*половина душі моєї

Фактично увесь день він тримається осторонь від усіх. Зазвичай дуже тактильний Фелікс сьогодні не виявляє бажання обійняти всіх мемберів, а більшість часу тихо відсиджується десь у кутку, спостерігаючи за рештою або уткнувшись у свій телефон. Він знову не виспався, адже яку ніч поспіль довго не міг заснути через думки, що щільно засіли в голову, і снів, що сняться кожної клятої ночі, показуючи йому те, як могло б бути, але не факт, що буде наяву. І, звичайно ж, все це позначалося на його загальному стані та настрої.

І все було б відносно нічого, якби цими самими думками хлопець не довів себе ледь не до божевілля. Він став більше працювати, щоб втомлюватися сильніше і відключатися тільки но голова торкалася подушки й від втоми не снилися сни. Вірніше, він сподівався, що буде все саме так, але це ні біса не допомагало. Заснути відразу, як і раніше, не вдавалося і сни нікуди не ділися. Тому Фелікс бісився ще більше і час від часу став зриватися на хлопців. Не спеціально, просто нерви здавали.

Йонбок, знаючи про безсоння Чана, сподівався знайти розв’язання проблеми у нього, але у того також розв’язанням проблем була робота.. Зневірившись, хлопець пустив все на самоплив у надії, що його скоро відпустить. Але не відпускало. Ось уже протягом кількох місяців він не спить нормально, зривається на хлопців і взагалі дивно, як на ногах все ще стоїть.

Вони тільки-но закінчили знімати якесь чергове відео на кшталт «питання-відповідь» і Фелікс першим залишає майданчик, прямуючи до гримерки, щоб переодягнутися у свої речі та залишити це приміщення зовсім. Опинитися на вулиці, вдихнути свіже нічне повітря і трохи заспокоїтися.

Феліксу здавалося, що він втрачає останні крихти самовладання, намагаючись боротися з цим жерущим почуттям, поступово здаючись тому, і незабаром просто вибухне від ревнощів. Дивлячись на те, як двоє його друзів, в одного з яких він по вуха закоханий і вже не в змозі це заперечувати навіть перед самим собою, в черговий раз за сьогоднішній день взаємодіють між один одним, йому коштувало величезних зусиль, щоб залишатися на місці й хоч якось тримати себе в руках. Їх знову посадили поряд. Його самого посадили зовсім в іншій стороні. До кінця цього всього він майже здався ревнощам і, здавалося, навіть після того, як їм сказали, що на сьогодні вони закінчили, Фелікс не видихнув з полегшенням. Але все ж таки він ще й здавався щоразу якійсь дитячій наївній радості, коли їхні погляди зустрічалися, від чого він усміхався хоча б одним краєчком губ, ледве помітно, бо не вдавалося стриматися, бо дивилися точно на нього.

Б о ж е в і л л я.

Фелікс швидким кроком долає відстань від майданчика до гримерки, розв’язуючи шляхом пояси, що обвивали його талію поверх кофти й знімає ту тільки но переступивши поріг приміщення. Він встигає взяти в руки свою футболку, в якій приїхав, перш ніж обернутися в той момент, коли біля входу з’являється Хьонджін, що так і застигає у дверях, дивлячись на Фелікса. Йонбок теж завмирає, стоячи все ще з футболкою в руках, яку не встиг одягнути, дивлячись на хлопця перед собою. Їхні погляди зустрічаються буквально на кілька секунд, поки за спиною Хвана не з’являється Чанбін, який бурчить про те, що всі хочуть додому, а той їх затримує.

Фелікс моментально приходить до тями, нарешті одягає свою футболку і, відвернувшись, продовжує переодягатися далі. Він дуже сподівається, що його рухи не виглядають занадто різкими, тому що настрій справді ні до біса, хочеться на всіх кричати, бити все, що потрапить під руки, хоч він і розуміє, що це зовсім не вихід. Тому намагається тримати себе у руках. Але дехто все одно все помічає. Насправді вони всі помічають, просто можуть не говорити про це в голос.

