Полювання на Місяць

ПРОЛОГ

Мудрі люди кажуть, що ми не вибираємо де народитися, та ми вибираємо ким нам бути.

Якби мене спитали в який час я хочу народитися, то не роздумуючи виберу те місце та той час, де я прийшла в цей світ. Навіть якщо мені покажуть те з чим прийдеться зіткнуться, бо якби я тоді зустріла свою пригоду з механічними крилами? Зустріч з нею вартує той крові що я пролила, а може навіть життя якого лишусь.

А що є суть самого життя? От ми звикли що живий той хто: дихає, їсть, п’є, розмножується. А що якщо ми відштовхуємося з власного досвіду, а насправді життя має більш різноманітну форму, навіть таку що нам і не снилася? Бо ми живемо по правилам нашої планети, а от в інших світах мабуть інші правила для існування життя. Тож що буде якщо таке інше життя опиниться під гнітом законів нашого миротворення?

ГЛАВА 1

АЛІСА

Сіре небо нахмурилося непроглядними хмарами, жодний промінь сонця не пропустила ця пухнаста ковдра, могло навіть здатись що хмари зроблені з бавовни.

Город прокидався та наповнювалася ґвалтом життя. Величезні новобудови підсвічувалися голографічною рекламою та світлодіодними вивісками. Чудернацькі автомобілі скупчувалися на перехрестях, були ще засоби для пересування що могли летіти не високо над землею, та навіть це не врятувало їх від заторів.

Але велосипедистам пощастило більше їх двохколесні металеві коні, могли обігнути любу перешкоду. Так от одна особливо жвава велосипедистка уміло вивертала між чотирьохколістних нахаб, що наїхали на вело доріжку, попутно вона бажала піти вчити заново дорожні правила, а ще докупити совісті.

Тією на велосипеді була я. Люблю відчуття свободи та швидкості, яку дарує двоколісний друг. Та зараз, треба не розганятись, щоб не втратити в халепу. Мені досить дивно як так сталося що моє місто таке технологічне, та проблеми його не покинули. Ба більше проблем стало ще більше.

Йой, треба спішити, бо начальниця знов буде на мене гримати!

Та ось коли я менш за все чекала, якийсь йолоп вирішив ввічнити двері своєї бляшанки, я ледь втрималася, щоб не впасти, бо біля кого ще би таке закортіло би комусь робити? Звичайно біля мене! Як наче невдаха якийсь.

– Обережніше! – вигукнула я, балансуя, між тротуаром, та дверима цього дідька.

– А ти звідкіля тут? Геть на тротуар! Дістали хрусти пришелепуваті! – гаркнуло то дурне.

Це був чоловік середніх літ в дорогому костюмі.

– Я на своєму місті! Це ви виперлись на вело доріжку! – не змовчала я, в мене і так був кепський настрій з ранку, а ще й цей вимахується.

– Ти двухколестне непорозуміння! Ти на своєму раритеті повинна радіти що тебе десь пускають, а не випендруватися! Дам тобі пораду, навіть задарма: нехай тобі чоловік нормальний автомобіль подарує, не ганьбись на цій бридоті! – надмірним тоном відповів цей сноб.

– Да як ви…– тільки-но я хотіла пояснити куди треба запхати цьому довбню свої непрохані поради, та наш спір обірвав поліцейський дрон.

Він просканував місце де стояла машина, ближні знаки, та мене з велосипедом та видав штраф…тому автомобільному снобу. Тепер чоловік почав волати на машину з штучним інтелектом та навіть поривався дати стусанів безпристрасній машині, за що відгріб шокером він дрона. Я би позловтішалася та мені ніколи, треба спішити на роботу.

Та треба не розслаблятися на кожному стовпі є камери, різні датчики, маленьке порушення і мене теж чекає штраф.

Коли ти спішиш, то знається що час летить жахливо швидко, але ти повзеш, як слимак.

А ось і наш офіс. Швиденько паркуюсь та залітаю в саморозкривні скляні двері.

– Доброго ранку, Аліса! – вітається охоронець Микита Олександрович.

– Доброго! Фух, ледь встигла, – скоріше для себе це кажу, ніж до когось.

– Так ви встигли! – відповів Микита Олександрович, – Ще нашої начальниці нема, мабуть ще у пробці стоїть! От добре мені, що я біля метро живу! Сів, та поїхав! – відхльопує з кружки пахучу каву.

– Той добре! – відповідаю я, вирішив і собі піти зробити кави.

Мені подобається кава з кофе машини, та собі дозволити таке не можу, бо я студентка, а ще є хвора бабуся. Та і якби жила сама то все одно не купила, бо чомусь в мене кофе машина асоціюється потрібною для сімь’ї, а одному можна і в кав’ярні попити.

Поки готував автомат каву, подзвонив лікар бабусі та нагадав що треба прийти на гемодіаліз. Йой, я пам’ятаю про це, та це треба шукати гроші, бо не все покриває страховка. Нажаль бабусі не вистачило п’ять років робочого стажу щоб отримати золоту страховку, та би покрила все. А це не справедливо, бо бабуся втратила роботу із-за війни, яка скінчилася за два роки, та принесла за собою ще більший звіздець.

Добре що хоча би живу з бабусею, і не треба платити за вийнамання житла. Та друга біда: треба платити за комуналку.

