Помилка

У вас є дурна звичка записувати свої без сумніву геніальні ідеї не в нотатки чи документи, як це роблять усі нормальні люди, а собі в повідомлення? У Вей Вусяня вона була. Історія про те, як Вей Їн випадково надсилає фразу для свого нового роману Лань Джаню, а той сприймає написане на свій рахунок. 

Як відомо всім творчим людям, найгеніальніші ідеї приходять якраз перед сном. Саме тоді мозок активізується і підносить на ментальному блюді те, чого у повністю свідомому стані не міг вимучити годинами. Особливо, якщо це жаданий сон після п’яного та довгого сеансу днд’шної кампанії з друзями, а ти вже давно знаходишся не те щоб у творчій кризі, але у творчому ступорі точно. 

Вусяню не йшла сцена, як би довго він її не переписував, з чого б не починав, як би не намагався викинути зовсім або замінити чимось іншим. Все було не те, не так, слова здавались мертвими, їм бракувало відвертости. Герої завмерли бездушними маріонетками й не піддавались жодному впливу зі сторони Вей Їна, який безупинно намагався зробити з текстом хоч щось, а терміни підганяли.

Одначе, засинав хлопець у хорошому настрої, можливо це і стало вирішальним чинником. Чудова гра перед, сповнена хитросплетінь хвайсанового сюжету, та приємна прохолода спальні разом з щойно зміненим комплектом білизни зробили своє, Вусяню було затишно.  Настав цей момент, коли здається, що ще мить, і ти нарешті заснеш, забудешся, провалишся у комфортну темноту та тишу…

Аж ось збуджений вечірніми переживаннями за долю свого варвара мозок видав відповідь. Не найелегантніший хід, але для чернетки зійде. Принаймні, оповідь нарешті зрушить з мертвої точки, а персонажі перестануть тупо блимати один на одного очима в кімнаті без виходу, куди Вусянь їх випадково загнав. 

Спочатку Вусянь подумав, що зможе запам’ятати, але ідея настирливим комаром дзеленчала усередині черепної коробки. Віри в свою пам’ять у нього ніколи не було, проте цій зневірі досить важко було перемогти небажання розплющувати очі. Врешті настирливий ідейний комар таки переміг, довелось скинути з себе солодку млість напівзабуття та намацати залишений десь поруч смартфон. 

Яскраве світло дисплея вдарило у вусяневі очі, він невдоволено примружив їх, нашвидкуруч нашкрябав пару слів, які мали стати початком сцени, у телеграмі та, не перечитуючи, щоб не злякати лишньою активністю сон, тицьнув кнопку «надіслати». Дурна звичка, але так він точно не втратить записане. Задоволено відкинувся назад на подушки, уявляючи як натхненно зможе завтра після роботи продовжити свій текст, і заснув. 

В протилежній частині міста відкрив очі інший чоловік. Його чуйний сон перервав звук вхідного повідомлення. 

***

Ранок почався не з кави, він вибухнув всіма барвами похмілля та запізнення на роботу. Вей Їн вже не встигав ні поснідати, ні навіть похапцем ковтнути таблетку від головного болю. Вчорашню обіцянку Дзян Чену хоча б деколи з’являтись в офіс в належному вбранні теж довелось відкласти, часу та моральних сил відшукувати та прасувати ледь не єдину пристойну сорочку в гардеробі не було, тож він напнув першу ліпшу футболку, розчесав неслухняне волосся і побіг, щиро сподіваючись, що не проґавив останню можливу маршрутку. 

Телефон сиротливо залишився вдома блимати непрочитаним повідомленням.

Офіс зустрів його похмурим, не менш похмільним виразом обличчя Дзян Чена та невластиво порожнім столом Лань Джаня. Чи варто наголошувати, що запізнюватись було далеко не прерогативою цього ідеального буквально у всьому хлопця? Вей Їна кольнуло тривогою.

