Портрет

Проходь, тільки в мене трохи не прибрано, поспішав зранку.

– Та не переймайся, в мене теж саме вдома.

– Проходь, а я поки візьму щось перекусити. Можеш поставити мою каву в кімнаті на стіл, будь ласка?

– Так, звичайно. Тобі може допомогти щось?

– Та ні, не потрібно, я швидко.

– Добре

Взявши стаканчик з кавою з рук хлопця, я пройшла в кімнату. Поставивши свій і його стаканчик з ароматним напоєм купленим на шляху додому, я стала знімати рюкзак, щоб покласти його на стілець і помітила відкритий скетчбук. Він схоже вчора щось малював. Цікаво. Підійшовши трохи ближче, я побачила не закінчений малюнок. Це схоже на чийсь портрет, напевно, знову когось з учасників. Тільки це якось не схоже ні на кого з них. Та й більше схоже на дівчину, знайомі риси.

Та ні, мені напевно здалося. З роздумів мене вирвав звук дверей, до яких увійшов Хьонджін з тарілкою з бутербродами.

Побачивши що я дивлюся малюнок він трохи захвилювався і ніби завис на секунду, після чого підійшовши став поряд зі мною і швидко закрив блокнот вільною рукою ставлячи тарілку на стіл.

– Гарний малюнок. Це ти вчора малював?

– Що? А таак… Це було вчора… дивиться на стіл…

– Все нормально?

– Даа … Я …. Пробач …

– Ти чого? За що пробачити? Ти ж нічого не зробив.

– Я мусив спитати.

– Гей, ти можеш нормально пояснити за що ти перепрошуєш і що ти повинен був запитати, я нічого не розумію.

– Думаю, я повинен був запитати у тебе, чи можу я тебе намалювати. Просто після того першого разу, коли ти дивилася як я малюю… У мене не виходило з голови твоє обличчя, і особливо очі. Я ніколи не бачив ні в кого такого погляду на мене та мої картини. Він був таким зосередженим, ти навіть не завжди помічала що я дивлюся на тебе, і мені здавалося що це буде виглядати дивно якщо я часто обертатимуся. Але ти була такою милою, а очі такими палаючими. У погляді читався інтерес, якийсь захват і іноді здається навіть здивування. Можливо ти подумаєш що я дивний або ще що, але клянуся нічого такого, просто чомусь у мене в голові засів цей образ ііі … Я подумав якщо намалюю, то зможу перемикнутися але …

Вибач ..

“Значить мені не здалося”

Весь цей час він дивився в стіл ніби боячись побачити мій осуд чи злість.

Зробивши крок до хлопця який стоїть і так не дуже далеко я трохи підняла його голову за підборіддя, щоб зловити його погляд.

– Подивись на мене, будь ласка. Ти бачиш що б я злилася? Тобі нема за що перепрошувати, ти не зробив нічого поганого. До того ж мене ніхто ніколи не малював, тому це навіть кумедно дивитись на свій портрет. Я не маю нічого проти такого. Це дійсно красиво намальовано. І скажу чесно мені навіть приємно, що ти захотів намалювати саме мене.

– Ти точно не сердишся і не думаєш, що я з прибабахом?

– Та боже є ти мій, на що мені сердитись? Випий кави та заспокойся. *Подаю йому стаканчик *

– Ти так переживаєш ніби ти мене голою уявив, намалював і я це побачила.

– Кхм кхк. * Подавився *

Намагаючись стримати сміх постукала між лопаток, що б він відкашлявся.

– Гей ти хоч не задихнись, ти мені живий потрібен. Ти в порядку?

– Так, я просто трохи не очікував такого повороту.

– Я теж.

– Окей …. Гаразд з цим вирішили, може поки перекусимо?

– Та давай, тільки може підемо на кухню що б тут не смітити?

– Та все нормально не парся.

– Гаразд.

Сівши за стіл ми почали їсти. Близько 5-10 хвилин ми сиділи в тиші ївши та допиваючи каву. Першим тишу порушив Хьонджін.

– Слухай, якщо ми вже поговорили про це, як ти дивишся на те, що б я тебе намалював?

– Та малюй скільки влізе мені не шкода.

– Амм … Ти напевно не зрозуміла, чи можу я намалювати тебе зараз?

– Типу що б я позувала і ти малював одразу?

– Ну так.

– Ого цікаво, можна спробувати.

– Супер, тоді сідай на диван

– Мені сісти якимось особливим чином чи …

– Сідай так що б тобі зручно було сидіти, це буде не швидко.

Хьонджін переставив мольберт так що б він бачив мене коли буде малювати, він так помінявся, різко став активним і здавався щасливим, за цим цікаво спостерігати як не значна дрібниця змінює його настрій… Або може це було не так важливо тільки для мене?…. Я тим часом шукала позу в якій буде зручно сидіти, щоб потім не міняти. Поставивши мольберт Хьонджін пішов на балкон щось по копошився трохи після чого було почуто його розчароване зітхання коли він увійшов назад в кімнату.