Так не піддаватися паніці! Що ж попрацюємо трошки більше.

З невеселих думок розпочався мій робочий день, я кур’єр, то ж їздити треба всім городом, а інколи за місто. Може нашим предкам здавалося що така професія як кур’ер зникне з приходом: андроїдів, дронів та кіборгів з роботами. Так мабуть і сталося, та до нашої влади прийшли традицивійсти серед цієї партії є навіть релігійно повернуті, які вважають штучний інтелект подарунком диявола. Тож прийняли закон, що носіїв штучного інтелекта повинно бути на певних професіях чітку кількість не більше. Тож у нас на фірмі лише три дрона, якщо буде більше оштрафують. А от на людей такі квоти не розповсюджуються. Та і як виявилося дрони та кіборги то дорога іграшка, яку ще треба обслуговувати, а то теж гроші чи малі, а люди виявися дешевші. Та самім людям від того не легше. Бо начебто робота є, а грошей за неї платять занадто мало.

А ще треба заїхати на пари, бо скоро сесія. Боже, дай сил її пережити!

І от вже пів на восьму годину як я під’їжаю до гарного будинку, який огорождував з натурального каменю паркан.

Я натиснула на напелісенсорную кнопку мені відповів дзінкий жіночий голос:

– Я вас слухаю!

– Доброго вечора! Я з фірми ДоставOKдоставила вашу посилку, треба індефікація (це значить, що посилка важлива, та треба щоб в моему планшетіклієнт поставив відбиток пальця) – ввічливо відповідаю я.

– Так! Я вас чекаю! – і замок запищав, що значило можна увійти.

Я штовхнула хвіртку, та вкотила велосипед. Прийшлось ще проїхати, бо відстань від ворот до дома була чи мала. Ото люди живуть! Це скільки вони платять садівнику за догляд за таким рівним газоном та яскравим трояндником? Як пахне трояндами! Я такі сорти тільки на каналі відео хостінгу бачила.

А оті величезні двері, крізь них що велетень повинен проходити?

Я поставила велосипед на підніжку та забрала посилку, піднялась сходами та почекала ще, бо гадала що хтось вийде на зустріч, погукала, постукала, ще почекав, відчинила двері.

– Вибачте, та в мене не так багато часу, я увійду та віддам ваше? – перепросила я.

Було не зручно заходити на чужу територію, та ще якогось багатія та треба ще курсову писати.

Та ось ніхто не відповів, тільки почула як щось гухнуло, та якийсь чавкающий звук як мокру ганчірку викручують.

Було на диво темно та якось моторошно, ще й пахло чимось солодкуватим.

– Агов! Дівчино! Ви де? – покликала я. Ой, щось в мене негарне передчуття.

Ніхто і зараз не відповів. Я підсвітила підсвіткою на телефоні та нічого такого не побачила, тільки хтось вронив на підлогу дивну статую…

Я підійшла до дивної статуї, ближче відчуваю як наче ця темрява жива і готується до нападу, як кобра. Ноги наче не мої, а набиті синтепоном.

Спочатку я не розуміла що бачу, довго як дура кліпала оченятами, а як дійшло, то я так верещала, що мабуть бабуся на другому кінці міста в нас в дома почула мій крик!

Це не витвір чодинадцького мистецтва, це людина! Точніше те що було людиною, а зараз це біло наче розплавлена на вогні резина. Навіть риси обличчя поплавилися і вже не можна зрозуміти якої статі це.

Я трохи випала з реальності, а коли прийшла в себе довго тремтячими руками шукала телефон, але я з остраху забула, що він в моїх руках! Коли зрозуміла лаяла себе, визвала поліцію.

Це потім я з запізненням подумала, що може не треба було влазити в це діло, та тоді я все робила на автопілоті, перед очами поплило. А ще хотілось тікати з дому, що я і зробила, чекала копів біля ганку, не випуская кермо велосипеда з рук.

Я не стала пояснювати в якому стані тіло, просто сказала що сталося вбивство, бо мені ще б не повірили.

Поліція приїхала миттєво, ба навіть приїхали люди, а не прилетіли дрони, як зазвичай. Мабуть з простими смертними розбираються машини, а «живі» копи то для еліти.

Та все одно лиш би мені скоріше звалили звідсіля.

Та швидко не вийшло, особливо коли поліцейські забігли в дім та вилетіли, як ото я недавно, один навіть проблювався. Йой, от шо я забула! Проблюватися, та я була в такому шоці , що просто на мить випала з цієї реальності, але нудоти не було, та був страх, розгубленість, але не бридкість. Бо я вже такого набачилась. Це не перша моя робота, якось я працювала в клінинговій фірмі яка спеціалізувалася з прибирання місць вбивств, самогубств чи нечастих випадків, тож бридкого я набачилась та встигла виробити стійкість до такого. Але цей випадок був іншим, наче саме повітря просякло страхом та смертю. Наче там у темряві щось чекало на дурну людину, яка полізе далі у пащу невідомого. А може то моя фантазія розігралась і я все вигадую.

Я начебто, впала в якийсь тип транса, бо не одразу помітила як до мене звернувся один з поліцейських.

– Значить, це ви знайшли тіло? – спитав поліцейкий.

Коп говорил про вбиту яким-то буденним тоном, це було моторошно для мене, бо мова йдеться про людину з якою я тільки недавно говорила. А от його колега явно нервував.

