Погляд крізь крони

З приходом холодів, вулички безіменного селища, загубленого в лісах, пустіють. Місцеві намагаються без потреби не показувати з-за дверей власного носа, а після збору врожаю, дивна лихоманка лише посилюється, відступаючи лише з першими снігами. Кожної осені тут відбувається щось дивне.

***

— А чому я тебе не бачу? — запитала Аврора. 

Чорняві пасма лоскотали бліде обличчя.

— А тому що не слід. — пояснив він.

— Ну, тоді хоч скажи, де ти? – не відступала перша.

— Всюди. — пролунало десь над дівочою головою.

Ава не розуміла. Не могла зрозуміти, що саме мав на увазі новий знайомий. Не могла зрозуміти, як то – бути всюди.

— Чому ти можеш мене бачити, а я тебе – ні? — перепитало дівча.

Вітер хитнув розлогі крони, від чого на землю посипалося дубове листя. Стовбури заскрипіли. 

— Тому що так треба.

— Скажи хоч, як тебе звати? Будь ласочка. Я нікому не скажу! Чесно-пречесно! — пообіцала Аврора.

Він мовчав. 

— В тебе що, немає імені? — вона насупилася. — А я знаю! – неочікувано крикнула дівчинка. — Ти – ліс? Я вгадала?!

Невідомий тяжко зітхнув.

— Можна сказати й так. — відповів він.

Її очі засвітилися від радощів.

— А я знала! Знала, що ти живий! Знала, що це все по-справжньому! Оце бабуся здивується, коли я їй розкажу!

— Ти пам’ятаєш про нашу угоду? — запитав той.

Її вираз обличчя швидко змінився. 

— Пам’ятаю. — зітхнула Аврора. — Але, якщо тільки їй? Можна розказати тільки їй? І більше нікому-нікому, чесно!

— Не можна. — сказав він. — Це таємниця. Велика таємниця, про яку знаєш тільки ти.

— І більше ніхто-ніхто в світі? — запитала дівчинка.

— І більше ніхто-ніхто в світі. — відповів ліс.

— А ти давно тут? — поцікавилася Ава.

— З самого початку.

— То, виходить, ти бачив все-все-превсе? — її захопленню не було меж.

— Я бачив тільки те, що відбувається безпосередньо тут.

— А, всі ліси живі?

— Ні. Тільки я. Це місце особливе. Ти скоро зрозумієш.

Насправді ж, Аврора не могла зрозуміти. На перший погляд, в ньому не було нічого особливого. Звичайнісінький ліс. Такий само, як і всюди. Такий само, як і всі ліси, в яких вона бувала. Він нічим не відрізнявся, поки не заговорив. 

Вона згадувала, як все почалося. Згадувала, як ще зовсім нещодавно стояла серед хащів, заплакана. Стояла, намагаючись зрозуміти, куди йти далі. Згадувала, якою жахливою була думка про те, що вона заблукала. Згадувала, як його розмірений голос порушив тишу. В той момент все змінилося. Аврорі розкрилася велика таємниця. Це був їх секрет. Особливий секрет. Секрет, схожих до якого годі шукати.

— А ти розповіси мені ще щось? — Рора завмерла в очікуванні. 

— Не сьогодні.

— Чому? — ображено запитала дівчинка. — А хоч трошечки?

Дівча зітхнуло. Вона неспішно крокувала стежиною, яку він їй показав. Сухе гілля тріщало під ногами. Опале листя неприємно шаруділо.

— А, завтра, ти тут будеш? 

— Я нікуди звідси не подінуся. Аби й хотів – не зміг би. — відповів ліс. 

— А якщо я тебе покличу, ти почуєш?

— Звісно ж бо.

Ава поглянула вперед. Рідкі вогники протискалися крізь численні стовбури, убрані в блакитну сутінь. 

— Далі ти сама. — попередив ліс.

— А ти, що, далі не підеш?

— Ні.

Дівчинка зупинилася. Підняла очі догори.

— Я повернуся завтра. — пообіцяла вона. — Чесно-пречесно! Обов’язково повернуся.

— Я знаю.  — сказав він. — Пообіцяй мені, що надалі, ти ніколи не будеш заходити так далеко. Я маю бути впевнений, що цього більше не станеться.

— Обіцяю. — мовила Аврора. — Бувай! — крикнула вона, після чого хутко побігла в бік селища. 

Гумові черевички, подаровані дядьком Августином перед самісіньким їх від’їздом до бабусиної батьківщини, швиденько зачовгали по землі. Останні дубові крони зникли десь позаду.

