Похід, танці у вогнища та ми

— Ти все взяв?
— Так, мам, — удесяте відповідаю я.
— Змінний одяг, ліхтарик, щось перекусити…
— Так-так, я не маленький! — коли вона вже закінчить?
— Ну добре. Масао, удачі тобі!
— Я пішов! — поспішив я піти, поки не почалася наступна хвиля турботи від моєї мами.

Сьогодні настав той довгоочікуваний день походу. Ми їдемо всім класом у наметовий табір біля лісу і пробудемо там цілий день, а повернемося завтра після сніданку. Я чекав на цю поїздку, так що приготувався заздалегідь: зібрав речі, закупився в кондитерській, прикинув, які розіграші можна там провернути; ось тільки одне я так і не міг зробити за той час після невдалої спроби гіпнозу — наблизитися до розгадки таємниці Такаґі. Я й гадки не маю, що саме може приховувати ця дівчинка, а терміни горять — місія закінчиться завтра о п’ятій годині вечора.
Вся надія залишилася тільки на похід і погляд, якому для підвищення залишилося зовсім нічого — 4 рівня. Мені зовсім не хочеться отримати ту купу невідомих покарань за провал, тож я викладуся на повну!

***

— Так, хлопці! Встаньте трохи ближче до центру.
Фото класу. Поки фотограф віддавав нам команди та наводив на нас свій фотоапарат, у мене з’явилася ідея для жарту. Раз вже я стою поряд з Такаґі, то чому б і не перевірити її численні заяви про те, що її пахви бояться лоскоту? Тільки треба це зробити швидко і в потрібний момент, інакше жарт провалиться.
— Гей, Нішиката, — вона що, розкрила мій план?
— Чого, Такаґі?
— Добре, що ми в одній групі з орієнтування на місцевості. Розраховую на тебе, — ось воно що, — Катастрофа може обрушитися будь-якої миті.
— Яка катастрофа, тут же безпечно! – шикнув у відповідь я.
— Гаразд, знімаю! — подав голос фотограф, переставши щось налаштовувати.
Той самий момент! Я починаю наближатися своєю рукою до її пахви…
— Нішиката, дивися, — сказала Такаґі й зробила ту саму рожицю.
Ось чортеня! Я й забув про її особливе вміння — корчити такі смішні пики, що неможливо встояти, щоб не засміятися. Благо я встиг її ткнути в потрібне місце і на фото ми обидва заливалися сміхом, тим самим зіпсувавши роботу фотографа.
— Гей, нагорі! Нішиката, Такаґі, годі сміятися! — крик Танабе, нашого класного керівника, був неминучим, — через вас ми затримаємось! Фотограф, повторіть, будь ласка…
— В-вибачте! — збентежено сказав я у відповідь, на що Танабе лише цикнув, а Такаґі посміялася.

***

Після фотографування клас розійшовся на групи. Кожна група має пройти весь маршрут, викладений на виданих нам картах, і зібрати всі печатки з особливих місць — похідних станцій, які були місцем, де можна в разі чого сховатися і перечекати негоду.
Не знаю, чи це вдача, чи так було визначено, але я потрапив до групи з Такаґі, Накаєм і Мано. По ходу маршруту Накай з Мано постійно фліртували, а потім і зовсім відстали, залишивши мене з Такаґі наодинці, що було мені на руку, адже присутність свідків була тим стримуючим фактором, через який я не приступав до жартів. Але погода вирішила змінити мої плани та наслала на нас дощ, що раптом застав нас біля однієї зі станцій. Добре, що нам було де сховатись, а то бігти під холодним дощем у пошуках укриття від негоди було б дуже невесело.
— Ось тобі й катастрофа, — пригадала ту розмову дівчинка.
— Це не вона! – вигукнув я у відповідь, поспішаючи зайти під дах станції.
Зайшовши всередину і сівши на лаву, я відкрив сумку і почав шукати рушник. Знайшовши його, я накрив їм своє мокре волосся і замислився. Що ж тепер робити?
Мій погляд упав на смаколики, що лежали в моєму рюкзаку, на що шлунок відразу зреагував, видавши бурчання, що змусило мене почервоніти. Такаґі, засміявшись, сказала:
— Теж зголоднів? Якщо ми тут застрягли, то чому не перекусити?
— Давай, — у мене в голові щось клацнуло, — а давай зіграємо! Ти заплющить очі, а я тобі дам одну випадкову закуску зі свого рюкзака. Вгадаєш, що це — перемогла.
— Гаразд, чому б і ні.
Ось ти й потрапила до пастки! Те, що в мене лежить у рюкзаку — це лише частина всіх запасів. Друга частина лежить у мене в інвентарі, і так вийшло, що у мене там є сушені сливи, які характерні своїм кислим смаком. Залишилося лише дати це їй і я насолоджуся її подивом!
— Добре, тільки не підглядай!
— Угу… — Такаґі заплющила очі, і, відкривши рота, промовила, — Ааааа.
— Ти що робиш, Такаґі? — здивовано глянув на неї я.
— Ти ж сказав, що погодуєш мене, — з усією серйозністю відповіла вона, але в її очах танцювали бісенята.
— Ну, раз так! Гаразд, заплющ очі, — не став я опиратися та прийняв її правила гри. Тобі не змусити мене відмовитись від плану!

