Все по поличках

– Те, що ви ходите кудись, проживаєте своє життя, а не лежите вдома, і дивитеся в стелю, дуже багато про вас говорить. Ви максимально сильна людина. Я в цьому дуже сильно переконаний. Дякую вам Хмельницький. Дякую тобі Спартак, – Женя протягнув руку і потиснув долоню свого співрозмовника.

– Стоп! Знято! – Антон вимкнув камеру.

– Дякую всім, хто прийшов, та слухав те, що ми до вас хотіли донести. В нас є ще трохи часу, тому всі, хто прийшов з книгами – можуть отримати автограф. Але, через те, що ми зі Спартаком захворіли, нам би не хотілося наражати вас на небезпеку, та проводити сесію-обійми, щоб потім і ви захворіли. Тому лише автограф. Зрозумійте нас правильно. – Женя на одному подиху проговорив свій міні-монолог і поглянув на повну залу людей.

Всі наче згодилися, закивали головами, хтось підняв палець в гору, виражаючи солідарність з думкою актора. Женя видихнув, подумавши, що цього разу все пройде без форс-мажорів.

Через 20 хвилин вони стояли в середині натовпу, який їх обступив з усіх боків. Здавалося, що навіть немає як зробити вдих повними легенями.

Спартак підписував чергову книгу, яку йому протягнула шанувальниця. Хтось нахабнів, і підсовував папірці.

– Жень, ми тільки підписуємо, і все? – психолог перевів погляд на товариша.

– Та це можна вже все робити, бачиш, тут уже і листочки дають, – Женя тримався з останніх сил, але по різкому повороту тулуба було зрозуміло, що він дуже розлючений і втомлений.

– Нє, нє, нам треба дотримуватися якоїсь позиції, – Спартак продовжував ставити автографи, – Ти ж знаєш, що я культурна людина.

– Я за те, щоб, як ти сказав, так і було – натовп навколо вибухнув недоречним гомоном сміху. Спартак також посміхнувся, повернувшись до Жені тулубом.

– Тоді. . . Тоді я наказую тобі прийняти рішення! – Спартак говорив це зі сміхом в голосі, але насправді було не до жартів.

Наразі, люди зовсім не поважали їхній особистий простір, та не звертали увагу на їхнє самопочуття.

– Тоді, не підписуємо листочки, зошити тощо. Робимо як ми говорили із свого початку: автограф на книгу або фотографію.

– Це останній, – дівчинка протягує психологу папірець. Спартак здивовано глянув на неї, на автоматі протягнув руку, та взяв папірець, зніяковіло покрутивши його в руці.

– Нє, давайте проголосуємо швидко. Підніміть руки, хто за автограф? – ті, хто стояли ближче, і хоч щось почули в цьому хаосі, підняли руки. Спартак нарахував десь 1/3 від всієї кількості людей. – Добре. Хто за фото? – руки підняли більше людей, ніж при першому питанні.

– А якщо й автограф і фото хочемо? – хтось з натовпу викрикнув питання. Всі почали хіхікати.

Женя вже ледь тримав себе в руках від гніву.

– Добре, якщо так хочете. Буде вам і автограф і фотографія. Але ми більше не приїздитимемо в Хмельницький.

Натовп знову вибухнув недоречним сміхом, наче хлопці жартами кидалися. Женя намагався приховати відчай і розпач на обличчі.

Через декілька хвилин люди трохи розійшлися. Стало легше дихати. Але психологічно було важко.

До нього підійшли дві дівчинки, запропонували зняти відео.

– Дівчата, мені дуже зле, правда. Я ж попередив всіх після закінчення запису – лише автографи.

– Одне лиш відео. Просто скажіть, як правильно – Хмельницьк чи Хмельницький.

– Кхм, Хмельницьк, значить слухайте, – він змусив губи розтягнутися в посмішці, бо на нього вже була направлена камера мобільного телефону. Дівчата почали сміятися. – Правильно казати Хмельницький. Як Богдан. Який? Хмельницький.

Женя відвернувся від камери, посмішка згасла. Важко.

– Дякую.

Залишивши репліку дівчат без відповіді, він пішов.

* * *

“Дякую, Хмельницький. Був гарний запис. Шкода, що більше не приїдемо. Зате у когось буде автограф на листочку)”

Додавши фото та текст, Женя відклав телефон, намагаючись заспокоїтися. Голова нестерпно боліла, очі пекли, наче були засипані піском.

