Поганий сон

Мерлін прокинувся. Схопився, скинув покривало, метушливо роззирнувся. У темряві й тиші гупало його серце. Юнак боязко завмер, усвідомлюючи, що йому наснився поганий сон. Найгірший з усіх, які тільки може видати його чаклунський мозок. Його особистий кошмар.

Артур помер. І Мерлін не зміг його врятувати.
Побачене не йшло з голови. Уві сні чарівник не знав, як сталося, що Артур отримав смертельну рану. Просто тримав принца на руках, бачив, як назавжди заплющуються блакитні очі, як життя покидає тіло Артура. І все. Він нічого не казав Мерліну. Чи не встиг. Слуга дивився на принца і плакав.

Схоже, плакав він не лише у сні. Чарівник абияк витер вологі очі. Дві думки – “це не може бути правдою” і “а що, як це віщий сон?” – змушували Мерліна ще більше панікувати.

Він знав, що Артур зараз в Камелоті, у безпеці, спокійно спить, вкритий бордовими покривалами. Ніхто й ніщо не проскочить повз варту, котра пильнує вдень і вночі. Воїни неодмінно затримають кожну підозрілу особу і тим більше не впустять до покоїв Артура.

Та проти магії їхня зброя безсила. Могутній чаклун може прийняти подобу когось із варти, слуг чи вельмож і зайти будь-куди. Зараз Мерлін думав лише про це. А що, як Артур у небезпеці? Дивно, але кілька місяців тому чарівник був готовий сам прибити пихатого принца. Зараз же ладен оберігати його вдень і вночі. Мерлін не став розбиратися, чому так сталося. Не було часу. Юнак схопився, швидко одягнувся і вийшов з кімнати. Він лише впевниться, що з Артуром все добре, і повернеться.

Ґаус хропів, тож цілителя Мерлін навіть не розбудив. І цього разу навіть не зачепив нічного горщика, як це іноді траплялося.

Повз варту, що патрулювала вночі, чарівник легко пробрався. І знову йому стало тривожно через це. Шкода, що Утер поводиться так нерозумно і забороняє магію. Якісь захисні чари в замку були б дуже доречними.

Він дістався до покоїв Артура і нечутно зайшов. Ніби все спокійно. Принц спав. Мерлін його не бачив, та відчував, що з Артуром все добре.

“Що ж, варто самому йти поспати”, – подумав чарівник. Тривога поступово відступала, зате навалилася втома. От же він дурень! Щось наснилось, і він вирішив, що треба прямо зараз бігти до Артура. Геть з глузду з’їхав зі своїм принцом. Позіхнувши, юнак рушив до дверей і ненароком скинув щось металеве і брязкуче. Завмер, прислухаючись.

– Мерліне, – зі сторони ліжка почулося невдоволене бурчання, – ти що тут, в біса, робиш посеред ночі?

Мерлін був готовий сам себе проклясти через неуважність.

– Не хвилюйтесь, я вже йду, – швидко мовив він, молячись, аби Артур сам його прогнав, як це часто робив.

– Стояти, Мерліне, – вже голосніше мовив принц, – ти не відповів на моє питання.

Чарівник спинився і почав гарячково обмірковувати, що б сказати. Чи збрехати.

– Я… – нічого логічного в голову не приходило, тому Мерлін зізнався: – прийшов подивитися, чи все з вами добре.

– І чому ти вирішив, що зі мною щось сталося? – не зрозумів Артур. В напівтемряві його обличчя не було видно, та Мерлін був готовий поклястися, що принц на нього дивиться.

– Мені наснився поганий сон, – сказав чарівник. Почувши смішки зі сторони ліжка, обурився: – Це був дійсно поганий сон, Артуре. Ви помирали, а я нічого не зміг вдіяти. І… Мене це стривожило.

Не міг же юнак зізнатися, що сон його перелякав. Артур все одно не віднесеться до цього серйозно. Насміхатиметься. Тож йому краще не знати.

– Ходи-но сюди, – мовив зненацька принц. Збентежений Мерлін підійшов, і Артур схопив його за руку.

– Артуре, що ви?.. – чарівник аж підскочив з несподіванки.

– Ну як, я живий? – насмішливо спитав принц. Руку слуги навмисно не відпускав. Мерліна хвилював цей дотик, відчуття тепла, що йшло від міцної долоні принца.

– Начебто так, – озвався чарівник, – то я піду?

– А ти хочеш піти? – лукаво запитав Артур. Ніби наперед знав відповідь. Часом Мерліну здавалося, що Артур вміє читати думки. І поки слуга намагався надумати, як же достойно відказати, принц додав: – Лягай біля мене.

Мерлін подумав, що йому почулося. Серце його зрадницьки пришвидшило ритм.

– Що?

– Лягай біля мене, – Артур наполегливо тягнув чарівника за руку, – тоді точно знатимеш, що я живий.

– Я… я вже впевнився, – говорив слуга, все ще не вірячи в почуте. Не сказати, щоб він не спав з Артуром у походах. Та це сприймалося по-іншому. Ділити з принцом ліжко здавалося чимось особливим та інтимним. І недозволеним. Мерлін не вважав, що може навіть подумати про таке. Він всього лиш слуга…

Чарівник впустив момент, коли Артур потягнув його на себе. Охнувши, Мерлін впав на принца. Якусь мить притискався до тіла принца, не знаючи, як реагувати. Чутно було лиш шурхотіння покривал, коли Артур вкладав ошелешеного слугу біля себе. Від принца пахло металом, травою і якимись квітами. Мерліну шалено захотілося пригорнути Артура до себе. Самозакоханий і впертий, зараз спадкоємець Камелоту був доволі турботливим.

– Май на увазі, я не терпітиму, якщо ти будеш вовтузитися, – пригрозив Артур, хоча навіть погроза звучала кумедно, – скину з ліжка.

Ліжко було м’яким і пахло милом. Це точно не те старе ліжко, на якому спав Мерлін. Юнак якийсь час лежав, прислухаючись до стуку власного серця. Тоді підняв голову…

– Мерліне, – почувся невдоволений голос Артура, – ти ворушишся.

Поборовши бажання розпочати чергову суперечку, слуга всміхнувся. Як би сильно не дратувався принц, чарівник був радий чути його голос. І, геть осмілівши, Мерлін обережно обняв Артура.

А той і не заперечував.