– Ем, що? А? Яке тіло? Ах да…Да я знайшла. Я привезла цій нещасній посилку, – щоб мені вернуться в реальність потрібно було докласти зусиль.

– А о котрій годині ви приїхали?

Поки я відповідала на питання приїхав ще хтось. Вони були на величезному позашляховику, на якому мабуть воєнні їздять, з машини вийшло два чоловіка в бронежилетах, касках, в балаклавах, та більш важко озброєні, ніж поліцейські. Дивні чоловіки пішли в будинок.

Я придивилась на цій машині не було номерів, чи якихось зрозумілих мені знаків. А ні! Був лише чорно-червоний хрест з гострим кутами. Йой, в що ж я вляпалася? Я хоч до дому сьогодні потраплю? Бажано цілою та живою. Не хочу зникнути при дивних обставинах.

Мені стало не по собі при появі тих дивних вояк, я пересмикнула плечами, наче в спину подув холодний вітер.

Та на щастя, коли коп закінчил моє опитування, то я змогла звалити звідтіля. Поліцейський навіть чемно спитав не хочу я, щоб мене доставили до дому. Та я не хотіла турбувати хвору бабцю. Їй ще не доставало щоб її єдину небогу привезли поліцейкі, ще й сусідки будуть питатися, що да як. Воно нам не треба. Посилку поліцейські конфіскували. От тепер не знаю чи радіти чи ні, це буде враховуватись що отримувач отримав своє. Жіночку шкода та мені ще бабусі ліки треба купувати. Тож не буде факту отримання посилки не буде нарахування коштів.

Я крутила педалі так швидко як тільки могла, в дзеркало заднього виду я побачила як вояки щось виносили, а один прискіпливо дивился як я чкурнула, аж пил из-під колес летів.

Йой, хоч би більше нікуди не вляпатися! Будь ласочка! Я жити ще хочу та бажано довго, в ідеалі ще би щасливо, та я оптимістка, тож у мене скромні побажання.

 

Глава 2

От знаєте є люди які вміють поєднувати багато справ встигаючи все, ще й блискуче виглядаючи при цьому. От я не з таких. Бо до інституту я таки приїхала вчасно, навіть завчасно, ба навіть пів пари висиділа та щось слухала, а потім…а потім захропуняла. Бо повернулася з роботи пізно, поки допомогла бабці, привела себе у людський вигляд, та дописала курсову…Гоп, а вже пів ночі пройшло і коли спати? Правильно на першій парі! От знаєте ще, що помітила, от намагаєшся заснути у себе в ліжку, ніяк не спиться – то поза не така, то ковдра колеться, то подушку треба вибрати пом’якше. А от на парі, де руки та стіл замість подушки, кардиган замість ковдри, бубоніж викладача ще як колискова, то спиться наче як на хмарках!

Та тільки от бачу якійсь гарний сон, та відчуваю що хтось мене чіпає за лікоть. А я ж сплю та гадаю що це собаки. Не знаю чому саме вони, мабуть тому що завжди ганяються за моїм велом, наче його рама не з надлегкого сплаву, а з ковбаси вищого гатунку, а колеса то сосиски.

– Не чіпай мене бісів пес! Киш! – бурчу скрізь сон.

А той дивний собака не відстає, тепер він чіпляє мене за плече.

– От бісів син, відчепися! – вже більш агресивно відповідаю я, підштовхуючи набридливу тварину.

– От дякую, так мене ще не називали! Прокидайтеся, бо ваша група вже пішла, а це моє місце, – відповідає ввічливо, але твердо ця собака.

І тут я прокидаюся, з хвилину тупо кліпаю очима, мабуть моє обличчя зараз позбавлено слідів інтелектуальності. А коли мозок прокидається, то я розумію, що переді мною високий, широкоплечий хлопець…І до мене з запізненням врешті доходить – ж він не з моєї групи!

Я ще не розумію що коїться, оглядаюсь та бачу, що поступово аудиторія наповнюється іншою групою, а це значить…

– Ой, бабцю! Це що я проспала аж до кінця своєї пари та незабаром буде початок нової?! – в жахнулася я, відчуваючи як з обличчя зійшла вся кров.

– Саме так, а я вас уже декілька хвилин намагаюсь добудитися, а ви мене собакою обзиваєте, дякую! – не без іронії відповів цей гарний хлопчина, а ще як виявилось дуже необразливий.

– Йой, вибачте! Дякую! – тільки і змогла я пискнути, як та миша якій на хвоста наступили, – Я побігла на свою пару!

Швидко хапаю свої речі, попутно червонію, як калина при перших заморозків, та чкурнула як косуля, за якою женеться зграя голодних вовків. На того красеня не можу підняти очей, бо соромно. Мало того що зайняла його місце, проспала все на світі, та ще обізвала добродія. От я дурне!

Відчувала спиною здивований погляд красунчика.

Йой, а так хотіла його ще роздивитися, та соромно і ні коли.

Після пар забігла швиденько в столову, бо треба підживитися та хутчіш бігти на роботу.

Стою вибираю що б взяти, аж чую над вухом:

– А ось і наша миша-сонька! – привітність аж лунала в голосі незнайомця.

Я повертаюсь та бачу того самого хлопця, що розбудив мене на чужій парі.

