Поверхня

Частина 2

Maybe then, I’ll fade away

And not have to face the facts

It’s not easy facing up

When your whole world is black

The Rolling Stones — Paint It Black

Після затхлості залізничної скотовозки поверхня зустріла демонів морозним різким вітром, який змусив Крістофа ще сильніше закутатись в бордовий вовняний плащ і натягнути кашкет майже на носа. Уставна офіцерська форма зовсім не була розрахована на морози.

Населений пункт №134 був оточений металевою сіткою, на по кутам були зведені сторожові вежі, янголи-наглядачі на яких презирливо провели поглядом інспекційну групу. Один ткнув пальцем в Крістофа і зареготав на весь голос, хапаючись за живота.

— Дізнайся ім’я того мудака на вишці, – рявкнув Ангст Максиміліану.

— Із задоволенням. Нєхуй сміятись над тим, хто сильніше.

За брамою селища відкрилася невтішна картина. Сірий брудний сніг, затхле повітря. Трупи виснажених карнів були скинуті на одну купу; то там, то тут снували худорляві жителі в до дірок зношеному одязі, які більше були схожі на живих мерців. Тяжке свинцеве небо розривали тривожні крики воронів.

— Гей, гере Хуцлер, фотографуйте тут усе. Кожен сантиметр.

Один із янголів, які супроводжували групу, подивився на Крістофа з обуренням, на що той відповів йому оскалом, адже право на фото- та відеозйомку було передбачено в проханні. Потім магістр повернувся до іншого янгола, старшого за званням.

— Скличте всіх мешканців на головну площу. Без насильства.

Той кивнув і жестами відправив двох підлеглих. Через десять хвилин Крістоф стояв перед натовпом привидів у рваному та вицвілому одязі. Ніщо тепер не виправдовувало їхнього демонського прізвиська. Навіть стрічки у волоссі вигоріли. На Крістофа дивилися десятки повних безнадії очей.

— Встаньте в шеренги та ряди, нам треба вас перерахувати, – звернувся Крістоф до карнів. – А ти поки що, Максиміліане, бери двох, і перерахуйте кількість трупів у тій купі.

Максиміліан закотив очі, тицьнув пальцям у двох демонів і жестом наказав йти за ним.

Крістоф пішов особисто перераховувати мешканців. Проходячи між черговими рядами, демон побачив на руці дівчини таке ж татуювання, як і в слуги янгола. Худенька дівчина, гострі ключиці якої неначе ось-ось мали прорвати тонку, майже прозору шкіру, підняла голову з копицею русявого хвилястого волосся, перев’язаного брудною стрічкою. Великі блакитні очі, здавалося, дивилися в душу.

— Тебе звати Амаріє? – Запитав він карнською.

— Так, пане.

— Нікуди не йди, – сказав демон і продовжив рахунок. Сто вісім людей. І це при тому, що півстоліття тому тут проживало понад три тисячі людей.

— Це всі мешканці чи хтось залишився у будинках? Піднесіть руки, чиї родичі не вийшли сюди.

Невпевнено руку підняв лише один молодий чоловік.

— Не бійтеся, вас ніхто не буде карати. Нам потрібна точна кількість жителів.

Ще десяток людей підняли руки. Амаріє серед них не було. Крістоф підійшов до кожного, додалося ще 17 мешканців. Усього 125.

Потім демон підійшов до Амаріє, взяв за руку і потягнув за собою.

— Мені потрібне приміщення, щоб опитати деяких мешканців, – звернувся Крістоф до янгола-офіцера. – Без вашої участі.

Янгол почав було обурюватися і лепетати щось янгольською, напучуючи пір’я на крилах. У відповідь Крістоф також розправив крила, по-звірячому витягнув уперед голову, ніби готуючись до бою, і з-під лоба глянувши на ангела проричав:

— Пункт 5, підпункт 6а. Мені потрібне приміщення.

Янгол відступив назад, швидко віддав якийсь наказ іншому янголу і звернувся до демона:

— За мною.

Крістоф тицьнув у трьох демонів, які пішли за ним, поряд же слухняно йшла пістрява. Крістоф тільки зараз помітив, що він міцно стискав її зап’ястя. Вона не видала ані писку, навіть не скривила гримаси, тільки тремтіла, чи то від холоду, чи то від страху. Тотальна покірність вразила демона: пістряві, незважаючи на своє миролюбство, завжди стояли на варті своєї волі та гідності. Він зняв плащ і накинув дівчині на плечі, та миттю укуталася у теплу тканину.

Їм надали невелику халупу з одним вікном, низькими стелями та мінімальним набором меблів. Про опалення не було й мови, і, здавалося, всередині було навіть холодніше.

Один із демонів залишився ззовні, двоє сіли в кутку на дерев’яну лаву.

— Сідай, – сказав Крістоф, посунувши стілець до жалюгідної подоби столу, а сам сів навпроти і дістав чистий бланк для допиту. – Тож, тебе насправді звуть Амаріє?

— Так, пане, – несміливо вона підвела очі і запитала. – Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Від твоєї матері. Подякуй їй за порятунок.

На очах в дівчини виступили сльози, і вона схилила голову.

— Які мови знаєш, окрім карнської?

— Говорю тільки карнською, пане, але розумію накази янгольською та демонською.

— Є родичі в селищі? – демон скрупольозно проходився по всім пунктам в бланку, записуючи скрипучим пером кожне слово.

