Поттер 4

 

Ми самі пишемо свої долі, надаємо значення або нівелюємо. Це завжди обґрунтовано або через безвихідь, завжди логічно та з добрих намірів. А у випадку невдачі ми розвертаємо ракурс і шукаємо тих, хто разом із нами писав сценарій і допустив сюжетну помилку. Це точно не ми. Ми усе писали на “відмінно”.

 

Драко, сидячи вдома за склянкою вогневіскі, теж перебирав претендентів. Ким є цей хтось, хто поклав довбаний камінець на колії. Дурна Асторія, що сплутала усі карти, батьки, що вклали помилкові орієнтири? Останній варіант подобався йому найбільше. Він навіть фізично відчував полегшення, а тягар відповідальності ставав майже невагомим. Це взагалі все не він.

 

Як можна було додуматися до такої ідеї? Жити чернеткою. Пропускати, відпускати, упускати… І чекати, коли почнеш по-справжньому жити.

Такого він би точно не вигадав.

 

Адже можна було…

 

І у свідомості знову попливла низка образів. Зеленооких, живих, закоханих. Чітко згадалося те відчуття в грудях, що тиснуло і скеровувало солоні імпульси до очей. Тоді, на Астрономічній вежі, коли він залишився один на один із відлунням кроків, що рішуче віддалялися.

 

Ти хотів крапку, Драко. Тримай.

 

А виявилося, що ця крапка була крапкою у сповненому чимось важливим житті, що робило з нього яскраву розмальовку. І початком безглуздої гонитви за статусами, грошима, авторитетами.

Драко тоді спіткнувся об неї, виплакав, випалив алкоголем, стер новими прісними зв’язками. А потім, обтрусивши душу, зібрав локомотив по шматках і продовжив свій шлях.

І зараз, згадуючи ту мить, де він повернув у хибний бік, Драко точно знав. Тоді, коли стиснуло груди і стало боляче дихати… Виявляється, та болісна хвилина під звуки далеких, глухих кроків була саме тією…

 

Покопирсавшись у стосі газет, Драко знайшов потрібну, розгорнув, і раптом усе стало настільки очевидно. Кришталево прозоро. Він просто проїбав те, що запропонувало йому життя. Віддав Візлі, подарував.

Тримай цю унікальну людину, єдину в своєму роді, жертовну, красиву до судом, створену мов на спецзамовлення… Тому що йому не треба…

 

Ані цих надійних теплих рук — нехай тепер обіймають її, міцно, дбайливо…

Ані губ, ані серця, ані живих тільки з ним очей… Нічого…

Як можна було навіть припустити, що Асторія складе його щастя? Після того, кого він знав…

Судома кривила мімічні м’язи, хотілося психонути, кинути газету, звинувати. Тільки звинувачувати насправді не було кого, окрім себе.

 

Що з ним зараз?

 

Драко пробігся поглядом по статті. Хтось когось нагородив орденом імені…

 

Мерліне, до чого тут чарофото?

 

Він не знав нічого і давно не бачив нікого, хто міг би знати. І так стало цікаво…

Просто життєво необхідно. Очі спалахнули. Нічого такого він не хоче. Просто хоча б одним оком …

 

Припустити місце розташування він міг — дім Блеків. Скоріше за все, там він і оселився.

Він просто подивиться один раз.

Або два.

Як Поттер живе, на його подружку або жінку. А потім страждатиме, питиме вогневіскі… і врешті відпустить.

 

Ґрімо в цей час не була безлюдною. Усі поверталися додому після робочого дня. І Драко повернувся. До старого будинку Блеків, де він бував ще дитиною, до минулого, де місця для нього більше немає.

Кав’ярня навпроти й трохи подалі давала можливість бачити перехожих. Драко, забувши про свій какао, гипнотизував будинок та перехожих — похмурих та щасливих, темних та світлих, у пошуках тільки одних очей, що, як виявилося, мали значення. Які вони зараз? Сумні чи веселі, пусті чи сповнені світлом? Він все дивився та дивився, втративши відчуття часу.

Але ж його може там і не бути зовсім, чи він є всередині і просто не вийде сьогодні.