— Йонбок, ти чого похмурий весь день? — Мінхо кладе руку на плече хлопця, від чого той здригається. Фелікс повертається до хьона і ловить здивований і стурбований погляд. Ліксу на мить навіть стає трохи соромно. — Що трапилося? — питання звучить не просто так, адже до цього Фелікс не був відсторонений від усього і всіх н а   с т і л ь к и.

— Просто втомився, — Фелікс глянув на Мінхо вибачливим поглядом, після чого перевів його на Чана, дивлячись вже благально. — Я буду в автобусі, — коли Кріс ледь помітно кивнув йому, погоджуючись, Йонбок одразу ж рушив на вихід.

— Лікс …

Джісон гукає його, коли той проходить повз нього, але Фелікс ніяк не реагує, ховаючись за дверима. Йому хочеться швидше опинитися на вулиці, сподіваючись, що свіже повітря допоможе все ж таки привести нерви хоч у якийсь порядок, щоб не зірватися вкотре на друзів через якусь дрібницю.

— Залиш його. Нам просто потрібний відпочинок, всі втомилися останнім часом.

Мінхо на слова лідера лише закотив очі, але цього, здається, ніхто не помітив. Або всі вдали, що не помітили. Втомились, як же. Всі вже давно зрозуміли, що відбувається і буквально відчули ось цю трохи нездорову атмосферу.

Напруга витала скрізь, де знаходилися відразу дві певні людини. Обидва ж винуватці цього воліли відмовчуватись і заганяти себе всім, чим завгодно, старанно вдаючи, що все гаразд. Але поговорити один з одним або, хоч би, з друзями вони не додумалися. За винятком, хіба що, Фелікса, але й той розповів усе лише Чану, і тільки тому, що сам прийшов питати поради, як позбутися безсоння. Там все ж таки швидше просто довелося від якоїсь безвиході.

Фелікс сидів в автобусі на самому останньому ряду, упираючись лобом у вікно і слухаючи в навушниках музику, коли хлопці нарешті вийшли з будівлі та почали вантажитися, щоб вирушити додому. Заспокійлива мелодія і холодне скло трохи остудили хлопця, але контактувати зараз все ще ні з ким не хотілося. Тому Йонбок заплющив очі й вдав, що він заснув, поки чекав на хлопців. Він відчув, що поряд із ним хтось сів, але хто саме це був, перевіряти не став. Не хотілося говорити взагалі з будь-ким. На переконливість свого «сну» йому було начхати доти, доки його не чіпали.

— Якщо ви не поговорите, то я не знаю, що з вами зроблю. Закрию обох в одному залі й не випущу, поки ви не розв’яжете свої питання.

Чан безцеремонно витяг навушник з вуха Фелікса, але в того на подив не було жодного бажання обурюватися на цей рахунок. Він бісився в собі, але сил на прояв емоцій не вистачало. Йому хотілося швидше приїхати в будинок, лягти в ліжко і, якщо не вдасться заснути, то просто бездумно вирячитися в стелю. Говорити ні з ким, як і раніше, не хотілося, але відповісти другові все ж таки варто. Напевно.

— Ніколи виходить.

Відповідь була тихою і Фелікс навіть не впевнений, чи почув його Кріс. Але оскільки той до цього теж говорив тихо, Йонбок зробив висновок, що причина їхньої розмови сидить десь поруч, не спить, не слухає так само, як Лікс, музику в навушниках і цілком може їх чути. Очі Фелікс вирішив не розплющувати, щоб перевіряти це. Начхати.

— Лікс, поговори з ним. Заїбали обидва тренуватися на зношування, щоб потім навіть не засинати, а просто відключатися від втоми. Самі собі гірше робите, і гурт через вас страждає.

— В сенсі?

Йонбок все ж розплющив очі й насупився, дивлячись перед собою і намагаючись утямити слова, сказані хьоном, але його мозок, здавалося, відмовлявся функціонувати правильно і сприймати будь-яку інформацію. Тим паче її аналізувати. Ще б пак, стільки місяців, не те що днів, без нормального сну та відпочинку в цілому. Там і організм не дивно, якщо скоро відмовляти почне.