Аврора вибігла на ґрунтову дорогу, по обидва боки якої косилися глиняні будиночки із очеретяними стріхами та вузькими віконцями. Це місце дещо відрізнялося від інших сіл. Люди тут були завжди похмурі, а вулички переважно пусті та безлюдні. А, як з’ясувалося згодом, від початку й до самого кінця осені, його жителі, здавалося, взагалі впадали в сплячку, рідко показуючи з-за дверей власного носа. Після збору врожаю, жовта болячка, як її встигла окликати бабуся Аврори, взагалі досягає свого піку, відступаючи лише з першими снігами. 

На щастя, подумала Рора, оглядаючи порожню вулицю, місцева параноя ще не встигла оселитися в їх домі, життя в якому почало вирувати зовсім нещодавно, а отже, вона могла вільно розгулювати околицями хоч весь день. Дівчинка згадувала, як бабуся, у відповідь на дорікання місцевих, лише казала: “Забобони то усьо, Авонько. Гляди, вони й самі не знають, чого жахатися почали. Ця жолтизна і на моє мальство перепала. Менше слухай.” А вона й рада була не слухати. Лише й повторяла, скорчивши ділового писка: “Забубони” — з усіх сил намагаючись походити на свою бабцю, що вже встигла стати для неї взірцем.

Їх будинок знаходився неподалік. Його віконця виходили прямо на ліс, завдяки чому, дівча могло спостерігати його цілодобово. 

Вона йшла, згадуючи нового знайомого. Йшла, роздумуючи, чи не вигадала вона цю розмову та свого приятеля. Ава задумалася. А, чи дійсно він був їй приятелем? Хоча, аби той був налаштований вороже, чи став би їй допомагати?  

З іншого боку, вона була достатньо дорослою, аби вигадати щось і не второпати, що все це було не по-справжньому. Вона і справді з кимось розмовляла, безсумнівно. Рора твердо вирішила для себе, що повернеться туди завтра. Повернеться, задля того, щоб переконатися, що не збожеволіла. Повернеться. Заговорить. А він… Він відповість.

Дівчинка зупинилася навпроти однієї з хаток. Ступила на поріг, штовхнувши від себе важкі двері. Ті ж, повільно відчинилися, демонструючи невисоке приміщення.

Рора пройшла всередину, повернувши дерев’яну перепону на її місце.

— Бабусю! Я прийшла! — крикнула вона, хутко стягуючи з себе уквітчану хустинку. 

Тиша. Годинник у вигляді кота, що вони прихопили з собою, покидаючи їх колишню квартиру, водив механічними очима з боку в бік, а хвіст-маятник тихо цокотів. Цок-цок. Цок-цок. Цок-цок.

Дівчинка пройшла далі. Клюючи носом, на важкому стільці із високою спинкою під вікном примостилася повненька жіночка похилого віку. Намагаючись не шуміти, Аврора хутко прошмигнула у свою кімнату, припала до віконця, обережно поглядаючи на ліс. Із заходом сонця, його тінь невблаганно повзла землею, нависаючи над селом. Він спостерігав.

 

***

 

Ніч безшумно кралася пустими вуличками, перебираючи викривленими ногами. Зиркала у вікна зорями-очима, вишукуючи нахабні уми, що сміли протистояти покровительці темряви та нічних жахіть. Напускала густі хмари, а після, розганяла їх по світу помахом своїх чорнющих крил, то тут то там розсипаючи вороняче пір’я. Її постать височіла над дахами загубленого в лісах селища, що вже давно жило своїм життям. Спотикаючись та похитуючись, Ніч ступала по холодній землі. 

Їй подобалося це місце. Подобалося шипіння вуличних котів, що шукали схову одразу, як тільки вона показувалася в кінці вулички. Подобалося перестрибувати з даху на дах, запихаючи у димарі жмені землі, що вона набирала у клумбах, розривши ті вщент. Подобалися Ночі й ті, що сміли наближатися до села лише з приходом темряви. Подобалося спостерігати за тим, як вони марно вишукують хоч когось, хто осмілиться вийти надвір в цей час. 

Вона бродила осіннім селом, що не спало.

Закутана у ковдру, Рора прислуховувалася до всього, що відбувалося надворі. Блідла від кожного звуку, що доносився зовні.

Десь вдалині завило собача.

— Дурна собака…. Дурна… Дурна собака… — пошепки повторяла дівчинка.

