Понад горами

Я змусив друзів вийти на вулицю і там все обговорити. А все тому що Михасько може нас здати бабусі Одарці, хоч вони і не ладнають, але годованець за миску молока ладен на все. Не хотілось щоб відьма знову стирала спогади Всевладу та іншим.

 

-То…-порушив першим мовчанку Вася коли ми всілись під розлогою яблунею на вулиці.-Микола мертвий? І не просто мертвий а убитий якимось чудовиськом?-Запитав він дивлячись то на мене то на Всевлада.- Ви здуріли?

-Я знаю як це звучить.-Сказав Всевлад понуро.

-Чом ти лише зараз про це сказав? Чому не раніше?

-Я..забув про це. Не знаю як.

-ЯК ПРО ЦЕ МОЖНА БУЛО ЗАБУТИ?!-Кричав схвильовано Вася зіскочивши на ноги.

-Вася, всядься і перестань так кричати.-Примружився Всевлад говорячи до хлопця, який став напроти сонця.

-Це все моя бабуся.-Озвався я опустивши голову.-Вона якось стерла пам’ять Всевладу. І мені хотіла.

-Стерла пам’ять? Що за маячня? Вона відьма чи що?

-Так.-Мовив я.

Вася опустив голову, схопившись нею обома руками ніби намагався так втримати думки. Він не вірив нам але, деякі спогади яким він не міг дати пояснення, винирнули і він почав сумніватись у справжній дійсності речей. Можливо він не раз бачив щось дивне, але відкидував це списуючи на марення чи фантазію. І всі ті збіги виявились не збігами. Я ясно міг читати це у його погляді. В його сірих очах, які бігали по землі туди-сюди як маятник.

-Але ти все пам’ятав. І нічого нам не сказав?-Не вгавав Вася.

-А ти б мені повірив? Я єдиний хто про це пам’ятав до тепер.

-Але чому ти?-Питав Вася. Він виявився ще тим скептиком.

-Це тому що ти теж маєш здібності?-Запитав мене Всевлад.

Він дивився на мене без тіні емоцій. Виглядав він стомлено і подавлено, як людина яка змирилась із жахливим фактом.

Я опустив погляд щоб не бачити обличчя друзів.

-Можливо.

-І згадав я про це через тебе?- Я відчував його ціпкий погляд на собі.

-Так…

-Всевладе, ти знаєш що це означає?-Сказав Вася у якого різко піднявся настрій.

Я боявся що зараз почнеться пацанська інквізиція.

-Наш Лука відьмак!-Радісно крикнув він.

-Це навряд.-Почав я відмахуватись.-Навіть якщо так, то я не знаю як цим користуватись. Воно якось само…

-А ти можеш володіти стихіями або управляти погодою? Чи перетворюватись на тварин? А може ти порчу наганяєш? Знаєш якісь закляття?-Активно закидував мене питаннями Вася.

-Я не певен що хоч щось із цього можу…-Ніяково опустив голову я. Від них я очікував всяку реакцію: страх, відраза, неприйняття. Але не захоплення яке читалось в очах Васі які виблискували як срібло при місячному сяйві.

Так само і Всевлад. Я відчував його відношення до мене. Він бачив у мені користь. Він так сильно задумався що я чув шум його думок які нагадували шум у вулику, де кожна думка це бджола.

-Це все треба обдумати.-Сказав Вася і взявши яблуко, яке валялось неподалік, почав його хрумати.

Крізь чавкання Васі почулось схлипування.

Василина весь час сиділа, опустивши голову на коліна, і ні слова не сказала. Коли ми поглянули на неї то побачили як вона ховає у долоні своє розчервоніле від сліз очей. Як труситься її маленьке тіло від страху.

-Не можу повірити що Миколу убили.-Мовила вона і ще більш заплакала.-Я вірила до останнього що він знайдеться. Як все знову налагодиться коли ми його знайдемо. Що він розкаже забавну і трохи моторошну історію як виживав увесь цей час в лісі, як Мауглі.

Вася шморгнув носом і теж заплакав. Він підійшов до Василини і обійняв її.

Всевлад теж підійшов до них та приобійняв друзів за плечі.

Я сидів осторонь обійнявши власні коліна і ніяково відвівши погляд.

-Ми обов’язково помстимося за Миколу.-Сказав він опустивши підборіддя на голову Василини.