— А ти думав, ти один заганяєш себе тренуваннями та іншою роботою? Чи думаєш, що оселитись зі мною на студії вихід? — Кріс намагався говорити спокійно, хоча в його голосі чулися нотки занепокоєння, від чого Феліксу знову стало соромно, і він відчув себе винним. — Серйозно, Фелікс, якщо ти сам з ним не поговориш, це зроблю я, — остання фраза прозвучала як погроза і, напевно, саме інтонація, з якою це було сказано, і змусила хлопця нарешті зреагувати й подивитися на Чана.

— Ні! — На вигук блондина обернувся весь автобус, але йому начхати. Він продовжує дивитися на друга благальним поглядом.

Фелікс розумів, що розмова ця має відбутися між ними без втручання когось. Що їм потрібно просто сісти та поговорити, все з’ясувати та вирішити. Та він боявся. Чого, сам не розумів. Тому що, по суті, гірше, ніж зараз, навряд чи вже буде.

Мовчання між ними затяглося. Вони дивляться один на одного: Фелікс все так само благаючи, Чан, як і раніше, стурбовано і з нотками невдоволення. Мовчать вони доти, доки не чують вигуку Хьонджіна, на який, як і на вигук Фелікса, знову обертаються всі. Йонбок з Чаном у тому числі.

— Термін вам — тиждень, — Фелікс чує важке зітхання поряд, а наступної секунди його притягують до себе, обіймаючи за плечі. — Годі вже кота за яйця тягнути.

Справді, досить. Особливо після картини, що відкрилася перед очима буквально п’ять хвилин тому, їм справді варто поговорити. Зараз? Сьогодні взагалі? Завтра? Чи може за місяць? Говорити на емоціях Фелікс все ж таки не хотів. Він не хотів зіпсувати все ще більше і сподівався все ж таки врятувати хоч щось, але для цього потрібно бути спокійним і мислити тверезо. Зараз на це він, безперечно, не здатний. Зараз йому хотілося висловити все, що він думає про пару своїх друзів, але це абсолютно точно зіпсувало б їхні стосунки й група виявилася б на межі розпаду, і взагалі сталася б катастрофа.

Фелікс важко зітхнув, знову заплющуючи очі. Йому б поспати, відпочити, як слід, і тоді він буде в нормі й готовий до розмови. Але як це зробити, якщо він вже кілька місяців ніби взяв приклад із Чана, до того ж не найкращий, через що спить по дві-три години на день і виглядає мало не як живий мрець. Або вампір. Такий же блідий, ненавидить сонце і не спить ночами. Хоча й бадьорістю назвати це було складно. Він швидше робив усе на автопілоті.

— Хтось бачив, куди подівся Фелікс?

Вони встигли без пригод дістатися додому, вивантажитися з автобуса, переодягнутись і навіть знайти щось їстівне в холодильнику та на кухні в цілому. Хьонджін у пошуках їжі не брав участі, бо займався своїми власними — шукав Фелікса, якого ніде не було, і це виглядало дивно. Після безрезультатного прочісування будинку він вирішив поцікавитися у хлопців. Хтось же мав бачити блондина, вірно?

— У нас у кімнаті його не було, — Мінхо завмер посеред кухні з чашкою в руках, дивлячись на Хьонджіна.

— Він наче не заходив до будинку разом із нами.

Хан, що розмовляв із набитим ротом, зазвичай виглядав і звучав комічно, але зараз було не смішно. До того ж усім, тому що Фелікс ніколи не зникав ось так, нікого не попередивши куди йде. Хьонджін зустрівся поглядом з Чаном, в очах якого читалося занепокоєння і зрозумів, що той теж нічого не знає, хоча зазвичай знав мало не все. Позиція лідера певною мірою зобов’язує.

— Я його пошукаю.