Ніч прислухалася, посміхнулася – все-таки знайшла. Остання – промайнуло в голові. Висока, згорблена фігура із неабиякою швидкістю рухалася до хатини Аврори. Переступивши невисокий паркан, вона, зігнувшись, припала до брудного віконця, на якому вмить розцвіли відбитки пазуристих долонь. Зазирнула всередину крізь шпарину на шторах, після чого, помітивши чорняве дівча, що не спало, змахнула крилами, наганяючи на те дрімоту.

 

***

 

І вона прийшла. Як і обіцяла. Хоча, хто б сумнівався? Схопилася з ліжка, як тільки з-за верхів’я крон показалося вранішнє сонце. Швиденько одяглася, а потім, прошмигнула за двері, з усіх сил намагаючись не розбудити бабусю. Часу в неї було обмаль. Вона це знала, а отже, діяти потрібно було швидко, інакше, якщо її секрет розкриється, їй буде непереливки.

             — Лише п’ять хвилиночок. — прошепотіло дівча. — Просто перевірю, і одразу побіжу додому.

Аврора зупинилася прямо перед лісом. Стовбури, стовбури, стовбури, знову стовбури. Вона не могла не помітити, як сильно це місце змінилося за одну лише ніч. Він став похмурим, сірим, немов одна з тих фотографій, що дівчинці довелося бачити в бабусиних альбомах. Листя під ногами більше не шурхотіло. Воно відсиріло, і мало неприємний запах.

Вона зробила перший крок.

— Ти.. Ти тут? — запитала Аврора. 

Він мовчав. Вітер протяжно вив поміж стовбурів. Дівча йшло далі.

Невже, вона й справді все це вигадала? Невже, новий знайомий був лише її фантазією?

— Я прийшла! — крикнула вона. — Я прийшла, як і обіцяла! Я тут! Бачиш? — продовжувала вона.

— Бачу. — відповів ліс. 

Не вигадала. Він був. Був живий. Це все було насправді. 

— Щоправда, я не на довго. Бабуся, вона скоро прокинеться, і, певно, буде хвилюватися. — додала вона.

Той нічого не відповів.

— Ти обіцяв мені щось розповісти. — сказала Рора.

— Справді? — запитав ліс. 

Дівчинка кивнула головою, хоча й розуміла, що це було не так. Він нічого не обіцяв.

— А, чому, це місце таке особливе? — запитала вона. — Ти сам так казав. Чому ти живий? Розкажеш?

Він не відповів.

— Але, ти ж обіцяв. .

— Всьому свій час. — пояснив ліс.

— А, коли настане цей час? 

— Скоро. — він на мить замовк, після чого додав: — Краще, розкажи щось про себе.

Аврора знітилася.

— Про мене? — перепитала остання. 

— Ну, звісно ж бо, що не про мене. Про себе я й так все знаю.

— Але, це ж не чесно. Чому я тобі повинна щось про себе розповідати, а ти мені про себе – ні?

— Це зовсім нескладно. — запевнив ліс. — Просто спробуй. — відповів він так, немов би й не почув її.

Дівчинка мовчала, хоча й з усіх сил намагалася щось придумати.

— Скільки тобі років, Авроро? — поцікавився ліс.

— Д-дев’ять. 

— Дев’ять. — повторив він за нею. — Добре. Дуже добре, Авроро.

— А тобі? – запитало дівча.

— Я з’явився задовго до того, як людська нога протоптала тут першу стежину. — мовив той.

Її не задовольнила така відповідь, проте, спілкуючись із ним, Рора зрозуміла, що ставити йому питання каверзні немає сенсу. Він ніколи не давав конкретної відповіді.

— Насправді, — почала вона, — мені подобаються ляльки. В мене їх небагато, щоправда. Але деякі я зробила сама, хоча бабуся каже, що я вже занадто доросла для цього.

— Це не так. — сказав ліс.

— Ти, справді так вважаєш?

— Твоя бабуся дуже помиляється. Навіть дорослі полюбляють гратися ляльками.

— Звідки ти це знаєш? 

— Всі це знають. Авроро, — продовжив він, — в мене, здається, є для тебе подарунок.

— Для мене? — здивувалося дівча.

— Для тебе. Він там. — сказав ліс.

Аврора почула, як гілля позаду затріщало.

— В тебе за спиною. Повернися.

Її погляд зосередився на невеличкій фігурці, що примостилася прямо серед  стежини. Дівчинка обережно взяла ту в руки. В руках Автори опинилася стара мотана лялька. Дівчинка була впевнена, що чудернацької іграшки не було, коли вона прийшла. Аби навіть і була, то Аврора її б неодмінно помітила. Як можна було не помітити?

