Поганий день

У Синміна був найгірший день, і життя вирішило, що саме в цей день він відкриє найдивніший кінк свого хлопця.

Будь ласка, перейдіть за покликанням на оригінал (https://archiveofourown.org/works/34458616?view_adult=true) й залиште автор_ові/ці/ам Kudos: реєстрація для цього не потрібна, а їм буде приємно.

Це мій перший переклад, живу заради відгуків, тож не соромтеся їх залишати /прошу/
Критика приймається лише конструктивна

***

У Синміна видався особливо жахливий день, і одне можна було сказати напевно: дедалі він все гіршав.

Усе це почалося, коли він, проспавши першу пару, поспішив прийняти душ, а в резервуарі не зосталося гарячої води. Прийнявши паскудний холодний душ, він наклав собі миску рису зі сушеними водоростями — миска випала з рук і друзками розлетілась по всій підлозі. Тоді він, запихаючись сушеними водоростями, пішов на свою автобусну зупинку, а його автобус відʼїхав буквально тоді, коли він переходив дорогу.

Звісно, він запізнився, і викладач висміяв його перед групою. Він сів у самому кінці авдиторії, лише тоді зрозумівши, що забув свій лептоп, тож доведеться записувати лекцію від руки — звісно, у тому не було б ніякої потіхи, якби посеред пари в його ручці не скінчилась паста.

На обід він пішов за сендвічем, і його карту було відхилено. Решту дня він голодував, намагаючись сфокусуватись на нудних заняттях. І, нарешті, його кошмар — нібито — скінчився, і він міг піти додому.

Він плентався до автобусної зупинки, коли прямо поруч з тротуаром машина в’їхала в калюжу, обливши його брудною водою від талії й аж до п’ят.

В автобусі раптово прорвався накопичений за день стрес, на його очах забриніли сльози. Він зробив глибокий вдих, не бажаючи плакати в автобусі зі стількома людьми довкола.

Він дочекався дороги до дому, усе ще намагаючись їх стримувати, хоча деякі однаково прорвались, скочуючись по його щокам.

Його зір розмився менше ніж на секунду, хоча цього все одно вистачило, аби він не помітив на тротуарі корінь дерева і впав навкарачки, подряпавши долоні. Виступило трохи крові, але, що важливіше, не годен більше стримувати все всередині, він ударився в сльози.

Йому стало з цього дня, і сльози його продовжували градом котитися по щокам.
Щонайменше хвилину він простояв на сходовому майданчику плачучи, розмірковуючи над власними життєвими виборами, що привели його сюди, до цього моменту.

Коли Синмін урешті зібрав достатньо відваги, аби зайти додому й побачити свого хлопця, по його обличчю все ще текли сльози. Його ключі впали перед дверима, і він ще сильніше заплакав.

Зайшовши додому, він роззувся, поклав рюкзака — усе ще мокрого й брудного — й попрямував до вітальні, знаючи, що його хлопець буде там. Йому хотілося трохи комфорту.

Він став перед ним, мокрий та брудний, не наважуючись сісти на диван. Зненацька Чанбін звів погляд, дивний вираз з’явився на його обличчі, коли він побачив усі ті сльози, що він ними вмивався.

— Зі мною все гаразд, — Синмін спробував збрехати, що змусило його ще сильніше заплакати.

Зрештою Чанбін відклав вбік свої ділові папери, звівшись й міцно його обійнявши.
Синмін ще більше скривився, але все легшало. Він обійняв у відповідь, міцно вчепившись у нього. Він хотів, аби світ — контакт — повністю поглинув його. Він хотів, аби цей день нарешті скінчився.

І тоді, коли Синмін почав заспокоюватись, до нього врешті-решт щось дійшло.

Ось він відчув, як щось зі штанів його хлопця впирається йому в стегно.

Він, голосніше, ніж йому б хотілося, увібрав трохи повітря.

— Ти—? — він не знав як правильно сформулювати питання.

— Вибач, просто — знаєш, твої сльози і — Це дивно! Це дивно, знаю! Але я не можу —.
Синмін відступив саме так, щоб зустрітися з Чанбіном поглядом, і обхопив його щоки.
— Я справді не розумію… але я можу допомогти?

Його хлопець сильно прикусив нижню губу, либонь не бувши готовим до такого запитання. Певне, він подумав, що все просто скінчиться купою дивних питань й обридою. Але Синмін був ніби відкритим? Хіба не так? Просто він був не з тих, хто засуджує; у нього, власне, були свої кінки, то хто він, аби судити інших? Звісно, доки це нікому не шкодить.

Чанбінові очі метнулися декілька разів зліва направо, виказуючи, як глибоко він поринув у роздуми. Аж ось його погляд спалахнув, на обличчі з’явилася усмішка.

— Ми можемо зробити це на дивані?

— Що прямо зараз?

Чанбін кивнув.

— Але я—.

— Я буду милим, — Чанбін обіцяючи чмокнув у щічку.

І Синмін погодився.

Їхній одяг тепер — то велика купа на підлозі, Чанбінові ділові папери перебралися з канапи на кавовий столик.

Синмін рачки на дивані, сухий смішок вирвався з рота, коли він згадав, що вже стояв так, впавши по дорозі додому.

Чанбін на колінах прямо позад нього розробляв його двома вкритими змазкою пальцями, і Синмін намагався стишити власні звуки, не бажаючи, з його таланом, аби хтось почув їх крізь прочинене вікно.

Ніби за мить Чанбін вийняв свої пальці, замінивши їх своїм недостатньо змащеним членом. Двох поштовхів вистачило, аби Синмін напів розпластався по канапі, на його очах забриніло декілька сльозин, поки він, попри власне бажання, надто голосно стогнав. Усередині пекло. Було приємно й боліло водночас. Сльози вже не могли спинитися.

Кожен поштовх підкріплювався схлипом, і зовсім скоро Чанбін звершив із протяжним ревом.

Обидва попадали на животи: Чанбін поверх Синміна, член вислизнув із його заду.

— Ненавиджу тебе, — видихнув Синмін, однією рукою намагаючись утерти сльози.

— Вибач, я не хотів—, — Чанбіна обірвали на півслові поцілунком, однією рукою пестячи його щоку, іншою — щезнувши у волоссі.

— Жартую, я кохаю тебе занадто сильно.