Потопаючи

Стерв‘ятник

Тяжко завалююсь в ванну, в надії що холодна вода приведе мене до тями. Занурююсь з головою. У вухах оглушливо гримить кров, а все тіло як голками пронизує від холоду, яким мене захлеснуло. Терплю. Повітря швидко закінчується, тож доводиться таки висунутись на поверхню, бо отак помирати я все ж не збираюсь. Холод, яким я вирішив себе катувати, щоб перестати відчувати те, що душить зсередини, зовсім не допомагає.  Стає тільки відчутніше, як в грудях ніби щось вовтузитися, гаряче і гостро, аж до болю. Як це щось підбирається до мого горла, перекриваючи дихання, лізе в живіт, скручуючи всі внутрішні органи, вибиває землю з-під мене, і повільно знищує мене з кожною секундою. Ледь стримуюсь від спроби власними ж кігтями видряпати з грудей це щось, що зараз безжально мене з‘їдає. Але не можна. Кігті хижому птаху не для цього.

Від відчаю мружусь до болю в очах і відкидаю голову на твердий та холодний кафель ванни. З мене мимоволі виривається тихе жалюгідне скуління. Як же низько пав “величний хижий Птах”…

Я ніби задихаюсь. Те саме щось в мені вже повністю охопило все тіло, скувало мене болем і пекучим відчаєм, так, що не поворухнутись. І я просто плачу від безсилля, задихаючись, і помітно тремтячи. Не помічаю холодної води, не помічаю, як впився в себе кігтями, чого так хотів уникати. Не знаю як багато пройшло часу, і чи з мене вирвались всі болісні крики і плач, що так гостро стояли посеред горла. В той момент безжальне печіння всередині остаточно засліпило і оглушило мене, позбавило власної волі та знищило всі маски і стіни, які я так старанно вибудовував навколо своєї душі.

Отямився я, безсило схиливши голову над водою. Мокре і липке волосся повністю затулило все навколо. Виглядав я напевно паскудно. Як зім‘ятий і викинутий в унітаз папірець з чиїмись поганими віршами. Такий самий розмокший, нікчемний, та весь в брудних розмазаних слідах. Мій траурний грим опинився розтертим по лицю як ті попливші чорнила. Мені мало що вдавалось бачити перед собою, бо очі опухли, застелені сльозами, і жахливо печуть. Напевно, від туші, що туди потрапила.

Здається, пролежав я так досить довго, бо тіло почало жахливо ломити від незмінної пози, але сил поворухнутись не було.

Мені стали ввижатись якісь звуки, чи то гул, чи то стукіт. Вже було подумав, що я таки помер, і це за мною прийшли янголи. Але “янгол” виявився абсолютно реальним, бо за хвилину нерозбірливий шум перетворився на виразні кроки, які були мені до болю знайомі.

—Привіт, Стерв‘ятник.— Безбарвно промовив Р Перший.

—Вітаю… — Ледь вичавив я з себе відповідь. Голос зрадницьки надломився, і прозвучав, нажаль, зовсім не ефектно.

Я все ще не дивився на нього, бо голова безвольно повисла вперед, але чітко відчував на собі пропалюючий погляд його уважних, і до біса чорних, очей. Мені було майже соромно за те що я отак безпомічно лежу перед ним зовсім оголений, і не маю сил ні піти, спробувавши якось саркастично віджартуватись від незручної ситуації, ні взагалі поворухнутись, або щось зайве сказати.

Він не свариться, хоча хороший ляпас мені б зараз не завадив, і не питає мене чи я п‘яний, або ще чого погірше. Він просто мовчки підходить, і починає витягати мене з води, що вже встигла стати крижаною. Піддаюсь йому як обм‘якша лялька з ганчір‘я.

Краще б він сварився… краще б бив… Бо від того, які дотики його грубих рук зараз ніжні і обережні, знову хочеться розридатись. Мовчки і безсило дозволяю завернути себе в рушник та підняти на руки. Точніше погоджуюсь, бо не погодитись, я зараз навряд чи зможу. Моя голова падає йому на плече, і мокре волосся залишає вологі плями на його одязі.

Стриматись не виходить, і сльози знов починають зрадницьки котитись по щокам.

З останніх сил слабко стискаю комір його піджака, і ми ідем. Точніше він іде.