— Ні, пане, маму забрали декілька років тому, батька вбили: їм не сподобався його поступ. А меншеньку сестру знайшли минулої осені зґвалтованою і вбитою на смітнику.

— Ким був вчинений злочин?

— Не знаю, пане, але точно не карнами.

— Та купа тіл біля воріт – це всі померлі, чи є інші захоронення?

— Немає інших захоронень, всіх інших спалили. І цих спалять, пане, – відповідь не здивувала магістра. Янголи завжди намагались приховати сліди своїх злочинів. І розвідка регулярно повідомляла про задимленість в селищі.

— Багатьох взяли в полон чи більшість померли?

— На роботи погнали спочатку майже всю тодішню молодь. Потім ми вже нікому не були потрібні.

Двері до халупи відкрились, завалився Максиміліан.

— Ну і діра, матері їхній ковінька. Коротше, 243 тіла, всі свіжі

— Зрозуміло, – Крістоф шкрябнув пером, – приведи мені ще двох пістрявих. Похеру кого.

Коли за Максом гепнули двері, демон повернувся до Амаріє.

— Допит закінчу потім. Роздягайся.

Дівчина важко глянула на нього, на офіцерів поруч, та без слів почала стягувати сукню, не зводячи з нього очей. Натомість Крістоф уважно оглядав її. Худа і бліда, мов донька Мари, кістки натягували тонку шкіру. Розводи синців, особливо багато на шиї. Царапини різної давнини на пласких грудях. Засохла кров на бедрах. Невже янголи настільки збоченці?

— Тепер знімай стрічки і випий ось це. – І поставив перед нею пляшечку з мутною рідиною

Гірке вариво змусило пістряву зморщитись, але відразу ж її лице почало деформуватись – через хвилину вона перетворилась на молодого демона-офіцера, що стояв поруч.

— Чудово, – посміхнувся лише губами Крістоф. Зібрав кілька волосин зі стрічок, додав до такої ж пляшечки та протягнув її офіцеру. Згодом біля Крістофа стояла Амаріє в офіцерській формі.

— Передягнись в його форму та заплети його. – Кивнув він справжній Амаріє. – Ти поїдеш з нами в Підзем’я, а Ганс на деякий час займе твоє місце.

—  Чому саме я, пане? Яка з мене користь?

— Занадто багато питань. По-перше, подякуй матері. По-друге, виступиш свідком перед Генеральною радою. Де ти живеш?

—  Як вийдете звідси, поверніть праворуч і йдіть прямо до самого краю. Там побачите хатину з синіми квітами.

— Зрозумів, Гансе? Наказ зрозумілий? Виконувати!

— Слухаюсь, гере Ангст.

Закривши обличчя руками і вдаючи плач, демон вибіг з халупи саме в той момент, коли Максиміліан заводив двох місцевих.

—  Крісе, тримай, як і просив. Але давай вже швидше, я вже заїбався тут шлятися.

— Я буду працювати, скільки потрібно. З’їбись!

Радник скривив фізіономію і вийшов з кімнати.

— Сідайте, – далі магістр знову повів карнською, – мені потрібно вам допитати.

— Звісно, пане, – заговорив старший з чоловіків. – Не гнівайтесь, будь ласка, але дарма ви, пане, так Амаріє образили. Вона і мухи не скривить, тиха геть, ще й цілителька, тепер знову кілька днів не виходитиме з дому. Знову хтось помре без неї.

Крістоф тільки гмикнув, хоча на душі кицьки точили кігті. Глянув на офіцера-Амаріє. Ніколи ще не бачив такого виразу обличчя Ганса.

Після допиту магістр з Амаріє під акомпанемент закочування очей Максом попрямував до місцевої церкви.

— Священик ще живий?

— Вже ні, пане.

— Давно?

— Півроку назад.

— Янголи знайшли реєстр?

— Ні, пане.

— Наче хтось сумнівався.

Янголи, як завжди, не відрізнялись яскравістю мислення: за півстоліття окупації карнів вони так і не здогадались вивчити їхню культуру.

Натиснувши на другу справа від вівтаря ікону, Крістоф відкрив сховок та дістав товстезну книгу в шкіряній палітурці.

— Пан священик вів його до останнього, – меланхолічно мовила Амаріє, – наче знав, що згодиться.

На потяг-скотовозку вони сіли вже в сутінках. У дерев’яних коробках вагонів було темно. Знову не вистачало повітря. Демонам довелось сісти на підлозі, оскільки янголи вирішили не тратитися.

Крістоф сидів в кутку, подалі від чиновників та офіцерів, що гучно реготали та галасували на весь вагон, та намагався впорядкувати всю отриману за день інформацію. Амаріє вже повернула свою зовнішність, офіцерська форма висіла на ній гірше, ніж на швабрі. Демон знову дав їй плащ, і тепер вона, закутавшись в нього, вткнулася йому в бік і, здавалося, спала. Але її видавало постійне тремтіння.

— Чому тремтиш? – Запитав він її тихо. – Боїшся?

— Вибачте, пане, – винувато-втомлено відповіла вона. – Я ще ніколи не була в Підзем’ї.

— Не бійся, поки я живий, тебе ніхто навіть пальцем не зачепить, Амаріє. – Чомусь згадалась мама, стало так тепло на душі. Обійняв пістряву. – Поспи поки, ще довго їхати.

— Дякую, пане.