Подарунок

“Мені потрібне натхнення. Поділися їм зі мною. Подаруй мені картину, в яку вкладена твоя душа” – слова Юнгі досі крутились у тебе в голові.

Ти сиділа на своєму м’якому червоному кріслі, крутячи в руках картку з адресою, яку дав тобі хлопець.  Дивлячись на свою картину, яка так само стояла на мольберті, ти довго думала чи погоджуватися на його прохання.  Чому ти маєш це робити?

– Естетика похмурого пірсу… – сказала назва ти, – Ні.  Воно зовсім не підходить.  Хлопець… Хлопець у чорному капелюсі.  Так.  Саме так і треба.  Натхнення було завдяки йому… Може… Тепер і я маю подарувати його йому?

Обидві сторони мучили тебе.  З одного боку, ти не хотіла віддавати картину майже незнайомому хлопцю, який був такий зухвалий з тобою.  А з іншого, ти хотіла, щоб він теж знайшов натхнення і щоб він натхненно зміг творити.  Але що творити?  Ти навіть не знала, чим він займається.  Він мав естетичний смак як у одязі, так і у зовнішності.  А це означає, що має творчий склад розуму.  Може він письменник?  Чи теж художник?  А може, музикант?

Вже всоте перечитуючи адресу, яку ти вже запам’ятала напам’ять, ти все ще вагалася у вирішенні.  Ти дуже любила свою картину.  Частка твоєї душі буквально вдихнула її в життя.  Студія була такою затишною завдяки їй.

– Що ж ти робиш зі мною, Мін Юнгі? – приречено зітхнула ти.

Зрозумівши, що поки ти не подаруєш йому свою картину, тебе продовжать мучити муки вибору, ти вирішила все ж таки віддати її.  Ти дістала з-під крісла обгортковий папір, у який зазвичай загортала картини для Ен Сольчхана і почала старанно запакувати її.  Було тяжко з нею розлучатися, але вибору практично не було.  Глибоко зітхнувши, ти почала набирати номер таксі.

Ти приїхала до високої красивої будівлі.  Його стіни були з темного дзеркального матеріалу, де ти з легкістю могла розглянути своє відображення.  Міцно притискаючи картину до себе, ніби шукаючи підтримки, ти зробила крок уперед.  Двері автоматично відчинилися перед тобою.

“Добрий вечір. Мені потрібна ця людина. Ні! Можу я побачити його? Ні!”  – через соціофобію ти часто прокручувала діалог у своїй голові, в страху сказати щось безглузде.

Ти невпевнено пересувала ноги у бік дівчини, яка сиділа за столом реєстрації.  У неї було рудувате волосся, яке гарно знаходилося в пишному пучку.  Дівчина усміхнено промовила:

– Добрий вечір. Чим я можу вам допомогти?

Від її тонкого м’якого голосу в тебе пробігли мурашки.  Щоки почали заливатись фарбою.  Ти міцніше стискала полотно, ніби боялася впустити його.

– Добрий… – зніяковіло відповіла ти і поклала картку перед дівчиною на стіл, – У мене зустріч із цією людиною, – ти абияк витягла ці слова з себе і відразу опустила погляд.  У голові швидко циркулювала кров.  Всім тілом ти відчувала свій сильний та прискорений пульс.

– З Мін Юнгі?  Хвилину, я повинна спитати у нього, – дівчина взяла трубку телефону, і натиснувши одну кнопку почала чекати на відповідь.  Секунда, дві, сім… – Тут молода дівчина каже, що у вас призначено зустріч.  Її пропускати?  Що?  Картина?  – Дівчина пробіглася по тобі поглядом.

– Як ваше ім’я?  – Прикривши трубку рукою, запитала вона тебе.

– Т/І…

– Її звуть Т/І.  Пропускати?  Добре, – дівчина поклала трубку телефону на місце і показала рукою напрямок, – Проходьте до ліфта.  Вам потрібний сьомий поверх, а там двері з номером 97. Думаю, ви не помилитеся.

– Дякую, – ти ніяково вклонилася і попрямувала до ліфта.  Ти вічно кланялася, вибачаючись.  Це була частина особливостей соціофобії.  Ти боялася завдати незручності іншим.

Ліфт був оброблений дзеркалами.  Здавалося, ти стояла не одна, а з кількома своїми двійниками.  А може особистостями… Справа стоїть весела, спрагла спілкування та уваги дівчина.  Вона широко посміхається та випромінює позитив.  А зліва стоїть її протилежність: сором’язлива і мовчазна.  Дівчина стояла, опустивши погляд, і боялася вловити на собі засуджуючий погляд.  Попереду стоїть творча дівчина.  Вона мрійливо розглядає все довкола, шукає красу абсолютно у всьому простому та складному.  Позаду стоїть сумна дівчина.  В її очах було стільки болю та розчарування, сльози стікали по блідих щоках.  А всередині стоїш ти.  Дівчина, яка поєднує в собі всі ці різні особистості, які борються за домінування щоразу.  Треба мати величезну силу духу, щоб контролювати ці особи.