Тільки вона заплющила свої очі, як сказала:
— Доречі, мені все одно, якщо раптом ти торкнешся моїх губ.
Навіть у такій ситуації дражниться! Намагаєшся зіграти на моїй сором’язливості, Такаґі? Але нічого, ти ще потанцюєш!
— Будь ласка, не відволікайся.
Такаґі слухняно відкрила рота, а я, діставши сливу з інвентарю, швидко поклав її в рот своєї жертви. Вона на мить завмерла з подиву, а потім, прожувавши, винесла вердикт:
— Щось я не пригадаю, щоб у тебе був чорнослив у рюкзаку. Хитриш, Нішиката?
— Нічого подібного! Ти його просто не помітила, — почав відмовлятися я.
— Невже ти задумав цю гру заздалегідь і прихопив із собою сушену сливу, щоб пожартувати з мене? — перейшла вона в атаку.
— Хто знає, хто знає… — відвів я погляд, — О, дощ скінчився. Ходімо?

***

Дійшовши, нарешті, до кінцевого пункту призначення та зібравши всі необхідні печатки, ми з Такаґі розділилися. Настав час обіду та вчителі розділили дівчаток та хлопців, видавши різні завдання. Група дівчат готувала нам карі на обід, а ми, хлопчики, допомагали вчителям ставити столи, розставляти тарілки та інше. Після цього ми зібралися разом, щоб нарешті пообідати, а потім піти до багаття, щоб влаштувати традиційні танці в парах.
Час добігав кінця, але таємниця Такаґі так і не була розкрита. Вся надія залишилася на погляд, який під час походу досяг 98 рівня.
— Нішиката, — почув я голос винуватиці моїх хвилювань, — Над чим замислився?
— Та, нічого такого…
— Ясно. Я подумала, ти щось проти мене задумав, — це що, так очевидно? — У тебе все на обличчі написано. Вже щось придумав?
— Навіщо мені таке розповідати? А що?
— Тоді як щодо мого змагання? Візьми мене за руку — і твоя перемога.
Ну, і що це? Вона думає, що я візьму її за руку за всіх? Це ж дорівнює прилюдній заяві про те, що ми зустрічаємося, хоч це не так! Але перемога вже за мною, Такаґі, ми рано чи пізно візьмемося за руки під час танців! Нас у групі тридцять, значить, п’ятнадцять пар, а під час танців біля вогнища ми міняємо партнерів по колу, а отже, шанс того, що я буду з нею в парі, дуже високий.
— Гаразд, Такаґі, я приймаю виклик, — сказав я вголос, посміхнувшись.
— Доречі, Нішиката, ти чув? Якщо під час танцю ти тримав за руку останнім того, у кого закоханий, він закохається в тебе.
— Ти це взагалі до чого? – я мало не поперхнувся від несподіванки.
— Нішиката, не можу дочекаюся нашого змагання, — так і не відповіла вона на моє запитання і пішла, усміхаючись чомусь.

***

— Це відома чутка, — відповів Кімура на моє запитання, — Один семпай сказав, що торік хтось став парою. Хамагу, той хлопець із рудим волоссям, все твердив про те, що обов’язково зробить це з Ходжо.
— А він сміливець, — прокоментував Такао, дивлячись на згаданого товаришем хлопця.
Втім, це просто чутки.
— Нішиката, — раптово продовжив Кімура, — Такаґі теж популярна, тож твій план може провалитися.
— Ти це про що? Вона тут зовсім ні до чого! — збентежився я.
— Так-так, — в один голос промовили мої друзі.

***

Такаґі в парі ліворуч від мене, а значить, до моменту Х ще далеко, враховуючи те, що ми міняємо пару разів на хвилину, а дівчата переходять від одного хлопця до іншого за годинниковою стрілкою. Очікуючи тріумфу, я на автоматі повторював рухи, яким мене колись навчила мама, водночас дивлячись на свою мету, намагаючись зрозуміти, що ж такого може приховувати звичайна… гаразд, досить незвичайна дівчинка.

Вивчаючий погляд +1

Мелодія все продовжує свою течію, пари змінюються, десь хтось щось говорить своєму партнерові, а я так само дивлюся на неї, шукаючи підказку, шукаючи натяк.

