Поет із королем в обладунках

По горі, що на вершині,

По тернистій по стежині,

Із кинджалом у руці,

З ранами по всім лиці,

Без страху завзято йде

Чи-то лицар, чи ж дурне,

Він подряпинами вкритий,

Сили має, хоч побитий,

Бойовий його є клич:

“Уперед на гору! Вищ!”.

Дмухне вітер – пройде він,

Не зрівняється ні з чим,

Його запал бойовий,

Очей спалах невтримкий.

Не пригод же він шукач,

Вершин радше здобувач,

Як мету поставив, враз

Чути невпинний галас.

Закрутилося все так,

Це й історії початок,

Золотавий парубок

Сумнів будь-який лишив і

Вирішив здійнятись на

Гору, якій кінця нема.

Хоча й бідкалась сестра,

Обіцянку взявши, врешті

Дала та йому піти

Не боїться ж висоти,

А обіцянка така:

Цілим повернутися.

Отже, маєтсь два завдання:

Гору взяти до світання

Й, вдихнувши на повні груди,

Повернутись знов у люди,

В місто, де сестра чекає

Щастя принести брат має.

“Для тебе всі зорі з сонцем!

Ти побачиш вже невдовзі,

Як навколо все цвіте,

Жодну не схопивш хворобу!”.

Так, напившись сповна світлом,

З дому шлях поклав свій в ліс він,

І крутими доріжками,

Перестрибуючи ями,

Він дістався до підніжжя,

Кінця-краю гір не видно.

Вгору миттю подерся

Золотавик з сильним “я”,

Його сяйва уночі

Варті не були свічки,

А допоки спечний день

Часу гаяти не тре’.

 

Мав хатинку на горі

Веселковий чародій,

Із природою ладнав,

Труднощів не помічав.

Щоранку, як зійде сонце,

В теплий двір виходив гостем

І травинка кожна, й листик

Шепотіли йому звістки.

“То це правда? Чи це так?

Бачу-бачу, добрий знак” –

Утішався чародій,

Даючи усім надій,

Сяяв усмішкою він,

Без підстав усіх любив.

Його руки – золоті,

Щасний він в своїм житті,

Ось і видався удень

На прогулянку по зілля.

І куди б він не пішов

Кожен би його знайшов,

Бо кому ж це не впізнати

Того, хто вправно чарувати

Намудрився обучити

Світу дикого тваринок?

Чарівний тепер і ліс,

Це не виправити вже,

Що ж, зілля на нього жде!

І спустився чародій

У гори кудлаті хащі,

Не боявся він, однак,

Знав, що жоден маніяк

Не прокрадеться сюди,

Бо ж не матиме снаги.

 

Словом, йшов той чародій,

Милувався видом з гір

І побачив раптом кущ

Спершу думав – “може, плющ?”.

Та як підійшов, розгледів –

Саме те, що йому треба!

І зрадів він, і зжуривсь,

Що шлях не продовжить свій.

Він почав собі збирати,

Уявляв, як чарувати

Вдома буде над казаном,

Думав про це із запалом.

 

Тим же часом золотавик,

Що спочити врешті взявся,

Сів собі на край гори,

Роззираєтьсь навкруги:

Чисте небо, білі хмари,

Струм води, що знизу, млявий,

І якийсь предивний звук,

Чується хлопцю “шурх-шурх”,

Він гадає – “чи тварина?

Звідки взятись тут людині?”,

За спину кинджал сховав,

Та з цікавості все ж встав,

До куща наблизився,

Бачить – щось рухається,

Пурпурове і шовкове

В хвіст затягнуте недовгий,

Чи волосся це чиєсь?

Дивний, незвичайний колір.

“Добрий день вам”, каже той,

Хто в кущах сидів,

“Ого-й!” –

Налякався золотавик,

Від куща стрибнув подалі,

І за кілька митей враз

Вбачив двоє оченят,

Що питально роздивлялись

Убрання гостя-містяна.

“Чи не заблукали часом?”,

Відповідь дали відразу.

“Ні, не заблукав ніяк.

Навпаки, на гору шлях

Прокладаю стрімголов!

Чи є тут жуки, агов?”.

Усміхнувся чародій,

“В лісі цім нема нікого,

Хто б сподіяти хтів шкоду,

За жуків не переймайтесь,

Вони є, це тільки в радість”.

Золотавик не згубився,

“Так чи так ті страхітливі”.

Дивитьсь в небо чародій,

“Той, хто до інших лихий,

Сам собі шкоду накличе,

Постарайтесь їх не кривдить”.

І, зібравши зілля все,

З усмішкою до оселі

Рушить думав чарівник,

Коли гість уже притих.

“Це звучить так підозріло.

Хто, до речі, ви, людино?

Як живеться у горах?

Чи не закрутий ландшафт?”.

Зупинився чародій,

Загигикав щиро він,

“Бачте, я місцевий маг,

Пречудово у горах,

Ні, не закрутий ландшафт,

Без загрози вам спускатись”.

Він мугикнув наче кіт,

Золотавик зрозумів,

Що разом із ним піти –

Шлях безпечний віднайти.

“Почекайте, знайте, магу,

Не хотіли би ви часом

Компанію мені скласти,

Здійнятись на гору разом?”

Здивувався чарівник,

“Добре, почекайте лиш”,

Як і кошик, так і маг

Розчинились у хащах.

Ще й не встигнув золотавик,

Двічі кліпнути очами,

Чародій як знов з’явивсь,

“Певне, в вас до цього хист…”.