Дівчинка враз перестала плакати і подивилась на Всевлада.

-Що ти задумав?-Запитала вона хриплим голосом.

Хлопець відпустив друзів та вставши на ноги обернувся в сторону лісу і поглянув на нього із викликом, без тіні страху в очах.

-У цьому світі нема нічого безсмертного чи невразливого. Та потвора має горіти.-Сказав він і обернувся до нас. Денне світло лише на половину освічувало його скам’яніле лице, інша половина перебувала у тіні яблуні.-Хто зі мною на полювання?

-Н-на що?-Перепитав Василь.

-Я.-сказав я підводячись.

-Ви що задумали?-Запитала Василина вирячивши на нас очі.

-Самі подумайте. Ми єдині хто знає про те, що Микола мертвий. Всі інші нам не повірять а навіть якщо і так, то є пані Одарка. Вона не дасть нам жити із цими знаннями. Вона для чогось стирає всі спогади пов’язані із тим чудовиськом. Але для чого?-Запитав Всевлад дивлячись на всіх, але я знав що це питання було адресоване мені.

-Я намагався довідатись та марно. Маю лише підозри що бабуся та панна Маргаритка якось із цим пов’язані.

-Панна Маргаритка?-Запитала Василина.-Це та рудоволоса приємна жіночка яка мешкає в іншому селі. Я її знаю. Моя сестра часто туди навідувалась із своїми подругами з табору і я дуже просилась із нею. Лише кілька років тому вона нарешті взяла мене із собою. Панна Маргаритка вчила нас вишивати. Там було багато дівчат. І пані Одарка там була.-Говорила Василина пригадуючи.-То виходить та панна теж відьма?

-То от де ти пропадала так часто того літа.-Озвався Вася.-Ти проміняла нас на кружок вишивання.-Дещо ображено мовив він.

-Там завжди весело.-Почала оправдовуватись Василина.-Панна Маргаритка влаштовувала конкурси а пані Одарка оцінювала роботи. Я собі вишила гарну вишиванку із синіми волошками. Ми заплітали вінки та готували різні смаколики. Моріка навчила мене розбиратися в травах та грибах і співати народні пісні на Івана Купала. Шкода що Богдана там давно не була.

-Та це явно якісь відьомські посиденьки.-Обурився Вася.

-Та нічого такого.-Нахмурилась Василина.- Я туди вже кілька років ходжу і нічого такого не було.Хіба що ми ляльки-мотанки плели…

-Ага!-Скрикнув Вася.

-Годі вже.-Перебив їхні сперечання Всевлад.-Одне ми зрозуміли точно-триматись від відьом подалі поки не з’ясуємо на чиїй вони стороні.

-А якщо вони будуть на лихій?-Запитав я.

-Тоді будеш допомагати розпалювати багаття.-Сказав Всевлад і я не зрозумів чи жартує хлопець чи він повністю серйозно.

-А щодо чудовиська?-Запитав Вася.

-Потрібно з’ясувати що воно таке.

-Але ж ви його бачили.-Зауважила Василина.-Невже ви не можете сказати що це? Хоч приблизно як воно виглядає?

Я і Всевлад переглянулись. Від спогадів по спині почав сповзати липкий піт. Я намагався чітко пригадати що то було, але навіть описати побачене не міг.

Схоже у Всевлада були такі ж проблеми.

-Що, взагалі нічого?-Здивувався Вася після того як ми в унісон похитали головами.

-Це було щось таке…таке…-Намагався підібрати слова Всевлад.

-Щось таке, що лякає не так своїм виглядом як присутністю.-Підкинув я.

-Навіть якщо ти вже не бачиш його перед собою, все одно знання що воно існує дає тобі постійне відчуття присутності смерті. Або навіть жахливіше.-Сказав зрештою Всевлад.

-Ну клас, як ми будемо боротись не знаючи що це.

-Використаємо все що є поки не спрацює. Свята вода, осиний кіл, хрест… що там ще є?

-Всевладе, це не фільм.-Дорікнула йому Василина.

-У тебе є кращі варіанти?

-Ну наприклад відьма-це та що все знає. Пані Одарка має мати хоч якісь записи чи книги. Думаю ця робота для Лукаша.

-Для мене?-Здивовано перепитав я.

-Ну не ми ж із відьмою живемо.-Зауважив Вася.