Хван чудово пам’ятав, що з автобусу виходили всі, адже він бачив біляву маківку, коли обертався, вже перебуваючи на території їхнього будинку, у дворі. Отже, Йонбок точно має бути десь тут. І він точно нічого не наробить. Адже так? Ну що ще він може наробити гірше, ніж накоїв уже? Не спить, працює на зношування, їсть тільки коли змусять, став схожим на зомбі через це. Хьонджін посміхається. Сам же не краще, такий самий, хіба що на хлопців поки що зриватися не почав. Ну або робить це вкрай рідко, намагаючись все ж таки тримати себе в руках і вдавати, що все відмінно.

Але щось всередині нього все одно сидить. Якесь неприємне відчуття, яке змушує турбуватися за дурного Ліксі. Ось куди він міг подітися на ніч? Та ще й втекти прямо з-під їхнього носа. Хьонджін подумав, що коли не знайде того на його улюбленому місці, то підніме на вуха весь будинок, щоб швидше знайти цього дурного хлопця, який, здавалося, розучився говорити ротом про те, що в його голові та на душі, воліючи губити себе. І знову Хван згадав про себе, знову посміхнувся, бо ідіот не Фелікс, а вони обоє. Ось тільки Хьонджін все ж таки сміливіше виявився, тому що зважився поговорити, а не втекти.

Хлопець видихнув з полегшенням, коли знову побачив блондинисту маківку в дальньому кутку їхнього заднього двору. Він зам’явся на хвилину, не знаючи, як підійти й почати розмову, але зрештою пустив все на самоплив. У будь-якому разі гірше вже не буде.

— Йонбок, тебе всі загубили.

Хван спробував надати голосу нотки веселощів, але, здається, вдалося йому це не дуже. Точніше, зовсім не вдалося, тому інтонація в нього вийшла якась дивна, із суміші хвилювання, полегшення та спроб пожартувати. Але Фелікс, здавалося, не звернув на це жодної уваги.

— Окрім тебе, мабуть.

Лі навіть не підіймати погляд на хлопця, ігноруючи також те, що його назвали тим ім’ям, яким він ненавидить, щоб його називали. Він навмисне зловив момент, поки ніхто не помічає, і втік сюди, щоб знову заспокоїтися і видихнути. Але й тут його знайшли, не давши побути на самоті. Це ще більше злило. Навіть якщо враховувати, що людиною, яка потурбувала його, був Хван Хьонджін, з яким вони начебто повинні поговорити. Інакше це зробить Чан, про що той ясно дав зрозуміти Феліксу.

— Я знаю твої місця.

Брюнет посміхається, адже в них по суті не так багато затишних місць на подвір’ї, а Фелікс придивився собі містечко біля паркану, де на відстані приблизно метра один від одного росло два якихось пишні кущі, назв яких ніхто з хлопців не знав, але сівши між якими можна сховатися. Що блондин і зробив.

— Схоже, час шукати нові.

Йонбок закочує очі, все ще уникаючи дивитись на Хвана, який стоїть поряд, буквально височіючи над ним. Вони обидва знають, що ніхто нічого шукати не буде. Це було сказано просто аби сказати, та й шукати щось у них тут особливо й ніде.

— Лікс, що відбувається? — Хван важко зітхає і сідає прямо перед Феліксом у позу лотоса, трохи схиляючись уперед, намагаючись зазирнути в очі блондина, які той старанно ховає. — Сонечко сховалося за хмарки? — Хьонджін посміхається, а Йонбока зараз дратує навіть ця його улюблена усмішка.

— Ха-ха, не смішно.

Фелікс жалить, все ж таки дивлячись на брюнета, але тут же знову відводить погляд у бік. Лі здається, що в ньому в цей момент сидить дві людини: одна хоче висловити Хвану все, що про нього думають і врізати як слід, друга просто тихо радіє, що той зараз сидить поряд з ним, а не в будинку продовжує воркувати з Чанбіном, чи, може, ще більш «цікаве» робити. Хоча ні, була ще третя, яка до тремтіння хотіла цілуватися з цим хлопцем навпроти до болю в губах, покриваючи кожен міліметр його гарного обличчя ніжними поцілунками. Фелікса розриває на частини від боротьби цих трьох.

— Ходімо в дім, нам усім не завадить відпочинок.