Він плюхнувся на свій стілець, важко дихаючи, бо довелось долати пару вулиць між кінцевою зупинкою неідеальної (ідеальну Вусянь спізнив) маршрутки та місцем роботи на своїх двох, та поцікавився: 

— А де…

— Надіюсь, ти хотів запитати, де твоя совість, — прошипів Дзян Чен, вдаючи повну зосередженість на робочих завданнях. Брат навіть не глянув в сторону Вусяня, тільки дужче насупив брови та агресивніше забарабанив по клавішах. — Бо, по-перше, сьогодні повинен завітати Лань Ціжень, а ти раптом вирішив запізнитись. 

Вей Їн встиг лишень відкрити рота, щоб хоч якось виправдатись і таки задати хвилююче питання про відсутність Лань Джаня, але Дзян Чен не дозволив йому і слова вставити:

— По-друге, що це за, кхм, — хлопець ледве втримався від нецензурної лайки, зітхнув, — на тобі? 

Вей Їн був згоден, що футболка з кролями не найкращий вибір для серйозної установи, якою, власне, і вважалась Ґусу, але не хотів вислуховувати нарікання, тому вирішив перевести тему: 

— А-Чен, перестань дутись, ми з а-Ніном наступної неділі точно витягнемо твого напівельфа з в’язниці, обіцяю. Де Лань Джань?

Це стало черговою помилкою, але зосередитись на праведному гніві брата у Вей Їна не вийшло. Обережно притримуючи кабінетні двері, увійшов Вандзі. Сьогодні з ним було щось впевнено не так, але Вусянь не міг достеменно вловити, що саме. Окрім запізнення, що вже вважалось приводом для бентеги, той випромінював понаднормову скутість та ніяковість. Лань Джань розгублено обвів очима кабінет, зупинившись саме на дурній футболці, коротко кивнув хлопцям, швидко забрав теку зі стелажа та знову сховався за дверима, наче його тут і не було.

Схвильоване «Лань Джань!» застрягло у Вей Їна в горлі.

— Що це з ним? — повернувся Вусянь до Дзян Чена, але натрапив тільки на вбивчий погляд та повне нерозуміння серйозності ситуації. — Окей, друже, окей. Мовчу, працюю та картаю себе за жахливий зовнішній вигляд.

Дзян Чен лишень пхинькнув, але продовжувати конфлікт не став. Голова в нього боліла не менше. 

Відловити друга Вей Їну вдалось тільки під час обідньої перерви, коли обидва зустрілись біля кавової машини. Лань Джань ніколи не пив кави, надаючи перевагу або хорошому чаю, якого від роду не водилось у них на кухні, або воді, тому зустріч виявилась неочікуваною для обох.

— Гей, Лань Джане, привіт!

Той розгублено стояв, тримаючи в одній руці капсулу кави, а в іншій смартфон. Пошуки інструкції з використання проходили не дуже, на мармуровому лобі пролягла зморшка, ідеальної форми брови супились. Від вусяневого оклику в того ледь не вивалився телефон.

— Що будеш? — вирішив взяти на себе шефство Вей Їн, вмикаючи апарат.

Кожна молекула в повітрі між ними перетворилась у досі невідому науці сполуку з назвою «ніяковість». Для повноцінного дихання вона підходила так собі, так що Вей Їну в момент стало гарячіше. Ще й ця зачіска — в офіс завше Лань Джань заплітав волосся в косу чи збирав в акуратний низький хвіст, сьогодні ж воно було розпущене та вільно розсипалося по спині, приваблюючи погляд. Вусянь несвідомо торкнувся пасма свого, закручуючи те на пальця.  

— Привіт, на твій смак, — хрипко почав Лань Джань, прочистив горло. — Як вчора посиділи? 

Вей Їн не розумів, чому, але щось між ними невловимо змінилось. Лань Джань уникав дивитись йому в очі, натомість гіпнотизував кролячий принт футболки, чекаючи на свою каву. Вей Їну теж було важко підняти погляд вище підборіддя хлопця, хоча раніше ніякий сум’ятний фон не заважав йому творити безлад та хаос. 