-Добре, Лука буде нашим інформатором.-Погодився Всевлад.-Ми теж щось пошукаємо. Потім зберемо це все докупи і будемо від цього відштовхуватись.

-А як ми будемо це обговорювати?-Запитав я.-Збиратись десь не вийде. Я скоріше за все знову буду під домашнім арештом. Може якось листівками будемо перекидуватись через моє вікно?

-Довбню, а інсту для чого придумали?-Запитав Вася поглянувши на мене як на неандертальця.

 

 

-Я дуже зла!-Кричала бабуся Одарка на мене.-Це ж наскільки треба бути дурним щоб порушувати клятви дані відьмі?! Ти хоч одну чув таку історію яка закінчувалась добре? Це клятва за порушення якої ти міг загинути!

-Але ж не загинув.-Почав я захищатись та враз замовк зустрівшись із ніщивним поглядом бабусі.

-Тобі якимось чудом пощастило мати імунітет на чари. Але чим ти думав? Та ще знову поперся в той ліс!

-Я буду туди пхатись поки не дізнаюсь правду!

Бабуся стиснула кулаки. Освітлення в домі заблимало від напруження.

-Ваші фокуси мене не залякають.-Сказав я.

Світло одразу внормувалось.

-Фокуси?-Перепитала бабуся розгублено.

Лампочки почали світлішати та потріскувати. Жовті гірлянди, які звисали із стелі у вітальні потріскались одна за одною, як доміно. Враз стало так світло і яскраво а потім почулось лускання скла.

Стало темно.

-Фокуси.-Почув я ображений голос бабусі у темряві.

Потім у її руках спалахнула вогняна кулька яка плавно кружляла довкола пальців. Бабуся плюхнулась на крісло і запалила люльку своїм полум’ям. Потім кинула його в піч.

Вона мовчки сиділа та курила споглядаючи на язики полум’я.

Та піч не гріла. Звідти віяло холодом.

-Фокуси.-Повторила знову бабуся сильно стиснувши люльку зубами.

-Ви образились?-Обережно запитав я.

-Ні.-Мовила бабуся і явно збрехала.

Я сів а сусіднє крісло. Звідти я добре бачив бабусю. Її жовті очі понуро споглядали на вогонь а під ними виднілись темні синці. Лиш тепер я помітив що бабуся виглядає втомленою.

Я думав над тим що в неї запитати, щоб вона знову не збісилась, та відьма заговорила першою.

-Все було так тихо і спокійно до твого приїзду. І трупи не доводилось ховати.

-Чому ж ви це тоді робите?

Бабуся зробила паузу, яка здалась мені цілою вічністю.

-Колись я мала багато подруг з якими я навчалась чаклунству. Нас було двадцять одна відьма. Я мріяла відкрити школу чаклунства в Карпатах разом із ними. А потім…

Бабуся прикрила очі видихнувши синій дим який сяяв мільярдами маленьких чорних зірок.

-Треба було зупинитись ще тоді коли її очі залились кров’ю і вона осліпла. Це вже був поганий знак.

-Хто?

Бабуся поглянула на мене так, ніби геть забула про мою присутність. Вона замовкла не зводячи з мене погляду. Бабуся видихала так багато диму що скоро він заповнив собою всю кімнату. Я почав кашляти і задихатись.

В дім зайшла панна Маргаритка.

-Ой, лишенько, ви що, світло економите?-Запитала панна.

Дим враз розвіявся а полум’я загасло. Світло знову ввімкнулось і гірлянди замиготіли.

-Бачу у неї поганий настрій?-Запитала мольфарка у мене пошепки.-Що трапилось?

-Я сказав що її чари фокуси і…

-Ой-ой-ой. -захитала головою панна.-Її его таке велике але таке крихке.-Хихотіла мольфарка.

-Забирайся звідси, Марго.-Сказала бабуся крізь зуби.-Ти ж казала що вже не витримуєш. То чого приперлась? Тебе ніхто не змушує…-Бабуся обірвала себе на пів слові.-Мені не потрібні нікчеми.-Сказала бабуся і поглянула на панну.

Мольфарка ображено піджала губи.

-Тоді бувай.-Сказала вона і розвернувшись на каблуках вийшла із будинку.

-Нащо ви так із нею жорстоко?-Запитав я обурено.

-Колись ти зробиш так само і тоді мене зрозумієш.

-Ви жорстока!

Я побіг навздогін за панною. Та йшла через міст що був неподалік бабусиної хатини.