 

Так і рушили вони,

Розмовляли все собі,

Золотавик із запалом

Обговорював ті страви,

Що готує він сестрі,

Як у місті відомий,

Що його чекають всі,

“Скучать, мабуть, по мені,

Ось тому я і іду,

Квіти лікарські знайду!

Чув, що тут лише росте

На все місто чарівне

Квітка, що чар-цвітом зветься,

Принесу її сестрі,

А тоді зготую ліки,

Заживе вона чудесно,

Зможе вийти в двір навесні!”.

Так від щастя сяяв він,

Чародій зніяковів,

Так, ця квітка справді є,

Правда, кажуть що, але,

“Чи ви знаєте, пробачте,

Як ті ліки готувати?

Скільки й як потрібно класти?

З чим змішати? Як здрібняти?”.

Розгубився золотавик,

“Ні, не знаю. Прикро навіть…

Думав, що цьому навчусь,

Як додому повернусь!”.

Піднасупивсь собі маг,

“В жодний раз не можна так!

Як не втриматися дози,

Можна вмерти в страшний спосіб!”

І злякався золотавик,

“Справді? Як же це, хіба ж то

Взагалі можливо з тим

Чароцвітом рятівним?”.

Бачить золотавик – дійсно

Налаштований серйозно

Чародій, з яким пішов,

Чи безпечний шлях знайшов?

“Обережно, в цій печері

Кажанів сила-силенна,

Ліпш ходімо в інший шлях,

Нам його покаже птах”.

І в ту ж мить на руку мага

Сіла невелика птаха,

Щось прощебетала тихо,

“Дякую, без тебе б лихо”.

Полетіла птиця геть,

Золотавик шкереберть

Ледь поки не покотився –

За коріння зачепився.

“Ви пильнуйте ся, ходім”,

Шлях продовжити час їм,

“Знаєте, піду я з вами,

Звісно, можте відмовляти,

Але непокоїть мене,

Нерозважливе ставлення

До чар-цвіту дужих сил

Вашого, тому що ви

Сестру можете згубити,

Потім будете жаліти”.

Золотавик спантеличивсь,

Але швидко з тим погодивсь.

“Краще, аби маг, як ви,

В лікування сил вклали,

Буду вдячний дуже, як

Зцілите сестру й на знак

Вам подяки подарую

Те, що дорого ціную”.

Здивувався чарівник знов,

“Ні, не варто, чесне слово,

Давно в місті я не був,

Всіх тамтешніх підзабув,

Радий буду тільки з вами

Час провести непогано”.

Так погодились вони,

Ніч усю на гору йшли,

Чародій же не втомився,

Золотавик похилився,

Але духу не втрачав,

Кожен крок вищ цінував.

Так із променем найпершим,

Здійнялись на гору врешті,

Роззираються вони – диво красне навкруги,

Дух захоплює, тремтять

Руки золотавика,

Із такої висоти

Видно в місті все, що в нім.

“Он лікарня, бачите?

Там сестра лежить моя

Вдень й вночі одна-бідна.

То не гаймо ж часу ми,

Чароцвіт треба знайти!”.

Почалися пошуки,

Кожен кущ перевіряли,

Золотавик знервував,

Однак духу не втрачав.

“Ох, погляньте лиш на це!”,

Бачити б його лице!

“Чароцвіт справжнісінький!”,

Захват, легкість від біди,

“Дайте зрізати лишень,

Щоб не зіпсувати день”.

Прийнявся зрізати маг

Чар-цвіт квітку в клопотах.

Як дісталася вона,

Радість не сходила з лиця.

“Дякую вам, пане маг!

Це був мій найбільший страх!”

Золотавик усміхавсь,

Чародій теж утішавсь,

“Ще б додому донести

Прецілісіньку її”.

Рушили вони назад,

Так потішений був маг,

Що казати вже про того,

Хто сюди проклав дорогу.

Повернувшись в місто, ті,

Силами повним-повні,

До сестри врешті прийшли.

 

“Брате! Братику! Ти вдома!

А це хто? Новий знайомий?”.

Золотавик так сміявсь

Поки все доповідав,

Кухню залишили магу,

Приготує й без казана,

Брат з сестрою розважались,

Думками обмінювались,

Чародій же пелюстки

Та стебло, як мав, здрібнив

І поставив на вогонь,

Був невдовзі напій той

У горнятко перелитий,

Повністю перевірений.

Вийшов врешті з кухні маг,

“Прошу, ліки ці для вас”.

Випила чар-цвіт сестра,

Наче зразу й зацвіла.

“Лишенько! Минув весь біль!

Як же це? О Боже мій!”.

Підхопилась сестра з ліжка,

Подивилась магу в вічі,

“Дякую вам, пане, ґречно!

Будьте ж прийняті сердечно!”.

Золотавик як радів,

Чародій доклав зусиль,

Щоб зробити бездоганно

Те, що вилікує й брата.

Сестри щастям це було,

Все у хаті заквітло,

“Слабкості нема навік!

Дяка, пане чарівник!”.

Всі раділи у той день,

Сміх не стримували свій,

Щастям сповнені були

Всі, хто Темм тоді знали.

 

Та прийшла пора прощатись,

Чарівник подумав – жалість,

“Я до вас вернуся ще,

Поговоримо про все,

Дяка щира за усе.

Пані й пане Теммо, ви,

Сподіваюсь, будете

Надщасливими уже”.

Із полегшенням на серці

Маг покинув дім сімейства,

І подавсь собі у гори,

Щоб збирати зілля знову.