— Вона твоя. — порушив тишу ліс.

— Звідки вона? — дівча продовжило: — Але, як? Як ти встиг? Де, де ти її взяв?

Ліс не відповів.

— Вона виглядає такою старою. Вона тепер моя? — запитала Рора, притиснувши подарунок до грудей.

— Твоя. 

— І мені її можна забрати? 

— Звісно, це тепер твоя лялька. Вона буде захищати тебе, коли мене не буде поруч. 

Захищати? Яким чином?

— Вона загубилася? Де її хазяїн?

Якщо вже на те пішло, звідки вона взагалі могла тут взятися? Місцеві обходили це місце десятою дорогою, не кажучи вже про те, щоб дозволяти вештати лісом власним дітям.

— Він прямо перед нею. Вона чекала на тебе. 

— Як її звати?

— Думаю, тобі краще знати.

Знати? Звідки їй було знати? Як це все розуміти?

— Тобі подобається?

Аврора не знала, чи подобається їй нова іграшка. Вона не була схожою на ті ляльки, що в неї вже були. Не було розкішного волосся з бантом. Не було кольорової суконьки. Замість губ-метеликів, на місці рота була пришита чорна нитка, що, вірогідно, імітувала посмішку, а скляні очі з намальованими віями замінили два ґудзики. На перший погляд, іграшка взагалі виглядала саморобною. Він зробив її для неї? Коли? Як? І, все ж, подумала дівчинка, не зважаючи на дивний зовнішній вигляд, лялька була достатньо привабливою. 

— Так. — відповіла Рора. 

Тримаючи подарунок в руках, дівчинка ковтнула в’язку слину, роздумуючи, чи варто навіть вимовляти це вслух. 

— А, чому сюди не ходять інші?

— Інші? — перепитав ліс.

— Інші люди.

Він тяжко зітхнув. Аврора почула, як над головою затріщали крони.

— Їм тут не місце.

Вона знову не зрозуміла. Чому? Чому їм, а, виходить, і їй, тут не місце?

— Чому вони так не люблять осінь? Мені от подобається, коли опадає листя.

— Це не моє діло. — буркнув він. — Я не втручаюся у справи селян. Мені і своїх вистачає. Що б там не відбувалося, тебе це не повинно обходити. І ти маєш пообіцяти мені, що не станеш пхати власного носа туди, куди не слід.

— Куди це?

— Не розмовляй з ними про це. Задля твоєї ж безпеки. Хтозна, на що вони підуть цього разу, коли здогадаються, що ти щось знаєш. Нічим путнім це не закінчиться. Ніколи не закінчувалось. Кому як не мені це знати?

Дівчинка промовчала, подумки жалкуючи про те, що завела про це мову.

— Пробач, але мені вже час йти. — сказала Аврора.

— Так швидко? Ти ж тільки-но прийшла, а вже хочеш йти?

— Бабуся буде хвилюватися, якщо мене не буде вдома. — Я, можу прийти ще увечері.

— Ти точно хочеш повернутися? А, якщо з тобою щось станеться? Можливо, залишишся ще хоч на трохи? 

— Дивись, — сказала Аврора, піднявши ляльку догори, — вона буде мене захищати. Ти ж сам казав, забув? Все буде добре. 

— Безсумнівно.  — просичав ліс. — Просто, намагайся нікому не траплятися на очі. Вони без потреби домівки не покидають, а тому, якщо помітиш когось підозрілого, або ж того, хто продить без діла – негайно йди додому, і не виходь так довго, як тільки зможеш. І ні в якому разі не йди сюди, поки не переконаєшся, що за тобою не стежать. Так вони точно про все здогадаються. Тобі все зрозуміло?

Аврора кивнула головою, хоча й не була впевнена, що до кінця розуміє його вказівки. 

— Сьогодні увечері не покидай домівки. Добре? Переконайся, що всі вікна зачинені і щільно зашторені. А з приходом ночі, навіть не думай до них наближатися. Вона не здатна тобі нашкодити, проте не варто зустрічатися з нею поглядом. Просто лягай спати, і не вставай з ліжка до самого ранку, що б зовні не відбувалося. 

— Чому? З ким це? Хто має мені нашкодити?

— Просто роби так, як я кажу, і з тобою нічого не станеться. 

 

***

Агата зустріла онуку прямо на порозі. Бліде мов поганка, дівча стояло перед нею з розгубленими очима та обідраною мотанкою в руках. 