І ось, Такаґі наступна, я закінчую останні рухи, розкланююся з чорнобривою дівчинкою, простягаю руку…
Мелодія скінчилася. Наші руки простягнуті одна до одної, але залишилося лише кілька сантиметрів, які я не можу подолати через раптовий напад бентеги.
— Як шкода, Нішиката. Ще б трохи, і ми закохалися б один в одного.

Ступінь майстерності Вивчаючий погляд змінена на (учень)

Такаґі Юмі
Людина, 13 років, жіноча стать

— Така…
— Дівчатка, готуйтеся до ванни, — пролунав голос вчительки через гучномовець.
— Побачимося, — сказала Такаґі і пішла, залишивши мене одного.

***

Я лежав у наметі і ніяк не міг зрозуміти, де я бачив це ім’я. Не знаю чому, але воно викликало в мене невиразні спогади, що дражнили мене, не даючи мені й шансу заснути. Щоб чимось зайняти себе, я почав перевіряти інвентар. Через хвилину, наткнувшись очима на комірку з картою скарбів, мене осяяло. Тремтячими руками я закликав її і перевірив поглядом:

Карта скарбів
Лист А4 та грифель, м’ята, складена вчетверо, власник: Такаґі Юмі
Міцність: 5/7

Точно, Юмі — власник картки! Але чому вона намалювала цю карту, якщо в ній немає сенсу? Не маючи сил тримати себе в руках, я тихенько вибіг з намету назовні, намагаючись не привернути уваги вчителя та моїх сплячих друзів.

***

Я знайшов її. Вона стояла на якомусь камені і дивилася на зірки, оточена ореолом таємниці. Мабуть, я надто голосно дихав, через що вона мене помітила і сказала:
— Нішиката?
— А, Такаґі, — я не знав, що сказати. Її таємниця, ця карта скарбів…
— Нішиката! — повторила вона з більшою радістю. — Що сталося?
— Такаґі, відбій же був, — перевів тему я, підводячись до неї, — що ти тут робиш?
— Ну, я загадувала бажання, — її очі гіпнотизували мене, — а ти як сюди потрапив? Хотів зі мною побачитись?
— Про що ти? — відвівши очі відповів я, не бажаючи визнавати дійсне. — Я й не знав, що ти тут.
— Жартую я, — тільки засміялася вона, але тут подивилася мені за спину, — А, вчитель Танабе!
Я сіпнувся, але відразу запідозрив, що вона лише жартує:
— Я на це не поведуся, — самовдоволено промовив я, — Там просто дерево…
Дерево і справді виявилося учителем, що патрулював, вишукуючи порушників відбою. Я мало не скрикнув від жаху, а Такаґі, махнувши мені рукою, сказала:
— Нішиката, сюди!
— Ага, — мені залишалося тільки прислухатися до її команди і сховатися в якомусь поглибленні, — Якщо побачить — проблем не оберемося.
— Зате буде, що розповісти, — у відповідь прошепотіла Такаґі.

Я почав прислухатися. Кроки Танабе ставали все гучнішими, а світло його ліхтарика гуляло по довколишніх каменях. Я завмер від жаху, чекаючи на гірше, але пронесло — він розвернувся і пішов, залишаючи нас позаду.
— Хвилююче, чи не так? — прошепотіла мені дівчинка. — Вчитель може повернутися, давай ще посидимо.
У відповідь я лише кивнув, збираючись із думками. Трохи помовчавши, я вирішив почати:
— Такаґі… – зустрівшись поглядом з її очима, я збився з думки, — Що ти загадала?
— Подивитися з тобою на зірки, — просто відповіла вона.
Ну все, зараз чи ніколи! Зібравши всю свою мужність, я дістав карту і простягнув її Такаґі:
— Це ж ти її намалювала, га? – Запитав, шукаючи її реакції.
— Ти все-таки зрозумів, — видихнула дівчинка, взявши карту з моїх рук, — і як тобі?
— Ті імена на дереві… Це ж наші імена, так? Що ти хотіла цим сказати?
Вона спочатку хотіла щось сказати, але, подумавши, відповіла інакше:
— А ти подиви у карту, там є підказка, — простягла мені розкриту карту трохи тремтячою рукою.
Взявши її, я почав оглядати малюнки, але тут згадав її слова:”Пам’ятаєш той дивний знак? Якщо придивитися – можна помітити, що він схожий на слово “поцілунок”, отже, ця карта веде в те саме місце, де вони, Масао і Юмі, вперше поцілувалися!” і мало не провалився під землю від бентеги. Вона й справді…
— Такаґі, ні… Юмі, — промовив її ім’я, — скарб — це поцілунок?
— Так, — почервонівши, відповіла вона.
— Я ще можу його забрати?