Хьонджін порушує тишу, яка тривала, здавалося, вічність і водночас одну мить. Феліксу хочеться сказати, що йому подобається сидіти ось так, у тиші, слухаючи лише звук вітру і ледве торкатися колінами один одного, бо Хван сів надто близько. В ідеалі, звичайно, сидіти один одного обіймаючи, але Лі зараз погоджувався і на мале. Ось тільки в нього вирвалося зовсім інше, а не це.

— Іди, тим більше тебе там, напевно, вже Біні зачекався, з яким ви так мило сьогодні весь день воркували й щось запланували в автобусі.

Дурень. Навіщо тільки ляпнув, не це ж сказати збирався. Захотілося дати собі ж по обличчю, але залишалося лише чекати реакції на свої слова і… виправдань? Здається, Фелікс перестав дихати. Йому відчайдушно захотілося почути, що в автобусі було зовсім не те що він міг подумати, а надумав той собі вже чимало. Чи не у всіх фарбах, тому і втік на заднє подвір’я, де сидів на землі, намагаючись заспокоїти свою уяву і себе.

— Ліксі, я зараз, здається, почув нотки ревнощів у твоєму голосі. — Хьонджін знову посміхнувся, уважно стежачи за реакцією блондина. Адже він не надумав? Інакше, якщо йому байдуже, то навіщо той згадав Чанбіна? Міг же просто сказати, що хоче побути один або щось таке.

— Хреститися треба, коли здається, — Фелікс знову старанно уникає погляду Хвана. Бо той все прочитає по очах. Хоча той уже за тоном зрозумів, що не помилився.

— Отже, я правий, — Хьонджін буквально проспівав цю фразу, а блондин лише пирхнув на це. Зізнаватись йому все ще не хотілося. Як і Хвану не хотілося відступати. Та й нікуди вже було. — Залишилося з’ясувати, кого з нас ти ревнуєш. Мене? — брюнет припинив усміхатися, знову звертаючи увагу на реакцію Фелікса. Здавалося, він навіть дихання затримав, чекаючи на відповідь, а в голові благально звучало «скажи, що так» але…

— Робити мені більше нема чого, ревнувати тебе.

Фелікс розуміє, що схожий зараз на ображену дитину, але чомусь біситься, сам за фактом не розуміючи, через що конкретно. Саме тому все ж таки повертає голову в бік Хьонджіна, дивлячись йому прямо в очі й бачачи, як усередині щось надламується. І не зрозуміло, чи це сталося в самому Хвані, в ньому і відобразилося в очах навпроти чи в них обох? Лі вже хоче зморозити щось на кшталт «я не це хотів сказати» чи ще якось спробувати виправдатися, але не встигає. Хьонджін випереджає його.

— Отже, Біні, тим більше всі знають, що хлопці його типажу якраз у твоєму смаку, — брюнет посміхається, і блондин виразно чує в цій усмішці… біль? Хван опускає погляд на свої руки, в яких тримає якусь квітку, яку він сам не помітив, коли зірвав, але навколо їх у достатку. — Він знає про твої почуття? — просте, але зовсім ідіотське питання, яким його вважає Фелікс, тому одразу вибухає.

— Трясця, та не маю я ніяких почуттів до Біні! — він різко схоплюється на ноги, дивлячись на хлопця поруч згори донизу.

Ситуація “абсурд”. Фелікс робить глибокий вдих і тре обличчя руками, намагаючись заспокоїтися. Втихомирити бурхливий ураган емоцій усередині й вихопити якусь одну, бажано правильну. Теж саме і з думками. Але перш ніж він встигає упорядковувати ці думки, випалює зовсім не замислюючись:

— Скажи, Джині, ти зовсім дурень чи просто прикидаєшся? — звучить трохи відчайдушно, але, здавалося, це та сама емоція, яка зараз домінує серед усіх інших у хлопці. Він знову зустрічається поглядом із Хьонджіном, який, здавалося, сам уже не розуміє, що відбувається.

