Поттер 2

Та ввечері у спальні, коли стало зовсім нестерпно від образів, що трусили душу, випалювали у ній діри чаклунською зеленню, Драко відчув себе підкореним чужою магією, просякнутим нею. Він вже витратив усі свої фізіологічні запаси і в черговий раз намагався віддихатись беззвучно, бо усе, що трапилося, не відпускало. Але ж так не може бути. В якому з його життєвих сценаріїв він планував зустріти свою долю ще у школі і цілком розчинитися в цьому? Настільки, щоби не бути в змозі відвести очей на уроках, щоб слухатися коротких наказів і втрачати голову при його наближенні.

В жодному.

Що буде далі, коли він зніме свій одяг? А коли це зробить Поттер? Певно, трапиться щось фантастичне, Драко втратить себе і ніколи більше не зможе вибратися, відліпитись, згадати, ким він є і ким хотів стати.

Дурне тіло від думок про “фантастичне” стрепенулось і налилося черговим хворобливим збудженням. У свідомості знову виникло бліде обличчя з контрастом темних похмурих брів, важкий, проникливий погляд очей, облямованих густими чорними віями, що діставав до нутра.

“Підійдеш?”

Усе це знову пробирало до кісток, і Драко, потужно спалахнувши, наче в перший раз, затулив рот долонею й знесилений впав на подушку.

Цей неконтрольований стан збивав з пантелику. Як не крути, це небезпечно продовжувати. Йому треба мати холодний розум. Треба зосередитись на майбутньому, закінчити навчання з відзнакою, зустріти жінку, яка народить колись наступного Мелфоя, ну, і далі йти за списком життєвих цілей.

І він не пішов. Блукав замість цього віддаленими коридорами й читав свої Мелфоївські мантри.

Наступного дня Драко насилу висидів на спільних уроках, анічорта не вловлюючи з теми. Усі сили доводилося докладати для того, щоб не відривати погляду від сувою, усіма своїми рецепторами відчуваючи, що він там є, сидить і, можливо, дивиться.

Відтоді Гаррі не чекав його біля вітальні, очевидно, прийнявши його вибір. А Драко, кожного разу завертаючи до свого коридору, стримував подих, боячись чи, навпаки, очікуючи… Непомітно це стало його улюбленою частиною доби, як і Великий зал став улюбленим місцем. Там він міг без перепон пестити поглядом кудлате волосся, міцні плечі та жилисті руки, не боячись бути поміченим. Він усвідомлював, що чекав цього від самого сніданку. І, врешті зупинившись, очі просто відпочивали, знайшовши шукане.

Так проходили тижні. Знаходити темну маківку стало щоденним ритуалом. Життєво необхідно стало встигнути кинути погляд мимохідь до початку спільного уроку та зловити посмішку, таку рідкісну тепер, хоч вона й була призначена комусь іншому. Нехай. Це неважливо. Просто хай вона хоч зрідка сяє в тих нереальних очах.

Але й тоді Драко цілком не усвідомлював, наскільки глибоко він влип. І випадок спрацював на відмінно, пояснивши йому, хто ким є. Та якби ж тільки йому…

Стадіон наповнювався учнями. Драко теж пішов, зайняв вигідне місце. Достатньо низько, щоби спостерігати за воротами, та достатньо високо, щоб бачити його божевільні фінти. А вони ж будуть. Завжди є. Тому це було прекрасною можливістю безперешкодно дивитися на те, як похмурий переможець всесвітнього зла перетворюється на азартного, різкого, дикого… На його обличчі більше не сяяла бешкетна посмішка, як раніше, проте зловісний, хитрий вищір його був настільки гарячим, що з сусідніх трибун доносилися захоплені дівчачі ахання, а сам Драко скам’янів, намагаючись волевим зусиллям вгамувати волоски, що стали дибки по усьому тілі.

Саме так. Тримайся, снітче, схоже, тобі сьогодні буде не переливки.

Поттер оглянув трибуни і зупинив на ньому погляд, скручуючи усі нутрощі у вузол. Це був перший контакт, перший прямий погляд з тих самих пір. Глядачі почали озиратися, і Драко опустив очі. Гра почалася, і невдовзі стало ясно, що ловець Ґрифіндору вирішив, що він бог, і йому можна все. Повертаючи під божевільними кутами, він бессоромно прискорювався та викручував мітлу проти всіх законів маґлівської та чаклунської фізики, змушуючи трибуни налякано втягуватити повітря. Драко одразу зрозумів, чим скінчиться ця вистава, і, не усвідомлюючи себе, протягом пари секунд опинився на полі.

Що ти виробляєш? Мерлін, що ти виробляєш?

Ноги кудись самостійно несли, а губи шепотіли “Поттер… Поттер”, мов заклинання, на кожному оберті довбаної метли довбаного ловця. Того ж потягло й кинуло на трибуни, і він змінив кут останньої секунди, коли це могло ще спрацювати. Гул прокотився стадіоном, і половина глядачів відсахнулася якомога далі, притискаючись спинами до чужих колін.

