Поттер 5

 

 

 

— То який план?

 

Герміона розглядала важкий зеленуватий камінь у дивній золотій оправі, боячись доторкнутися. У Мелфоїв взагалі не варто торкатися будь-чого, тим більше чогось старовинного на вигляд. Драко ж був страшенно напружений, та й закритися, схрестивши руки, не виходило. Він усе одно почувався вразливим, на гачку, під прицілом. Наче тепер, з пораненою Ахіллесовою п’ятою, він ослаб перед ворогом і не може захиститися.

 

— Що ти знаєш? — він просто не міг не спитати.

 

Карти на стіл, значить, карти на стіл, Ґрейнджер.

—Ти хочеш знати, що він говорив про тебе, чи не так?

 

Драко мовчав. Він не знав, про що хотів спитати. Мабуть, просто хотів почути підтвердження того, що все це справді було і було важливе для когось ще.

 

— Він кохав тебе, а ти відштовхнув його. Проте це почуття було тим, що втримувало його на плаву після війни. Тож дякую… Мабуть.

 

Драко стиснув зуби. Гаррі кохав. Кохав… А він  знав, завжди знав, тому так безстрашно ризикнув на випускному.

 

— У мене завтра зустріч із головним чаромедиком Мунґо.

 

— Вони нічого не знають. Магічний фон є. І все. Він наче спить. Іноді щось говорить. І навіть вгадує.

 

Герміона задумливо оглянула фоліанти.

 

— Ми затримали Крепса. Навіщо ти його викликав?

 

Драко роздратовано цокнув:

— Він читає руни.

 

— Вчився на двійки, Мелфою?

 

Той закотив очі під лоба. А Герміона уважно продивилася сувій і категорично заявила:

 

— Я не дам тобі цього зробити.

 

Що? Хіба я питав? Серйозно? Хтось чув, як я просив дозволу?

 

— Пішла ти!

 

— То ти знаєш, що буде, — вона приголомшено сплеснула руками.

 

Драко сердито скривив куток рота.

— Серйозно, Ґрейнджер. Не допомагаєш — віддай мені Крепса і вали. По старій дружбі. Твоїй і його.

 

Герміона змірила його важким поглядом і продовжила вивчати текст.

 

— Він не переживе, якщо… — ледь чутно зітхнула вона.

 

— Що ти сказала?

 

— Я сказала, що треба щось вигадати, поставити на тебе захист, якийсь бар’єр, Мелфою! Це не жарти!

 

Драко похмуро дивився у карі очі навпроти, кусаючи губу зсередини.

 

— Я хочу побачити його.

 

Погляд Герміони заблищав співчуттям.

 

— Завтра підемо.

 

 

____________________

 

До Мунґо Мелфой виявився не готовим. Ані до зблідлого майже до зеленого кольору обличчя, ані до його абсолютної нерухливості. Окулярів на Гаррі не було, і брови прекрасними чорними зміями вільно вигиналися над закритими повіками.

 

— Він не спить, він страждає, — вголос сказав Драко.

 

Герміона зітхнула.

— Ми не знаємо цього напевно.

 

Фон у палаті стояв щільною стіною. Навіть трохи гуло в голові, й тремтіло щось всередині. Все ж таки Поттер— великий чарівник.

 

Драко наблизився і взяв його теплу руку в свою. Міцна, надійна, красива.

Поттер розліпив губи й хрипло простогнав:

 

— Світло…

Драко хмикнув, нахиляючись ближче.

 

Так, Поттер, хоч зараз ти побачиш в мені світло.

 

— І що то за “світло”? — Герміона знизала плечима.

 

Чортів ґрифіндорець. І це він вміє.

Драко точно знав, над ким ясновидці та оракули бачать світло.

 

У двері постукали. Герміона визирнула перевірити й, обернувшись, знайшла очима Драко.

 

— Я вийду ненадовго. Не роби дурниць. Віддзеркалювачі будуть завтра. Без бар’єрів не лізь.

 

Іди вже, Ґрейнджер. Твою місію виконано. Настав час моєї репліки.

 

Він жбурнув у двері фамільне прокляття охорони, надійніше за замок або заклинання, повернувся до Гаррі й торкнувся злегка колючої щоки.

 

— Не набридло лежати? — у відповідь тільки нерівне дихання. Драко сумно посміхнувся, — Мовчиш? Справи насправді пагані, якщо тобі немає чого мені відповісти, егеж? — Гаррі мовчав, тільки ворухнувся палець на руці, — Хоча ти знаєш, якщо я вже і прийшов, то точно не теревенити.