— Я просто чекаю, коли ти скажеш усе прямо. Ми з тобою друзі не перший рік і тому не думай, що я не помітив змін у тобі, у твоїй поведінці та нашому спілкуванні. Просто сподівався, що ти сам усе розкажеш, думав, що довіряєш мені. Хочеш сказати, що я помилився?

• • •

— Ти розмовляєш зі мною, Фелікс розмовляє з Чаном, і все це замість того, щоб ви обоє поговорили між собою та з усім розібралися.

Хьонджін з Чанбіном їхали на перших подвійних місцях автобуса. За ними сиділи Мінхо з Джісоном, а Чонін і Синмін вирішили розміститися на одномісних, щоб ніхто до них не чіплявся хоча б у дорозі. Але всі були настільки втомлені, що, здавалося, сил не вистачало навіть на розмови ні про що.

— В сенсі? — Хван відірвався від свого телефону, на якому в цей момент вони з Чанбіном якраз дивилися якесь відео в навушниках, переводячи погляд на того і дивлячись не розуміючи, зустрічаючись з ним поглядом.

— Та боже, — хлопець закотив очі, ніби говорить про очевидні речі й втомився пояснювати їх людині, яка явно не розуміє про що йому говорять ось уже протягом тривалого часу, — вже всі помітили, а не тільки я, що ви нерівно дихаєте один до одного. І я зараз далеко не про дружні стосунки говорю. Тільки ви, як два сліпих ідіоти, які не вміють говорити ротом, висловлюючи через нього свої почуття та думки, цього не помічаєте. Але в тебе трохи краще виходить грати роль “у мене все добре, я зовсім не страждаю і взагалі не парюсь”.

— Кохання робить із нас ідіотів, — фактично заспівав Хван, але все ж таки якось сумно посміхнувся наприкінці.

—Ідіотські ванільні фразочки, — пирхнув Чанбін, вивчаючи дивлячись на хлопця. — Хоча ця цілком про вас. Краще б замість того, щоб фліртувати зі мною, фліртував з ним, — Со ледве помітно кивнув у бік задніх рядів. Зробити це надто явно чи взагалі подивитися, означало спалитись. А йому не хотілося розкривати всім, що тема їхньої розмови один зайобаний і занадто нервовий останнім часом Лі Фелікс.

—Хто це з тобою фліртує? — Хван награно обурюється, трохи відсторонюючись від друга, що сидить поруч. — На мою думку, це ти до мене підкочуєш.

Чанбін приймає правила «гри» і, вдавши, що здивувався, показав сам на себе пальцем, мовляв, «я підкочую?». Отримавши ствердний кивок від Хвана, Со подається вперед, міцно обійнявши хлопця й жартома намагаючись того поцілувати. Хьонджін же не жартома намагається ухилитися, але при цьому все одно сміється. Триває це до тих недовгих пір, поки з задніх рядів не звучить вигук, від чого Чанбін відразу відсторонюється від Хьонджіна і вони обидва, майже синхронно, обертаються в бік Чана і Фелікса, що сидять на задніх сидіннях. Хвану здається, що блондин зляканий, але оскільки той дивиться на Кріса, причину цього переляку брюнет ніяк не може зрозуміти.

—Давай я заберу від нього Чана, і ви поговорите, — голос Чанбіна за спиною змушує Хьонджіна відірватися від споглядання картини на задніх рядах.

— Я не буду з ним говорити, — Хван заперечливо хитає головою, повертаючись у нормальне становище, відкидаючись на спинку сидіння і дивлячись прямо перед собою.

— Джин… — Со явно хоче обуритися на їхню ідіотську поведінку і нездатність висловлювати свої думки ротом, ведучи діалог один з одним, але не встигає.

— Трясця, та не в автобусі ж! — Хван психує і надто голосно перебиває Біні, від чого всі погляди в автобусі спрямовуються вже на нього. Йому стає незатишно, а ще соромно за те, що зірвався. Хьонджін переводить винуватий погляд на Чанбіна. — Вибач. Поговорю, коли приїдемо додому.