— Ой леле, де тебе носило, Авонько? — вона продовжила: — Що це в тебе?

Аврора покосилася на іграшку, після чого відповіла:

— Лялька.

— Це я бачу. — мовила бабуся. — Де ти її взяла?

Дівчинка задумалася. А, що, як вона скаже правду? Що стане, коли бабуся дізнається, де вона була насправді? Що стане, коли бабуся дізнається, що він з нею говорив? Дізнається, звідки в неї лялька?

— Я знайшла її на дорозі. — збрехала Аврора. — Вона загубилася. Я можу її залишити?

Агата задумалася.

— Її треба повернути власникові. — пояснила бабуся. — Віднести туди, де ти її взяла.

— Дурниці! — заперечила Аврора. — глянь, яка вона стара та брудна. Видно, не перший день там лежить. І, до того ж… Там майже ніколи ніхто не ходить. Аби її шукали, то вже давно знайшли б. Я не стану нічого нікуди відносити! Ми відповідаємо за тих, кого приручили! Ти сама мені так казала! А тепер, пропонуєш залишити її саму?

— Ляльку треба повернути власникові. 

Ава зітхнула.

— Але, поки власник не знайдеться, вона може побути у нас? Не залишати ж її надворі. Вона житиме в мене в кімнаті. Я буду слухняною, і завжди підмітатиму в хаті. Чесно-пречесно! Ну будь ласонька.

Агата скривилася.

— Це страхопудальце може якийсь час побути у нас, якщо ти вже так хочеш. — відповіла вона, подумки змирившись з тим, що лялька переїздить до них назавжди.

Це страхопудальце у вас не затримається, подумав він. Ні в кого не затримувалося. 

 — Але лише до тієї пори, доки ми не дізнаємося чия вона! Згодна?

Аврора кивнула головою, після чого радісна забігла до хати, вишукуючи, куди можна було б примостити подарунок. Опинившись у своїй кімнаті, дівча не вигадало нічого кращого, ніж посадити чудернацьку іграшку на тумбу поруч з ліжком. 

— Так ти будеш мене захищати. — пошепки повторила Рора, дивлячись на ляльку.

Неодмінно, – подумав він. Захищатиме.

 

***

 

Вечірня сутінь повзла долиною, поглинаючи хати. Аврора, так як їй і було наказано, не показувала з-за дверей носа, лише час від часу зиркаючи у вікна. Ось, вона, затамувавши подих, відраховує секунди, аби зробити задумане. 

Три…

Два…

Один…

Дівча на мить показалося за вікном, поглядаючи через паркан. Нікого. Там не було абсолютно нікого. Пуста вулиця. Вітер обриває з яблуньки перед хатиною сухе листя, лишаючи на гіллі лише зморшкуваті та гнилі яблука. Ава протерла очі. Вона була впевнена, що хворобливого на вигляд деревця там ніколи не було. Чи, може, вона її просто ніколи не помічала? Але, невже так буває? Не буває, а, отже, нема чого через це перейматися, подумала дівчинка.

А, що, як вона вийде у двір? Поки бабуся надворі, подумала Аврора, вона, скоріш за все, може преспокійно вийти з хати, нічого не боячись? А, знову ж подумала дівчинка, чи було кого боятися? А якщо і було, то, чому ж він нічого їй не пояснив?

Вона вирішила залишитися. Ліс був стурбований. А, можливо, наляканий. Якщо навіть йому є чого боятися, то справи могли бути геть кепські, а вона про це і не здогадувалася. 

Як тільки останні сонячні промені зникли за кронами, Аврора щільно зашторила вікно, декілька хвилин придивляючись, чи не лишилося бодай однієї шпаринки, крізь яку можна було б зазирнути всередину. 

Очі-ґудзики на брудному клаптику тканини, що Ава мала розуму внести до хати, спостерігали. Він спостерігав. Спостерігав, примостившись біля ліжка. Спостерігав, поблискуючи щурячими оченятами.

Швидко повечерявши, дівчинка скочила на ліжко, готуючись до сну. Вона не хотіла навіть думати про те, що прямо зараз могло відбуватися надворі, а тому, вирішила заснути якомога швидше, аби тільки настав ранок. Вона притисла до себе подаровану лісом ляльку, щиро вірячи в те, що іграшка стане їй порятунком, якщо щось піде не так. А, власне, що могло піти не так? Вона навіть не знала, чого боялася. Аврора задумалася. А чи було взагалі чого боятися?