 

І Мелфой, різко піднявшись, відкрив текст ритуалу, поводив пальцями по рядках, дістав кристали і, звірившись із кресленнями, розклав їх навколо тулупа Гаррі.

 

— Світло, — знову почулося з-поміж блідих губ.

 

— Так, Поттер. Я знаю, як воно буде, — дістав колбу з темним вмістом і влив кілька крапель у бліді, прочинені вуста, — І якщо тебе щось не влаштовує, можеш піднятися і сказати мені про це.

 

Гаррі затремтів. Зілля, інгредієнти до якого були придбані на алеї Ноктерн, змушували його магію коритися чужій, навіть якщо вона фамільна і налаштована на кров Мелфоїв. Драко примружився і змахнув паличкою на пробу:

 

—Ренервейт.

 

Гаррі смикнувся, проте нічого не змінилося.

Дверна ручка здригнулася. Раз, другий, а потім затрусилася безперервно.

 

— От бачиш, — він дістав важкий кулон і вдягнув його Гаррі на шию, трохи піднявши голову, — Будемо вважати, що ти дав згоду.

 

У двері затарабанили кулаками. Голосно.

Драко ж узяв у долоні бліде обличчя, закохано розглядаючи кожну рису.

 

Тепер вже вдарила Бомбарда.

 

Мерліне, не нервуйся так, Ґрейнджер.

 

— Мелфою! Не смій! Бар’єри їдуть, Драко! — Герміона кричала, зриваючись на схлипи, — Він мені не пробачить! Не пробачить, розумієш?

 

Не зважаючи на крики та гуркіт, він припав до нерухомих губ, відсторонився, ще раз обвів Гаррі поглядом, ніби закарбовуючи його образ у пам’яті.

 

— Вирости свого сина, Поттере. Він такий класний. Я бачив. Точнісінько, як ти… — страждання раптом викривило тонкі, аристократичні риси, — Як я міг піти тоді… — він провів рукою по теплій скроні, — Ти не уявляєш, як я ненавиджу себе за це, — він рішуче втягнув повітря, наче взявши себе в руки, — А ти вставай, Поттере. І в’їби тому гадському Томасові від мене.

 

У Гаррі затремтіли руки й ноги.

Мабуть, він все ж чує, — промайнуло у Драко в свідомості.

Рішучий та непохитний, під звуки безперервної Бомбарди, Драко розгорнув транскрипцію стародавнього тексту і почав читати.

 

Тіло Гаррі вигнулося дугою, жили роздулися, а повітря навколо густішало й наповнялося магією, роблячи фон майже фізичним. Таким, що Драко ірраціонально задихав частіше.

 

Але ж який він, бляха, сильний…

 

Та треба продовжувати читати. Дивні, стародавні слова полилися приміщенням, гнітюче зачіпаючи внутрішні струни. Кулон на шиї Гаррі засвітився, а в Драко зукрутилося в голові.

 

Працює. Читаємо далі.

 

Гуркіт у двері потроху стих. Чутно було тільки, як хтось плаче.

Він усе частіше зупинявся, щоб набрати повітря в легені. Втома навалилася на плечі, і тримати у руках вбивчий текст ставало все важче. У Гаррі неприродно вивернулися руки, наче він силився їх зігнути та дістати кулон. Та Мелфой намагався не дивитися. Напевно, це є нормальним у таких обставинах.

 

Тим часом довбані руни ніяк не кінчалися, а Драко ставало пагано. Все гірше та гірше. Перед очима все розпливалося. Якось то все занадто швидко. Як же він дочитає?

Тіло різко спітніло, слабкість стала настільки всепоглинаючою, що довелося спертися на бильце.

Магія відновлювала Поттера чужими силами, спустошуючи та вбиваючи рятівника, як колись і предка Мелфоя, що пожертвував свою кохану. Та він все читав і читав з останніх сил, бо тільки він приймає рішення, як розпорядитися власним життям. Він один за кермом власного локомотиву, яки б хибні шляхи його не чекали.

 

Це нічого… Нічого… Так і треба…

 

Та коліна підігнулися й кинули його на підлогу. Мелфой не втримав свою вагу на руках і з глухим звуком вдарився головою об твердий паркет. Так боляче, аж сльози навернулися.

 

Гаррі забився у судомах.