• • •

— Лікс, ти сам дурієш, на хлопців вже зриватися почав, і мене з глузду зводиш. Як думаєш, як мені від того, що ти то намагаєшся бути ближчим, то навпаки відсторонитися всіляко, уникаючи мене? То посміхаєшся мені, то через п’ять хвилин уже навіть не дивишся в мій бік, ніби мене зовсім немає.

Хьонджіну хочеться схопити Фелікса за плечі й добряче потрясти, щоб витрусити з нього усі дурощі й хоч якесь слово. Щоб розуміти, що той слухав і чув. Щоб він не стояв стовпом, дивлячись в одну точку та зберігаючи мовчання. Хьонджіну хотілося кричати на нього і це бажання збігалося з бажанням Фелікса — йому теж хотілося кричати. Але він стояв, дивився кудись перед собою, не в змозі ні поворухнутися, ні видати хоча б звук. Він ніби завис, намагаючись усвідомити все, що почув і осмислити слова, сказані Хваном.

— Та до біса все.

Хьонджін психує, а Фелікс прикриває очі, шумно видихаючи й вже встигнувши подумати, що цей день доб’є його остаточно. Все йшло навскіс і, здавалося, настав час його лоба познайомитися зі стіною за його спиною. Або потилиці, тут вже не так важливо. Йому просто хотілося битися головою об стіну від розпачу і клятого почуття безвиході, що раптом і незрозуміло звідки накинулося на нього. Йому варто було щось відповісти або зробити, але він стояв, як істукан і все зіпсував. Знову, адже розмова могла статися давно, швидше за все, була б менш неприємною і з меншою кількістю витрачених нервових клітин.

Він уже майже відступає, щоб здійснити те саме «знайомство» голови з бетоном, але в цей момент однією рукою його обхоплюють за талію, притягуючи до себе, а другу запускають у волосся на потилиці й накривають губи своїми. Обережно, відчутно нерішуче і з певним побоюванням.

Лі широко розплющує очі від здивування і бачить перед собою Хвана, який відсторонюється від нього приблизно через пів хвилини. Відсторонюється, але руки не прибирає. Та й обличчя його все ще знаходиться в небезпечній близькості. Хьонджін дивиться на нього вичікуючи й трохи насторожено. Чи не зіпсував він все ще більше? Чи не помилився у своїх висновках? Чи правильно все зробив? Але цього разу Фелікс не гальмує. Однією рукою він хапається за футболку на грудях хлопця, а іншу кладе йому на шию і притягує того ближче, знову торкаючись рідних губ своїми. Усміхається, коли відчуває посмішку Хвана, який відразу відповідає на поцілунок, притискаючи блондина до себе.

Ідилію порушує вигук десь зі сторони будинку, через що хлопцям доводиться відсторонитися один від одного і, буквально завивши синхронно від розчарування, що їм не дали побути нарешті удвох, побрели у дім тримаючись за руки. На кухню вони заходять під радісні крики та оплески друзів, від чого в обох виникає бажання розвернутися і піти, але їсти все ж таки хочеться сильніше.

— Судячи з останніх подій, ми маємо великий переїзд і перестановку, — Чан посміхається, дивлячись на те, як Фелікс з Хьонджіном намагаються нагодувати один одного. Останні місяці змусити когось із них поїсти було його завданням чи ще когось із хлопців. Самі ті або забували, або відмовлялися, пояснюючи все відсутністю апетиту.

— Чому великий? — Фелікс застигає на місці, повернувшись у бік Кріса, так і не донісши виделку з овочами до рота Хвана, який, втім, не засмучується через це, бо теж здивовано дивиться на лідера, забувши про їжу.

— Крім вас двох дехто ще теж вирішив нарешті з’їхатися, — Біні сміється, вказуючи на Мінхо з Джісоном, чим викликає смішок першого.

— Давно вже, просто в когось тут драма була, тому було якось не до цього, — Ліно кидає погляд на Фелікса, який той помічає, і повертається до поїдання свого рису, як ні в чому не бувало.

— Могли просто переселити мене до Йені… — Фелікс червоніє до кінчиків вух. Тільки зараз до нього починає приходити усвідомлення того, якою дурнею вони страждали всі ці місяці замість того, щоб просто поговорити. І скільки часу через це вони змарнували, адже вже давно могли бути разом. А про нервові клітини, як своїх, так і друзів взагалі говорити не варто.

