грамів – це недосяжна доза. Стіки їм видавали кожного дня, суворо за документами, тому в день Чонгук отримував від 30 до 50 грамів чистого мозку, іноді в погані часи кількість зменшували навіть до 10 грамів, але час від часу бувало й дещо більше, наприклад у дуже хороші дні кількість могла сягати навіть до 80 грамів на добу. Усе решта домішки інших частин тіла людини, зазвичай внутрішніх органів. Людське м’ясо зомбі не цікавило взагалі. Додатково він полюбляв купувати мозок різноманітних тварин, щоб втамувати голод. Колись, ще до лікування, коли він бродив околицями голодний і дикий довелось скуштувати навіть мозок кота, тоді він видався йому доволі смачним, але після повернення до тями він більше такого не робив. Брав лише те, що знаходив на полицях, щось з більш звичних для людського споживання тварин.

Зрештою хлопець міг їсти й звичайну їжу, як от зараз в кіно. Вони взяли попкорн, колу та інші смаколики. Чонгук міг відчувати смак людської їжі, але вже дещо тьмяніше ніж раніше. Хоча це й далі здавалось йому майже таким смачним як до вірусу, ситості чи поживних речовин більше не приносило, та й тепер його частіше тягнуло на щось сиреньке та криваве.

Техьон спеціально вибрав доволі ранню годину, невелика кількість людей та затишна напівтемрява заставляли зомбі почуватися доволі комфортно. Чонгук швидко розслабився й зі захватом спостерігав за екраном. Хоча фільми він обожнював й ніколи не пропускав жодних новинок, дивитися все це доводилось вдома. Останній раз у кіно він був ще до епідемії, разом з Техьоном. Батьки привели їх тоді на якийсь мультик і Чонгук розплакався, бо морозиво впало йому просто на штани, а намагання мами почистити це все водою зробили ще гірше. Він тоді відмовлявся йти додому, бо всі подумають, що хлопчик обпісявся, а Техьон в знак солідарності теж намочив свої штани фантою.

Поки очі Чонгука були направлені на екран, Техьон весь цей час не міг звести погляду з нього. Якщо запитати його про що був фільм, він навіть не пригадає. Спочатку коли Техьон лише повернувся в місто і вони знову нібито відновили старий зв’язок, він навіть не сподівався, що вони й справді зможуть спілкуватися як колись. Для нього це був швидше спосіб нарешті прояснити ситуацію, спогади від якої час від часу повертались та мучили його, спосіб пройти це й залишити нарешті минуле у минулому. Але, мабуть, тепер він все ще більше заплутав. Чонгук йому не просто почав подобатися. Він ніби був шматочком пазла, якого весь цей час бракувало. З ним Техьон почувався як удома. Всі ці легкі доторки, переплетені пальці, ніякові посмішки, короткі погляди. Він був майже впевнений, що теж подобається Чонгуку.

Коли на екрані почались титри Чонгук одразу почав похапцем збирати речі, він різко піднявся та повернув погляд на Техьона, який все ще непорушно сидів на місці. Той обережно потягнув Чонгука за руку, заставляючи знову сісти на крісло поруч.

– Ми хіба не йдемо? – здивовано запитав Чонгук.

Серце Техьона забилось надто швидко, він упевнений, що друг своїм зомбі-чуттям точно відчуває як швидко кров біжить по його венах. Здавалось, що зараз найкращий момент, щоб нарешті прояснити цю ситуацію. Техьон рішучо видихнув й потягнув свою руку до Чонгука, він ніжно погладив щоку хлопця від чого у того по шкірі пройшовся табун мурашок. Техьон все ще вагаючись, але зрештою прикрив повіки й нахилився до обличчя навпроти. Очі  зомбі розширились від переляку. Він розумів, що саме збирається зробити друг і не знав чого боїться більше: якщо це станеться чи якщо хлопець зупиниться.

– Стій, будь ласка, зупинись. – встиг прошепотіти Чонгук перш ніж губи Техьона торкнулись його.

Чорні очі навпроти різко відкрились, у них було якесь сумне розчарування і щось схоже на біль. Його обличчя все ще було десь в сантиметрі від переляканого Чонгукового.

– Вибач… Я думав… я тобі теж подобаюсь. – вичавив з себе Техьон і відсунувся. Він опустив погляд і різко піднявся з сидіння. – Краще забудемо, добре? Удамо, що цього не було. Я не хочу руйнувати нашу дружбу і якщо я тобі не подобаюсь як… хлопець. Просто забудемо.

– Ні… Техьон. Зачекай.

Чонгук стільки разів за ці кілька тижнів уявляв собі це. Так часто погляд проходив по губах Техьона і він мріяв, що поцілує його перед від’їздом хлопця в універ, коли вже втрачати буде нічого, але боявся, що навіть тоді навряд наважиться. Тому зараз Чонгук мав перебороти свій страх, він  точно не хотів упускати цей шанс. Він набрав трохи більше  повітря у груди, піднявся й сам потягнувся до губ Техьона. Чонгук не був впевнений, що йому робити далі, тому просто завмер. На щастя, Техьон, який з полегшенням видихнув йому у губи, обпікаючи шкіру гарячим повітрям, майже одразу перебрав ініціативу на себе.  Ніжно стиснув спочатку нижню губу легенько прикушуючи її, а потім перебрався верхню. На мить їх губи роз’єднались, з рота Чонгука вийшов легкий видих, що більше був схожий на стогін і він знову потягнувся до Техьона, цього разу цілуючи вже впевненіше. Їх носи грайливо потерлись один об одного, а в животі з’явилась приємна важкість. Чонгукові навіть здалося, що по його тілу пройшовся легкий розряд струму. Цілувати Техьона було приємно, цілувати Техьона було правильно і звично, так ніби він робив це вже безліч разів до того. Чонгук ставав дедалі хоробрішим, він з завзяттям притягнув Техьона ближче, впритул до себе, щоб відчувати як б’ється його серце і рухаються груди під час дихання. Однією рукою він міцно схопив шию, а іншою стиснув волосся свого вже напевно не просто друга. В якийсь момент Техьону здалось, що ним й справді хочуть поласувати. І зараз він би точно був не проти. Припинити поцілунок вони були вимушені лише коли в залі увімкнули світло.