Та Драко все одно здавалося, що він поруч, адже Поттер ходив тими вуличками, а, можливо, навіть бував у цій кав’ярні.

 

Дзвякнув дверний дзвіночок, і до кав’ярні влетів маленький, червонощокий вихор. Не те, щоб Драко не любив дітей. Він намагався їх ігнорувати, проте нервував від галасу та інших цікавостей, що ті продукували.

Але зараз, ще спиною він відчув… що щось відчув, щось невиразне, але точно знайоме. Тому він був готовий, обертаючись. Це не могло бути помилкою… і не було.

 

Хлопчина, що вперся носом та руками у вітрину із солодощами, навіть ззаду не залишав жодних сумнівів. Той самий магічний фон, та сама кудлата потилиця, і та сама Візлі, що бігла слідом.

 

— Джеймі, чому я знов мушу тебе ловити?

 

— Ну ма-а-ам, ти обіцяла.

 

Драко завмер і був готовий апарувати кожної секунди. Дві думки змінювали одна одну: “Він прекрасний” та “Надто пізно”.

Надто пізно для усього.

 

Підбери свою щелепу, чаклуне, і вали до своєї печери. Нехай світлі будуть зі світлими. Ти ж знав, як правильно. Ти сам побудував колії для неї, сам викликав потяг і подав. Їдь до свого зруйнованого депо та навіть не думай.

 

Драко стиснув зуби, відвернувся й підняв комір пальто, зігнувшись над холодним напоєм.

Двері дзвякнули знову. Він чув, як хтось увійшов, проте повернутися було несила. Очевидно, хто це буде…

Та щось не так.

 

Що із ним?

 

Голова сама обернулася на звук.

 

— Мелфою?

 

— Томасе?

 

Він розкрив себе, та й пофіг.

 

Що то за дивна трійця?

 

Джині відліпила маленького Поттера від вітрини, а Дін Томас тим часом підходив із явним наміром привітатися. Драко залишив цей момент без уваги та звернувся до Джині.

 

— Візлі.

 

— Ем-м-м. Малфою? Що ти тут ро… — вона нарешті перемогла у нерівному бою з вітриною і тримала малого за руку.

 

Мерліне, який же він…

 

— Це ж?… — Драко зачаровано дивився, не взмозі сконцентруватися…

 

Копія… І ця посмішка, відкрита та наївна, як і у Гаррі в старі часи.

 

— Так… Це Джеймі, наш із Гаррі син, — навіть не йокнуло. Їхній з Гаррі…

 

— Але де ж?… — висловлюватися ясніше не виходило. Тому що тепер Дін довбаний Томас узяв на руки цей кудлатий скарб, очевидно, допомагаючи Джині, бо втримати його на відстані від вітрини було неможливо.

 

Нависла в’язка тиша. Занадто значуща. Джині дивилася у підлогу.

 

— Не зрозумів… — голос припинив слухатися. Якась невиразна, проте ох, яка недобра здогадка стукала до свідомості.

 

— Не читаєш газети? Він у Мунґо, Драко…

 

У Мунґо…

У Мунґо — це добре.

Адреналіновий мозок працював чітко з наявними даними.

У Мунґо — то не в труні.

 

Він перевів погляд на Томаса і назад.

 

— Давно? — давно ти знайшла заміну? Давно поклала до теплого ще ліжка іншого? Давно віддала сина у чужі руки? Як давно?

 

Джині схлиплула та тихо прошепотіла

 

— Півроку як.

 

Сука, півроку.

 

А він нічого не знав. Бо не цікавився, не питав, не читав.

 

— І що зробила ти? — різко, чітко, в обличчя.

 

— Я? Що зробила я?

 

— Так, Візлі. Тому що зробити можна багато чого, але ж нахуя… — Драко знову стрельнув очима на Діна, — тому мені потрібно знати, що вже зроблено.

 

— Чаромедики не змогли визначити, поєднання яких саме заклинань…

 

Та Драко вже не слухав. Він пнув бідне щось, що стояло на шляху, і вийшов геть, дорогою викликаючи Патронуса та відправляючи срібного вовка з посланням.