— Не могли, Мінхо доглядав за тобою, — Чан суворо подивився на Фелікса і той зовсім знітився. Хьонджін вирішив трохи підбадьорити блондина і легко стиснув його коліно рукою, за що отримав вдячну посмішку у відповідь.

— Гаразд, питання зараз в іншому: треба вирішити хто, куди та до кого переїжджає, — Біні вирішує змінити тему, бо, хай там як, а цим двом ще звикати до думки, що дурощі закінчилося і вони тепер разом. Підколоти та покидати трохи докорів у їхній бік ще встигнеться. — Але можна відкласти це до завтра, день і так був насиченим.

— А що вирішувати? — Фелікс ніби пожвавішав. Він окидає поглядом хлопців, що дивляться на нього з подивом, але, здавалося, уважно слухаючи. — Варіантів два. Перший: Джині переїжджає до мене, Мінхо переїжджає до Хана, а Йені до Міні. Але знаючи Хо, він з місця не зрушить. Тому залишається другий варіант: я переїжджаю до Джині, Хан до Мінхо, а Міні до Йені, — на кухні повисла тиша. Усі обмірковували варіант Фелікса, адже, здавалося, іншого ні в кого не було, та й цей справді виглядав найкращим. Блондин вирішує чи то прискорити розумовий процес друзів, чи то просто втекти нарешті з кухні, щоб не ловити на собі погляди мемберів, які явно думали, що дивляться непомітно. Він занадто втомився, а це все ж таки дратувало. — Якщо заперечень немає і всі згодні, то я в душ і спати. Всім добраніч, — Фелікс злазить зі стільця, наостанок стискаючи долоню Хьонджіна у своїй, і ховається за дверима, виходячи з кухні.

Коли Фелікс виходить із ванної та заходить у свою кімнату, принаймні вона була такою раніше, то помічає Джісона на ліжку у Мінхо, а сам Мінхо стоїть біля шафи, риючись у своїх речах. Лікс так і застигає на порозі, не розуміючи, що йому робити далі: пройти та завалитися на своє ліжко чи…? Відповідь надійшла сама. А якщо бути точніше, зі словами «вали до свого Хьонджіна, вам є, що надолужувати», його буквально виштовхують із кімнати, закриваючи перед носом двері. Все ще ні чорта не розуміючи, Йонбок йде до дверей, що ведуть до кімнати Хьонджіна та Синміна. Топчеться біля неї буквально з хвилину наважуючись увійти, потім стукає кісточками по дерев’яній поверхні й з тихим «можна увійти?», відкриває, заглядаючи до приміщення. Міні там немає, а Хван стоїть в одних спортивних штанах, теж явно тільки вийшовши з душу. Фелікс навіщось вирішує пояснитись.

— Мене виперли з кімнати, відправивши до тебе.

— Чи не ти запропонував такий варіант переселення? — Хьонджін посміхається, натягуючи на себе футболку й уважно дивлячись на блондина.

Лі закочує очі, все ж таки проходячи в кімнату і закриваючи за собою двері, й відразу опиняється в міцних обіймах Хвана. Від несподіванки такої дії Фелікс навіть на мить губиться, але швидко приходить до тями, зчіплюючи руки за спиною брюнета і притискаючись до нього.

Не розриваючи обіймів, вони переміщуються до ліжка Хьонджіна і разом завалюються на нього. Тихо сміються, ведучи жартівливу боротьбу хто на кого закине ноги, але в результаті перемога дістається Феліксу, який буквально лягає на Хвана, утикаючись кудись в область шиї та залишаючи там легкий, ледь відчутний, поцілунок. Відчуття правильності того, що відбувається, сп’яняє обох. Почуття теплого затишку – огортає.

Здається, це перша ніч за останні кілька місяців, коли Феліксу не сняться сновидіння, але він все одно посміхається уві сні. Тому що найкращі з його снів стають дійсністю.