Він поглянув на Спартака. Той виглядав не краще, але намагався не видавати втоми.

Вони були вже у гримерці, та переодягалися в зручний одяг. Антон збирав обладнання. Коля вирішував останні питання з оплатою зали.

Женя не хотів, щоб його зараз чіпали, і сподівався, що Спартак це розумів лише по одному погляду. Потягнувся до кишені чорного наплічника, дістав пігулки від болю в голові, та закинув її в рота. Запив водою.

Двері в кімнату відчинилися. Зайшов Антон.

– Ну що, обладнання вже в машині. Можемо їхати в готель? – він пройшов до дивана, на якому лежала його куртка.

Чоловіки лиш стверджуюче кивпули головами, та взявши свій верхній одяг, синхронно оглянулися, щоб перевірити, чи нічого не забули.

Все було чисто.

* * *

– Всім привіт, сьогодні стріму не буде, бо інтернет тут. . . – притуливши руку до рота, Спартак задумався над словом. Волосся, завжди вкладене в гарну зачіску, зараз стирчало вгору нагадуючи ірокез.

– Жахливий, – почувся голос Антона.

– Так, жахливий, це не те слово. Але я покажу вам Антона, – Спартак трохи пройшов, і в кадр потрапила усміхнена моська оператора.

– Я теж жахливий, – Антон усміхнувся.

Спартак відійшов далі, і скосивши очі, посміхнувся.

– Ну, як людина хіба що. І по зовнішності він не дуже. – пауза, – Насправді, це його думка. Я вважаю, що він дуже гарний. Я буду дуже радий бачити Вас завтра на стрімі. І післязавтра також стрім буде, бо ми будемо в Тернополі, а там інтернет значно кращий ніж в Хмельницькому.

Тримаючи телефон перед собою, він кружляє по номері готелю.

– Хоча, сьогодні дуже хотілося б пограти. – він знизав плечима, – Ну, хай вже зараз буде так. Але я встановлю нову гру. Поставлю завантажуватися “Алісу в країні чудес”. Завтра будемо розбиратися з нею. В гру Vampire: The Masquerade пограємо після завтра. Будемо змінювати ігри кожного дня. – він трохи підняв брови – Всім гарного вечора і до завтра.

Відеоповідомлення закінчилося. Спартак обвів поглядом номер, який вони зняли для всієї команди.

Антон сидів на кріслі, та залипав в телефоні. Напевно, відповідав на історії, в яких його помічали.

Миколи видно не було, напевно пішов в душ, щоб змити всі запахи цього дня. Суббота подумав, що також не відмовився б зараз від теплих крапель води, та такого блаженного відчуття легкості, яке дарують водні процедури.

Яновича також не було, Спартак зробив висновок, що тому геть зле, і він вже пішов відпочивати. Потерши червоні очі, які до того ж сльозилися, він вирішив піти в кімнату, яку зайняв Женя і перевірити його стан.

Пройшовши декілька кроків, він зупинився перед дверима та обережно постукав. Хлопці досі жартували з того, що Спартак настільки вихований. Мовляв, вони вже стільки їздили в тури, а він досі стукає у двері до дорослого чоловіка, коли хоче зайти. Але Суббота не звертав на це уваги.

Не отримавши ніякої реакції на стукіт, він обережно натиснув на ручку дверей, і штовхнув їх від себе. В кімнаті горів нічник. Штори були закриті. На ліжку, вкрившись до шиї, лежав Янович, який згорнувся клубочком.

Він повернув голову, коли тишу порушили кроки.

– Чого тобі? Я хочу відпочити. – голос був хрипкий.

Сьогодні був правда виснажливий день. Психолог також не мав сили на довгі розмови. Але прояснити дещо треба було. Він не любив прокрастинувати.

– Як ти себе почуваєш? Можливо, тобі принести ще ліки? – Спартак підійшов до крісла, що стояло біля вікна, навпроти Женьки. Сів.

– Нормально. Завтра буду як живчик. – Янович сховав ніс у ковдру.

– Жень. . . .

– Що, Жень? Що?? Боже, я відчуваю себе ганчіркою, якою витерли підлогу. Я в шоці з людей, які поводяться так вульгарно. Немає жодного натяку на толерантність, повагу до інших людей. Нуль. Вчора вони сміялися з того, як Антон ледь не упав, перечепившись через дріт. Сьогодні вони наплювали на наше самопочуття, заради підпису листочка.

