Поклик

ВОДИ.
Мені треба ВОДИ. Холодної. Свіжої.
Треба набрати ванну.
О так! Неймовірна ідея! Туди вміститься багато ВОДИ.
От лишень встану з крісла та піду по неї.
…………
Ось він — я.
Ледь тягну ноги, намагаючись дійти до ванни. Нещодавно все було інакше. Ще декілька днів тому я спокійно сидів на веранді й фарбував новенькі мініатюри. Зі старого дідусевого радіо тихенько лунала музика.
Вітер, дмухаючи з моря, ніс з собою запахи солі, йоду та риби. Небо сяяло голубизною. Ніхто навіть не міг подумати про негоду. А я ні краплі не жалкував що на літо перебрався із квартири у душному мегаполісі до старенького сімейного будиночка у невеличкому портовому містечку.
Яскраве сонце та свіжі морепродукти кого завгодно приведуть у порядок.
І я, як письменник у кризі, саме цього й потребував.
Доки дофарбовував останнього космодесантника, музика, що лунала з радіо, різко змінилась сповіщенням про штормове попередження.
…………
Тоді я, мабуть, був дійсно щасливий. Але зараз навіть думка про спекотне сонце викликала неймовірне роздратування.
Зараз я мріяв лише про ВОДУ.
Я ось-ось дійду до сходів.
Свідомість немов розділилась надвоє: одна намагається дійти до ванної кімнати, а інша — відтворити ланцюжок подій.
…………
Хмари напливли раптово, все щільніше закривали небо.
Годиною тому я почув штормове попередження й нашвидкуруч перевдягнувся, щоб відправитись в магазин.
Там теж все пройшло не надто добре. Ні, мені вистачило грошей, аби розплатитися, й у цілому дивності були навколо, а не в мені.
Люди говорили нісенітниці, або те, від чого у венах кров стила. Один одному вони переповідали дивні чутки. Начебто з двох сусідніх портових містечок зникли всі люди, а безлюдні будинки вкрились водоростями та поліпами.
Звісно, уряд намагається втримати все в секреті.
Що до мене… то я чуткам не повірив. Якщо люди зникнуть у такій кількості — це стане головною новиною року, про яку будуть базікати по телевізору.
Я склав свої велетенські покупки, наче місяць не збирався виходити з дому, у багажник і поїхав додому.
…………
Нарешті!
Ось вона — ванна кімната.
Я ввірвався туди ледь, не впавши на кахельну підлогу. Руки тряслись, мозок волав.
Нарешті ВОДА.
Я закрив злив й крутнув вентиль.
Нарешті пекельно жадана побігла невеликим струменем, але раптом подумалося, що так ванна буде набиратися дуже довго.
ЧОРТ!
…………
А далі все пішло своєю чергою.
Хмари щільно затулили сонце. Вітер посилився. Почав накрапувати невеликий дощик, що поступово перетворився на грозовий шторм.
Ці зміни погоди я перечікував у напівпідвальній бібліотеці, гріючись перед каміном. На моїх колінах сидів кіт, а я з задоволенням читав книгу. Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю, що читав, але це навіть міг бути Лавкрафт, обраний мною не стільки заради задоволення, скільки заради іронії.
З часом я заснув.
Вранці прокинувся через кота. Він голосив, що було сили, вимагаючи їжу, і я не міг йому відмовити. Та й самому треба було поснідати.
Вже на кухні я зрозумів, що на телефоні зникла мережа. Та й електрика працювала з перебоями.
Втамувавши голод, я попрямував у ванну, аби вимитись та почистити зуби. Але, лише роздягнувшись, побачив дещо, що дуже налякало мене. Той самий древній страх, який з’являється кожного разу, коли люди знаходять щось стародавнє, заволодів моїм тілом.
А побачив я декілька лусочок на власних грудях. Вони яскраво відблискували перламутром, привертаючи увагу.
Події далі я пам’ятаю не до кінця. Я точно повернувся у бібліотеку. Дуже довго щось шукав й, зрештою, заснув прямо там.
…………
Поки ванна наповнювалася, я почав підставляти руки під Струмінь, що приносило неймовірну насолоду.
Потім я вмив лице, розтер ВОДУ по тілу.
О так!
Це те що треба.
…………
Про наступне пробудження я пам’ятаю ще менше.

Я відчував голод. Неймовірний і лютий. Бажаючи його втамувати, я спустошив всі запаси.
У голові досі миготять картинки роздертих обгорток. Плям від їжі.
Та залишків кота.
Потім я знову заснув.
…………
І ось я тут.
Нарешті ліг у заповнену по вінця ванну.
Підкоряючись закону Архімеда літри цілющої рідини вилились на підлогу, але мені було вже байдуже.
Я нарешті дістався ВОДИ. Пролежав у ній з годину, може більше, а потім виліз.
І тоді подивився у дзеркало…
З жахом зрозумів, що із відображення на мене дивилося чудовисько з двома жовтими випуклими очима.
Людиноподібне тіло, вкрите перламутровою лускою, носило на собі гидку риб’ячу голову.
Між пацями красувались перетинки.
Ні! Не може бути!
Невже це…
Я?..
Шок вразив так швидко, що я навіть не встиг усвідомити, як з усієї сили вдарив у дзеркало. І воно розбилось на сотні шматочків, кожен з яких вперто віддзеркалював мене.
А я втік
З дивною для себе швидкістю влетів у бібліотеку та сів у крісло. Заплакав.
Гірко заплакав, хоча сумніваюсь, що те, чим я став, могло плакати.
Я ридав багато годин поспіль. А потім почув ЙОГО.
Цей ПОКЛИК.
Він зазивав мене і я підкорився. Йдучи, як метелик на полум’я, я залишив дім. З сусідніх будівель також вийшли схожі на мене істоти.
Їх було дуже багато.
Ми прямували кошмарним маршем через все місто до МОРЯ.
Будинки, які ми минали, були рясно вкриті водоростями та поліпами.
Але, боюсь, помітив це лише я. Тепер мені складніше думати. Чим ближче воно підходило до МОРЯ, тим менше залишалось мене.
І коли Воно нарешті зайшло у воду, я…
——————————————–
(За мойого написання інст/Телеграм: @MrMultibite та редакції неперевершеної Діани Вінтер інст/телеграм: @di_Winter29)