– Щось трапилося?

– Так я хотів намалювати тебе на полотні, але забув, що вони у мене закінчилися.

– То позування скасовується на сьогодні?

– Оу ні. Я намалюю в альбомі та тоді перенесу на полотно, це буде звичайно трохи не те що малювати живим, але нічого страшного.

-Якщо хочеш я можу просто ще раз прийти коли буде полотно і намалюєш знову.

– Ти згодна ще раз потім попозувати?

– Ну так, якщо хочеш. Мені не важко.

– Я тільки за. Тоді я скажу коли куплю їх, а поки що зробимо пробну версію. Тобі зручно так сидіти?

– Так думаю так буде нормально.

– Чудово, тільки можеш голову трохи підняти та повернути до мене?

– *Повертаю* Так?

– Трохи не так

Після цього було кілька спроб зрозуміти, як я мушу повернути голову поки Хьонджін не вирішив сам поставити в потрібне положення, але почавши простягати руки зупинився майже біля обличчя.

– Еммм … Можу я ..?

– Доторкнутися?

– Угу

– Звичайно можеш, ти ще питаєш?

– Ну я подумав мало, може тобі може бути не комфортно, ти ж не особливо любиш дотики інших людей.

– Повір поруч із тобою мені завжди комфортно і ти можеш спокійно мене торкатися. А дотики я не люблю, якщо вони від не близьких або мало знайомих мені людей, якщо це близький друг чи подруга, я нормально ставлюся до цього.

– Але я жодного разу не бачив що б ти дозволяла комусь торкатися тебе, тільки зрідка обіймала сама при зустрічі.

– Ну що я можу сказати, у мене мало друзів.

– Аа зрозумів. Я радий, що я один з них.

– Я також рада. То як мені голову поставити?

– О точно.

Доторкнувшись пальцями до підборіддя Хьонджін повернув голову трошки праворуч і трошечки нахилив у той самий бік.

– І ти можеш дивитися на мене або на стіну позаду мене ну загалом що б очі були спрямовані в мій бік?

– Повір я дивилася б у твій бік навіть якби ти не попросив.

– Оу, тоді добре.

На тлі грала тиха музика, втім як завжди, коли він малював. Я не впевнена в тому скільки часу зайняв весь процес, але час йшов дуже легко. Ми розмовляли про різні речі, від смаків у їжі до дитячих спогадів. Було дуже цікаво спостерігати як змінювався його погляд і вираз обличчя в залежності від того, про що ми говорили або наскільки добре у нього виходив малюнок. Він був упевнений у своїх рухах олівцем, але все ж таки іноді доводилося використовувати гумку. Він завжди трохи примружував очі трохи хмурячись коли доводилося щось витирати.

Іноді він дивився лише мельком на мене, продовжуючи малювати, іноді затримував погляд досить довго, схоже він вдивлявся в кожен міліметр мого обличчя. Спочатку мені здавалося що буде ніяково, але те як він дивився, як ставив запитання цікавлячись мною, як говорив про те, що йому подобається колір моїх очей, як іноді торкався що б повернути мою голову в потрібну позу, коли я захоплювалася розмовою і починала активно крутити нею. . Це було так… М’яко, так спокійно, легко, комфортно. Так … Захоплююче.

Я намагалася відігнати думку про те, що я не була ні з ким так емоційно близька. Це здавалося чимось що виходило за рамки того, що я відчувала раніше. Ми лише друзі але … Чому тоді його погляд змінюється коли він дивиться на мене. А я радію щоразу коли отримую повідомлення від нього з текстом про те, що він планує помалювати і якщо я не зайнята, то можу прийти. Єдине в чому я була впевнена так це в тому, що мені з ним дуже комфортно.

Через приблизно півтори години плюс мінус, малюнок був завершений і я нарешті змогла подивитись, тому що він не дозволяв подивитися поки він не був закінчений. Як завжди було дуже гарно. Його роботи мене завжди вражали точністю. І ось зараз він намалював все. Кожну родимку, кожну веснянку, які були практично не помітні. Навіть маленький шрам на верхній губі який був отриманий у дитинстві після не вдалого катання на роликах.

– Вау … Це так приголомшливо.

– Тобі справді подобається?

– Так, звичайно, твій малюнок наскільки детальний, і такий гарний, мені здається що на малюнку я виглядаю навіть красивішою ніж у реальності.

-Не знаю, я малював так як я тебе бачу. І я дуже радий, що тобі подобається. Іі… Я хотів би щоб ти взяла його собі як маленький подарунок.

– Оо правда? Дуже дякую.

У відповідь я отримала м’яку усмішку і трохи здавалося боязке розведення рук ніби чекаючи дозволу, щоб обійняти мене. І я точно не могла відмовити. Обійми були міцними та такими м’якими одночасно.

-Якщо ти не поспішаєш додому ми могли б ще фільм глянути, я знайшов цікаву дораму.

Він питав це вже відсторонюючись від обіймів.

– Ні не поспішаю, у мене завтра вихідний так що зможу відіспатися, вмикай.