Я відчуваю як знітилася та червонію, наче захід віщуючий приморозки. Аж щоки горять, потупила очі:

– А це ви! Ще раз дякую, та вибачте що зайняла ваше місце! – відповідаю я.

– Та нема за що, радий був допомогти гарній дівчині. Нічого, я розумію що ви мабуть не от гарного життя проспали свою пару. От я вирішив поцікавитись, з вами все добре? Ви не хворі? – запитав хлопець.

А я підняла очі та побачила саму гарну та світлі посмішку, яку можна побачити в світі! Від лиця незнайомця аж віє доброзичливістю.

Відчуваю, як ще більше червонію, знов опускаю очі долу.

– Та ні, я не хвора, просто працюю багато, дякую за турботу. Може я вас пригощу за те що розбудили? – запропонувала я.

– Да не треба, я тільки за кавою сюди зайшов. А ви вибирайте, не хочу вас затримувати. Вам треба гарно харчуватися раз ви багато працюєте, – відповів цей милий красень.

Цього гарного хлопця як виявилося звати Марко, він переїхав нещодавно в наше місто та перевівся в цей університет. Ми сиділи за одним столом, я обідала, а він пив каву, ми розмовляли. Я так би вічність просідила з цим співбесідником, але треба було поспішити на роботу, я і так вже занадто довго приділила час новому знайомому. А він теж наче засмутився що я так скоро йду, але ми обмінялися номерами телефонів.

Не встигла я забігти в офіс як мене розшукала наша оператор з тех.підтримки Ольга.

– Привіт! Ти ж поїдеш до готелю Грандплаза? – перепитала Ольга, вона виглядала схвильованою.

Я на неї здивовано подивилася, потім перевірила додаток у смартфоні та відповіла:

– Привіт, схоже що так! А звідки ти знаєш, я не знала куди мене занесе?

– Ой, – зовсім знітилась Ольга, як я нещодавно перед Марко,– Розумієш у тому елітному готелі зупинився мій улюблений вокаліст. Він рідко приїзжав в цей город, він взагалі в основному відступає в Об’єднанній Східній Азії, але в цей раз віршів зробити виняток…– почала мабуть з далеку вона.

Ольга нервово гралася комірцем ідеально випрасуваної блузки.

– Я дуже за нього рада, але це ти до чого? – питаюсь я, бо немає в мене часу на пусті теревені.

Я вже пакую замовлення до багажника на велосипеді.

– Я хотіла попросити тебе взяти у нього автограф, бо знаю що ти повезеш йому пакунок! – тягне це диво рум’яне.

– О це так! І знову я не знаю до кого що повезу, а ти знаєш. Ти що з якогось спец підрозділу шпигунів? – дивуюся я.

– О ні! Я просто закохана дівчина! – відхрещується від звинувачення Ольга.

– Так це ще страшніше! Бо від спецпризначення чи шпигуна відкараскатись можна, а від закоханої дівчини ні! – жартую я.

– О так! Коли дівчина кохає, то ніхто не сховається від її кохання, – підхопила мій жарт Ольга.

– Невже той співунець такий гарний? – здивувалася я, – Може треба кохати когось більш доступного та приземленого? Ті ж співці гордовиті та не від світу цього!

– Так то так, але коли б ти чула його спів…бай, ти повинна була його чути його хіти займають перші місця як тільки виходять у світ! Його звуть Сагон Мин Джун! – мрійливо проспівала Ольга по-батькові та і’мя її улюбленця.

– А чого ти сама не хочеш взяти автограф? – дивуюсь я.

– Ти що ! В Сагона Мин Джуна такі хижі фанатки! Вони любого чужинця розірвуть на комірці! Вони навіть за ним їздять по світу та моніторять, щоб ніхто лівий не ліз до їх улюбленця це якщо вислідити Мин Джуна в повсякденному житті. А після концерту теж не протовпитися. Тож на тебе одну надія, та не дарма це зробиш, я в тебе вважай куплю його автограф. Будь ласочка! – благала Ольга, і подивилася на мене котячими оченятами.

– Ага, от тепер і мені лячно до того півунця підходити, бо мене часом не розірвуть? – шуткую я.

– Ні, ти ж кур’эр, ці фанатки агрессивні, але не дурні. Вони не будуть робити незручності своєму богові, – запевнила мене Ольга.

– Ну то добре, допоможу тобі.

Під улюблені треки я доїхала до Гранплази. Дійсно на вигляд готель дуже розкішний. Стільки золота, мрамору та скла, що аж сліпить око. А ще не встиг віп клієнт вийти з машини як його зустрічають. А от і дикі фанатки, з самодільними плакатиками, фото із гарненьким хропаком азіатської зовнішності.

Цікаво вони і ночують тут? От навіжені! Спішуюсь, знаходжу вело стоянку, хоча переживала що таке тут не водиться. Пішла до входу, автоматичні двері привітливо відчинились, та в ніс вдарив аромат дорогих парфумів, від дверей постелена червона доріжка. Підійшла до стійкі адміністратора, пояснила за чим прибула, гадала що відам ту посилку та піду, бо можуть простолюдина не пустити до багатіїв, аж ні. Мені ввічливо розказали як та куди йти. Це приємно що співробітники готелю не розділяють людей по зовнішності та одягу. Це логічно деякі багатії не гоняться за модою, тож за жебрацькою зовнішністю може критись багатій, а ще готелю непотрібні скандали на тлі не ввічливих співробітників.