 

— Ти потрібен мені сьогодні.

 

Вовк зник вдалині.

 

Драко швидко крокував вперед, а самописне перо разом із сувоєм танцювало слідом, швиденько записуючи під диктовку.

 

— Прошу аудієнції з термінової справи…

 

Головний чаромедик Мунґо був серйозною шишкою. З ним треба було дотримуватися формальностей та розшаркуватись, що Драко, власне, робити вмів. Коли потрібно.

 

Апарувати не можна, він не в тому стані. Тому до алеї Ноктерн доведеться пройтися пішки.

 

От вам і вдячна Магічна Британія. Що б там не було, можна щось та зробити. Лицеміри. Що там в тебе є, Гаррі? Життя? То давай-но його сюди. Ми роздамо нагороди на твою честь. А більше нічого ми наче і не винні. Лежи собі, герою. Спи спокійно. Але ми, звісно, дуже тобі вдячні.

 

Магічний провулок майорів різномаїттям відвідувачів. Перехожі виглядали здебільшого якось штучно, маскируючись, намагаючись приховати, хто вони насправді. Драко ж було байдуже. Різкі, знервовані рухи, розстібнуте пальто. А у голові — концентрована напруга.

 

Це він винен. Бо заїхати далі від правильного шляху було майже неможливо, бо він мусив бути поруч усі ці роки! Мусив так кохати, щоб стерти на порох ту ідіотську звичку йти грудьми на амбразуру! Змусити його хотіти жити, кайфувати від життя та від взаємного, адже було саме воно, Мерліне, кохання! Дарувати йому себе, адже це було так очевидно, що він для цього створений. Ідеальна скрипка для його смичка. Адже Доако дістався найкращий, без сумніву, ніхто б не заперечив, музикант. І він довірив його Візлі…

 

Драко скрипнув зубами. Жбурнути, нажаль, не було чого. А хотілося.

 

Він злився страшенно. Чи то на Джині, чи то на себе. За те, як знехтував емоційною складовою рішення, не зважаючи на неї, як на підліткову дурню. Через те, наскільки необхідним йому був контроль, досягнення та галочки у списку.

 

Та час лікує безжалісно, змушуючи нас переламати самовпевнені твердження, відхаркати з болем істини, що здавалися незаперечними, та приймати себе. Згадати, чим ми були сповнені, і де горіла кнопка “Вихід”.

 

Драко засвоїв урок, зрозумів розв’язання задачі та прийняв відповідь. Тепер настав час діяти. Усіма доступними засобами. Драко завжди так робив. Виправдовував методи.

 

Темна магія не тому темна, що пагана. А тому, що діє за іншими законами, за неї треба платити. Чого ніхто не любить робити. Тим більше — боягузи-світлі.

 

Драко штовхнув непомітні, старезні двері. Ті зі скрипом піддалися. Всередині дивно пахло — сумішшю сушених трав та птахами. З проходу у глибині приміщення виринув хазяїн, старий товстий чаклун з бородавкою на носі. Він був знайомий Драко з дитинства, ще з тих пір, як Люциус вирішив, що вже час залучати його до справ.

 

— О, пане Мелфою… Без оборотки?

 

— Мені потрібен той збір для збільшення сприйнятливості.

 

— Але… Але ж ви знаєте, що це заборо…

 

— О, ти ж не думаєш, що я буду слухати цю маячню, — Мелфой виглядав загрозливо, навіть більше, ніж зазвичай.

 

— Звісно, пане…

 

— І напиши своєму братові, щоб він зв’язався зі своїм хазяїном і розпитав, чи все є у робочому стані. Можливо, мені знадобиться взяти… в аренду.

 

Це було на той випадок, якщо зовсім нічого не виходитиме. І не факт, що спрацює. Не кажучи вже про те, як саме його доведеться здобувати. Про аренду він, звісно, несмішно пожартував.

 

— О-о-о, часоворот…

 

Драко похмуро поглянув — нема чого озвучувати — зібрав свої покупки й апарував до Менору.