Згорблена, кістлява фігура показалася в кінці вулички. Ніч шкутильгала селом, спостерігаючи за тим, як його дворами брели вони. Ніч ніколи не бачила, щоб вони ходили, проте, вони постійно рухалися. Ніколи не затримувалися на одному місці. Заглядали у вікна. Стукали у двері. Марно. Ніхто не вийде. Більше ні.

Руде собача сіло серед дороги, поглядаючи очима-ліхтарями на Ніч. Вони вже зустрічалися раніше. Вона пам’ятала ці очі. Собака був одним з них, та, на відміну від прийдешніх, міг вештати серед селян, не боячись, що його викриють. 

Вони нікого не знайдуть. Сьогодні в них нічого не вийде. Можливо, завтра, все буде інакше? 

Ніч затріпотіла над селом кремезними крилами. Мов та птаха вмостилася на розлогому гіллі в одному з дворів. Вона спостерігала.

 

***

 

— Ти, все ж, прийшла? — пролунав монотонний голос десь вдалині ледь не одразу, як дівча зникло під першими ж кронами. 

— Як бачиш. — відповіла Рора.

— Ти прийшла сама? — запитав він.

Аврора не зрозуміла.

— Рано чи пізно, вони будуть за тобою стежити. Тебе ніхто не бачив?

— Ні. Ніхто. 

Від думки про те, що хтось весь цей час міг просто йти прямо в неї за спиною, нутро дівчинки стислося до розмірів виколотої чорнилами цятки. Вона спробувала згадати, чи не бачила когось з місцевих, поки йшла сюди. 

— Я… Я нікого не бачила. 

— Не варто розраховувати лише на свій зір. — пояснив ліс.

— Чому хтось повинен за мною стежити? Хіба я зробила щось погане?

— Таким як ти не потрібно нічого робити, аби привернути до себе їх увагу.

Таким як вона?

Ти особлива, Авонько. — сказав він новою, чужою для нього інтонацією. Як Аврорі на мить здалося, бабусиною інтонацією, яку вона від нього ніколи не чула.

— Ти особлива, і саме через це вони спробують тебе забрати.

— Забрати? Куди? Бабуся, вона не дасть. Вона не дозволить…

— Та то лише в тому випадку, — перебив її ліс, — якщо вони її ще не дісталися. 

Аврора завмерла.

— Як? З чого ти взяв?

— З того, що зараз вона вдома не сама.

По дитячій щоці стекла солона краплина.

— Завтра особливий день, Авонько. Я хочу, щоб ти прийшла сюди завтра. — сказав він. — Ти прийдеш? 

— Так. — відповіла вона. — Обіцяю.

— Добре. Я маю тобі дещо показати.

 

***

 

— Де тебе носило? — гаркнула Агата, розглядаючи онуку. 

— Ні-ніде. — протягла Аврора.

— Певно ж бо, що ніде. — недовірливо сказала бабуся. — Я запитую в тебе ще раз, де ти була? 

— Гралася надворі. — збрехала дівчинка. — Тут, неподалік.

— Мені все розповіли. Де ти була?

Розповіли? Коли? Аврора була впевнена, що нікого не бачила. Була впевнена, що за нею ніхто не слідкував. Якщо він дізнається, то, певно, розсердиться. Окрім того, її не було вдома хвилин десять, коли вони встигли? Ліс був правий, подумала Аврора. За нею стежили. За кожним її кроком. Він попереджав її. Просив, аби вона була обережною. Під час їх останньої розмови, вона запевнила його, що була обачною. Не була. 

— Я не заходила! Я була тільки скраєчку. Чесно-чесно! Бабуню, пробач! Я більше не буду! — заскаволіла Аврора.

— Марш до себе в кімнату! — крикнула Агата, розлючена вчинком онуки.

— Але, я кажу правду! — не відступала остання. 

— Навіть чути нічого не хочу! Щоб навіть не заїкалася, аби з хати вийти! 

Ліс був правий. Аврора заплакала. Він казав правду, коли застерігав її сьогодні, щодо власної ж бабусі. Тепер нікому не можна вірити. Вони будуть діяти. Вже почали. 

Аврора забігла до себе в кімнату, роздумуючи, як їй бути далі. Він просив її прийти завтра. Просив. Розраховував на неї. Допомагав. А вона? Вона ж його підвела. Розкрила їх таємницю. Тепер вона в небезпеці. Їй потрібно було сходити до нього. Аврора була впевнена, що він мав розповісти щось важливе. Той день він назвав особливим. Завтрашній день. 