Річка бурлила та вдарялась об камені. Сердите та ображене тупотіння чобіт по мосту долинало до мене. А далі все відбулось за лічені секунди.  Панна Маргаритка підсковзнулась і втративши рівновагу впала у річку. Вона шубовталась у воді намагаючись вибратись, але марно. Я розвернувся, щоб покликати бабусю на допомогу та вона вже стояла біля мене. Просто стояла склавши руки на грудях.

-Ви не допоможете?-Налякано запитав я.

-Відьми не тонуть.

Я поглянув у бурхливу воду куди впала панна Маргаритка. Вона пішла під воду і більше не виринала.

-Вона втонула!-Закричав я ніби мій крик міг якось переконати бабусю.

Я бачив як відьма потроху починає хвилюватись і як її очі забігали по річці шукаючи панну.

Ще кілька довгих секунд і бабуся бігла до річки знімаючи із себе черевики.

-Куди вона побігла?-Запитала панна Маргаритка яка тепер стояла на місці бабусі.

Вона була мокра з голови до ніг. По обличчю стікала чорна туш.

Бабуся вже йшла до нас. Вона встигла забігти у воду по коліна, тому поділ її сукні був мокрий.

Вона хотіла щось сказати та спершу їй потрібно було віддихатись.

-Ти…ти…-Гнівно сичала вона хрипко вдихаючи повітря.

-Це не сльози, це вода.-Сказала панна Маргаритка показуючи собі на обличчя.-А-а-апчих!-Панна чихнула та враз стала сухою.

 

Як і очікувалось я був покараний. Панна Маргаритка більше до нас не заходила. Бабуся знову наклала на дім чари і коли кудись пішла то я спробував покинути дім. Уявив що чарів нема і легко переступив поріг.

Не встиг я зрадіти як переді мною постала пані Одарка. Вона затягнула мене назад в дім і більше не залишала мене самого.

-Ти босорканя!-Кричав я їй.

-Ну все.-Розгнівано мовила бабуся і в її руці щось показалось. Я застив у страсі.

Та бабуся приклала це до вуха.

-Алло,-сказала вона,-твій гівнюк назвав мене босорканею!

-Ма, я зараз зайнята.-Почув я голос своєї мами з телефону.-Ви можете якось самі розібратись? Пограй із ним у шахи або почитай щось, Лука таке любить.

-Я хочу знати коли ти забереш свого паразита.

-Не кажи так на мого сина.

-Нус,-нетерпляче мовила бабуся.

-Думаю десь через кілька тижнів.-Долинув голос мами.-Якраз владнаємо всю роботу і заберемо його по дорозі додому.

-Чудово.

-У вас там як справи?

-Добре-добре, -поспішно мовила відьма,-буду чекати вашого приїзду. Бувай.-Сказала бабуся і скинула.

-Все одно в мене є кілька тижнів.-Сказав я.

-Успіхів тоді тобі.-Пирхнула босорканя.

 

Я почав із книг. Треба було робити це непомітно, щоб не викликати підозр. Бабуся часто дрімала по обіді а Михасько стомлювався постійно наглядати за мною, тому я використовував цей час на повну. Та переривши весь дім так і не знайшов ніякої магічної книги чи якийсь бестіарій. Я списувався із друзями та вони лише знайшли статті в інтернеті  на які ми не дуже хотіли опиратись. Сільська бібліотека теж виявилась порожньою. Та дещо виявилось для нас підозрілим-бібліотека не мала жодної згадки про відьом чи містику. Жодної книги.

Що ж, залишалось лиш одне місце де я не шукав. Це кімната бабусі.

Йти туди було дуже ризиковано. Вона могла оберігатись чарами, що не було для мене проблемою, але завадило мені дещо інше-замок.

Бабуся тримала кімнату зачиненою. Навряд чи якщо я скажу «алогомора» то вони відчиняться. Хоча…

-Алогомора.-сказав я стоячи біля дверей бабусиної кімнати. Смикнув ручку.

Все ще зачинено.

Ну, я хоча б спробував.

 

Вночі я відчув на собі чиїсь погляд. Ледь розтулив повіки і побачив чиюсь високу фігуру, яка стояла над ліжком, а біля неї маленького чоловічка із рогами та густою бородою. Такого я бачив в першу ніч мого перебування тут.

-Вставай.-почув я голос крізь сон.