Виходячи з золотого, блискучого ліфта ледь не наступила на робота пилосмока, що діловито ковзав по червоному килиму та підбирав бруд. Мені здалося чи цей нахаба облаяв мене писком? Йой, мене вже починають лякати ці розумні гаджети.

Йой, воно ще за мною їде да обпискує! Це вже почалося славнозвісне повстання машин чи ще ні?

– Геть! Я забула пауєр банк вдома, так що мені нічим тебе підгодувати! – намагаюсь прогнати діставаку.

А воно пищить, ще таранить мої берці. Я його легонечко відштовхнула, а воно знов до мене. Це не смішно! Не з навіженими фанатами побуцялась так з штучнім інтелектом.

Знаходжу потрібний номер, тільки хочу подзвонити, як двері самі відчинились. Переді мною з’явился височенний, широкоплечий хлопець в бандані та у масці що прикривала нижню частину лиця.

– Йой, я це…Вітаю! Я…– почала блеяти я, задивившись у гарні, блакитні очі таємничого парубка.

– Ви кур’єр, мені доклали що ви підіймаєтесь, можете передати посилку мені, я віддам господину Сагону, – сказав цей хлопака, окинувши мене прискіпливим поглядом, наче я якась жебрачка яка прийшла поцупити у його пана гаманець.

– Вибачте, та треба відбиток отримувача щоб отримати посилку, – не погоджуюсь я.

Ага, зараз я ото якомусь незнайомцю віддам свої грошики.

– Нес, хто це там? – пролунав приємний голос з кімнати.

– Принесли вашу посилку, – відповів Нес.

– О то добре! Нехай заносять!

– А оглянути? – перепитав цей прискіпливий громила.

– Ой, Нес, вимикай параною чи ти в кожному будеш бачити кіллера? Я тобі що якась політична шишка, щоб до мене кіллера посилати? – розвеселилися як я зрозуміла наймач цього долбня.

А значить перед мною тіло охоронець. Я по новому подивилася на цього Неса. Я чомусь собі тіло охоронців уявляла, як у фільмах: лисих у костюмах та в сонцезахисних окулярах. А цей більше походить на рок зірку ніж охоронця життя.

Нес мене пропустив, але усім видом показав що, якби була його воля, то мене би вже з посилкою протягнули крізь метало детектор. Йой, цей йолоп все ж таки пропищав мене та посилку ручним метало детектором. Точно довбонутий чи занадто відповідальний.

Після перевірки я все ж таки вручила посилку у руки отримувача, та отримала відбиток.

А цей Сагон Мин Джун дійсно гарний, я би сказала солоденький, бо в нього личко з ніжними рисами обличчя: тонкий ніс, та розкосі очка, а шкіра має колір першого снігу. Я тепер Ольгу розумію, вона би при погляді на цього красеня знітилася та забула про автограф. Але мені такий типаж хлопців не подобається. Я люблю більше скандинавського чи слов’янського типажу, якщо блондин чи рудий то взагалі моє серце заспіває от любові. А цей брюнет. Цікаво, а цей Нес яке обличчя має під маскою?

– Дякую, за вашу працю! – ввічливо проговорив Мин Джун та ясно усміхнувся, показав білі зуби.

–

Хоч цей маску не носить.

– Та нема за що…от не вважайте мене занадто нахабною, але можна взяти у вас автограф? – вирішила я одразу перейти до справи.

Я зробила теж милий вираз обличчя, та великі, наче котячі очі. Я коли так робила батько мені не міг відмовити, бо дійсно виходило жалібно, як в кошеня.

– Ти і є нахаба! Господин немає часу на такі дрібниці, –втрутився Нес.

А бодай тобі! Як хотілося послати цього довбня кудись далеко-далеко, аж за море втопитись.

– Нес, який ти грубий з такою гарною панянкою, не треба так! – відповів Мин Джун та подивися осуджуючи на тілоохоронця, який підпирав спиною стіну, скрестивши руки на широких грудях, на яких навіть чорна футболка натяглась.

Я так приглядаюсь та роблю висновок, що може той Нес мій типаж, принаймні він брутальний, але прикрість яка хам рідкісний. От чого так по життю? Зустрічаєш людину у своєму смаку, а він дурнуватого характеру, хоч віддавай мамці на перевиховання. І навпаки: людина не твого смаку, а має м’який характер. Де рівновага в світі?

– Звісно, я дам вам автограф, зараз тільки візьму чим розписатися! – добавив Мин Джун та пройшов до кімнати.

Я не втрималася та показала язика нахабі тілоохоронцю, поки його хазяїн не бачить. Нес насупив світлі майже білі брови та загрозливо почав насувати на мене.

Йой, я відчула як шкіра сИротами вкрилась від того льодяного погляду. Та тільки я нагострила лижі тікати, як почувся тихий писк, то як виявилось хтось прийшов. То ж Нес ще раз метнувши на мене вбивчий погляд, пішов відчиняти.

На порозі стояла тонка, як хворостинка, в вишуканій сукні невисока дівчина теж у масці що прикриває нижню половину лиця. Ой, леле, в них що тут якась респіраторна хвороба шириться, а я не в курсі? Мені що тепер капець?