Із похилого сарайчика, що весь цей час таїв у собі лише пітьму, Ніч, обережно зиркаючи через шпарини, аби не обпектися вранішнім сонцем, що так і норовило протиснутися крізь покрівлю закинутої прибудови, спостерігала. Вони невблаганно обступали стару хатину, перехиляючись через невисокий паркан. Двоє намагалося перетнути межу і влізти у двір так наполегливо, що дерев’яна перепона затріщала і похилилася, немов погрожуючи от-от впасти. 

Нічого не вийде. У цього місця свої правила. Правила, яких мали дотримуватися всі. У двір їм не проникнути. Поки що. Рівно до тих пір, поки його господарі не залишать хвіртку відчиненою, що ставалося досить рідко.  

Ніч спостерігала, як руде собача примостилося поблизу хати, жалібно скиглячи. Природжений актор. Воно чекало, поки його впустять. Чекало, поки надвір вийде розчулена його скулінням жіночка, аби забрати те, що влізло у собачу шкурку і ховалося за щенячими очима до хати. Як жалюгідно, подумала Ніч. Як ганебно. 

Ніч чула, як заплакане дівча крутилося у ліжку, не знаходячи собі місця. 

— Бідолашна… — реготнула істота. 

***

 

Сьогодні все мало вийти. Не як учора. Не як позавчора, чи будь-який інший день, що Аврора проводила в своїй кімнаті після того, як бабуся дізналася, де вона весь той час була. 

Вона обов’язково прийде. Як обіцяла. Як мало бути, аби хтось не втрутився. Вона буде цього разу обережною. Її не побачать. Не помітять. Навіть бабуся. Вона лише на декілька хвилин, а потім повернеться. Проскочить до своєї кімнати, немов навіть її не покидала. 

Аврора чекала цього всю ніч. Роздумувала над тим, що він мав їй показати. Чекала, а як тільки в кімнату потрапило сонячне проміння – швидко одяглася і завмерла перед дверима. Вона обережно схопилася за ручку, після чого повільно прокрутила ту за годинниковою стрілкою. Клац. Дівчинка опинилася в коридорі. Механічний кіт на стіні все так само цокотів своїм чорним хвостом, що дозволило їй майже безшумно дістатися вхідних дверей.

Цок-цок, крок.

Цок-цок, крок.

Ліс зустрів її ледь чутним шелестом та скрипом стовбурів. Аврора не стала зупинятися, як зазвичай. Вона все бігла і бігла, поки холодне повітря не почало обпікати легені так сильно, що витримати це вже було неможливо. 

— Ти тут? — ледве вичавила з себе дівчинка.

Він не відповів.

— Ти образився? — запитала Рора. — Пробач мені. Пробач мені, пробач, будь ласочка! Я хотіла прийти! Чесно-пречесно! І я б прийшла! Бабуся, їй хтось розповів. Вона дізналася, і розсердилася! Заборонила виходити з хати! Я не винна!

Він мовчав.

— Пробач мені! Я більше так не буду! Ніхто не знає, що я зараз тут! 

Аврора крокувала вузькою стежиною, час від часу задираючи голову догори. Він все ще мовчав. Складалося враження, що його й взагалі не було.

— Це мав бути особливий день! — продовжувала Аврора. — Ти сам так казав! А я не прийшла! Мені шкода! Чесно! Я більше так не буду!

Він не відповідав. Ігнорував, а, можливо, не чув. Можливо, не хотів чути. Аврора все йшла, намагаючись привернути його увагу. Намагалася вимолити пробачення, хоча й не була впевнена, що винна. Від думки про те, що вона могла втратити хоч і дивного, проте єдиного товариша, щось всередині змушувало її йти далі. 

Вона просто йшла. Йшла, поки стежина не обірвалася. І навіть тоді, вона продовжувала йти, ризикуючи заблукати. Йшла, поки не побачила його.

На перший погляд, воно й взагалі не відрізнялося від інших дерев, чиї крони прямо зараз тяжіли над її головою. Воно було невисоке. Проросло серед невеличкої галявини, на яку вона натрапила, поки кликала свого, певно, тепер колишнього товариша. Воно було цілком звичайне. Було, поки Аврора не наблизилася до нього достатньо, аби зрозуміти, що від “звичайного”, у ньому не було нічого. 