Все ще не міг поворухнутись. Ледь розплющені повіки злипались. Все виглядало як сон на яву поки чоловічок не застрибнув на ліжко за допомогою своїх довгих волохатих лап і не тицьнув у мене своїм чорним кігтем. Хоч ручки в нього були маленькі, але пазурі довгі.

Я остаточно прокинувся хапаючи ротом повітря. Наді мною нависла бабуся тримаючи мій наплічник а біля моїх ніг сидів Михасько.

-Що це було?-Злякано запитав я підтягнувши ноги до себе, подалі від кота.

-Справжній лик цієї потвори можна бачити в момент пробудження чи засинання.-Пояснила бабуся.

Стояла все ще ніч. Тепле електричне світло з коридору було єдиним джерелом світла. Я майже не бачив обличчя бабусі, але помітив що вбрана вона в дорожній одяг. На ній були довгі гумові чоботи і широкі штани. Довгий чорний плащ та торба, перекинута через плече.

-Вставай і одягайся. -сказала відьма.

Не встиг я щось запитати як бабуся вже пішла. Я швидко вбрався та прихопив рюкзак. Кволо спустився сходами і вийшов на подвір’я.

Бабуся вже стояла там і тримала в руках мітлу.

-Що відбувається?-запитав я.

Відьма сіла на мітлу.

-Сідаєш чи йдеш пішки?-Запитала вона.

Я ще все сплю? Все виглядає таким нереальним і заодно підозрілим. Але мітла…літати…хочу…

Я відкинув всі вагання і застрибнув на мітлу позаду бабусі.

Відьма високо підстрибнула і я заплющив очі. Але не відчув що ми приземлились. Живіт легенько скрутило від хвилювання а ноги бовтались в повітрі. Я розплющив очі і побачив що ми все далі і далі від землі.

-Тримайся міцніше.-Сказала бабуся.

Я послухався. Коли схопився за неї ми стрімко піднялись а потім полетіли в перед. Поглянувши вниз я побачив верхівки дерев. В голові трохи запаморочилось. Я намагався розгледіти все що міг. Десь недалеко в поодиноких будиночках горіли вікна. Бачив яка довга і звивиста річка.

Земля все віддалялась а хмари навпаки-ставали ближчими. Було страшно але і захопливо водночас.

Ми летіли в бік гір. Піднімались по схилам і вверх. Холодний вітер вдарив в обличчя. Бабуся змінювала кут мітли мало не на вертикальний. Я сильніше обхопив її обома руками. Перед нами стрімко скорочувалась відстань до вершини гори. Вітер все сильніше бив мені в лице і шумів в ухах. Я заплющив очі і намагався сховатись від нього за бабусею.

Та враз все це припинилось. Мітла знову висіла в повітрі горизонтально. Я поглянув униз-гірський схил та село залишились позаду.

А в переді були нові вершини. Виявилось, що це була не сама висока гора, але з неї було краще видно всі інші.

Ми пролетіли над хребтами і я побачив вігвам над урвищем.

Бабуся почала знижувати висоту. Коли я ступив на землю то ходити було трохи незвично. Ноги потерпли і здавались ненадійними. Земля здавалась гумова.

Бабуся стала біля входу в вігвам. Він був трохи вищим за неї і повністю білим з дерев’яним каркасом.

Бабуся смикнула за ниточку, яка була прив’язана до дзвіночка.

Дзвін-дзвін!

Щось у середині зашуршало і звідти хтось вийшов.

-Вітаю любі гості!-радісно викрикнула панна Маргаритка та побачивши пані Одарку пробурмотіла:-а, це ти.-Її погляд ковзнув на мітлу, яку бабуся тримала в руках.- Матінко-природо, ти ще на скрині політай. Чому не використовуєш сучасні методи?

-Ці надійніші.-Мовила відьма міцніше стиснувши мітлу.

-Я тебе в дім не пущу. Я все ще сердита на тебе. Бачиш?-Сказала панна надувши щоки і схрестивши руки.

-І не треба. Приглянь за ним кілька днів.

-Добренько.-Погодилась панна.

-Але…-Озвався я.

Та бабуся вже полетіла. Я бачив лише її силует в небі.

-Ну, заходь, що стоїш.-Підганяла мене панна.

Я безнадійно поглянув на маленький «будинок» панни.

Чому за мною не можна було приглянути в домі в бабусі?