Незнайомку цей довбень не оглядав, навіть металошукачем ні разу не пройшовся, ще так ввічливо говорить з нею. Навіть, по голосу чутно що всміхається, хоча за маскою цього не видно.

Незнайома зайшла в номер, з близька вона ще гарніша, мені навіть порід з нею соромно стояти, бо я відчуваю себе якимсь безхатько що зайшов на пляшку попросити.

– Леді Шарлотта, навіщо ви прийшли без супроводу? Це небезпечно! Ви би подзвонили господарю, він прислав би мене за вами. Бо біля входу знов ті навіжені кубляться, – проговорив Нес, в його голосі навіть чулася турбота, а погляд його пом’якшився.

– Я надто довго його не бачила вже занадто скучила! Тож не втерпіла, втікла від таткових наглядачів та одразу до вас! – відповіла ця чарівна панянка.

Вона роздивилася номер та побачивши мене трохи напружилася.

– Ой, а це хто? – спиталася вона.

– Ця зараз зникне! – якось загрозливо кинув Нес і недобре на мене глянув.

Йой, як лячно! Ну чого він такий злидень? Наче я в нього улюблену іграшку вкрала. А може він взагалі дівчат не любе, а тільки хлопців?

– Гей! Я хоч звичайна кур’рша, але не дозволю так зневажливо відзиватись про мене, – не стала я терпіти таке нахабство.

Нес похмурнів та хотів знов насуватись на мене, та його притримала Шарлотта та мовила співучим голосом:

– Вибачте, ми не хотіли вас образити! Ваша праця теж має поважатись! – в її голосі вчувався жаль. Було видно, що їй ніяково за поведінку тіло охоронця.

А тут ще господин вийшов, тож бійки не сталося…поки що. Я отримала своє, а поки мені підписували голографічну картку, файна панянка зняла маску. Ото красуня! Я на її личко залипла поглядом.

Я вже забиралася геть, тільки відчинила двері, щоб вийти, як мене ледь не збив стіл на коліщатках, який нагло вкотила дівчина в одязі працівниці цього готелю.

– Замовлення їжі в номер! – прощебетала радісно дівчина та як яструб вилупилась на Сагона, біля котрого стояла Шарлотта.

Посмішка дівчини вмить зникла, наче та відкусила шматок від недозрілого яблука.

– Гей, обережніше! – обурилася я, бо мені ледь ноги не віддавили тим столом, а кур’єра як відомого ноги кормлять. А пробачення так не перепросили.

Але мабуть, стало різко не до мене бо що тут почалося!

Працівниця готелю почала питатися хто така Шарлотта та чого вона припхалася до цього бога у людській подобі, та ще таким тоном наче та працівниця жінка Сагону. А Мин Джун здивований, каже що не знає дівчини.

Цікаве життя у цих зірок! Та мені такого не треба, своїх цікавинок діти нікуди, он нещодавно мерця замість клієнта знайшла. Тож отримавши автограф та виконавши свої обов’язки, я зникла, а зірки нехай самі свої проблеми вирішують.

Ользі відзвітувала по телефонній розмові, що афтограф в мене, домовились зустрітися, щоб я передала. Тож привіт грошики!

Повернулася я як завжди пізно додому.

 Наступного дня ми знову зустрілись з Марко. Моїй радості не було країв, бо мені подобалося бачити того парубка та спілкуватися з ним.

Я йому провела невеличку екскурсію інститутом та розповіла що до чого. А ще ми домовилися згустітися на вихідних.

Так що тепер пари в інституті минали, як одна мить. А потім я поспішала на роботу, хоча вперше так не хотілося бігти на роботу. Хотілося більше бути з новим знайомим.

Я коли від’їжала мене довго проводжав поглядом Марко.

Та все ж робота чекала і я її виконувала. А десь по обіді перед черговою доставкою вирішила присісти на лавці та схрумати шаурму. І от сиджу я їм, а мене гіпнотизуюсь поглядом голуби, що з нетерпінням чекають коли почнуть сипатися шматочки крихкого лавашу.

– От дістали! Пожерти спокійно не дають! – бурчу я відкусив шматок, і ось диво, голуби дочекалися крихт.

 

Вони радісно загоготіли та кинулася мені під ноги, аж довелося підбивати ноги під себе, а то склюють з тими крихтами і кісток не залишиться.

Та от чую як до мене до лунають голоси, один навіть знайомий. Я за озиралася та побачила як одна дівчина тягне другу за руку, а за ними біжать ще чотири дівчини.

Вони стали біля кущів як раз на проти сліпої зони камери. І та дівчина яку тягнули це виявилася Шарлотта і вона була налякана.

 

Я більш уважно придивилася до цієї дивної компанії, задумливо жуючи шаурму.

 

– Відпустіть, навіжені! – збурилася Шарлотта, все ж вирвавшись з пазурів викрадачки.

 

–  Ага, так і зроблю, коли ти второпаєш, що треба по далі триматися від нашого Сагона-сама. Ти недостойна його нігтя, не то що бути його дівчиною! – відповіла незнайомка.

 

 

Але я її впізнала: ця агресорка була покоївкою в готелі, яка вломилася до номера Сагона. Вони ще тоді сварилися, схоже сварка не перегоріла, а більше нагрілася.

