Покинувши стіни фортеці…

Ти намагаєшся піднятись, знову. Спробувавши цього разу тобі вдається лише трішки пошевелити своїми ногами. Опустивши голову вниз, через скло твого противогазу ти помічаєш як з твоїх грудей визирає ефес меча. Поглянувши на навершя, ти бачиш візерунок у вигляді факела. Належав він одному з офіцерів чи комусь званням вище – ти не знаєш, та і зараз це не так важливо. Хоча інтерес як він опинився в твоїх грудях все-таки не давав спокою. “Той, хто наносив удар спрацював прекрасно. Підібратися на таку коротку дистанцію по-справжньому тяжко” – роздумуєш про себе.
Обхопивши руків’я тремтячими руками,ти стараєшся вийняти лезо зі свого тіла, але скільки ти б не старався, воно все ще залишалося в тобі. Доведеться вигадати щось інше.
Роздумуючи про свій стан, ти приходиш до єдиного зрозумілого тобі висновку: руїни ці – твоє особисте пекло. До цього навіть шия відмовлялася працювати, що вже там говорити про ноги. Можливо страждання твої тут завершені і настав час свободи? Ні, ти в це не вірив, у цьому просто не було б ніякісінької логіки. Ти ще лежав деякий час перебираючи варіанти того, де ти знаходишся та що тобі робити.
Без банальної спроби підвестись всі ці гіпотези не мали сенсу тому зібравши всі сили, що в тебе були ти нарешті, підіймаєшся. Хоч це і було незграбно, але краще ніж просто валятися посеред піску.
Знову поглянувши на рану від меча, помічаєш, що удар пробив твою оздоблену позолоченими елементами кірасу. “Есток!” – подумки крикнув ти.
Кинувши погляд, на поле бою, все здається тобі доволі звичним, хоча щось не давало тобі покою. Тобі знадобився деякий час, щоб зрозуміти, що тут не так. Ти не міг повірити в простоту цієї деталі, настільки, що тобі стало некомфортно. “Жодного тіла, – подумки говориш собі так, ніби ти ще цього не зрозумів. – А де всі?” Ти починаєш шукати хоч щось, що може дати тобі будь-яке пояснення. Обійшовши територію фортеці, біля однієї з веж ти помічаєш те, що тебе точно зацікавить.
“Невже це… – ти тягнешся рукою до невідомої тобі субстанції, – кров?” Ти точно був вражений цим відкриттям, настільки сильно, що вже готовий був увірватися всередину вежі, в яку веде цей кривавий слід. І ось ти вже біля дверей, тягнеш руку, щоб відкрити її та знайти відповідь хоча б на одне з запитань, що в тебе були в голові і раптово зупиняєшся…
Ти розумієш, що тут не так, знову. Впринципі відсутність трупів та слідів їх “життєдіяльності” тебе не так сильно зачіпала як знайдена тобою кров. Цього разу твоє здивування прямо підказувало, що тут щось не так, прямо-таки кричало про небезпеку, але тобі було вже все одно…
Увірвавшись всередину ти оглядаєш нутрощі цієї вже давно мертвої вежі. Тут ти бачиш ту саму картину – сліди тяжкого бою та відсутність тіл. Поглянувши на стіну ти помічаєш, що слід крові продовжується і веде він вверх. Вихор думок у твоїй голові зупиняється, і ти ставиш собі нову ціль. Ти плануєш піднятися на самий верх цієї вежі, але перед цим хапаєш одну з гвинтівок на стелажі. Переконавшись в наявності боєприпасів, ти починаєш підйом.
Слідуючи помаранчевими лініями, ти зупиняєшся в декількох кроках від вершини. На нижніх поверхах нічого корисного ти не знайшов, лише пісок та попіл, що вкривав майже все тут. Через нестачу патронів ти міцно тримаєш гвинтівку та вперши приклад у плече, робиш декілька кроків. Прикувавши свій погляд до знайомих тобі ліній, ти намагаєшся зрозуміти куди вони тебе приведуть. Прослідкувавши за ними, серед мішків з піском ти знаходиш його – єдиний труп на всю фортецю.