— Поттер…— складалося враження, що все це некероване, якби не шалений вираз обличчя Гаррі.

Вуха заклало, адреналін нещадно бив по венах, прискорюючи реакцію та змушуючи витягнути паличку без втручання мозку. Драко був готовий увімкнути усі можливі ресурси в потрібний момент.

І той настав. В абсолютно ідіотській петлі квофлу і беззаперечно смертельному фінті божевільного Поттера. Наче в уповільненій зйомці, зламаною лялькою, якось зовсім не опираючись, він падав…

…наче у кошмарному сні, або ж у тому спогаді, який краще б не пам’ятати…

Усе магічне, а якщо вже бути до кінця відвертими, темномагічне єство Драко спрацювало, трансфігуруючи, левітуючи та вириваючи з лап кістлявої.

Усе раптом замовкло. Він чув тільки своє голосне дихання та неймовірне тепло, що ніби обіймало. Та, розплющивши очі, він зрозумів, що зовнішні звуки не вриваються до свідомості, бо на стадіоні й справді стоїть цілковита тиша, а він… Він у центрі поля на абсурдно гігантській перині тримає Поттера на руках… Той був притомний, намагався перевести подих, а в очах, що шалено палали життям, читалося питання:

“Тепер зрозумів?”

І Драко рвонув геть. З поля, з очей усіх цих поціновувачів видовищ. У тінь, у самотність, в думки.

Проте далеко не втік.

В той день Поттер вирішував усе. Він схопив Драко за зап’ястя, штовхнув до якогось Мерліном забутого кабінету. Притис до стіни.

І Драко відчув це. Знову. Як магія навколо густішає, та іскри клацають у повітрі, а електрони у клітинах шаленіють та божевільно б’ють у мембрани.

Нещасні. Залиште хоч трохи самоповаги…

Проте план був іншим. І ніхто не втаємничив його.

Гаррі просто спирався руками об стіну, загнавши Драко до пастки. І щось робив із ним… Ментально… Наче невідомий реактив впорскнули у вени. І Драко насилу розумів, що його навіть ніхто не торкається. Кров кипіла й пінилась, а хворобливе збудження накочувало хвилями. Він вже хотів послати усе до пекла і відпустити себе, та…

— Ти відчуваєш це, я правий?

Чи відчував Драко? Не те слово.

— Ти відчуваєш мене? — він говорив так близько, так… Тими своїми губами.

Мовчазний, нещасний погляд у відповідь. Та він чекає, тисне поглядом. Хоче почути. Як звучить Мелфоїва поразка.

— Сам знаєш…

Мерліне… До біса все… Нехай дивиться, як я принижуюся. Нехай бачить, що він робить зі мною. Най вже буде, як буде…

І Драко потягнувся до чужого паска. Він гостро відчував його шкіряну текстуру й холод металевої пряжки. Та руки були одразу перехоплені та стиснуті залізною хваткою.

— Не треба… Просто не треба, — який же він серйозний і чомусь дорослий.

Трушуся тут тільки я? Це жалюгідно. Та я не можу більше.

— Чому?

— Я не зможу… триматися осторонь, — які вже осторонь, коли Драко вже майже сціловує тії слова, — я й так не можу…

Тоді Драко взнав, як це, коли він цілує. Здавалося, власні рецептори повстали проти нього, збиваючи налаштування, й відсилали сигнали з усіх боків одразу. А він тільки й міг, що видавати якісь жалісні звуки, ледь рухаючи губами у відповідь. Він розчинився у Гаррі, передав керування, просякуючись його сутінковою сутністю. А коли там його впевнено торкнулась чужа гаряча рука, Драко стало все одно, хто він, чого хотів, куди біг… Гаррі якимось чином знав про нього те, що він і сам не знав. Де, як, наскільки сильно… Хоча, можливо, усе було ідеально тому, що це був саме він, саме його руки, саме його губи. Гаррі очевидно й неприховано милувався ним, відтягуючи мить його феєрверку. Він то кидав солодкі повільні катування рукою та губами і просто малював лоскотно-легенько довгі петлі на тремтячому торсі, то знову повертався з подвійною силою, змушуючи витягуватися струною, безсоромно стогнати в його поцілунки. Кокон з магії, який Драко відчував навколо себе, завів торнадо за годинниковою стрілкою і натиснув на спусковий механізм, керуючи його німим криком, прицілившись безпомилково просто в серце…

Переможений, усе ще знаходячись в його теплих руках, Драко здався, обійняв за шию тремтячими, знесиленими руками і, пірнувши під колюче підборіддя, втягнув у себе його запах… Охуєнний… Ще раз та ще …

М’яка щока потерлася об його… І це теж було охуєнно… Усе в ньому.

— Я прийду завтра.

І це повне фіаско… Тому, жодна нежить не змогла б зупинити його завтра…

… окрім нього самого