 

Зайшовши всередину я здивовано вигукнув. Всередині було дуже просторо і яскраво. Різнокольорові світлячки літали по будинку який мав круглі стіни. Зі стелі звисали довгі нитки нанизані бісером та пір’ям. По підлозі, стінам та стелі випирали величезні кристали які світились. В центрі звисала велика спіральна лоза яка тягнулася до підлоги. Маленькі її відростки тримали різні баночки із яскравим зіллям.

-Подобається?-Запитала панна побачивши моє захоплення в очах.-Тепер ніч, я зроблю тобі какао і ти підеш спатки.-Мовила мольфарка.

Спав я на гамаку над яким був ловець снів. Заснув я доволі швидко. Навіть жахіття не приснились. Правда на ранок я помітив що білі нитки ловця почорнішали.

Ми сіли снідати на ковдрі яку розстелили на траві. Жуючи вафлі з яфинами я споглядав на гори та село, яких вкутав ранковий туман.

-Вчора бабуся розповіла про те що тут є двадцять одна відьма, але я їх не бачив. Лише вас двох. Де інші?-Поцікавився я.

-О,-сумно видихнула панна,-от чому Одарочка була вчора така засмучена.- Побачивши моє німе запитання мольфарка пояснила:-Вона відчуває провину за те що сталось.

-А що сталось?-Запитав я.-Це якось пов’язано із тим що ви ховаєте тіла?

-Я…-затнулась мольфарка,-я не пам’ятаю.

-Бабуся стерла вам спогади.-Припустив я співчутливо.

-Я знаю.

-Знаєте?! Хіба ви не гніваєтесь через це?

-Ні, зовсім ні. Одарка може стирати лише самі сильні спогади. Такі що приносять радість, смуток, одержимість, страх, біль…Спогади які ти не хочеш ніколи забувати, або навпаки-забути навіки. Вона не може стерти той спогад, наприклад, що ти їв на сніданок, якщо це щось справді незвичайне. Тому якщо я не пам’ятаю, що тоді сталось, то дуже  рада цьому. Не хочу жити в страху і прокидатись від жахіть. Я вдячна за це їй. Я лише знаю, що не одна така. Та Одарка не може стерти спогади навік бо це дуже важко. Рано чи пізно вони прориваються і все треба робити заново. Чим сильніший спогад тим частіше його потрібно стирати. Її милосердя стало її прокляттям і тому вона на довго не може покинути це місце. Бо залишились ті, яким не треба пам’ятати.

-Але чому вона це робить? Що такого жахливого в тому щоб знати що із тобою сталось. Хіба це не робить нас нами?

-Уяви що буде зі світом, якщо всі раптом дізнаються про магію. Про справжню. Не всі люди здатні бачити магічні речі, але багато хто може. А дехто і використовувати її. Дуже важко керувати цими знанням. Легше їх приховувати. А тут іще і вбивства. Погодься, не сама краща репрезентація. Та ще із негативної сторони. Люди боятимуться і в них почнеться істерія. Знаю, проходили вже. Люди прагнуть підкорити, а то і винищити те, що краще за них, або чого вони не розуміють. Тому твоя бабуся рятує таким чином багато кого від дорогих відвідувань психотерапевтів. Ба навіть самих тих психотерапевтів рятує.

-І це ви називаєте милосердям?

-В народі це називають найлегшим шляхом, або як перекидати проблеми з покоління в покоління.-Сказала весело панна відпиваючи чай.

Я задумався над її словами. Якщо я дізнаюсь що відбувається і що то за потвора то чи зможу я жити із цими знаннями. Дороги назад не буде, бо бабусині чари не діють на мене.

Я поглянув вдалину. З такої висоти гори  здавались застиглими хвилями. Внизу, по схилі, росли кущі з яфинами. Ми вирішили їх позбирати.

Було трохи важко навпочіпки збирати малесенькі ягідки, але це того коштувало. Я перший назбирав ціле відерце (яке було з під сметани) і заніс у вігвам. Вже в середині мою увагу привернула шафа дивної форми забита сувоями, паперами та книгами. Розгорнувши одну із них я почав фотографувати всіх сторінки.

Моїй радості не було меж.

Це те, що я шукав.

 

 

 

---

Шановні читачі, я є у твіттері. Завітайте  Banderfly🦋✨🚩🏴 (@Banderfly_) / Твиттер (twitter.com)