Сидів він обіпершись на мішки, однією рукою вицілювавши єдиний вхід сюди, а іншою тримаючись за свою рану. Поранили його в праве підребер’я, швидше за все в печінку та не зважаючи на це він продовжував тримати свою оборону. До нього все-таки дісталися: чекали, доки він стече кров’ю.
Форму ти не впізнаєш, адже ніхто не використовує сірий колір у цих краях. Жетон на шиї був відсутній – за ним полювали. Корисного в кишенях цього бідолахи нічого не було: напевне нападники забрали все, що хотіли. Раптом, твоя рука щось все-таки знаходить. Витягнувши знахідку, ти бачиш монету обмотану в невеликий клаптик паперу. У записці був наступний текст: “Джун. Тому, хто помститься за мене!” Монета мала вигляд навіть незвичніший за самого мерця. Всі ці золоті узори папороті, що вкривали срібний палаючий череп прямо-таки заворожували тебе. “Чи варто взяти її?” – задумався ти. – “Краще візьму: можливо, вона дорого коштує.”
Обіпершись на одну з чудом уцілівших бійниць ти думаєш, що тобі робити далі, адже тут ти відповідей на свої запитання не отримав. Хто тепер тобі пояснить, що тут в біса коїться – невідомо. Щоб зібратися з думками ти починаєш дивитися вдалечінь. Всюди, де б ти не виглядав – одні руїни. Безнадійність оточувала тебе звідусіль, доки ти не помічаєш дещо за горизонтом. Стовп чорного, немов би сажа, диму, що подібний стовбуру величезного дерева виднівся над пустелею та перетворювався на таку ж чорну хмарину. Що це могло бути ти не знав, але оскільки це могла бути робота людей, то твій маршрут тепер лежить у сторону цього явища. Закинувши гвинтівку на плече, ти починаєш спускатися та раптом одна зі сходинок відколюється. Тобі лише чудом вдається не впасти. Поглянувши на свої тремтячі руки, ти вирішуєш рухатись обачніше.
Покинувши стіни фортеці через одну з багаточисленних дір, ти починаєш рух. Вперед тебе вела одинока, витоптана кимось стежина. Обіднє сонце своїми жаркими променями, немов би обіймами коханої, старається зупинити тебе, залишити в цих руїнах навіки. Дихати стає все важче, а кожен крок уподібнився тяжкому випробуванню. Метр за метром ти прориваєшся далі.
Минула вже не одна година, а ти все продовжуєш долати пісок та кам’янисту землю думаючи про своє. Навіть не пам’ятаючи минулого, ти дещо все-таки відчував. З кожною хвилиною глибини твоєї свідомості все сильніше і чіткіше голосили досить знайомим тобі голосом. Її голосом. Ти продовжуєш йти не зважаючи на ці галюцинації.
Оскільки твоя мандрівка затягнулась, то коли ти прибув, на вулиці вже було темно. Місце, звідки йшов дим було прямісінько перед тобою. Це виявився форпост тільки от кому він належав ти не знаєш. Прапорів відомих тобі не було: лише якісь ганчірки на жердинах. Не зважаючи на це люди тут були, наприклад вартовий на вежі, який тебе помітив. Яскравий потік світла з прожектора ринув тобі в очі.
–Ей, ти хто?! Назви себе! – вимагає голос у декількох десятках метрів від тебе.
Ти ледве-но стоїш на ногах, хитаючись, як маятник зі сторони в сторону. Намагаючись щось відповісти твій рот видає лишень кілька протяжних хрипів. Це явно насторожує твого співрозмовника.
–Ти мене розумієш?!
І ось знову при спробі заговорити в тебе виходить лише хрипіти. Швидко зрозумівши, який вигляд маєш збоку, ти просто киваєш головою. Чолов’яга здається повірив і вирішив наблизитись до тебе. Будучи за кілька кроків від тебе, він зупинився та витягнув долоню вперед. Поглянувши на тебе він запитав:
–Тобі потрібна допомога, так?
Ти знову кивнув. Він, в свою чергу, наблизившись на відстань витягнутої руки зрозумів,що йому нічого не загрожує. Побачивши, що ти зараз впадеш без сил, він швидко підхопив тебе. Останнє, що ти почув перед тим, як втратити свідомість це крик цього чоловіка, який звав когось.