– Що ти пропонуєш нам з усім цим робити? Ми ж не можемо взяти, та різко обірвати все це. Є багато людей, які дивляться наші розмови не тому, що це модно. Ти ж сам читав листи, які нам залишали дівчата. Пам’ятаєш, що там було написано? – Спартак трохи нахилився, спершись ліктями на коліна.

– Пам’ятаю, Спартак. Я навіть висвітлив це у своєму Instagram. Але мені здається, що ще трошки, і таких людей, яким байдуже на все, головне – отримати підпис, або фото, або вкрасти цілунок в щоку, їх скоро стане більше ніж тих, кому дійсно допомагають наші розмови. І який тоді сенс в цьому? Змушувати себе знімати подкасти, сидіти в залі, повному людей, які тебе не поважають? Бо можуть без проблем сидіти в перших рядах, і пити алкоголь, наче вони в ресторані, а не на записі розмови про психологію та психіку людей в цілому?

Спартак погоджувався з Женею в багатьох моментах його монологу. Але йому не хотілося кидати людей, які дійсно люблять їх. І не тому, що це модно зараз, а тому, що їхні випуски допомагають триматися на плаву в такий складний час.

Він прочитав велику кількість листів, які люди залишали на столі. І був шокований через те, якій кількості людей допомогли їхні подкасти.

Хтось звільнився з роботи, на якій відчував вигорання, і знайшов собі більш цікаве заняття. Хтось розірвав аб’юзивні відносини. Наважився сходити до лікаря, і вчасно виявив хворобу. Таких листів було багато, і в кожному їм дякували за так чи інакше врятоване життя.

– Чи не думаєш ти, що це буде не чесно стосовно більшої половини людей, яким ми допомогли? І ще допоможемо? Чому більшість повинна страждати через обмеженість одиниць?

– Як казав князь ЛаКруа, – Женька усміхнувся.

– Ну, а хіба це не правда? Дивись, давай зробимо таким чином: подкаст, який заплановано на завтра ми проведемо, а інші поки перенесемо хоч на декілька тижнів вперед. Одужаємо, приведемо думки до ладу. Заспокоїмося, і під іншим кутом поглянемо на ситуацію. Потім проведемо решту подкастів, і якщо поведінка публіки не зміниться – будемо вирішувати подальшу долю Подкаст Терапії.

– Ти вже думаєш над завершенням? – Женька нахмурився.

– А який варіант був би для тебе прийнятний? – Спартак притулив руку до щоки й підняв брови.

– Я, я не знаю, Спартачок. Мені так подобалися наші перші випуски на кухні. Це було дуже затишно, весело і не так виснажуюче, якщо чесно.

– Добре, давай так: добиваємо цей тур, а далі повертаємося до формату “Розмова на кухні”. – Спартак глянув на Женю, щоб зрозуміти, чи імпонує йому така ідея.

– А тури?

– Ти хочеш, щоб було як сьогодні? Особисто я – ні. Хоч я цього і не показую, але мені також не завжди комфортно, коли біля нас такий натовп.

– А якщо пропишемо правила? Введемо вікові обмеження? Перевірка документів на вході? – Янович сів в ліжку.

– Це раціонально, але буде потребувати більше енергії та сили від наших хлопців. І чи буде це приносити нам задоволення? Ти ж пам’ятаєш, що я казав? Буду займатися цією справою до того часу, поки це приноситиме мені задоволення. – психолог піднявся з крісла, та пройшовся по кімнаті, трохи потягуючись, розминаючи м’язи після важкого дня.

Женя зітхнув.

– Добре, давай завтра обговоримо це з Колею та Антоном. Може вони щось ще порадять.

Спартак зупинився біля ліжка хворого.

– А тепер, якщо ти вже заспокоївся – видаляй крайню сторіз, і лягай відпочивати, бо нам о 6 ранку вставати, щоб встигнути добратися до Тернополя.

Психолог прослідкував, як актор взяв в руки телефон, ввів пароль. Зробив декілька рухів по екрану і повернув телефон екраном до Субботи.

– Бачу. Дякую, що вислухав мене. Добраніч, – Спартак провів рукою по голові Євгена і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.