Аврора не була впевнена, чи такі дерева взагалі могли існувати. Зустрінь-но вона його у вечірній час, і, неодмінно, впізнала б у ньому людину. Його гілля проростало точнісінько там, де мали б кріпитися руки. Були в чудернацької рослини й ноги, що, вірогідно, замість коріння, зникали під землею, допомагаючи передостанній утримуватися на місці. 

Аврора зробила черговий крок. А тоді, його гілля посунуло в різні боки. Посунуло настільки неочікувано, що дівчинка підскочила. Своєрідні руки розімкнулися, розділивши крону надвоє. 

Аврора підняла очі догори. Туди, де у звичайної людини мала б бути голова. І в нього вона теж була. Було в тієї голови й обличчя, чиї риси, Ава була впевнена, воно вкрало у неї. Воно мало її ніс. Мало її губи. Зиркало на неї її ж очима. На скривленій фізіономії істоти, що вже навіть віддалено не була схожою на дерево, з’явилася єхидна посмішка, від якої всередині Аврори все похололо.

— То і справді мав бути особливий день. — скриплячим, як і стовбури навколо голосом, протягло воно.

 

***

 

То мав бути особливий день. Аврора згадувала його слова. Прокручувала їх в голові раз за разом. Слова, про особливий день. День, що змінив би все. 

Він не збрехав. Той день дійсно мав бути особливим. Той день і справді змінив би все. А от вона тепер не може. Не може нічого змінити. Від неї тепер нічого не залежить. Як виявилося, ніколи не залежало. Аврора була в цьому впевнена. 

Вони слухали. Дівчинка і в цьому була в цьому впевнена. Безіменні голоси слухали. Якщо вона чула їх, то, вони, певно, чули її. Виходить, що завжди чули. А от вона змогла тільки зараз. 

Тепер вона бачила набагато більше, ніж раніше. Бачила все. Чула. Спостерігала, як колись спостерігали за нею. Спостерігала, як одне з дерев, що вкрало її обличчя, єхидно посміхаючись та радісно підстрибуючи, сунуло в бік селища, лишивши її тут. Лишивши одну. 

Аврора почула, як хтось з них тихенько реготнув. Ні. Тепер вона не одна. Вона належить цьому місцю. Особливому місцю. Він казав, що вона скоро зрозуміє. Зрозуміє, чому це місце особливе. Він знову не збрехав. Він? А, може, його й зовсім не було? Вона і справді зрозуміла. Зрозуміла, чим це місце відрізнялося від інших. Відчула на собі. 

Вона спробувала покрутити головою. Не вийшло. Спробувала закричати. Не змогла. Вона могла лише спостерігати. Спостерігати за всим, що тут відбувалося. 

Аврора огледіла місце, в якому опинилася. Завмерла. Придивилася. Вони були всюди. Були весь цей час. Були з самого початку. Вона зрозуміла, що саме він мав на увазі. Як вона могла цього не помічати? Обличчя, що зиркали на неї звідусіль. Обличчя, що, Аврора була впевнена, колись належали селянам, якими він її так залякував. Обличчя, що вони поцупили, як і її. Вони посміхалися. А, можливо, навіть насміхалися.

Вона зрозуміла, чому він так переймався, аби хтось з місцевих не дізнався, що вона з ним розмовляє. Зрозуміла, що вони, назвавши себе лісом, застерігали її не для того, аби врятувати, а для того, щоб її не врятували. Щось з цього вона зрозуміла сама. А щось, вони розповіли самі. Зрозуміла, що вони дізналися про неї достатньо, аби замінити. Аби видати себе за неї. Ось, чому той день мав бути особливим. Вони спостерігали. Спостерігали весь цей час.

Рора заплющила очі. Так вона зможе від них заховатися. Так вони її більше не дістануть. Не зможуть дістати. Їй не було страшно. Не хотілося плакати, або кликати на допомогу. Вона й не змогла б. Це місце було особливим. Їй більше не хотілося додому. А, власне, що вдома? Аврора була впевнена, що те, що вийде замість неї, чудово впорається з роллю, видаючи себе за неї. Можливо, навіть настільки чудово, що бабуся нічого не запідозрить. А їй не хотілося нічого. Не хотілося, і не потрібно було робити нічого. Лише спостерігай. Аврора посміхнулася. Як змогла. Посміхнулася через силу. Посміхнулася разом з ними.

Тепер вона одна з них. Одна з тих, хто спостерігав. Одна з тих, хто колись осмілився ступити цими землями, а тепер назавжди прикутий до них. Одна з тих, хто точив прийдешніх своїм поглядом. Поглядом крізь крони.