Останній день

Клів прибрала закривавлені, тремтячі руки від брудного обличчя. Вона почала оглядатися. Навколо лежали понівечені тіла ангелів та хранителів, грудки чорного попелу, що залишали по собі істинні. Повітря та земля були пронизані кров’ю. Недалеко почувся чийсь несамовитий крик, наповнений відчаєм, позбавлений всякої надії. Клів винувато опустила очі додолу, її погляд зачепив якийсь блиск серед багна. Вона підняла золотий ніж з символами на лезі, з легкою посмішкою на обличчі витерла зброю своїм не менш брудним одягом і попрямувала в сторону, де прокидається місяць, переступаючи тіла побратимів.

 – Клів.– білявий хлопець смикнув дівчину по переду за руді кучері.

– Тео, тобі жити набридло? Я волосся пів ранку вкладала.– прошепотіла дівчина, повернувшися до парти позаду.

– Не нервуй так, ліем. Подивись у свій наплічник.

– Що ти знову втнув?– Клів недовірливо подивилася в сині, мов глибина океану, очі.

– Та за кого ти мене приймаєш? Коли я робив щось безглузде?

– Тобі нагадати три випадки?

– Ну от. Всього лиш три випадки.– Тео посміхнувся у всі тридцять два.

– Це тільки на цьому тижні.

– Та й що?

– Сьогодні вівторок.– Клів зміряла хлопця грізним поглядом карих очей.

– Йонссон, Веллс.– позаду Клів почувся суворий голос вчителя. Дівчина повільно повернулася назад і посміхнулася.

– Доброго дня.– перервала незручну паузу Клів.

– Доброго. Радий що Ви нарешті мене помітили, міс Веллс.

– Ну що Ви? Як можна не помітити такого статного чоловіка, як Ви, містере Гольц?

– Ви б краще так контрольну писали, як підлещуєтеся до мене.

– Так в мене вже все готово, можете перевіряти.–Клів люб’язно протягнула вчителеві декілька листочків А4. Він призирливо подивився на неї через окуляри.

– Тоді не заважайте містерові Йонссону.

– Я теж давно написав. У вас такі легкі завдання, навіть нудно.– Тео потягнувся і подав свою роботу містеру Гольцу. Клів ледве помітно посміхнулась.

– В такому випадку, прошу покинути кабінет і не заважати іншим.

– Без проблем.– Тео взяв свій і наплічник Клів і попрямував до виходу.

– До побачення.– Клів зачинила двері класу і поспішила за Тео.

– Тео, ти – справжній йолоп. Таких ще пошукати треба.

– Погодься, ти ж те сиділа там без діла. А зараз ми вільні і можемо спокійно пообідати на свіжому повітрі, а не задихатися в душному класі.

– А якщо моїх батьків викличуть до школи?– Клів забрала свій рюкзак у Тео.

– Вони ж не будуть тебе сварити.– Тео сів на лавочку і сперся на прохолодну стіну.

Вони знаходилися на задньому подвір’ї школи. Було тепло і сонячно. Легкий вітер колисав низьку траву. З гілки дерева здійнявся якийсь невеличкий птах і зник у небі над шклою. Клів задумалась про щось своє, дивячись на безлюдний стадіон.

– Не будуть, але я не хочу турбувати їх зайвий раз. Вони і так в останній час майже вдома не бувають. – Клів виринула з роздумів і сіла біля друга.

– Знову на роботі проблеми?– Тео підсунув Клів сендвіч.

– Ні, дякую, я не хочу.

– Я тебе не питаю. Я відповідаю за тебе перед твоїми батьками. Що я їм маю сказати, якщо їх люба донька від голоду помре?

– Чому ти завжди мною опікуєшся? Тобі не набридло?

– Набридло? Ліем, ти з якої хмари звалилася? Ти ж мені, як сестра.– Тео потріпав волосся Клів.– До речі, ти так і не подивилася у свій рюкзак.– хлопець вичікувально дивився на подругу.

– Мені страшно від масштабів проблеми, яку ми зараз можемо створити.

– Ліем, давай скоріше.– Тео вже декілька хвилин подивлявся в сторону стадіону. Клів недовірливо подивилася на друга, але потягнула руку до наплічника.

Враз,в її очах потемніло, а коли Клів прийшла до тями, вона вже лежала на прохолодні, мокрій траві.

– Доброго ранку. – над Клів схилилося дівоче миловидне обличчя, янтарні очі дарували хвилі тепла, які розповсюджувалися тілу.