 

О це я вибрала місце поїсти! І голод вгамую та безкоштовну виставу подивлюсь.

 

–  Та він вас боїться, ви його дістали! Він тебе не кохає! – обурилась Шарлотта, вона була біла, як простирадло.

 

– Ой ще скажи що тебе він любить? – єхидно перепитала та навіжена.

 

 

–  А якщо так? – відповіла Шарлотта, розставив руки у боки.

 

–  Якщо так, то ти звідси сама не вийдеш, бо винесуть! – гаркнула та дивачка та штовхнула Шарлотту.

 

 

Дівчата що стояли до цього часу осторонь почали також бити Шарлотту, замість того щоб розняти.

П’ятеро на одного не честно! Тепер зрозуміло чого вони вибрали мертву зону камери, щоб не побачили їх злочин. З одної сторони це не моє діло, бо Шарлотта мені ніхто. Мені треба поспішати довезти посилку. Я хотіла викликати дрона поліцейського, та він був далеко, поки прилетить кохану Сагона затопчуть. От дідько! Чого він не супроводжує свою дівчину, коли знає які навіжені фанатки в нього? От чоловіки пішки! Ні на що не здатні!

 

– Відпустіть! Ви не маєте право так зі мною поводитися! У вас будуть проблеми! – намагалась схаменути Шарлотта нападниць, та ті тільки глумливо сміялись.

 

Шарлоту сильно вдарили по животу, вона зігнулася, тож не змогла кричати.

 

– Я тобі твою гарну пику підправлю так що на тебе більше Сагон-сама не гляне! – прошипіла нападниця, оскалившись та замахнулася для чергового удару.

 

Та ось до агресивної покоївки прилетіло шаурмою в пику. Воно так гарно шмякнулось та розтіклося! Прямо маска для лиця зі смаком стріт фуду.

 

– Що за фігня? – обурилася нападниця та відтирає густий соус з обличчя, але войовнице курликання стало їх відповіддю.

Голуби не могли пролетіти геть таку купу їжі, тож стаєю налетіли на нападниць Шарлотти.

Дівчина Сагона наче скам’яніла від страху. Я виринаю з кущів, хапаю її за руку та тягну за собою.

– Бігом, поки обід триває! – кричу Шарлотті та тягну її, вона пручається, але побачивши хто її тягне кориться й біжіть зі мною.

Ми добігли до мого велосипеда, я їх дала у руки шолом:

– Надягай!

Я ще ніколи так швидко не стартувала з місця ще й з пасажиром, який вчепився в мою талію.

 

– Стійте! Стійте! Доженемо все одно! – волали переслідувачки.

– Ага, так і послухалася! – буркнула я та пришвидшилася.

 

Шарлотта все залякано оглядалась, я відчувала як вона тремтить.

 

 

– Не хвилюйся! ЯК?! Вони нас же доженуть! – зневірилася Шарлотта.

 

Але тільки я хотіла заперечити їй, як я почула підозріле дирчання. А потім побачила у дзеркалі заднього виду п’ять силуетів мопедів, а потім вони синхронно увімкнули фари, що засліпило мене. Я зажмурилася, бо очі заболіли. Але кермо утримала.

 

– О ні! Це вони і вони на мопедах! А ми на велосипеді, вони нас доженуть за мить! – злякано закричала Шарлотта.

 

– О це ще подивимося! – не втрачала бойового духу я.

 

 

Я натикнула кнопку та перестала крутили педалі.

 

– Ой, що ти робиш? Нас же доженуть? Невже ти зупиняєшся? – обурилася Шарлотта.

 

– Авжеж ні! – завірила я пасажирку.

 

 

Велосипед прискорилися, але я вже не крутила педалі. Ми виїхали з парку та поїхали по дорозі. Вітер бив у лице, добре, що в мене баф прикривав нижню половину обличчя та були окуляри на обличчі.

 

– Ой, леле! Що в тебе за велосипед що сам їде? – здивовано задала питання Шарлотта.

 

–  В мене гібрид, коли я хочу то кручу сама, а коли не хочу чи поспішаю переходжу на електричний двигун, –відповідаю я, в голові пропрацьовую маршрут по якому будемо краще відриватися.

 

– То й добре! –з полегшенням зітхнула Шарлотта.

Ми пролетіли перехрестя, загорілося червоне світло, але наші переслідувачки не звернули уваги що порушують правила дорожнього руху.

При світлі вуличних ліхтарів я роздивилася моделі мопедів.

– Ні, на цих нас не доженуть. Це мопеди в оренду фірми «Швидко і крапка». А ця фірма не дуже дбає про свій парк мопедів, вони ще й бєушні їх купили, але не полагодили. А от якби обрали другу модель іншої фірми нашого міста чи взагалі щось своє нового покоління, тоді було б важко, – вирішила заспокоїти Шарлоту, бо спиною відчула як її серце калатає.

 

– Ой, як добре! Це дуже тішить! – відповіла Шарлотта.

 

 

– Єдине погано, немає дронів які моніторять дотримання правил дорожнього руху. Я сподівалася що цих вже сцапають. А ж ні, – лементувала я.

 

– То що ж, нам кінець? – жахнулась Шарлотта.

 

 

– Ні, є план «Б»! – відповіла я.

 

Я намагалася заплутати переслідувачок, але вони виявилася відчайдушними та впертими. Що ж я знайшла достойних суперниць. Буде весело! Але ж треба ще останнє замовлення виконати. Халепа!