Пролунав дзвінок, який сповіщав про прибуття ліфта на вибраний поверх.  Ти ступила ногою на доглянутий чорний килим.  Мабуть, прибиральниці на совість виконували свою роботу, бо на ньому не було жодної смітинки.  Стіни були пофарбовані в темно-червоний колір, що нагадує запеклу кров.  Світло було приглушене і холодне.  Коридор був довгим, прикрашеним різними фотографіями великого формату.  На одній із них ти помітила таку знайому тобі людину.  У Юнгі було м’яте волосся, яке сильно йому йшло.  Хлопець злегка зігнув губи в посмішці, поєднуючи і таку звичну йому зухвалість і дивну йому милоту.  Юнгі тримав свою долоню біля лівої щоки, на пальцях красувалися персні.

“Хто ж він такий?”  – З цікавістю розглядаючи фотографії, подумала ти.

Ти повільно йшла коридором, уважно вишукуючи потрібні тобі двері з табличкою «97».  По дорозі ти розглядала інші фотографії.  Двері були ідентичні собою.  Темно-коричневе дубове дерево покрите захисною фарбою.  Проте, тільки одна двері явно виділялася на фоні інших.  Вона знаходилася в самому кінці коридору і, на відміну від інших, які розташовувалися з обох боків, вона знаходилася навпроти тебе.  Здавалося, ніби килим спеціально вів до цих дверей.  Вона була подвійна і ще темнішого кольору.  А згори красувалися золотисті цифри «97».

Ти, набравши повітря в легкі для сміливості, простягла руку до дверей, щоб постукати.  Щойно ти вже майже торкнулася її, хтось різко відкрив її.  Двері сильно вдарили тебе по лобовій частині голови, через що ти, не встоявши, впала на підлогу, при цьому намагаючись не пошкодити картину.  У голові ніби розкрилася вакуумна подушка, не даючи розуму приймати інформацію про те, що відбувається.  У вухах лунав гучний пронизливий дзвін.  Ти трималася рукою за лобову частину, заплющивши очі від болю.

– Ти в порядку?!  – чийсь знайомий голос здавався таким далеким, ніби ти знаходилася в тунелі метро, ​​а людина була на станції і намагалася докричатись до тебе.

Через силу ти розплющила очі.  Картинка була розмита і кружляла, ніби була каруселлю.  Проморгавшись, ти змогла розглянути в цій людині риси Юнгі.  Хлопець стурбовано дивився на тебе, сидячи навколішки поруч.

– Можеш встати?

– Так… – скривившись, ти підігнула ноги під себе і прийнявши руку допомоги хлопця підвелася, не забувши про свій подарунок.

Притримуючи тебе за талію, Юнгі завів тебе всередину.  У ніс ударив запах свіжості та прохолоди, який допоміг тобі остаточно прийти до тями.  Хлопець посадив тебе на неймовірно м’яке біле крісло.  Воно було схоже на маршмеллоу, в якому хотілося потонути.  Ти озирнулася довкола.  То була студія.  Звукова студія.  Вона була неймовірно велика.  Ділилася на дві кімнати.  В одній була апаратура для запису звуку та сама кімнатка з мікрофонами та інструментами, а інша була призначена для відпочинку, де зараз і знаходилася ти.  Освітлення було холодне, синє.  Воно розслабляло око.  Стіни були такого ж кривавого кольору.  А на них було ще більше фотографій хлопця, причому ще з кимось.

“Значить він музикант…” – усі крапки встали над i.

– Не нудить?  – хлопець приніс тобі пакетик із льодом.

– А повинно?  – ти приклала його до голови.  Тут же промайнув крижаний розряд по твоїй шкірі.  Лід приємно охолоджував місце забитого місця.

– Значить, не струс.  Вже тішить, – Юнгі винувато підібгав губи.

“Навіть не вибачається! Ось гад!”  – обурено думала ти.

Тяжко зітхнувши, висловлюючи своє невдоволення їм, ти мовчки простягла йому упаковану в папір картину.  У хлопця відразу загорілися очі.  Він грубо вихопив її з твоїх рук і, обережно знявши скотч, розпакував.

– Чудово … – захоплено промовив Юнгі, проводячи пальцем по шорстких мазках, – Це масло?

Ти кивнула у відповідь.

– Чесно, я думав, ти не прийдеш… – з ноткою смутку сказав хлопець.

“Я теж так думала …”

– Але ти … Ти просто … Навіть слів немає!  Ти реально даруєш мені її?  Ти б знала, як я радий… Вона справді викликає емоції всередині… Я повішу її тут!  – Юнгі вказав пальцем на поки що порожнє місце над фортепіано.  Потім хлопець, дивлячись у вічі, ніби в душу, сказав:

– Дякую тобі…