А Драко насилу знайшов свій листок і спробував сфокусуватися. Проте голос не слухався, та й очі плуталися в знаках, бо навколо дивним чином ставало усе темніше й темніше.

Серце його важко бухкало по ребрах, уповільнюючись.

 

Мабуть, оце і все…Тільки б не дарма…

 

Гаррі страшенно вив та трусився, наче силився вирватися з нерухомої оболонки. І ось уста його ледь розчинилися і і хрипкий, болісний крик прорізав простір кімнати:

 

— Ре-нер-вейт! — уся його міць вдарила по своєму ж тілу. І те підкорилося.

 

Його руки зігнулися й здерли кулон із шиї.

Дихаючи, наче після стометрівки, Гаррі намагався розплющити очі, що ніяк не виходило. І нічого ж не видно…

 

— Драко! — тиша у відповідь, — Озвися, чорт забирай!

 

Руки потроху починали слухатися, усе страшно боліло, і Гаррі шарив руками навколо, відкидав кристали, шукав і не знаходив.

 

— Дідько, Драко… — сльози наверталися на очі, а відчай сіпав за нерви, бо так тихо. Як же тихо…

 

— Що ж ти наробив? Що наробив?!… Як ти міг?! — шепотів він, бо сльози не давали говорити.

 

Перед очима лише сірі плями, та у кімнаті точно нікого.

 

“Ні! Він є. Десь є. Він не встиг дочитати.”

 

Гаррі відчував, як чужа сила йшла з нього.

Нарешті рука наштовхнулася на тверде, і Гаррі потягнувся в той бік.

— Я знайшов… Знайшов тебе…

 

Слідом за коліном знайшовся довбаний папірець і рука, що намагалася його втримати. Гаррі боляче впав нижньою частиною тіла. Та це неважливо. Адреналін та магічна міць спінювали кров. Рукою на груди — там щось невиразне. Здається чи ні? Торкнувся обличчя — тепле.

Так і тримав.

 

Заплющив очі, згустив безпаличкову магію і подумки скерував до коханого серця.

 

— Ренервейт, — а про себе: “Прошу, прошу…” — Давай, Драко! Ренервейт!

 

Почувся кашель, і Гаррі стрепенувся…

Плями чіткішали, і вже було видно, що обличчя під ним рухається. Полегшення накотило миттєво, знесилюючи Гаррі й виплескуючись сльозами. Він згріб Драко в оберемок, припав до грудей, слухаючи нерівне дихання, та, ковтаючи солоні сльози, бурмотів: “Слава Мерліну… встиг…”

Той ворухнувся, скрикнув, побачивши, хто лежить поруч із ним, поривчасто підняв руки й обійняв його.

 

— Поттер… — зазирнув в очі, моргаючи часто, ніби хотів упевнитися, що не спить, — Поттер, — притис знову до себе, посміхаючись щасливо до стелі.

Гаррі притулився губами до блідої щоки і, не відриваючись, розгойдувався, стискаючи Драко в обіймах. Йшли хвилини, заспокоюючи душі, і Гаррі наважився перервати тишу.

 

— Ти казав, що шкодуєш за втраченим? Чому? — Драко лише сильніше втиснувся в обійми. То завжди так відчуватиметься? Він знову просто лине до рідного чомусь плеча. І не виходить обрати, що сказати у відповідь. Просто водити носом по шиї і пальцями пірнати у м’яке волосся. Невже є ще щось більш очевидне? Що за тупе питання “чому?” Тому що…

Гаррі поривчасто зітхнув. Це означає, що він усе зрозумів. Та змовчав, тільки міцніше стиснувши Драко в обіймах.

 

— То кажеш, Дін?

 

Драко у відповідь хитнув головою.

Гаррі замовк та, подумавши, промовив:

 

— Я не відпущу тебе більше. Хай там що. Ти це розумієш? — Гаррі підняв очі й зіткнувся з жалісним поглядом змоклих та почервонілих очей. Бо Драко наважився. Врешті.

 

— Не відпускай. Будьласка…

 

Не було ніяково. І страшно не було. І боляче. Бо він потрібен. Драко бачив це в блискучих очах навпроти.

Гаррі упіймав чергову краплинку з чужої щоки, як ловив і кожне слово, що ніколи вже не сподівався почути.

 

— Я більше нікуди не хочу, Гаррі…

 

Так і лежали, осмислюючи щось, а світ почекає. Хотілося просто міцно тримати в руках і відчувати, що диво сталося… І серце, що було майже втрачено, б’ється поруч.