 

Звісно, нічого ще в дідька не ясно. До зустрічі з головним чаромедиком він більше не зможе нічого зробити. Але він точно був упевнений в одному: що не дасть Гаррі так просто там лежати. Точно ні. Нехай встає та живе своє життя, моргає своїми прекрасними очима, палить, робить дурниці, нехай в’їбе довбаному Томасу, а можна і Візлі.

Він мрійливо посміхнувся.

 

 

Бібліотека Менору — не таке вже й затишне місце, зважаючи на те, які книги тут мешкали. Та все ж деякі відповіді тут можна було знайти. Драко відкрив потаємний сейф комбінацією заклинань. Реліквії роду Мелфоїв, що зберігали свої історії, могли захищати, ховати від небезпеки, посилювати магію. Усі вони так чи інакше допомогали виживати його предкам у різні часи. Та цей кулон був особливим. Колись він допоміг вижити прабабусі. А тоді теж все було пагано.

 

Тепер треба було добряче покопирсатися у документах і знайти ритуал. І ця робота була дуже доречна, бо відволікала від уявних образів блідого, нерухомого Поттера в його мозку. Насправді, він дуже нервував. Не через кулон, звісно. Просто завтра він побачить його, і все стане по-справжньому. Все так, як є, тому що він, Драко, знехтував, відпустив та не зберіг.

 

Знайшовши усі необхідні описи, він начаклував гарячого чаю й розмістився у вітальні, вивчаючи фоліанти.

 

Почувся стукіт, і у вікно влетіла стандартна міністерська сова.

 

«Відкрий камін. Г.Ґ.»

 

Драко насупився. Ця «Г.Ґ.» хоча й стала міністерською шишкою, та це не означало, що вона може роздавати накази в Менорі. Сто років не бачив та й не горів бажанням.

 

Проте вона могла щось знати. Очевидно, що Візлі їй вже щось нашепотіла.

Драко розблокував камін, і до вітальні увійшла Герміона. Серйозна, насторожі, підборіддя задерте. Усе, як завжди. Майже.

 

— Нарешті винайшли косметичні чари? Неймовірне досягнення.

 

Волосся в неї було випростоване та блискуче, очі елегантно підведені. Драко похмуро косився на цю дорослу жінку.

Яким же тоді став Поттер?

Він знав, що у того стали ширші вилиці, густіші брови. Проте так цікаво, яке саме враження він би справив, вивалившись з каміну. Яку енергетику він би випромінював? Ту саму?

 

Ґрейнджер тим часом, обтрусившись, пройшла вглиб вітальні й по-світському сіла у крісло, поставивши все ж лікті на бильця й сціпивши пальці в замок.

Брови Драко поповзли догори.

 

— Якщо ми скінчили з компліментами, в мене є кілька питань, Мелфою.

 

— Офіційних?

 

— Це залежить… — Герміона зітхнула й подивилася на свої пальці, — Мелфою, я знаю про всі твої пересування на алеї Ноктерн, про всі твої покупки, про всі сумнівні контакти.

 

Схоже, вона підняла роботу свого відділу на новий рівень.

 

— Це означає, що про Діна Томаса ти теж в курсі?

 

Герміона піджала губи.

 

— Я хочу знати, що відбувається.

 

Ха, це якось занадто прямолінійно, навіть наївно. Можеш хотіти собі, Мерліне…

 

— Пред’явиш звинувачення?

 

— Мелфою, що ти збираєшся робити?

 

Ця якась оновлена версія Ґрейнджер зовсім не велася на провокації та виводила з себе.

 

— Це, блять, не твоя справа! Не пред’являєш — уйобуй до своєї рудої сімейки!

 

Герміона знову зітхнула. Завжди так, ніхто не хоче відповідати на питання, і треба знову заходити з козирів.

 

— Я знаю, ти нещодавно розлучився. І ти був на Ґримо, — вона підняла на Драко уважний погляд, — І я знаю… Де Гаррі палив на випускному.

 

Драко припинив дихати. Так і застиг з широко розплющеними очима. Герміона нахилила голову на бік, не відриваючи зацікавленого погляду, очевидно, щось побачивши у застиглому Драко. Тоді безневинно покліпала віями.

 

— То який план?