— Чудово! А ти звідки знаєш? — автомат запищав. Рука стукнулась об руку в намаганні взяти напій. Вей Їн встиг помітити, що попри навколишню спеку, пальці у Лань Джаня холодні.  — Хвайсан знову забив всю стрічку нашими з Дзян Ченом некрасивими фотками? Якщо так, то вибач.

Лань Джань непевно знизав плечима. 

— Ви грали в правду та дію? — обережно продовжив допитуватись він.

— Що? — Вей Їну було важко зосередитись на суті розмови, погляд безупинно тікав до так невластиво розстібнутого верхнього ґудзика. Яремна ямка та ключиці, завжди раніше закриті тканиною сорочки, заворожували. — Ні, ми вже давно кампанію ведемо. Я думав, ти знаєш. Я ж тебе кликав з нами, пам’ятаєш?

Так, кликав. Але всім, включаючи навіть його самого, було зрозуміло, що це марна затія — уявити мовчазного та сором’язливого Вандзі, який би завзято відігрував персонажа в рольовій грі, було важко, якщо не неможливо.

— Пам’ятаю. Дякую, — Вандзі підняв стаканчик. — Вибач, дуже багато роботи.

І знову втік. Тільки деревний аромат його парфуму нагадував, що розмова справді відбулась, а не примарилась спраглому до спілкування з конкретно цим молодим чоловіком та збудженому від нерозуміння ситуації мозку юнака.

— Я щось зробив не так? — але запитання почули лише траурно-білі стіни кухні. Вей Їн не менш розгублено завис біля кавової машини, не тямлячи, чому його раптом стали уникати більше звичайного. 

***

Сісти за текст Вусянь зміг тільки вечором. Робочі завали, спричинені квартальною звітністю, не відпускали його додому пару понаднормових годин, потім думка про порожній холодильник заставила відвідати магазин, на шляху до якого його випадково зустріла Яньлі з терміновим проханням про допомогу. На відмову він не мав ні морального права, ні бажання, тож довелось потратити ще трохи часу на пересування шафи. Після того, як його навантажили декількома пакетами з їжею, хлопець запідозрив, що шафа була лише приводом.

Але ось десята вечора, і він нарешті закінчив з усіма справами, сходив в душ і навіть акуратно розсортував продукти в холодильнику. 

Подумки залишивши чергову позначку «колись нарешті поприбирати на робочому столі», хлопець поставив вже кільканадцяту чашку з кавою на підставку та ввімкнув комп’ютер. Відкрив телеграм, де зразу ж натрапив очима на купу повідомлень. 

Хвайсан, який скинув фотки (дивитись їх він не став, лише прогорнув та подякував), Яньлі, яка ще зранку запросила його у гості, і Лань Джань. Повідомлення останнього виглядало дивно, пара знаків питання і більш нічого, тож Вусянь мерщій поліз дізнаватись, що сталось. 

«Не хочш, коли все це закінчиться втект зі мноою? Мені подобаються твої ввуха, вони чарівніі», — мала сказати  героїня його роману до антагоніста, щоб хоч якось відволікти того від його злодійських планів. 

Але натомість він відправив це Лань Джаню. Найкращому на цілому світі, сором’язливому та холодному Лань Джаню! 

Вусяню залишалось тільки померти. З кожною секундою хвиля усвідомлення накривала його все більше, паніка затоплювала усі клітини його безглуздого організму. Тепер йому стали зрозумілими всі ті дивні погляди та запитання друга, розгубленість та розпущене волосся. Це ж треба було так? В Лань Джаня, звичайно, найчарівніші вуха з можливих, але чому так стидно? Вусянь застогнав, подумки проклинаючи і текст, і розробника, який створив можливість надсилати повідомлення собі в обране, і напівельфа Дзян Чена, який на спір заставив вусяневого голіафа випити лишнього. І себе, себе в першу чергу.

Пальці стрімголов стали набирати виправдання, знову допускаючи купу одруківок та помилок: 

«Ох Лань Джань, вибпач це було не тобі!!».

«Вибачвибачвибачвибач».

«Я такий дурник!!!».

Лишається здогадуватись, з яким виразом обличчя хлопець у другій частині міста читав повідомлення цього разу.