Потяг

Купейні вагони в кінці синього потягу. Під гумою підошви хрумає дрібний гранпил, пісок і сіль, гучно плямкає перемішаний з цим усим талий сніг. Ритмічні кроки пришвидшуються, затиснута у руці дорожня сумка хитається в такт, ледь зрозумілий голос кричить з динаміків: «Продовжується посадка на потяг «Київ-Рахів», нумерація вагонів зі східної сторони вокзалу». Зовсім скоро жіночка скаже, що потяг відправляється з другої колії.

Надворі тим часом ще темно, ліхтарі вокзалу тепло приємно світять, але від морозного вітру хочеться сховати носа за комір. Той нещадно обдуває щоки, змушує сльози ріками литися з очей, аж поки омріяна цифра чотирнадцять не видніється на убогій картонній табличці у вікні наступного вагону. Кроки сповільнюються, тупіт позаду, котрий до того був зовсім непомітний, стихає. Провідниця зустрічає його химерно посміхаючись, як лише вони вміють: так ніби робить тобі велику послугу і дуже з того не рада. Вона неспішно роздивляється двох чоловіків і жінку з дитиною, що скупчились біля неї.

— Проходьте бігом, — фиркає вона, пропускаючи всіх.

У вагоні пахне горілими дротами, розчинною кавою і пральним порошком. Клас люкс – це двомісні купе з широкими поличками, вдвічі більшим вибором вафель «Артек» і навіть не старим радянським ремонтом. Тут є розетки, подейкують, що десь існує вайфай, а ще не так сильно смердить з туалетів. У вартість квитка все ще входить той гидкий чай, який після ковіду перестали подавати в легендарних склянках. Та яким би той не був, він лише про нього і мріє. Думка, що, щось прогріє задубілі нутрощі – єдине, що його втішає. От і місця: п‘яте і шосте. По самісінькій середині, щоб не тягнуло вилазити по п‘ять разів на ніч палити в той маленький прохолодний коридорчик.

«Ну і натопили», — з полегшенням зітхає. Холоду на сьогодні досить, відтепер лише спека. Верхній одяг у вигляді рожевої куртки і шапки швидко опиняється на обтягнутій сірим дермантином поличці. Руки червонючі, як і щоки, яких він не бачить. Зате інші очі спокійно роздивляються його обличчя. Інші руки вішають на гачок чорне пальто, стягують светра і складають рівненько поряд з сумкою. Столик між ними припорошений пилом, що можна квіточки малювати. Ті ж самі руки дістають з кишені сумки вологі серветки у білій упаковці і старанно витирають отой безлад.

Рух потягу змушує хитнутися, чується характерний звук коліс. Він діє заспокійливо, гіпнотично, змушує спати міцно, якби ще ліжка того вистачало, щоб простягнути довгі ноги, а не всю ніч тикатися колінами в стінку. До речі, про тикатися. Двері без стуку штурхає провідниця. «Оце так люкс, просто кайф!»

— Ваші квитки будь ласка, — голова з здоровенними залакованими чорними кучерями нахиляється з зацікавленням до двох чоловіків, що риються у телефонах, відшукуючи ті самі квитки. Перший екран з кюар-кодом простягає блондин, котрому жіночка улесливо посміхається, скануючи. Його сусід продовжує щось шукати, доки не чує, як гримають двері за провідницею. «Тю, у нього ж квитки», — розумні думки його переслідували, як то кажуть, але він бігав швидше.

Десь за стінкою лунає гучний вереск, він швидко переміщується в коридор, гепається об щось і ніби котиться до другого кінця вагону.

— Це була паскудна ідея, так? — світла голова киває, не відволікаючись від друкування чогось в телеграмі. — Я чаю піду попрошу.

Він виходить з купе, увесь ніби на голках, тіло досі не відійшло від холоду, тому його періодично тіпає. Поки вони бігли через усю платформу у руки позаходили зашпори. За вікном миготить київська промзона, видно, як у сірому передсвітанковому небі тягнуться білі стрічечки диму з труб. Місто починає прокидатися, але воно ще кволе, тільки продерло очі після свят, збирається на ненависну роботу. Скоро пейзаж зміниться на поляпані білими клаптиками брудного снігу поля, потім, за кілька годин, він вибіжить у Жмеринці по біляш з хрящами, від якого у його товариша будуть неконтрольовані рвотні позиви. Той його вб‘є, а він знає, як це зробити непомітно.

От він заносить руку, щоб постукати у двері купе працівників, як дзенькає у кишені телефон. «Прихований текст? От мразота», — хихикає про себе чоловік і відкриває повідомлення. Йому передує картинка смішного злого кота, а під крапочками ховається: «Ти – мудак, візьми мені чай і вафлі». В кінці стоїть якийсь абсурдний дурнуватий емодзі з сердечками. Він ледь давить ну дуже широку усмішку. Смерть відміняється, або хоча б відстроковується, доки в цьому поїзді не закінчиться чай.