Я веду велосипед вліво і вони за нами. Я повертаю і вони не відстають, а ось попереду затор, та я виїжджаю на велодоріжку і вже їду по ній. Ще поворот в право, і вони туди ж.

А ось замайоріли елітні багатоповерхівки, які огороджені високою огорожею. Я під’їжаю до зачинених воріт.

– Що ти робиш? Тут зачинено? А ті навіжені наздоганяють! – знов злякалася Шарлотта, оглядаючись назад, я теж чую гуркіт моторів мопедів.

–  Кажу ж є ідейка як їх позбутися! – переконую свою пасажирку, прикладаю бейдж до скануючого віконця, засвітилися зелені букви: «дозволено». Ворота ліниво відчинилися.

Я почекала поки переслідувачки вже зовсім будуть недалечко і повела велосипед вперед до під’їздів.

– Не розумію, вони ж в’їжають слідом! А тут все загороджено! Ворота закриються і ми в пасці! – вжахнулася Шарлотта, її голос тремтів.

– О ні! Це вони в мишоловці! Буга-га-га, – посміхаюсь я припарковуючись в непримітному місці, але так щоб бачити переслідувачок.

 

– Нічого не розумію! – відповіла Шарлотта.

 

 

Переслідувачки за’їхали і як тільки вони перетнули білу лінію, в темряві хижо засвітилися очі, винирнули дрони-охоронці. Вони малу овальну форму з куцими крилами. Дрони оточили агресивних фанаток, які вжахнулися побачивши автономні машини.

 

– Ви невідсканували пропуск! Відскакуйте пропуск інакше будуть прийняти міри! – погрозливо проговорила механічним тоном машина, що зависла над злобною покоївкою.

 

Дівчата зупинилися.

– Та пішов ти! – гаркнула головна в банді фанаток.

 

Покоївка все ж, мабуть, дійсно навіжена, бо вона дістала якусь зброю та вистрілила в одного з дронів, та це дуже дорогі дрони, тож обшивка в них броньована, так що до двадцять восьмого калібру обстріли вони витримають.

 

Зате друзяки дрона активували свою зброю до щастя фанаток це були шокери. Так що банда мопедисток просмажилася до поросячого визгу. Але зате живі, правда по землі так смішно каталися!

– Я ж казала, що вони в пасці, але я не думала що в їх головної жбаняк потік і вона кинеться на дрона, а це ж ще краще! Скоро прилетять поліцейські дрони! – зраділа я.

 

–  Ой, леле! Я так рада що обійшлося! – відповіла Шарлотта, – Ой, а звідки ти знала що тут є ці дрони? І чому нас не зачепили?

 

 

–  Бо я сюди вже возила посилки, і в мене, як кур’єра є сюди пропуск третьої категорії, – сказала я, спішуючись.

 

–  А що є категорії пропусків? – здивувалася Шарлотта.

 

 

–  Так, найнижчий в кур’єрів: третій. Другий більш вищий є у швидкої допомоги, інших медиків, пожежних, рятівників, поліцейських. І най вищий перший, це вже спецпідрозділи, – проговорила я, діставав аптечку.

 

– Зрозуміло, ти така розумна. Як добре що я зустріла тебе! – подякувала Шарлотта.

 

 

–  Я нерозумна, а просто спостережлива, ось, оброби рани, а мені треба ще занести посилку, – сказала я.

 

–  Добре, тільки ти ж швидко? – перепитала Шарлотта.

 

 

– Звісно! І повезем тебе додому!

 

–  Дякую! – вперше за вечір посміхнулася Шарлотта.

 

 

Я підійшла до під’їзду та побачила бабусю яка вигулювала песика розміром з вгодованого пацючка.

 

– О, ви з служби доставки? – обізвалася старенька.

 

–  Так! – здивувалася я такій цікавості.

– То ви, мабуть, до мене. Ох, невже я зустріла людину, а то все ті роботи, да дрони в усіх фірмах та установах засіли, наче не дотримуються квот на працівників людей, – почала бурчати отримувачка.

 

Я звірила її айдипаспорт з ім’ям на посилці, співпадає. Тож віддала їй посилку та отримала відбиток на планшет.

 

– Буду ще тепер звертатися до вашої фірми, раз у вас все ще працюють люди, а то скоро з цими дронами здичавію! – навіть почала радіти бабця, дивлячись на мене.

 

– Наша фірма буде цьому рада! – відповіла я.

 

 

–  Ох, от в наші часи не було цих дронів усюди й жили ж добре. Ні, повигадували цей бездушний непотреб, – буркотіла бабця.

 

– Так розумію, вибачте, але мені треба йти! До побачення! – ввічливо відповіла я.

Я повернулася до велосипеда та Шарлотти, яка не тільки обробила синці та подряпини, а вже оновила макіяж. О як! Навіть сліду її пригод не лишилося.

–  Ти що десь салон краси знайшла? – шуткую я.

 

– Та ні! То я трішки бібікрему нанесла, – відповіла ця красуня.

Я довезла Шарлотту до тієї адреси яку вона назвала. Це виявилися інші елітні багатоповерхівки, огороджені парканом. Шарлотта мені сто разів сказала дякую, а ще ми обмінялись номерами телефонів.